Із військовослужбовцем, музикантом і письменником Сашею Булем зустрічаємося у Львові, щоб поговорити про виховання молодих офіцерів — після служби в піхоті Буль служить в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, його робота щоденно повʼязана з постанням нових поколінь української військової еліти.
До вторгнення Буль був відомий передусім як кантрі-музикант, грав у складі гурту «Me And That Man» й значно більше часу проводив на гастролях по світу, ніж удома в Чернівцях. Після початку повномасштабної війни артист одразу приєднався до Сил оборони й змінив своє життя докорінно. Спершу не писав музики взагалі, та 2023-го випустив популярний тепер сингл «Тримаєм посадку», у якому дотепно описує армійський побут.
Про музику кантрі, поєднання військової й мистецької ідентичностей та майбутнє російської культури в Україні — читайте в розмові.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Коли музика стала для тебе особливою в житті?
Мені було років пʼять, це середина девʼяностих. Я починав усе більше усвідомлювати, що всередині мене існує мікровсесвіт, який реагує на музику. Є речі, від яких мені робилося погано на фізичному рівні, — це музика, яка панувала тоді, вся ця совєтська-новоросійська естрада. І в той же час є звуки, які переносять у інший всесвіт, — це були західні записи. У мого дідуся була колекція саме західних платівок. Я не розумів слів, але на емоційному рівні це викликало зовсім інші відчуття. І тоді я збагнув, що мені дуже подобається слухати музику.
У 90-ті були тривалі відімкнення електроенергії, мама мусила чимось займати дітей. І ми співали пісні.
Незатишний темний вечір, бідні девʼяності, не дуже прикольна квартира. А починаєш співати — і вечір стає зовсім іншим. Дорослішаючи, я лише зміцнився в переконанні у силі музики. А коли я відкрив для себе західну музику глибше, наприклад, блюз дельти Міссісіпі, то зрозумів, що можна слухати й відчувати дух часу тієї музики, бачити перед очима безкраї плантації бавовни, відчувати гарячий південний вітер. Коли я значно пізніше потрапив у ці краї фізично, то мав відчуття, що вже там бував, бо пережив це все через музику.
Музика висловлює позицію?
У студентські роки я відкрив для себе творчість Боба Ділана. Крім лірики, в нього є так звані протестні пісні, хоча сам він завжди від цього відхрещувався. Але, як на мене, саме це й сформувало його як великого артиста, велику людину. Памʼятаю теж усвідомлення того, що чувачок з одного з найбільш провінційних американських штатів, з гітарою в руках і губною гармошкою, гугнявим і насправді не дуже прикольним вокалом може впливати на соціальні процеси, досягати справедливості через музику. У Ділана є пісня «The Lonesome Death of Hattie Carroll». Це реальна історія про те, як син багатих батьків убив гувернантку в готелі. Йому щось там не сподобалося й він ударив жінку тростиною по голові. Вона була багатодітною матірʼю, і, як це часто буває й у неофеодальній Україні, його хотіли відмазати. Саме пісня Ділана привернула увагу до цього випадку, злочинця засудили. У такі моменти усвідомлюєш, що це не просто звуки — вплив музики значно більший.
Уже коли я став артистом, я виступав у специфічних місцях: у вʼязницях, психіатричних лікарнях, навіть у лікарні для людей з вадами слуху. І там я завжди відчував, як музика трансформує все. Приходиш у вʼязницю, бачиш суворі обличчя злочинців, серед них є убивці, ґвалтівники. Тут постає й моральне питання: чи має все ж артист розважати цих людей? Але ти граєш і бачиш, як кімната змінюється. На якусь мить це вже не вʼязниця, а інше місце.
Розкажи про цю соціальну складову, виступи у вʼязницях.
