Інтерв`ю

Радомир Мокрик: «Українська культура — це далеко не “квартал”»

Історик — про універсальний досвід українських шістдесятників та зміни у вищій освіті

Інна Березніцька , Середа Ірина
22 Липня

У 1960-х Василь Симоненко возив із Черкас до Києва Миколі Вінграновському картоплю. І це не байка. Той cамий Симоненко, чиї вірші вивчають у школі і кого ще називають шістдесятником.

Про покоління, яке йменують «новою хвилею в українській літературі», чимало пишуть у підручниках. Однак зазвичай подають звиклий набір біографічних фактів.

Зовсім по-іншому, без «бронзової поволоки», розповідає про героїв того часу Радомир Мокрик, науковий працівник Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету, львів’янин, який уже сім років мешкає у Празі. Він досліджує українських шістдесятників і пише книжку про них чеською та українською мовами. У ній хоче розповісти історії звичайних людей з їхніми сумнівами та переживаннями, які, однак, діяли незвичайно в обставинах, де слід було здійснювати моральний вибір чи інтелектуальний подвиг.

Про майбутню книжку, різницю між українською та західною освітами, а також україністичні острівці у Чехії — читайте в інтерв’ю.

 

Ми розмовляємо з тобою у «Віденці», найстарішій кав’ярні Львова, де свого часу можна було натрапити на Грушевського, Франка чи Людкевича. Місце з атмосферою. Як змінився Львів, відколи ти перебрався до Праги?

Львів дуже строкатий і завжди таким був. Ми можемо говорити як про концерти Оксани Линів у філармонії, так і про розбиті старі маршрутки. Але місто має великий потенціал і розвивається. Передусім тому, що тут мешкає багато креативних людей, які займаються культурою. І хоча я живу у Празі, насправді не знаю, де проводжу більше часу: в празьких бібліотеках чи в київських та львівських архівах. Тож намагаюся спостерігати за розвитком Львова.

Чому вибрав для життя, освіти й роботи Прагу? 

Для мене важили освіта і зрозуміле культурне середовище. Між Львовом і Прагою є культурна спорідненість завдяки австро-угорському спадку. Хоч, наприклад, чеський професор Мартін Путна, який займається історією Австро-Угорщини, каже, що спільними для колишніх територій імперії Габсбургів є хіба що «архітектура і вокзали». Однак мені видається, що якась невловима культурна спорідненість таки існує. Відчувається, що колись це був відносно спільний культурний простір, чого вже не скажеш, мабуть, про Прагу й Київ. 

У Львові ти вивчав філософію. Як змінилося поле твоїх дослідницьких інтересів у Чехії?

Я відразу мав чітке уявлення, чим буду займатися. Моя порада тим, хто теж планує навчання за кордоном, насамперед придумайте власний проєкт. Не їдьте просто з думкою: «Я класний чувак і хочу тут вчитися». Спрацьовує принцип: вам цікаво, мені корисно. 

Я цілеспрямовано подавав документи на магістратуру філософського факультету Карлового університету, на спеціальність «новітня історія». Пройшов тестування і співбесіду чеською. Тестування я склав не дуже добре, але набрав достатньо балів для того, щоб потрапити на другий етап — співбесіду. Тоді мені вдалося переконати комісію та викладачів, що зможу з користю для них працювати з українсько-чеською тематикою.

Це я говорю до того, щоб ми розуміли: це все не так просто, як може видаватися. Часто люди думають, коли ти потрапив за кордон — то вже Бога за бороду вхопив. Насправді всі ці успіхи потребують серйозної роботи. Трапляються і труднощі, й поразки, допоки не вийдеш на якийсь бодай відносно якісний рівень. 

Радомире, ти навчався в трьох університетах: Карловому, Оксфордському та Львівському. З практичного досвіду: у чому суттєва різниця між українською і західними освітами?

Найперше, що впадає в очі, — це комунікація. В Оксфорді ти можеш піти з будь-яким викладачем на пиво чи вино й невимушено поговорити про своє дослідження. Все на рівних. Наочний приклад: я займаюся шістдесятниками та «відлигою». В Оксфорді потрапив до ментора, професора Дена Хіллі. Він викладав у нас історію Радянського Союзу і не вдавав, що знається також на українському дисидентстві. Навпаки — професор скерував мене до своєї колеги, котра спеціалізувалася на «відлизі» в Радянському Союзі. Це була професорка з іншого коледжу Полі Джонс. Вона відповіла на мій імейл буквально за пів години.

