Він був розвідником на Донбасі у складі 53-ї механізованої бригади, а затим всіляко почав допомагати військовим як співробітник благодійного фонду «Повернись живим».Через це колишній військовий і волонтер Андрій Римарук майже завжди на фронті, чому — пояснює просто: «Для нас основна цінність — рятувати життя».
Та, попри такий насичений графік та постійну зайнятість, минулоріч Андрій мав ще й кінодебют. Він зіграв головну роль у фільмі «Атлантида» режисера Валентина Васяновича. Стрічка вже отримала чимало схвальних відгуків та престижних нагород.
На The Ukrainians Festival 2020 в інтерв’ю з Анастасією Бакуліною, менеджеркою нашої Спільноти, Андрій Римарук розповів, як не втратити надію на українську Атлантиду та на повернення Донбасу.
Публікуємо текстовий фрагмент цієї розмови. Фестиваль ми організували завдяки підтримці Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні.
Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
Як ветеран, який після демобілізації почав допомагати армії у благодійному фонді, опинився на знімальному майданчику?
Передовсім для мене це подарунок долі. Трапилося все випадково. У свій час засновник фонду Віталій Дейнега попросив мене відвезти групу людей на схід і показати їм локації для зйомок фільму за книгою Сергія Жадана «Інтернат». Цими людьми виявились кінопродюсер Володимир Яценко та режисер Ярослав Лодигін, який зняв чудовий фільм «Дике поле» за книгою Сергія Жадана «Ворошиловград», а також оператор Сергій Михальчук. Я їм усе показав: хлопці побували у найгарячіших точках, побігали під кулями.
Буквально через декілька тижнів, на початку 2018-го, до мене телефонує Володя і запитує, чи не хочу піти на кастинг одного фільму. Подумав: «Де взагалі я, де кастинг, а де кіно — це ж для мене щось зовсім нове». Але все ж погодився.
Перші проби пройшли досить невдало, бо я просто просидів, чекаючи в старому холодному приміщенні Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Там мала відбутись зустріч з Тетяною Симон. Чекав на неї три години і зателефонував до Яценка зі словами: «В яку клоаку ти мене засунув?». Потім передзвонив Васянович, вибачився.
Фактично з другої спроби мені вдалось пройти цей кастинг. А вже за декілька тижнів у Маріуполі ми почали знімати перші сцени найтитулованішого українського фільму на цей момент.
Тобто це був ваш перший досвід у зйомках?
Так. Кіно — це взагалі якась неймовірна магія. Спершу було складно: не розумієш, що від тебе хочуть всі ці люди, які бігають довкола. Хтось кричить — «тиша», — треба бути дуже сконцентрованим, а згодом помалу все почало вдаватись.
Фільм отримав приз на Венеційському кінофестивалі та «Золотого Дюка» на Одеському. Про що ця стрічка особисто для вас?
Усі говорять про наші нагороди, проте забувають закликати інших подивитись його. Як ми знаємо, всі хороші фільми про війну знімають вже після війни. У нас війна ще триває, і режисер Валентин Васянович вирішив показати наслідки, які будуть нас очікувати після її завершення. Ми порушуємо в цьому фільмі гострі теми щодо посттравматичного синдрому, а ще — стосовно Донбасу: яким він залишиться після війни, що з цим робити? Тікати, відмовлятись? Тому що через декілька років ми будемо бачити наслідки екологічної катастрофи, на яку зараз впливає окупаційна влада.
Наприклад, 2018 року затопили небезпечну «атомну» шахту «Юнком», що неподалік Єнакієвого. Ми розуміємо, що скоро ця отруйна вода підійметься і її неможливо буде відкачати. Згодом ми матимемо тисячі кілометрів забрудненої землі, на якій не те що нічого не можна буде вирощувати, а й воду з криниці пити. Уже знищений Донецький кряж (найвища частина Донецької височини у межах Луганської, Донецької і Харківської областей, — TU).
