Акторка, телеведуча і громадська діячка Римма Зюбіна здобула широке визнання, коли у 2016 році вийшов у прокат фільм «Гніздо горлиці» про реалії життя заробітчанок. Акторка одразу притягує до себе позитивом, доброзичливістю й почуттям гумору.
Як заряджається Римма Зюбіна, яку друзі та знайомі називають «батарейкою», що вважає найбільшою проблемою нашого кіно, як бачить природу українського актора та яким, на її думку, має бути хороший фільм — читайте в інтерв’ю.
Знаю, що бажання стати акторкою з’явилося у вас завдяки старшій сестрі. А хто ще вплинув на ваше становлення у дитинстві та юнацтві? Як ви стали тою, якою є зараз?
Бажання стати акторкою справді виникло, коли я подивилася виставу «Попелюшка» з моєю сестрою Ларисою у головній ролі. Вона, до речі, не стала акторкою — закінчила хімічний факультет Ужгородського університету, стала кандидаткою технічних наук. У моєму дитинстві з 3 до 8 років ми жили в Угорщині, у військовому містечку. Там не було ніяких розваг. У місто нас випускали з перепусткою раз на тиждень. З розваг у той час був хіба салют, який запускали військові на радянські свята.
Одна з небайдужих панянок, якій «не сиділося» вдома, підготувала з підлітками виставу «Попелюшка». Це була перша вистава, яку я побачила. Тоді запам’ятала все, що відбувалося на сцені, — від першого до останнього слова. І з того моменту, коли інші діти грали у класики, резиночки, козаки-розбійники, лікарню, я всіх примушувала грати у театр, роздавала тексти й ролі: «Ти будеш мачухою, ти — сестрою, ти — Попелюшкою». Принців завжди бракувало — по-перше, їм не хотілося грати в театрі, по-друге, вони не хотіли, щоб ними командувало якесь дівчисько.
Коли ми приїхали з Угорщини до Радянського Союзу, тато вирішив записати мене в музичну школу. Вважав, що у виховання дівчини обов’язково входить музична освіта. У той час заняття на фортепіано в музичній школі коштували 20 рублів на місяць. Навчалися там моя старша сестра і я — тобто це 40 рублів із зарплатні. Тому, коли я дозволяла собі не займатися, тато дорікав мені: «Я пів зарплати віддаю на ваші музичні школи! Для чого? Щоб, коли зустріну вчительку на вулиці, червоніти і слухати від неї, що Римма не займається?» А Римма ж нахапалася всього як ненормальна, наче їй більше всіх треба — отих театрів, балетів, стінгазету випускала, свята організовувала, піонерська робота ще була. Дехто мені казав: «Слухай, тебе забагато». Я розуміла, що кудись треба скерувати свою енергію.
У другий клас я пішла уже в Ужгороді. Сама попросила, щоб мене записали на балет. Своїм естетичним вихованням завдячую викладачам балету — Петрові Іштвановичу Куштану та його дружині Єві Берталанівні. Петро Іштванович не був професійним танцюристом, але танцював із 16 років у професійному колективі «Закарпатський народний хор» при філармонії. Він давав уроки не лише хореографії, а й життя. Якщо бачив, що якась дівчина з ансамблю стоїть із хлопцем з духового оркестру і той курить, — це все.
Ще з дитинства пам’ятаю слова «Мистецтво не має стелі!»
Наступного дня на репетицію Петро Іштванович влітав з такою енергетикою, що ми всі одна одній шепотіли: «Ну все. Зараз Пєтя буде читати моралі». Всю репетицію ми слухали про те, як треба поводитися, що таке гідність, хто така дівчина, хто такі дівчата з балету, як маємо себе цінувати, як ми не можемо дозволити, щоб біля нас стояли хулігани з цигаркою у зубах. Коли під час концерту щось ставалося, хтось комусь не допоміг чи щось у когось зникло, то теж були ці «моралі від Пєті».
Петро Іштванович навчив мене, що коли тебе сварять, то не треба ображатися. Він завжди казав: «Якщо я не роблю зауважень, значить, не бачу, що ви можете краще. А якщо бачу, то буду добиватися, щоб ви показували кращий результат». Ще з дитинства пам’ятаю його слова «Мистецтво не має стелі!»