Того ж дня ми з нею домовилися про вечерю. Зустріч виявилася максимально плідною. Ба більше, здається, що самій професорці було цікаво поспілкуватися зі мною. Вона розумілась на «відлизі», але не знала українського контексту. Опісля ми ще багато спілкувалися, власне, обмінювалися знаннями. Я не відчував повчальних ноток. Мені здається, що це дуже важливо. Не секрет, що в Україні часто цим зловживають. Принцип такий: «я — начальник, ти — дурень». Такий підхід потрібно докорінно змінювати.

Ми всі говоримо про проблему української освіти та потребу її реформи, але кожен вкладає у поняття цієї проблеми щось своє. Якою є ключова освітня проблема для тебе?

Проблема освіти — суспільна. Існує чимало стереотипів, на кшталт: українська освіта, «система» — погана, а студенти — хороші. У нас насправді купа студентів вступає до університетів, не розуміючи власної мети. Просто є суспільне уявлення, що «дитина повинна вчитися в університеті», бажано на бюджеті.

І тут часто спрацьовує імітація. Студенти вдають, що вони вчаться. Викладачі пильнують свої держзамовлення, тому прихильніше ставляться до вищих балів. Діє симулякр, подібний до радянської системи за Брежнєва: ми вдаємо, що працюємо, а ви — що нам платите. Тут — те саме. Я не кажу, що це повсюдне явище, але доволі часте в Україні. І це абсолютна дурня. 

А як у західних вишах?

У західних вишах інший підхід до студента, але й студенти мають інший підхід до навчання. Обидві сторони навчального процесу зацікавлені і дбають передусім про результат, і навіть вимагають, щоб їх навчали. Ключове слово — ефективність. До прикладу, у Празі траплялися такі ситуації, коли лектор повідомляв про коротку лекцію замість звиклої. Студент міг спокійно встати та сказати: «Пане професоре, перепрошую, але я хочу прослухати всю лекцію». 

Як ти визначаєш роль студента в освітньому процесі?

Освіта — це двосторонній рух, який залежить не тільки від системи, а й від тиску знизу. Мені видається гранично важливим, щоб студент розумів свою частину відповідальності як за систему освіти, так і за те, що діється в університеті. Найпростіше сказати: диплом нічого мені не дав чи не дасть. Потім виникають меми, яких я страшенно не люблю, типу диплом як дошка для нарізання хліба. Це насправді не смішно. Твій диплом це результат твоєї роботи. Якщо ти працював п’ять років для того, щоб потім нарізати на ньому хліб, то це дуже і дуже сумно.

Освіта — це двосторонній рух, який залежить не тільки від системи, а й від тиску знизу

Безумовно, якість освіти у Львові, Празі й Оксфорді різна. Але якщо ти шукаєш халяву, то можеш її знайти і у Львові, і у Празі, і в Оксфорді. А як дійсно хочеш чогось навчитися, то зможеш це зробити будь-де. Так чи інакше, все залежатиме від твого власного підходу. З цим можна і треба працювати. 

А як щодо змін у системі освіти? Депутат Ілля Кива захистив дисертацію, а от журналістка Олеся Яремчук наразі ні. З чого тут починати і як?

Ілля Кива, звичайно, вивів проблему наукових ступенів в Україні на якісно новий рівень. Тобто це ж не новина, що система корумпована і в нас часто захищають бозна-що. Є реакція суспільства, і це добре (водночас що характерно — цю тему «довбуть» не так науковці, як журналісти — власне, мій брат Данило Мокрик цілеспрямовано працює в цьому напрямі).

Окрім проблеми очевидної корупції та зловживань, ситуація з Кивою порушує і ширшу проблематику, а саме про знецінення наукового звання, про дискредитацію всього наукового процесу, бо яскраво демонструє ключову проблему — брак справедливості. Тобто ось ти сидиш і роками пишеш свою роботу, досліджуєш, «шліфуєш». Але ти — не захистишся. А Кива — захиститься. І це жахливо демотивує, виникає питання: а для чого це все взагалі?

І водночас — а де шукати справедливість у такій ситуації? В нас на чолі одного з міністерств — Сергій Шкарлет, котрий фактично легітимізував плагіат як явище. Тому це все наразі сумно. Знов-таки, я за цим спостерігаю мовби «ззовні», бо власну дисертацію дописав у Празі якраз тоді, коли Кива «захистився». Мати змогу порівняти ці процеси в Україні і в тій-таки Чехії — корисно, але й неприємно.