Технічно це були старання мого менеджера. Він поляк, і для нього це не вперше. Він уже робив подібне з іншими артистами. Слід розуміти, що пенітенціарна система в Європейському Союзі працює за своїми законами. Коли ти стаєш частиною цього об’єднання країн, то мусиш і вʼязниці долаштувати до певних вимог. Одна з них — ресоціалізація в’язнів. Відбуваючи покарання, вони не мають почуватися ізольованими від світу, для них мають проводити культурні події. Це інструмент перевиховання й заохочення. Важливо, що якщо увʼязнений вчиняє дисциплінарні правопорушення, він втрачає доступ до таких подій.
Чи може культура і, наприклад, музика у твоєму випадку робити нас кращими людьми?
Так, вона це робить. Але може й гіршими робити. Культура, яку ми обираємо, впливає на наше повсякденне життя й те, якими ми стаємо. От творчість Вєрки Сердючки — це культура? Хтось скаже, що це — антикультура, тому береги цієї розмови широкі.
Як культура формує нас?
Я впевнений, що якби не читав тих чи тих книжок у юності, не слухав певних артистів, то не був би зараз тим, ким я є. Я б і музику свою не писав такою, яка вона є, і книжки… Митці впливають на тих, хто їх слухає, читає, дивиться. Ті добро й зло, які сьогодні змагаються, проявляються в усіх аспектах нашого життя, в культурному теж. Ми ще й маємо настільки агресивного сусіда, який так уміло використовує культуру як зброю. Іноді мені здається, ця сфера в нас узагалі накачана стероїдами. До певної міри та війна, яку ми маємо сьогодні, — результат того, що попередню війну ми програли культурно й інформаційно.
З іншого боку, чи не покладаємо ми забагато відповідальності на культуру?
У нашому випадку культура мусить бути тісно повʼязана з інформаційною політикою, ми цей аспект недооцінюємо. Доказ цьому — вдалі інформаційно-психологічні спецоперації ворога. Вони їх утілюють. Ми ж розуміємо, що зростання напруги між цивільним і військовим населенням теж є результатом їхньої роботи й наших недопрацювань. І демонізація ТЦК, і багато схожих речей.
Сашо, тебе переважно називають кантрі-музикантом. Чи ти погодишся з таким визначенням і як би ти пояснив, чим є кантрі-музика?
Погоджуюсь. Коли я мав більше юнацького снобізму, то, може, й почав би пояснювати, що я більше фольк-сінгер, а ще у мене є вплив блюзу й чогось іще. Слухачам ці тонкощі часто не потрібні, вони бачать так: якщо чувак у ковбойському капелюсі грає на гітарі, то це — кантрі. Технічно це дійсно так, а далі — нюанси. Хтось домішує креольську музику, хтось ірландську, та я пропоную залишити це музикознавцям і тим пасіонаріям, які хочуть у цьому розібратися. Глобально я — кантрі-артист.
Це традиційна консервативна американська музика, яка в шістдесяті роки минулого століття зуміла стати поп-музикою і залишилася частиною поп-сцени зараз.
Є поп-кантрі, кантрі-рок, поп-кантрі-рок, реп-кантрі, кантрі-фольк і так далі. Це ніші, й ти сам обираєш, у якій тобі приємно працювати.
Кантрі — це музика простого люду, народжена серед природи й роботи. Її писали люди, які самі себе забезпечували, вирощували худобу, працювали на землі. Це вільнодумні люди, часто серед них були й злочинці. Фактично, це шансон. Та ніша, яку в нас займав російський блатняк, була заповнена у США кантрі-музикою. Потім на заміну прийшов реп.
Як кантрі поєдналося у твоєму випадку з європейськими контекстами? Сьогодні ми, коли говоримо про кантрі, згадуємо того ж Ділана, про якого торік вийшов великий байопік…
Ділан — це радше міський фольк, людина з села, яка потрапила в урбаністичні нетрі й стала міським трубадуром, маючи своїм інструментом сільську музику. Моя ж історія радше не міська. Кантрі для мене — це Джонні Кеш, який у кімнату з ноги заходить, Генк Вільямс, пияк і мандрівник, Вейлон Дженнінгс, чоловік, що на зустрічі з першою леді США курив і дивився їй просто в обличчя, закинувши ногу на ногу, Віллі Нельсон, який постійно на мотоциклі, хоча йому вже купа років. Фолькові персонажі більш причесані, ніжніші.