А його дружина Єва Берталанівна завжди була зразком жіночності — у той радянський час у неї завжди була рівна спина, елегантний одяг, зачіска, манікюр.
Кілька років в ансамблі я не танцювала у перших рядах. Це треба було заслужити. Ось тебе ставлять у куточок і дають вчити одну партію з великого танцю — коли ти готова, то можеш показати цю партію. Вас п’ятеро новеньких, і з вас обирають найкращу. Так поступово я з куточка наближалася до першого ряду. Петро Іштванович був дуже справедливим — якщо бачив здібну дитину, то допомагав їй. Це людина, яка дала мені колосальний урок життя.
У нашій хореографічній роздягальні були двері в театральний зал. Я привідчиняла їх і спостерігала за репетиціями театру «Ровесник». Там з дітьми працював неймовірний Лев Йосипович Луцкер. Він був абсолютно неординарною людиною — міг три години поспіль читати поезію напам’ять, дозволяв своїм вихованцям ставити вистави самим — тобто режисерами могли бути старшокласники. Я дивилась на це все й хотіла туди потрапити, але бракувало часу.
Почала займатися в цьому театрі після 8 класу, коли уже вступила у культосвітнє училище і припинила ходити на балет. Хоч потрапила у «Ровесник», коли Луцкер уже майже не займався ним, але завжди відчувала колосальну підтримку від нього. Ми дружили навіть коли він поїхав у Німеччину. Я приїздила до Льва Йосиповича у лікарню, де він провів пів року. Не здавався — навіть після тяжкої хвороби, коли ледь рухалась його єдина ліва рука, малював. Є люди, які у твоєму житті проходять наче непомітно, але жартую, що не дай Бог мені отримати «Оскара», бо список людей, яким я вдячна, читала б три дні. (Сміється.)
Свою першу акторську нагороду я отримала в 15 років саме у театрі «Ровесник». Ужгородський палац піонерів проводив всеукраїнський конкурс дитячих театрів. «Ровесник» мав презентувати свою роботу. За пів року до цього 17-річна Валя Васильківська поставила чудову виставу «Эй ты, — здравствуй!» за п’єсою Геннадія Мамліна. Виконавці головних ролей Яна Романченко і Леонід Семенов закінчили школу і поїхали з Ужгорода на навчання. Валя запропонувала нам зі студійцем Олегом Кушнеровим ввестися у виставу, яку я бачила лише один раз. Часу було обмаль. І це було справжнє випробування. Це тепер я можу за три дні ввестися на головну роль у готову виставу. А тоді…
Ми зіграли і отримали нагороду «За найкращу виставу». Журі очолював легендарний Микола Миколайович Рушковський. Його студенти завжди вирізнялись майстерністю, «рушковці» — це «знак якості», школа, яка була най-най у Карпенка-Карого (зараз — Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого — TU). Тоді він сказав: «Цю дівчинку в театральний беремо на навчання без іспитів». Звісно, це було легко сказати в Ужгороді на конкурсі, а зі вступом була інша історія.
За рік до закінчення 8 класу школи я дізналася, що культосвітнє училище з Хуста перевели в Ужгород (зараз — Ужгородський інститут культури і мистецтв — TU), зрозуміла: це доля. Адже батьки не відпускали мене в театральне училище у Дніпропетровськ, куди я мріяла поїхати в 15 років. Це тепер я розумію їхнє хвилювання: відпустити 15-річну доньку за 1000 кілометрів від дому. А тоді почувалася самостійною уже років з 13.
Розуміла, що буду навчатися, ставати актрисою, не робитиму ніяких дурниць, хлопці тоді мене мало цікавили, у мене в очах було написано в одному — «театр» , а в іншому — «кіно». Більше нічого не потребувала. Батьки пообіцяли: «Отримаєш усі відмінні оцінки — поїдеш у Дніпропетровськ». Вони знали, що з фізики, математики, хімії у мене п’ятірок не буде. Я змирилась, що вступатиму в Ужгороді. Прийшла на день відкритих дверей і була переконана, що якщо написано режисура, то це режисура, а не просто керівник гуртка в сільському клубі. З такими мріями й надіями я вступила.