Як це змінювати?

Ці проблеми вкорінені й потребують системних змін. Кива — це лише абсурдна верхівка цього айсберга. Такий «колективний Кива» вкотре підтверджує уявлення, що немає справедливості, що твоя робота не буде належно оцінена, а тому головне — це не працювати над собою і своєю роботою, а «вміти крутитися», домовлятися, давати хабарі. Такі уявлення насправді часто формуються ще у студентів, коли вони навчаються в університетах.

«Колективний Кива» вкотре підтверджує уявлення, що немає справедливості

Тому це уявлення треба викорінювати вже на цьому студентському етапі (а бажано взагалі ще в школі). Один із ключів — це, знов-таки, відповідальність самих студентів. Тут однозначно став би у пригоді західний досвід. Обмін досвідом із західними університетами вкрай важливий. Ось ти поїхав, подивився, зрозумів: «Ага, це працює так» — і застосовуєш ці нові знання тут.

У нас у царині освіти неоране поле роботи. Я не втрачаю надії, що ті знання, які я здобуваю на Заході, будуть колись корисними в Україні. У Карловому університеті ми намагаємось активніше співпрацювати з Україною. Багато планів, звичайно, зупинила пандемія, але, сподіваюся, вже восени ми повернемось до тих історій, які хотіли б розвивати й з львівськими університетами.

У Чехії є аж три осередки україністики: Прага, Брно, Оломоуц. Хто там сьогодні навчається?

Навчаються люди різних національностей: чехи, українці, навіть росіяни. Часто вони завершують навчання і не продовжують своєї праці, але навколо цих відносно невеликих україністичних острівців відбуваються важливі речі.

Розкажи, чому важливі такі україністичні центри?

Вони впливають на наратив. Якщо порівнювати з тим, що роблять російські медіа, то це може видатися краплею в морі, але тут важливо йти за принципом «крапля камінь точить». 

У Чехії є більш «медійні» та більш «академічні» україністи. Серед «медійних» можна назвати Давіда Свободу чи Ленку Віхову. Мало яка публічна дискусія в Чехії щодо українських питань відбувається без їхньої участі. І це, якщо можна так висловитися, «правильні» наративи: про російську агресію на сході України, про маніпулювання з історичними темами з боку Росії тощо.

Якщо ж згадувати про тих, хто працює в академії, то це, наприклад, керівниця напряму україністики в Карловому університеті Тереза Хланьова. Вона працює більше з перекладами і робить нібито невидимі, але вкрай важливі речі. Вже багато років україністику розвиває також Богдан Зілинський та інші україністи.

DSC_8143

Продукувати культурні імпульси намагається Асоціація україністів Чехії. І це все насправді непрості завдання, бо в Празі можна почути небилиці, мовляв, Україну придумав Ленін, або ж інше — українці мають бути вдячні Сталіну за возз’єднання після Другої світової війни. Добре, наприклад, що тепер можна покласти на стіл перекладену книжку Володимира В’ятровича «Україна. Історія з грифом “Секретно”» і апелювати до неї (Видання презентували торік онлайн, чеською переклала Рита Кіндлерова, — TU.) Вже незабаром має вийти монументальна монографія Давіда Свободи про історію ОУН, яка, без сумніву, зчинить галас. У Празі нещодавно вийшов переклад «Міста» Валер’яна Підмогильного. Ось це теж круто. 

Щодо конкуренції з російським впливом і грошима, чеська перекладачка Рита Кіндлерова в інтерв’ю сказала, що українці мають натомість комунікувати через «малі тунелі»: культуру, науку, літературу. Де наше поле ефективної роботи назовні, на твою думку?

Розумієш, Чехія сама по собі є хорошим прикладом майданчика для інформаційної війни, на якому можна вивчати зіткнення проросійського та проукраїнського наративів. Звісно, ці масштаби важко порівнювати. Росія працює з колосальними фінансами: є цілі інституції, веб-сайти, проросійські канали, які прямо і непрямо фінансує РФ.

Чехія сама по собі є хорошим прикладом майданчика для інформаційної війн

Супротив цій інформаційній війні чинять різні середовища українців та Посольство України в Чехії. І ця культурна дипломатія вагома. Нам не варто грати під російську дудку: пропаганда-контрпропаганда. Це непродуктивний підхід, і ресурсами ми Росію не перевершимо. Водночас ми маємо на що спертися та з ким працювати.