І як це накладається на Україну?
Насправді ця історія ближча нам, ніж здається на перший погляд. Кантрі — це музика, народжена фронтиром, вона росте з історій людей, які ризикували, іноді були авантюристами. Це про складні професії, про залишене позаду життя і рух до фронтиру. Ти можеш мати проблеми, бути бідним — ти тікаєш від цього. Або ж вирушаєш уперед, на власний страх і ризик. Є певні проміжні точки, де можна востаннє помолитися християнському богові, а далі — непевні землі команчів.
Ти шукаєш нове життя, але можеш і загинути. Україна споконвіків була таким же місцем. Дике поле, степи Причорноморʼя, така ж історія.
Це були землі, куди тікали від поганого життя, де можна було заховатися, розбагатіти, зібрати приватну армію, стати абсолютно будь-ким, але також можна було втратити все й загинути. Культурно ми значно ближчі з американським саусвестом, ніж може здаватися. У США я багато розмовляв з корінними техасцями, уродженцями Каліфорнії, мексиканцями, які живуть в Америці. Коли ми торкалися теми історії і проводили паралелі, люди казали: слухай, у мене враження, що ти мені нашу історію розповідаєш.
Ти назвав кілька важливих для себе імен переважно американської музики. Хто важливі для тебе в українській? Можливо, соло-виконавці є?
Є артисти, якими щиро захоплююся. «KOMU VNYZ», «Воплі Відоплясова», «Dakha Brakha», Христина Соловій.
З початку вторгнення ти доєднався до ЗСУ, спершу служив у піхоті. Як було з музикою на війні? Чи було розчарування у тому, що вона може зробити?
Перший тиждень — це був емоційний параліч, було не до музики. Десь на другому тижні я їхав із полігону — й увімкнув альбом групи «Creedence», мені стало дуже добре на душі. Подумав, що здатність слухати музику повернулася. На фронті я теж слухав, щойно дозволяли обставини. Я зміцнів у переконанні, що це невідʼємна частина мого життя, потужна річ, яка може трансформувати все навколо, розрадити, допомогти. Проте я не міг писати музику досить довго просто через фізичне виснаження.
На фронті я мав з собою гітару й іноді грав, але без особливого задоволення. Робив це радше щоб розрадити побратимів. Тоді я зрозумів, що мені не хочеться писати сумних пісень про війну. Я грав якісь повстанські пісні, бо люди хочуть чути те, що вони знають. Ти починаєш грати пісню про хлопців суворочолих і дивишся на побратимів, а вони сидять такі ж суворочолі. Бачиш, як залишки світла у їхніх очах гаснуть. Тоді я подумав, що якщо писатиму військову лірику, то пробуватиму робити її з іншим емоційним забарвленням. Перша пісня, яку я написав у статусі військового, — «Тримаєм посадку», вона настроєво протилежна до сумних пісень.
Як ти придумав її? Я уявляю, як цю пісню чує іноземець, який не знає української, він ніколи не скаже за саундом, про що пісня.
Скажу більше, навіть із перекладом йому буде важко. У пісні багато військового сленгу. Таких речей можуть і українці не розуміти. А це просто розповідь про мій побут того часу, опис прожитих восьми місяців у складі батальйону в зоні бойових дій, без прикрас і героїзації. Звичайне піхотне життя. Те, що турбує, коли ти далеко від дому, на війні, де тебе хочуть убити, а ти робиш усе для того, щоб лишитись живим.
Наскільки важлива ідея посадки в умовах великої війни?