Тож на мене вплинули балет, театр, музична школа. А далі почалася професійна діяльність. Коли вирвалася зі школи, мене було вже не спинити. У студентські роки на мене ніхто не впливав, тоді головне було — щоб не заважали, бо крила зламати дуже легко. У цю професію йдуть дуже емоційні та вразливі люди, тому кожне зауваження сприймаєш надто гостро. У мене такого не було, бо до інституту були люди, які навчили мене і зауваження сприймати правильно, і розуміти, навіщо їх роблять. Це — не приниження, це — бажання твого росту.
Усі були впевнені, що я стану акторкою. Коли зараз зустрічаю на вулиці своїх тодішніх сусідів, усі кажуть: «Римко, та то було з дитинства видно, що будеш артісткою». І попри це, навіть тепер у мене трапляються і періоди зневіри, і думки, що життя втрачене, що ця справа нікому тут не потрібна. Потім розумію, що до цього треба ставитись по-філософськи — могло не бути й цього.
Закінчивши Ужгородське культурно-освітнє училище, ви пішли на режисуру, але вже через рік її покинули й почали грати в театрі. Чому?
Ніколи не хотіла бути режисеркою. Вступала на акторський і в Москву, і в Київ, але не вступила. І, щоб не втрачати рік, адже у мене був червоний диплом, вступила в Інститут культури (зараз — Київський національний університет культури і мистецтв — TU). Там тоді не було акторського курсу. В культосвітньому училищі в Ужгороді курс трапився небувалий — вісім, як нас називали, «городських» дівчат. Зазвичай набирали студентів з райцентрів та села, щоб вони після випуску поверталися додому і працювали в місцевих клубах і будинках культури. А що робити з нами? В Ужгороді був лише один районний будинок культури. Уже на третьому курсі ми влаштувались працювати у масовці Закарпатського обласного музично-драматичного театру. А потім настав страшний день — день розподілення: усім нам, які вчилися за державним замовленням, мали дати роботу. Приїхав навіть тодішній начальник обласного управління культури Василь Габорець. Питає: «Ну і що з вами городськими робити?» А ми кажемо, що дуже хочемо в Закарпатський музично-драматичний театр. Всі вісім. Його тоді очолював Станіслав Мойсеєв. Театр був наповнений талановитими виставами.
Нам організували прослуховування. Йдемо туди — хто у чому був: у джинсах, штанах, спортивках, сукнях. Хтось по дорозі каже: «Я не буду читати», хтось забув вірш, хтось узагалі не вивчив. Читали всі жахливо — бо прослуховування у театр мало відбуватися через два тижні. Тож ми й не готувались на сьогодні. Коли черга доходить до мене, розумію, що зник голос. Так я нервувала. Мені дозволили пройти прослуховування через тиждень.
Я готувала монолог, вірш, прозу, танець, пісню. Мене прийняли у трупу театру і дали скерування на навчання — акторський курс, заочне відділення в ГИТИС (Російський інститут театрального мистецтва — TU), в Москву. Але я не хотіла навчатися заочно. Того року спробувала вступати у театральні університети Москви і Києва на стаціонар. Я на акторський не вступила. Трохи пізніше проходили вступні іспити в Інститут культури у Києві. І, аби не втрачати рік, подала документи туди. Склала перший іспит «режисура і майстерність актора» на п’ятірку, і мене прийняли автоматично завдяки диплому з відзнакою.
Акторська майстерність — це невпинний рух і розвиток. У цій професії не можна зупинятися, заспокоюватися
Почалось навчання, і я зрозуміла, що це не те, про що мріяла. В інституті нас cпочатку готували як ідеологічних працівників і лише потім — як хормейстерів, хореографів, режисерів. Через місяць зрозуміла, що треба щось вирішувати. У травні я приїхала до батьків в Ужгород на свята. Саме у ці дні головний режисер Закарпатського театру Станіслав Мойсеєв запросив мене поспілкуватися. Зрадів, коли я сказала, що не задоволена навчанням, запропонував повернутися до театру, куди мене прийняли рік тому, і зіграти головну роль у виставі «Хочу зніматися в кіно» Ніла Саймона.