Також у фільмі торкаємось теми безвісти зниклих людей, які поховані у цій землі, доведеться довго шукати їхні тіла та розміновувати територію вздовж лінії розмежування не один десяток років. Цей фільм порушує багато питань. Коли глядач подивиться його, то сам шукатиме на них відповіді: «Яка моя роль у цьому? Що можу зробити я?». Не хочу казати, що стрічка важка, але вона для того, щоб задуматися: «А що насправді буде далі?».
У фільмі, як ви вже зазначили, — Донбас повоєнний. На вашу думку, до нас після закінчення війни Донбас повернеться таким, як у фільмі, чи може бути усе краще або ж навпаки — гірше?
Він буде в гіршому стані, ніж є. Із кожним роком ситуація погіршується. Ми це бачимо за тими новинами, які публікують окупаційні війська.
Зараз на Луганщині повністю висихають річки. Не йдімо далеко — недавні події на сході — потужні пожежі. Окупанти навмисне так чинять. Або ж, якщо подивитись на Сєверодонецьк чи на Станицю Луганську, то там раніше була пустеля, а зараз штучно насаджений ліс, який бойовики спеціально випалюють.
Яким було повернення з війни для вас? Чи виникали проблеми з адаптацією?
У мене не було повернення з війни. Я приїхав зі сходу 1 травня 2016 року, і вже за 15 чи 20 днів повернувся назад, однак вже у статусі співробітника фонду «Повернись живим». Я постійно перебуваю на сході, спілкуюсь з військовими, 70% свого робочого часу проводжу там.
У 2017-2018 роках доводилось бачити сльози військових, плач поранених, деяких бійців я віз у своїй машині, і вони помирали, по нас стріляли — траплялося різне. Сказати, що я повернувся з війни, не можна. Коли це відбудеться, першою стадією посттравматичного синдрому для мене стане сум. Сум за тим, що зараз роблю. Треба буде знайти нове заняття, від якого ловитиму кайф.
Буде важко. Справді. Я розумію, що 1 рік і 4 місяці безпосередньої війни і 4,5 роки роботи у фонді — це вже загалом майже 6 років. Їх важко викреслити зі свого життя чи залишити. Це просто неможливо. Посттравматичний синдром — це так, наче забити цвях в дошку, потім вийняти його звідти, але дірку нічим не залатати. В принципі, через це проходять усі військові.
Ваша робота у фонді — це більше про прагнення допомагати чи про особисту потребу повертатись на передову?
Робота у фонді — це більше, ніж робота. Ти розумієш, що причетний до великої кількості позитивних процесів, які впливають на зміну армії. Але найголовніше, коли ти відчуваєш цей кайф, що от якби ти не приїхав вчасно чи не навчив когось чогось у потрібний момент, то він би загинув. Ти врятував життя. І це розуміють співробітники фонду, які тут працюють.
Для нас основна цінність — рятувати життя. Ми ловимо від цього кайф. Це вже наче стадія наркоманії, не можеш без цього. І от коли бачиш, як певні процеси ламаються: не вистачає коштів чи падають надходження, то починаєш насамперед картати себе, бо усвідомлюєш рівень небезпеки. Це ланцюгова реакція: немає коштів — ти не встиг привезти чогось — боєць загинув. А хто винен в першу чергу? Ти. Немає більше кого тут звинувачувати.
Ви згадували, що під час поїздок на передову у вас траплялися важкі моменти, коли машину обстрілювали, коли бійці помирали дорогою до шпиталю. Чи не було такого, що зникало бажання або ж було страшно повертатись назад?
Це працює навпаки — тебе ще більше притягує. Одне з найважчих відряджень в мене було 26 і 27 січня 2017 року. Тоді почались бої за ворожі позиції під назвою «Алмаз» у районі Авдіївської промзони.