Посадка — це така собі сота. А Україна — великий вулик. Реальна посадка — одна з його сот. Хтось зараз у конкретній посадці, яку він мусить втримати за будь-яку ціну. Хтось працює у міськраді, має свій клаптик відповідальності, де мусить гідно виконувати свої завдання, не зашкваритись і не захабаритись. Хтось у війську в тилу, як я зараз. Я в жодному разі не порівнюю, адже це різні речі за ризиками й емоційним навантаженням. Але так, це все чарунки. Просто чиясь посадка абсолютно реальна.
Як продуктивно обговорювати різні досвіди сьогодні?
Треба бути обережними. У цьому я точно впевнений. А далі, як-то кажуть, іти за приборами. Я давно прийняв істину, що життя несправедливе, справедливість може існувати винятково у правовому полі. Це те, чого треба прагнути. Я хочу жити в країні, яка справедлива з юридичної точки зору, де я, просто собі чувак, нестиму рівну відповідальність із якимось прокурором, якщо скоїмо однаковий злочин. Іншої справедливості немає. Така архітектура життя. Хтось за час повномасштабного вторгнення, якщо йти в артистичний вимір, зробив карʼєру, хтось її практично втратив. Ну де тут справедливість? Є лише рішення й наслідки твоїх рішень. Як тобі уживатися із власними принципами? Це винятково твої хатні тварини, ти несеш за них відповідальність.
Я розвивав унікальні навички в музиці, але четвертий рік перебуваю в армії й роблю для війська те, що можу. Я займаюся тим, що мені подобається, й приношу користь.
Ти керуєш пресслужбою Національної академії сухопутних військ у Львові, вишу, який навчає нову військову еліту. Розкажи про цю роботу більше.
Ми заклад вищої освіти, національна академія, але також військовий організм, тому перебуваємо частково між світами. Наше завдання як комунікаційників пояснювати, що таке офіцерство. Сприяти позитивному іміджу військової служби та, наскільки це можливо, розповідати про діяльність нашого ВВНЗ.
Офіцер — це інтелігент, людина, що є носієм певних знань, має певний рівень виховання й освіти, загартована морально й фізично, опанувала непрості військові науки.
Йдеться не просто про те, щоб добре стріляти з автомата. Бути офіцером — це часто бути менеджером, організовувати ризиковані процеси у складному середовищі, тому що війна — це хаос. Офіцер стає приборкувачем хаосу й змушує людей у своєму підпорядкуванні організовано працювати як цілісний організм. Безліч непередбачуваних факторів: як поведеться суперник? Як зіграє погода? Що відбуватиметься на землі? Як спрацює техніка? Офіцерство — це робити непередбачувані речі передбачуваними.
Якими сьогодні є ваші абітурієнти? Якого типу навчання їх чекає?
Це своєрідний шлях лицаря. Людина, яка закінчила школу й вирішила, що стане офіцером, свідомо відмовляється від багатьох забав, які притаманні студентам. Вона буде не студентом, а курсантом. І це місійний шлях, бо курсант присвятить свої юні роки самовдосконаленню, навчанню, фізичному розвитку, житиме в дисципліні з великою кількістю обмежень, які свідомо приймає, щоб на виході стати кращим, ніж прийшов. Багато студентів у той час тусуються й живуть своє найкраще життя, випивають у клубах і потім сплять на парах.
Радянський Союз зіграв із нами злий жарт. Я сам з сімʼї офіцера і бачив батькову злість. Мій тато із забитого села в Житомирській області, і він робив усе в свої шістнадцять, щоб потрапити в найпрестижніший совєтський навчальний заклад для військових, він був здібним спортсменом, дуже добре вчився. Батько зіткнувся з реальністю совєтської армії, яка лише зараз потроху викорінюється з українського війська.
У молодих курсантів уже інші рольові моделі. Вони не хочуть випивати стакан водки зі звьоздочками на дні, коли отримали офіцерське звання, бо рівняються на інші традиції, вивчають історію, знають, що Україна мала свою офіцерську традицію. Це довгий шлях переосмислення, він має комунікуватися на рівні інформаційної політики держави.