Вдома я взяла аркуш і розділила його навпіл: на одній частині написала «Київ», на іншій — «Ужгород». У першій колонці в мене було все: друзі, кохання, цікаве життя, музеї, саморозвиток, місто, яке я полюбила. А в колонці «Ужгород» лише одне слово — театр. І я обрала його.
Що для вас — акторська майстерність?
Це не предмет, який можна вивчити. Це — мікс. Найперше потрібно мати акторські здібності. Вони є у всіх, але потрібно, щоб вони були яскраві. Необхідний рухливий, чутливий емоційний апарат. Це як у Станіславського: «Чуже розбите колінце має боліти тобі більше, ніж власне». Водночас не обов’язково переживати у житті те, що маєш зіграти. Жінки, які не мають власних дітей, блискуче грають мам. І водночас зніміть багатодітну маму в кіно — вона так не зіграє.
Актор повинен розвивати фантазію. Він неодмінно має потрапити у руки майстра чи режисера не просто талановитого, а зі смаком. Дуже легко виявити несмак, зробити тебе естетично і етично незграбним. Легко замилити око, повірити, що ти геніальний, коли навколо всі це кажуть, але так не є. Коли мені було 25, я запитала чоловіка: «Я хороша акторка?» Він відповів: «Ти хороша дівчинка. А чи станеш хорошою акторкою — запитай через 10 років».
Акторська майстерність — це невпинний рух і розвиток. У цій професії не можна зупинятися, заспокоюватися. Я б могла казати, що хочу бути різною у кожній ролі. Але що робити, якщо цих ролей не пропонують? Акторська професія — дуже залежна.
До того ж у нас — чоловіче кіно. А в серіалах така тенденція, що жінки у 25 років грають мам, у 36 — бабусь, а в моєму віці можна грати лише прабабусь, які сидять спиною до камери і в’яжуть шкарпетки. Але вік актрис — це загальносвітова проблема. Якщо будь-яку голлівудську акторку запитати, чи знімали її більше у 25, чи у 50, то вона скаже, що у 25. Продюсери, які знімають комерційні серіали чи кіно, розуміють, що їм потрібні молоді герої. Бо в кінотеатрах і біля телевізорів сидять люди, які дивитимуться на красиві картинки. Продюсерам видається, що у 50 років життя вже нема, які там романи, секс — про це заборонено навіть думати. Тому історія успіху в нашій професії — просто не збожеволіти і знайти себе десь іще, крім акторства.
В одній з розмов із журналістами ви сказали, що «режисери роблять ставку переважно на чоловіків. У жінок менше ролей та можливостей». Як можна змінити цю ситуацію?
Не бачу розв’язання цієї ситуації, поки українське кіно не стане на ноги й не дозволить собі знімати просто для задоволення. Кожен продюсер зараз рахує гроші, і я його розумію. У фільмів та серіалів немає 100%-го державного фінансування. Канал замовляє історії. Є канали, які знімають лише ситкоми, є такі, що лише мелодрами. І їм ризиковано починати щось інше, бо в кожного каналу вже є своя ніша. От ти потрапив у лещата ситкомів — знімаєшся. Чи дає це тобі задоволення, чи відчуваєш реалізацію — це вже інше питання.
Зараз пишу статтю про польське кіно й радію за нього. Адже поляки переживали схожу ситуацію до 90-их. У них теж не було продюсерського кіно, а були фільми на держзамовлення. Але нині величезну кількість серіалів знімають саме польською мовою — а не мовами країн-сусідів, не німецькою, не чеською. А нас досі розриває мовне питання. Режисерів запрошують знімати для Netflix, чудові сценарії, настільки різноманітні теми, що я щиро радію за польських колег. У Польщі відбувся прорив.
Коли Держкіно дає гроші, воно оцінює не лише естетичну складову, чи зможе цей режисер зняти хороше кіно, — воно ще дає запит на певну тему, актуальну сьогодні. Українському кіно хочеться побажати «прорватися» так, як «прорвалося» польське.