Я був на Луганщині, подзвонили з фонду й сказали швидко летіти в гарячу точку. Я не міг потрапити в Авдіївку близько двох годин, тому що всі в’їзди в місто обстрілювала ворожа артилерія зі всіх сторін. Проте я мусив прорватись. Навмисно сховався, чекав, коли зможу швидко проскочити під час перекату. І вдалось. Мав буквально 5-7 хвилин, щоб проїхати засніженими дорогами у місто. Потім таки заїхав, виконав свою роботу, потрапив під обстріл і пошкодив колеса.
Я намагався виїхати з Авдіївки, але ніяк не виходило. Біля дев’ятиповерхівки, звідки вивозили «двохсотих», побачив перших вбитих хлопців, які в той день загинули. Потім була друга спроба вирватися.
Це був дуже важкий день. Уночі ще подався у Дніпро, залишив там машину й сів у потяг до Києва. У столиці зібрав усе необхідне і ввечері знову повернувся на схід. Потрібно було реагувати дуже швидко. На жаль, тоді я був сам, намагався усім допомогти, а зараз маю напарника, з яким ми «поділили» фронт. Так трохи легше, ми краще готові до таких кризових ситуацій.
У фонді «Повернись живим» ви відповідаєте за доставку та розподіл придбаної за пожертви техніки. А якщо говорити не лише про матеріальне, чого найбільше потребують наші військові зараз?
Дайте їм забезпечення та «добро» знищити ворога, то їм більше нічого не треба. Вони вже знають, як діяти, коли, в якій кількості і так далі… Їм нічого не потрібно, тільки те, що якраз тільки ми можемо зробити — це забезпечити ті технічні засоби розвідки і спостереження, які допоможуть виконати їхні завдання. Допомагати армії — найкращий депозит у власну безпеку. Нічого кращого не може бути взагалі.
У фільмі «Атлантида» багато йдеться про Донбас після війни. Що варто було б знати всій Україні про цю територію до початку війни, який він — український схід?
Я особисто жив на Донбасі з 2006 по 2009 рік. У Донецьку є промислові райони, де стояли надпотужні гіганти важкої, хімічної, металургійної промисловості. Це була мальовнича і водночас дуже працьовита земля. Донецький кряж, Кримське, Новоазовськ — неймовірні краєвиди. І, на жаль, цього всього вже немає.
Коли дивишся з висоти пташиного польоту, на відео з безпілотника, то розумієш, що от тут я жив, тут був стадіон, тут був магазин, а зараз це все зруйноване, розпиляне, вивезене. І часом хлопці показують фото та відеоматеріали, як російські батальйони змагаються між собою, хто пилятиме якийсь завод. Тому що це додаткові гроші, які можна заробити на металі.
Де знайти в собі сили не втрачати надію на повернення Донбасу сьогодні?
Працювати, працювати і ще раз працювати. Мати бажання цей Донбас повернути. Попри весь негатив, який ми отримаємо через певний час. В «Атлантиді» ми писали про 2025 рік, але стрічку ми почали знімати ще у 2018-му. Внутрішньополітична і зовнішньополітична ситуація змінилася, розвернулася на 180 градусів. І ми розуміємо, і Валентин Васянович погоджується, що це буде далеко не 2025 рік. Тому треба мати бажання і працювати над тим, щоб повернути Донбас. Треба самому вже готуватись до цього.
Понад півтора мільйона людей і навіть ті, хто втекли звідти під час війни, хочуть повернутись. Вони очікують. Так, кажуть, що їм буде страшно. Передовсім вони потребуватимуть безпеки, можливості там залишитися і жити. Усі ці умови має створити держава. Хоча я говорив, що нам дістанеться досить непроста й забруднена територія, але все ж намагаюсь шукати позитивні сторони.
Зараз є дуже багато креативних ідей, проєктів. Ми бачимо, що навіть у пустелях ставлять вітряки й сонячні батареї. І вони приносять дохід. Тому все ж Донбас — також територія для втілення стартапів, ідей. Це місце, де можна створювати робочі місця, поповнюючи бюджет і підвищуючи економічний рівень України загалом. Тому що, повторюсь, навіть у пустелі люди навчились заробляти гроші. І ми мусимо навчитись цього на територіях, які повернуться до нас після російської окупації.
