Саша Буль: «Мені не хочеться писати сумних пісень про війну»

Із військовослужбовцем, музикантом і письменником Сашею Булем зустрічаємося у Львові, щоб поговорити про виховання молодих офіцерів — після служби в піхоті Буль служить в Національній академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, його робота щоденно повʼязана з постанням нових поколінь української військової еліти.

До вторгнення Буль був відомий передусім як кантрі-музикант, грав у складі гурту «Me And That Man» й значно більше часу проводив на гастролях по світу, ніж удома в Чернівцях. Після початку повномасштабної війни артист одразу приєднався до Сил оборони й змінив своє життя докорінно. Спершу не писав музики взагалі, та 2023-го випустив популярний тепер сингл «Тримаєм посадку», у якому дотепно описує армійський побут.   

Про музику кантрі, поєднання військової й мистецької ідентичностей та майбутнє російської культури в Україні — читайте в розмові. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Коли музика стала для тебе особливою в житті?

Мені було років пʼять, це середина девʼяностих. Я починав усе більше усвідомлювати, що всередині мене існує мікровсесвіт, який реагує на музику. Є речі, від яких мені робилося погано на фізичному рівні, — це музика, яка панувала тоді, вся ця совєтська-новоросійська естрада. І в той же час є звуки, які переносять у інший всесвіт, — це були західні записи. У мого дідуся була колекція саме західних платівок. Я не розумів слів, але на емоційному рівні це викликало зовсім інші відчуття. І тоді я збагнув, що мені дуже подобається слухати музику.

У 90-ті були тривалі відімкнення електроенергії, мама мусила чимось займати дітей. І ми співали пісні.

Незатишний темний вечір, бідні девʼяності, не дуже прикольна квартира. А починаєш співати — і вечір стає зовсім іншим. Дорослішаючи, я лише зміцнився в переконанні у силі музики. А коли я відкрив для себе західну музику глибше, наприклад, блюз дельти Міссісіпі, то зрозумів, що можна слухати й відчувати дух часу тієї музики, бачити перед очима безкраї плантації бавовни, відчувати гарячий південний вітер. Коли я значно пізніше потрапив у ці краї фізично, то мав відчуття, що вже там бував, бо пережив це все через музику.

Музика висловлює позицію?

У студентські роки я відкрив для себе творчість Боба Ділана. Крім лірики, в нього є так звані протестні пісні, хоча сам він завжди від цього відхрещувався. Але, як на мене, саме це й сформувало його як великого артиста, велику людину. Памʼятаю теж усвідомлення того, що чувачок з одного з найбільш провінційних американських штатів, з гітарою в руках і губною гармошкою, гугнявим і насправді не дуже прикольним вокалом може впливати на соціальні процеси, досягати справедливості через музику. У Ділана є пісня «The Lonesome Death of Hattie Carroll». Це реальна історія про те, як син багатих батьків убив гувернантку в готелі. Йому щось там не сподобалося й він ударив жінку тростиною по голові. Вона була багатодітною матірʼю, і, як це часто буває й у неофеодальній Україні, його хотіли відмазати. Саме пісня Ділана привернула увагу до цього випадку, злочинця засудили. У такі моменти усвідомлюєш, що це не просто звуки — вплив музики значно більший.

Уже коли я став артистом, я виступ