Можливо, коли Україна стане потужною кінокраїною, у нас з’явиться безліч тем для фільмів з талановитими сценаріями, і тоді хтось з режисерів наважиться: «А чи не зняти нам історію про жінку 50+?» Але такі теми — касовий ризик. А ризикувати продюсер може лише за наявності грошей.
Як ви оцінюєте розвиток сучасного українського кіно?
У нас є кілька категорій фільмів. «Скажене весілля», «Дзідзьо» — це для касового збору. Приємно, що фільм «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча теж став касовим. «Атлантида», «Додому», на жаль, не зібрали такої ж каси — це глибоке, серйозне, достатньо відверте й чесне кіно. Не кожному хочеться думати у кінотеатрах. Проблема ще й у тому, що наші люди не звикли платити за мистецтво. Вони краще подивляться фільм на піратському сайті, але не підуть у кіно. І тому, що вдома їм зручніше, і тому, що вони не розуміють, як це — платити за кінострічку.
Нам бракує сценаріїв — це наша найбільша проблема. В нас є хороша операторська школа, є режисери. Але дуже мало людей, які вміють писати історії. Тому актори в кадрі розмовляють здебільшого як роботи. Кіно — це те, що ти увімкнеш у Китаї, Мексиці, Конго, Україні — і все буде зрозуміло. Це історія живої людини з її нормальними живими проблемами. У нас поки що таких дуже мало.
У кожній країні — своя акторська школа. Яка вона в Україні?
Вона як вінегрет. Природа українського актора ближча до італійської. Коли вмикаємо італійське кіно, то розуміємо, що зараз буде яскраво, з жестами, рухами, криками. Якщо попросимо так само зіграти фінських акторів, то скажемо, що вони переграють. А якщо перенесемо скандинавську манеру на італійців, вийде якийсь артхаус.
В Україні вчать за системою Станіславського. Його роботу над роллю ретельно вивчають у найкращих світових кіно- та театральних школах. Але природа українського актора, на мій погляд, ближча до італійського. Тому у нас у театрах такий розрив — у 2021 році ще десь грають відірвані від життя теми із наклеєними вусами, кричать дурними голосами і при цьому радіють, а ми у Дикому театрі граємо виставу про домашнє насильство і не розуміємо, як можна про це не говорити.
Важливо отримати ремесло і щоб майстер, який тебе вчить цього, не зламав твоєї природи. У мій час молода акторка мала готуватися грати героїнь, жінок-покриток, сумні сюжети. Моя викладачка зі сценмови якось сказала мені: «Я розумію цю твою веселість, але треба ставати стриманішою молодою жінкою». Я все це слухала і вбирала. Лише у 40 років зрозуміла свою природу, зрозуміла, як це — бути собою. Не зламати акторську природу — найважче у вихованні актора.
У Карпенка-Карого в дипломі пишуть «актор театру та кіно», але за 4 роки навчання немає предмету, де навчать професійно існувати в кадрі, аби зніматися в кіно. Немає технічної бази. Студенти кіно/телережисури, кінооператори все знімають своїм коштом: беруть камери, світло у студіях, орендують за власний кошт локації для зйомок. Університет не виділяє на це жодної копійки. Коли випускники-актори уперше потрапляють у кадр, то не знають, що таке кінокамера.
Коли я один рік викладала «Основи майстерності телеведучого», то не могла завести студентів в аудиторію, де створено телестудію, посадити їх у кадр і показати, як усе працює. Як можна стати актором театру й кіно, якщо вчишся зніматися лише власними силами за межами університету? Українські актори кіно — це самоучки. Якщо ти займаєшся своїм розвитком, дивишся хороше світове кіно, вчишся в інших акторів, дружиш з оператором на майданчику — лише тоді можеш стати актором кіно.
Одна з особливостей акторської професії в тому, що акторам складно щось планувати, адже можуть завтра подзвонити з пропозицією зйомок. Як ви звикли до такого ритму життя?