В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили, що завдяки фільму «Атлантида» вдалось побачити світ, ви побували за кордоном. Яка країна запам’яталась найбільше?
Японія. Неймовірна країна. Я мав можливість побувати в середовищі таких трудоголіків, як я. Більше того, зрозумів, що порівняно з ними я ще лінтюх. У новорічні чи різдвяна свята дозволяю собі відпочити 5-7 днів, а вони — ні. У японців неймовірна культура, неймовірна чистота і порядок, неймовірна самоідентифікація, повага, любов одне до одного і до своєї країни, своєї історії. Я там був лише 6 днів і не міг всього осмислити, а зараз поступово рефлексую про той час і ще більше відкриваю.
Якщо говорити про кіно, то в Японії вихований глядач. У них немає такого поняття, як продавати в кінотеатрі попкорн. Він є, але біля таких залів, де транслюють дитячі фільми чи фантастику. До речі, це єдина країна, де глядачі не відпускали мене кілька годин, доходило до того, що охоронці просили вже виходити і спілкуватися на вулиці. На годиннику — друга ночі, і перекладачка, яка сиділа поруч, просила відпустити її додому.
А ось Мексика запам’яталась як країна-контрастів і приклад того, якими нам не варто бути. Мексиканці дуже схожі на нас: у них неймовірні власні ресурси, економічний потенціал, але система така: олігархат, раби і повна відсутність середнього класу. У нас хоч присутній якийсь середній клас і є якась демократія.
Андрій Римарук — це ветеран війни, в шафі якого є смокінг для червоної доріжки. У якому образі ви себе найорганічніше почуваєте: у військовій формі, у цивільному одязі чи таки у смокінгу?
Я органічно почуваюся у тому одязі, в якому заходжу на черговий дубль. Продовжую зніматися в кіно. Скоро на екрани вийде короткий метр, в якому граю. Також мене затвердили на головну роль у наступному фільмі. Надалі співпрацюю з Валентином Васяновичем. Тому кіноіндустрія потихесеньку забирає мене до себе. І мені хочеться над цим працювати, тим паче, коли чую позитивні відгуки від режисерів та продюсерів. Вони мотивують і надихають.
Ви плануєте відвідувати якісь заняття, щоб покращити свою акторську майстерність?
Ні, я не хочу. Буквально вчора спілкувався з людиною, яка вчилась на спеціальності «актор театру і кіно». І вона, власне, питає: «Подивився на твою гру в одній стрічці. От як тобі вдалось це, а як це?». А я пояснюю, що цього не вчився. Мене попросили бути таким, я таким і став.
Так, були репетиції, дублі. І було таке, що на знімальному майданчику кричали: «Бездарне створіння! У тебе нічого не вийде. Почни нарешті працювати!». Але я наполегливо працював. Головне — усвідомити, ким ти маєш бути, яким тебе хоче бачити режисер крізь призму фільму.
Якщо говорити про Україну як про заповітну Атлантиду, то якою має бути Україна вашої мрії?
Це країна, в якій я хочу почуватися вільним і щасливим, не бути в статусі людини, яка хоче від деяких внутрішніх та зовнішніх подій емігрувати. Я прогнозую, що наступні 8-9 місяців будуть ще важчими, і навіть якби були гроші, я б зумів виїхати, однак цього б не зробив і не зроблю.
Що вас тримає?
Тримає рідна земля. Та територія, де поховані мій дід та бабуся, яку я маю захищати, оберігати та робити кращою.
Що допомагає вам особисто не втрачати надію?
Навіть не знаю, що сказати. Я не втрачаю надії, тому що постійно працюю. Хочу, щоби турбот було ще більше. І якби бюджет фонду зріс, то я мав би змогу створити ще якісь технічні засоби для фронту.
Допомагає, коли заходиш додому, а тебе обіймає дитина. Коли знаєш, що тебе чекають і люблять.
Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!