Як культурна складова інтегрована у навчання офіцерів? Якщо ми залишимося з тобою на полі музики, то часто воєнні пісні, які ми співаємо досі, — це пісні січових стрільців, є ще багато історій із часів воєнних формувань УНР — про митців у війську.
Вражає, що ці люди воювали, а у вільний від війни час брали музичні інструменти й писали композиції. Вони були інтелігентами, володіли музичними інструментами, словом, були фізично розвинені. Крім того, мали міцний характер, могли воювати й керувати. Зараз теж робимо ставку на те, щоб максимально залучати курсантів до різних культурних подій. Курсанти не повинні відчувати себе ізольованими в академії.
З приходом нового керівника в академію особливу увагу приділяємо часу для саморозвитку. Раніше розпорядок дня був тотально прописаний, а зараз робимо все для того, щоб навчання завершувалося до обіду, а після курсанти могли досліджувати цікаві для себе напрями й шукати шлях, який максимально імпонує. Бойові мистецтва, шахи, краєзнавство, читання, музика, зустрічі, стрільба.
Сучасна освіта допомагає робити ставку на всесторонній розвиток й інтеграцію майбутніх офіцерів у культурний та інформаційний контексти.
Все більше акценту робиться не так на ідеологічне виховання, як на історичні контексти, без яких складно дати відповіді на питання сьогодення. Ми в майбутньому ще приємно здивуємо в плані того, як ми працюватимемо саме з історичною складовою виховання наших курсантів.
Хто є героями для курсантів? Це постаті минулого чи учасники сучасної війни?
Радше сучасники, бо це люди, за якими можна спостерігати тут-і-тепер. Це люди, яким співпереживаєш, бо розумієш, що просто зараз вони на війні долають ворогів твоєї країни. Але й історичні постаті теж.
Наскільки відчуваєш свою ідентичність динамічною? Ти був музикантом міжнародного гурту, мав сольну карʼєру, сьогодні ти військовий.
Сьогодні динамічність — це питання твого виживання. Такі часи, що ти або адаптуєшся до ситуації, або не витримаєш ні фізично, ні психологічно. Важливо швидко реагувати на обставини й уміти самому собі пояснити певні неприємні речі, що з тобою відбуваються. Я розумію, що життя склалося не так, як мені би хотілося. Сумніваюся, що комусь із нас хотілося б, щоб із нами відбулася війна. І мені дуже прикро, коли я таки даю емоційну слабину й думаю, що от, хіба ми, наші батьки, бабусі з дідусями мало натерпілися? Війни, голод, розкуркулення, Сибір… Кожне покоління має що сказати про насильство з боку Росії. Але, знаєш, я часто думаю про природу. З передач про тварин і рілсів в інстаграмі вона здається класною і милою, думаєш тоді, що лише людина — такий звір. А не так — усі звірі. У природі ми постійно бачимо найвищий рівень жорстокості, прагматичності. І ми ж теж частина природи. Звісно, це прикро, бо людина думає: але ж я хотів прожити інше життя! Ось я граю в колективі з іноземцями, але вже четвертий рік вони концертують без мене, а я займаюся армією. І я запитую себе, чим мій колега кращий за мене, чому він усе життя може грати на барабанах, а я — ні?
Як ти даєш із цим раду?
Я приймаю, що життя несправедливе. Це все. Я можу розкиснути й плакати. Міг утекти за кордон? Ну але ж я ухвалив інше рішення. Не треба нарікати, бо комусь іще більше не пощастило.
Ми з тобою говоримо в дні протестів проти знищення антикорупційної інфраструктури. Насправді є на що понарікати. Як тобі вдається тримати позитивне налаштування?