Коли в 2014-2015 роках президент Чехії розповідав про Майдан як про «лігво бандерівців», то невеличка група україністів писала йому відкриті листи й пояснювала: «Пане Президенте, не кажіть дурниць…». Тобто, без сумніву, варто реагувати на перекручування чи очевидну брехню, але передусім розвивати власну культурну дипломатію.

Як працюєш особисто ти задля міжкультурного діалогу?

Як краплина в морі — мій спільний проєкт Czech-in з «Історичною правдою» та Чеським центром у Києві. Щомісяця пишу на якусь одну тему з чеської історії для української аудиторії. Є ще один, як на мене, важливий проєкт: «Україна: інша історія»: тексти різних авторів паралельно виходять українською на «Історичній правді», а в Чехії — чеською на порталі Forum24.cz. Тут уже більше з акцентом на спільних речах. Що цікаво на основі статистик із цих двох сайтів ми можемо бачити, де більше читають. Зараз можна констатувати, що про українську історію в Чехії читають значно більше, ніж в Україні. І це по-своєму прикольно. Наприклад, про «моїх» шістдесятників переглядів із чеського боку більше принаймні втричі.

Твій диплом — про Українську Гельсінську групу, дисертація — про шістдесятників. Зараз ти готуєш до друку ще й книжку. Чи не логічніше було писати й захищати ці роботи в Україні? У чому цінність того, що ти це робиш у Чехії?

У мене зараз «мрія ідіота» — просувати історії шістдесятників скрізь, зокрема і в чеському середовищі. Розповідати й пояснювати, який це самобутній рух і які цікаві люди. У чеському середовищі дуже добре працюють із дисидентським рухом загалом. Вони своїх дисидентів вивчили, вивчають та будуть вивчати вздовж і впоперек. Наші ж дисиденти не мають тієї ваги, на яку заслуговують. 

Мені хотілось би розповісти Чехії про початок українського дисидентства, про українських шістдесятників. Нам це може подобатись чи не подобатись, але якщо ти десь на Заході скажеш «шістдесятник», то тобі відразу скажуть «Євтушенко». У 1960-х російський поет Євген Євтушенко був феноменально популярним, це був Мік Джаггер радянської поезії (вокаліст гурту The Rolling Stones, — TU)

Проблема в тому, що ця вульгарна традиція, коли на Заході говорили «СРСР», а мали на увазі Росію, тягнеться ще з радянських часів і почасти за інерцією ще спрацьовує, зокрема в історичних дослідженнях. Хотілося б ці ототожнення розбивати. 

Тим часом в Італії вийшла монографія Сімоне Беллецци «Берег очікувань. Культурологічне дослідження шістдесятників». Книжка італійського історика про українських шістдесятників. Це класно! Сподіваюся, це перший імпульс до ширшого зацікавлення українськими шістдесятниками на Заході. 

Який твій підхід до опису цієї історії? Шістдесятники стали частиною офіційного літературного канону, як мінімум, тому, що діти вивчають їх у школі.

В Україні, як би парадоксально не звучало, часто відчувається якась «закостенілість» у дослідженнях цих часів. При цьому самим шістдесятникам «забронзовілість» точно не загрожує, вони ніколи такими не були. Але це радше проблема формату і підходів. Важливо показати їх як живих людей із сумнівами та переживаннями, із суперечностями, які, звісно, в них були.

Наприклад, я записував інтерв’ю з пані Лідією, дружиною Миколи Вінграновського, і вона розповідала, як Василь Симоненко привозив їм з Черкас до Києва картоплю. І ця деталь прекрасна: початок 1960-х, Симоненко везе Вінграновському картоплю, щоб було що їсти. Це не Симоненко борець за незалежність, а реальна людина з мішком картоплі. Там узагалі багато цікавих маленьких історій, які ви зможете прочитати в моїй книжці. Звісно, мова не про саму картоплю, а про намагання якось вжитися в той час, зрозуміти його парадокси, побачити живих людей. Думаю, такий підхід мав би сприяти популяризації шістдесятників.

Я пишу книжку і чеською, і українською. Це два різні рукописи. У чеському варіанті треба додатково багато пояснювати. 

Коли книжка з’явиться на полицях чеських книгарень?

Маю попередні домовленості, що це буде наступного року. Хочу в це вірити. 

Чим покоління шістдесятників важливе сьогодні? 