Звикла жити в очікуванні телефонного дзвінка. І до відсутності зйомок навчилася ставитися спокійно й по-філософськи. Бо не завжди, коли знімаєшся щодня, це приносить задоволення і насолоду. Це може катастрофічно втомлювати. Робочий день українського актора в кіно і серіалах — 12 годин на день. Якщо в контракті написано, що перерва між зйомками — не менше як 10 годин, то реально на сон залишається 5 годин.
Важливо отримати ремесло і щоб майстер, який тебе вчить цього, не зламав твоєї природи
Якщо працюєш у такому ритмі три місяці з одним вихідним на тиждень або на два тижні, то втома накопичується така, що розумієш: зароблені гроші треба витратити на реабілітацію та психолога. Такий ритм роботи зазвичай буває при зйомках серіалів. Щодо фільмів, то різне трапляється. Можуть зняти все за день, можуть — за тиждень, можуть — за місяць. Але ти розумієш, що там буде інший результат, знаєш, заради чого потерпаєш.
Ви говорите про свою професію як про служіння. Який сенс вкладаєте в це слово?
Театр корифеїв започаткував традицію говорити не «працювати у театрі», а «служити театру». Для мене це і не служіння, і не робота. Бо робота мені схожа більше до фабрики, заводу. Але театр — це не робота. Я не з тих, хто шукає мить натхнення, і якщо його немає, то грають погано. Мені не треба, щоб мене відвідала муза, щоб грати добре. Навіть не скажу, що це для мене служіння чи робота. Якесь слово, якого ще не вигадали, десь поміж цим. Бо у театрі останніми роками вкидаю себе у незнайомі колективи, ситуації — і мені від цього класно. Географія така: Львівський духовний театр «Воскресіння», Луганський обласний муздрамтеатр у Сєверодонецьку, Дикий театр, театр «Особистості», незалежний проєкт «Це все вона».
Був такий період років 25 тому, коли моя трудова лежала вдома, а я працювала у 5 театрах. Власне, як і зараз. У кожному — свої традиції, свої люди. Це так само як приходиш у кіно на знімальний майданчик — усе нове, всі люди нові. Це не колектив, де працюєш 40 років. Все щоразу спочатку — починається притирання, обмін енергією, творіння, служіння. Тож коли мене запитують, що для мене важливіше — театр чи кіно, відповідаю: там, де мені цікавіше, де відкриваю для себе щось нове, нових талановитих людей, а це може бути і театр, і кіно.
Приміром, граю виставу режисерки Наталки Сиваненко «Нові шрами» у Дикому театрі. Це радше виклик, місія, соціальна відповідальність. Ми говоримо про домашнє насильство, про те, про що ще 20 років тому мовчали не лише у театрі, а й удома. Мені завжди був цікавішим той театр, де йшлось не тільки про мистецтво.
В одному з інтерв’ю ви сказали, що люди вважають вас батарейкою. А що заряджає вас саму?
Напевно, як заряджається батарейка, так заряджаюсь і я. Мені потрібне цілковите усамітнення, щоб нікого поруч не було, треба залишитися наодинці з самою собою, своїми думками. Можу дивитися фільми, слухати музику, гуляти парком чи сидіти вдома. Головне — усамітнення. Люди можуть навіть не вірити, що я, яка завжди на видноті, такий вогонь, відновлююся саме так. Але я справді як батарейка — розряджаюсь до нуля, а тоді тихенько собі відновлююся. Люблю мандри, вони дарують мені нові емоції. А хороші книжки й фільми дають емоційний поштовх.
Стали популярними акторські курси, які обіцяють дати людям усі необхідні навички за кілька місяців. На ваш погляд, це реально? Чи можна навчитися бути актором за такий час?
За такий час можна дати лише основи. Але й чотири роки в університеті навчатися нема чого. Два роки має бути хороша школа, а далі слід практикувати. Усі майстри забороняють на перших курсах зніматися. Недостатньо навчити сценічної мови, руху, правильної вимови. Дуже важливою є культурологічна освіта. Необхідно, щоб за період навчання ці «неандертальці», які вступають на перший курс, зрозуміли, що таке образотворче мистецтво, хороша література, щоб їм показали якісні фільми, щоб їх скерували у правильне смакове русло. Коли спілкуюся з молодими акторами, то розумію, що у них немає елементарних культурологічних знань з літератури й мистецтва. А коли актори потрапляють у театр уже з трудовою книжкою, то стають там майже рабами. Вони не ходять на прем’єри в інші театри — на це немає часу. Коли варишся у власному соку — це не дає розвитку. Дуже швидко може скластися враження, що ти геніальний, що ваш театр найкращий. Ви не бачите, що відбувається на сусідній вулиці.