Я намагаюся фокусуватися на тому, що я маю, а не на тому, чого не маю. У нас є класна країна з великим відсотком свободи й гарною природою. Я стараюся приділяти більше часу тому, що робить мене щасливим, бо ця боротьба заради цього також.
Життя — це набір квестів, від найпростіших дитячих до того, що треба не скурвитися, коли отримуєш владу. Рівень складності щодня підвищується, як у компʼютерній грі.
Я дивлюся на природу довкола. Яка вона гарна! Джміль прилітає на кущ лаванди біля дому, а мій собака може понюхати мене й зрозуміти, який у мене настрій. Це магія. Я продовжую зупинятися й думати: вау, який же офігенний світ, у якому ми живемо! Так, багато речей просто жахливі, але все ще залишається краса, яка переживе нас, а від нас не залишиться й сліду. Ми метушимося, страждаємо, але джмелик так і прилітатиме на лаванду. Ми не знищимо природу, ми можемо довести її до моменту, коли вона знищить нас. Природа робить усе для того, щоб нам добре жилося, а ми здатні спричинити ситуацію, в якій нам стане недобре жити тут. Ми зникнемо, а джміль далі прилітатиме.
Повертаюся до музики. Ти військовий, але й музикант. Сьогодні ми багато говоримо, чи зміни, наприклад, зменшення простору російської мови в публічній сфері, безповоротні. Що б тобі хотілося бачити в музичній сфері в Україні?
Війна закінчиться, багато залежить від того, як саме. Проте інформаційна, культурна війна триватиме, і ми можемо знову її програти. Має відбутися повна стигматизація всього російського, будь-що російське в нашому просторі має стати моветоном.
Квотування — чудова історія! Колись нам розповідали, що квотування умовне, будуть так само слухати російську музику. Але ж сталося не так. Зараз ефіри заповнені, є вибір у будь-якому жанрі. Треба суворо квотувати й регулювати цей простір. Недавно був зашквар з Вєркою Сердючкою, яка заспівала російською. Керівник локації заплатив штраф — 425 гривень. Ну це просто смішно. Штраф мав бути такий, щоб він потім іще триста разів подумав. Це питання впливу на майбутнє.
Якщо говорити про твої плани чи мрії?
У мене приземлені мрії. Я просто хочу мати можливість займатися музикою, писати пісні. Посидіти зайвих пʼять годин на ґанку, зібрати докупи слова, пограти на гітарі. Щоб із цього народилася хороша пісня.
У тебе на руці татуювання «Long road» (укр. — довга дорога). Розкажи його історію — наскільки ти людина дороги?
Це тату я зробив, повернувшись із чергового туру. Років пʼять я прожив на постійних гастролях, а повертаючись додому, брав рюкзак і вирушав у якісь мандри. Усе життя я швендяв країною, змінив пʼять шкіл, бо маю тата-військового. Я завжди був у русі, але врешті знайшов дім тут, на Галичині. Я написав роман, і це теж дорога, бо письму треба приділяти багато часу, особливо довгій формі.
Все життя — це дорога. Часом ти не бачиш кінцевої точки, але знаєш, що вона буде за одним із поворотів.
Ти назвав багато музики, яку варто послухати. Назви ще кілька книжок, які вплинули на тебе.
О, це точно романи Кормака Маккарті «Кривавий меридіан», «Дорога» і його так звана Прикордонна трилогія. Також «Мобі Дік» Германа Мелвілла і «Вбити пересмішника» Гарпер Лі, «Світло в серпні» Вільяма Фолкнера. Однозначно — Біблія. З українського — «Кобзар», бо його читав уголос дідусь, той примірник у мене досі є вдома. А ще «Нариси Дністра» Олександра Афанасьєва-Чужбинського, товариша Тараса Шевченка, етнографа й культуролога, який написав фундаментальні праці про життя уздовж Дніпра й Дністра. Це щоденник подорожі тривалістю майже чотири роки від витоків Дністра до місць, де він впадає в Чорне море. Надзвичайна книжка.