Виростаючи в інформаційному вакуумі, шістдесятники зуміли прогризти стіну радянської мови та офіційної культури. Вони змагалися не тільки з цензурою в культурі, а і з тотальною дезінформацією. Це насправді неймовірно, це інтелектуальний подвиг. Це історія розвитку критичного мислення і вміння працювати з інформацією. Сьогодні багато людей, маючи доступ до неймовірних джерел інформації, потопають у конспірологічних теоріях, пропаганді та фейках. Власне, шістдесятники — це урок критичного, незалежного мислення.

З багатьма ти встиг познайомитися особисто. Що це за люди?

Це люди зі значною самоіронією, хоча про них уже можна прочитати в підручниках з історії. Ось особисто від Івана Дзюби ти навряд чи почуєш, що він автор дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «борець за незалежність» і все таке. Це людина-скромність. Євген Сверстюк був таким самим. Коли розповідав про якісь чергові премії, то на обличчі читалася легка іронія. Це те, чого варто повчитися нам.

Робити свою справу, й робити її добре, але водночас тверезо дивитися на себе

У шістдесятників є ще одна визначальна риса — мотив солідарності. Солідарності між собою, солідарності до проблем ближнього (котрий навіює алюзії з християнством), але й мотив солідарності поневолених спільнот, котрий має відчутний антиколоніальний присмак. Спільність боротьби й переконань, заснованих на етичних максимах. Це важливо в будь-яку епоху.

А як щодо квітневого прецеденту з ненаданням матеріальної допомоги Миколі Матусевичу, співзасновнику Української Гельсінської групи? Чому, на твою думку, так сталося?

Це, власне, про неоціненість власних героїв. У нас позатиралися уявлення, і коли кажеш: «учасник визвольного руху», то в багатьох виникають скептичні думки, іронічні посмішки. Але такі, як Микола Матусевич, як Мирослав Маринович, дійсно герої, вони очолили правозахисний рух в умовах «брежнєвського застою», увійшовши до складу засновників Української Гельсінської групи ще у 1970-х роках.

Із точки зору пересічного громадянина це видається нонсенсом — вони йшли в тюрму за переконання, за, здавалося б, абстрактні речі. Їх було зовсім не багато — десять членів-засновників УГГ. І ось після здобуття незалежності Микола Матусевич отримує мізерну пенсію і президентську премію (в межах 3-4 тисяч гривень) — це принизливо. І хоча я далекий від тези, що дисиденти розвалили Радянський Союз, але був пласт людей, які віддали здоров’я, свободу чи навіть власне життя за те, щоб держава Україна нині була. І держава є, а вони, по суті, мало кому потрібні. 

Дуже важливо, що ця ситуація набула медійного розголосу. Зараз відбуваються різні збірки коштів для колишніх дисидентів. Це, з одного боку, дає змогу продемонструвати солідарність і підтримку громадян. Але з іншого — такі проблеми взагалі не повинні виникати. Держава зобов’язана це вирішувати апріорі. 

Ти читаєш у Карловому університеті авторський курс «Україна у XX столітті». Для чого потрібні такі курси за кордоном?

Мені цікаве XX століття. Я завжди ним займався. Хоча думаю, що наступного року зроблю новий курс з акцентом на дисидентському русі та елементах критичного мислення. Хочу розібрати ситуацію України у XX столітті з точки зору колоніалізму, на конкретних прикладах показати наслідки колоніальної культури. От якби хтось зі студентів взяв і написав про «Квартал 95» як феномен постколоніальної травми! Це ж культура маргіналізації та вульгаризації національного елементу. До речі, це те, проти чого йшли шістдесятники. Це наслідок тиску, який був і за Радянського Союзу, і за Російської імперії. Зараз це набуло образу «кварталу», і з цим слід боротися. Адже українська культура — це далеко не «квартал»

Маю приклад на цю тему: наприкінці 1950-х вийшов роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу», це приклад веселих, потішних та простакуватих козаків чи «хохлів». Цілеспрямована вульгаризація української культури — історія, що тягнеться ще з XІX століття . Якщо раніше це була цілеспрямована політика, то тепер у всіляких «кварталах» це радше нагадує глум з власної культури на радість не дуже розумної публіки.

Цілеспрямована вульгаризація української культури — історія, що тягнеться ще з XІX століття

Якими були герої шістдесятників, на противагу офіційному дискурсові?