У цій професії студентам треба з першого курсу показувати кіно, починаючи від класики, від Дзиґи Вертова, показувати найкращі зразки світового та українського кіно. Розбирати ці фільми по епізодах: що відбувається в кадрі, чому камера знімає так, як працює актор, навчати студентів на зразках цих акторів. У цій професії є дуже багато технічних особливостей, зокрема в кіно. Студентам варто ходити в музеї, розглядати картини, розбиратися, що, чому і як влаштовано. Хороші майстри-оператори водять своїх студентів у музеї і на зразках картин, портретів показують, як виставляти світло, на чому зробити акцент.
Люблю кіно, яке не дає спокою. На мій погляд, кіно — це те, від чого тебе лихоманить
Коли на Одеському міжнародному кінофестивалі за тиждень дивлюся 30 фільмів, це мене дуже надихає. Я вважаю, що фестивальні покази мають входити в освітню програму. Поки триває «Молодість», Docudays або Kharkiv MeetDocs, варто звільняти студентів від занять — вони мають ходити на перегляди фільмів із майстром і обговорювати їх разом. Так виробляється смак. І так роблять, на жаль, одиниці з майстрів.
Чи вважаєте себе успішною людиною? У чому виміряти ваш успіх?
Я б тут розділила успішну людину та успішну акторку. Вважаю, що наді мною світять якісь зорі. Але це, напевно, якась така природа. Просто її треба вчасно відчути й не експлуатувати лише для себе, а розуміти, що ти відповідальний перед всесвітом. Якщо тобі дано бути такою — світлою, веселою, життєрадісною, оптимістичною, запальною — це треба віддавати.
Якщо тобі дано бути такою — світлою, веселою, життєрадісною, оптимістичною, запальною — це треба віддавати
Не зовсім розумію слово «успішна» в контексті своєї професії. В ній успіх не дається лише власними стараннями та працею. В акторській професії немає таких історій успіху, як у нормальних людей. В іншій професії ти розвиваєшся, ростеш, отримуєш нову посаду. А тут ти робиш усе те саме, але можеш не знайти режисера, який разом з тобою зробить хороші, фундаментальні роботи, можеш не знятися в кіно, яке тебе відкриє, яке дасть поштовх. І при тому ти — талановитий та здібний. Деякі мої однолітки у 20 років здавалися майбутніми зірками. Але потім якісь життєві обставини й розуміння того, де є українське кіно у світі, не дозволили людям розкритися. А зараз уже пізно. Я успішна в тому, що народилася й живу, усвідомлюю поки що кожне слово, яке вимовляю, ходжу своїми ногами, своїми руками відчиняю двері.
Що таке успіх? Це комерція? Знаю акторів, які заробляють великі гроші. Чи треба їм ще реалізації, чи вони уже успішні? Не знаю, що таке успішність в акторській професії в Україні у 2021 році. Я просто щаслива людина, а про успіх не думаю. Бо в кожного він різний.
Чи є фільми, які ви радите подивитися кожному?
У мене цей список часто змінюється. Це десь так само як спитати, яку казочку ти любив у дитинстві. У два роки дитина любить одне, у сім років — інше. Мені дуже подобаються фільми «Капернаум», «Пожежі», «Винуватий», «Фрагменти жінки», «Збиток» Луї Малля, польські стрічки «Тиха ніч», «Мій ровер», «Венеція», «Хрещення», «Тіло Христове», «Список Шиндлера». Це ті фільми, які мене вразили на сьогодні. Не знаю, як визначитися з таким списком остаточно. Люблю кіно, яке не дає спокою. На мій погляд, кіно — це те, від чого тебе лихоманить.
[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