Так от, у шістдесятників це були інші козаки. Ось це Симоненкове: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ», це зовсім інше сприйняття. Це й Вінграновський, і Ліна Костенко. Так, це може де-не-де звучати трохи пафосно, але, власне, акцент на тому, що ми — самобутній народ зі своєю історією, тією, що нею варто цікавитись і захоплюватися. І це лише одна з площин шістдесятників — протистояння вульгарності й підкреслення суверенності української культури. Масова культура — це популярна й сильна річ, але це не означає, що її просто можна залишити «як є» і не обговорювати того, що найпопулярніше. З нею необхідно працювати.

Як ми можемо на це впливати? 

Більше вивчати й популяризувати. Я розумію, що нове шоу «кварталу» подивиться у рази більше людей, ніж прочитає будь-яку книжку про дисидентів. Не треба мати ілюзій. Але потрібно лупати цю скалу. І тут ми вертаємося до питання освіти. Університет має дати ґрунт, завдяки якому тобі буде цікавіше прочитати про шістдесятників, ніж сісти й подивитися «квартал». Загальний рівень освіченості має закладатись університетом. Це, звичайно, непросто, але настав час це все розгрібати. 

DSC_8143

І, наостанок, топ-5 книжок, які ти рекомендуєш прочитати, щоб краще зрозуміти XX століття.

Іван Дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Так зване «мовне питання» ще, без сумніву, деякий час буде жваво обговорюватись у нашому суспільстві. Це напруження — багато в чому спадок радянсько-російського імперіалізму. Більшість його механізмів Іван Дзюба описав іще 1965 року. Цей есей, попри те, що позначений тогочасною риторикою, що нині нам уже не близька, дає розуміння культурно-мовного протистояння України з імперським центром. Розумію, що потенційний читач може махнути рукою, мовляв, що можна почерпнути із самвидавного есею 60-річної давнини. Насправді ж, читаючи текст Івана Дзюби, ти подекуди дивуєшся: речі, зображені в ньому, — досі дуже актуальні.

Вацлав Гавел «Сила безсилих». Прибічники Вацлава Гавела цінують його за ідеалізм, критики навпаки вказують, що «романтикам» не місце в жорстокому світі політики. Мені видається, що трохи ідеалізму ще нікому не завадило. «Силу безсилих» нехай і вважають, мабуть, найвідомішим «дисидентським» текстом, однак цей текст значно ширший — він про етичні орієнтири, про гуманізм і цінність учинків кожної людини — як у (пост)тоталітарному суспільстві радянського типу, так і в західному «суспільстві споживання». 

Тімоті Снайдер «Криваві землі». Під цією книжкою я маю на увазі радше «колективного Снайдера», західних істориків, на кшталт Тоні Джадта, Тімоті Ґартона Еша чи й самого Тімоті Снайдера. Мені видається вкрай важливим, щоб ми читали якісні дослідження західних істориків, котрі так чи інакше торкаються теми України чи Східної Європи у XX столітті. «Криваві землі» — хороше і цікаве дослідження, що дає можливість поглянути на певні аспекти нашої історії немовби «збоку». Це не означає, що ми повинні безапеляційно сприймати точку зору Снайдера. Однак розуміти і знати — однозначно варто.

Сергій Плохій «Чорнобиль: історія ядерної катастрофи». Проблема й наслідки Чорнобильської катастрофи до сьогодні недостатньо осмислені. Це стосується не лише політичного чи екологічного ефекту Чорнобиля — а й культурного в широкому сенсі цього слова. Сергій Плохій має дуже важливе (і, на жаль, не дуже поширене) вміння для історика — писати легко, цікаво і водночас фахово на непрості й заплутані теми. Тому його «Чорнобиль» однозначно вартий прочитання. Окрім цього, для розуміння значення Чорнобиля важливою є, наприклад, праця Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека».

Станіслав Асєєв «Світлий шлях: історія одного концтабору». Це книжка вже про XXI століття, але водночас текст Станіслава Асєєва — нагадування про те, що найгірші речі XX століття — нацистські концтабори чи радянські ГУЛАГи — є й сьогодні. Ба більше, вони ось тут, зовсім поруч із нами. Автор в одному з нещодавніх інтерв’ю сказав, що мріє забути про власний досвід в «Ізоляції». Але ми, читачі, навпаки зобов’язані знати це і пам’ятати, попри те, що це вкрай болючий і місцями жорстокий текст.

[insert_coauthors_for_search]

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.