Прогулянка містом, що пахло сухостоєм

У місті святкували лише Новий рік і День шахтаря. Друге здавалося важливішим. Шахту поважали більше за Діда Мороза, бо той приносив подарунки раз на рік, а гірники зарплату отримували щомісяця.

Мені з дитинства кортіло, аби про Селидове заговорили, завиграшки знаходили його на карті, а козацька назва важила не лише тим, хто тут народився. Інколи мрії коштують занадто дорого. Про Селидове постійно пишуть у новинах, особливо відтоді, як його окупували росіяни.

Колись у Селидовому жило трохи більш як двадцять тисяч людей за якихось сорок кілометрів від Донецька, коли ця дорога ще існувала, а не впиралася у невідомість. До Покровська — двадцять хвилин їхати, непримітна буденна близькість.

​​Селидове — точно не рай на землі, але я бачив чарівність там, де її ніхто не шукав. Місто пахло сухостоєм і зеленими балками, де ховалися ящірки, а змії грілися на камінні.

Свято із запахом пластику

Ми не ставили живої запашної ялинки на зимові свята. З року в рік батьки діставали з-під ліжка штучну, дбайливо загорнуту в чорний пакет.

Тато складав її і прикручував до підлоги, щоб не перекинула кішка, і увесь день опісля наша зала пахла пластиком і пилом.

Люди, які нині залишилися у місті, навряд чи купують живі ялинки, ними радше опалюють будинки. Місцеві збирають дрова, аби топити старі буржуйки. Чорні пакети більше не асоціюються із захованим у них святом. Тепер у них ховають зовсім інше.

Щедрик

Мені десять. Крокую з мамою й татом темними засніженими вулицями на інший кінець міста до родичів на Щедрий вечір. Чи то пак Старий Новий рік, як називали його тоді. Вулиці освітлені ліхтарями, під їхнім жовтим сяйвом кружляють блискучі сніжинки й осипаються мені на шарф і рукавиці. Ідучи між приватних будинків, вмикаємо ліхтарики.

Наступного ранку я прокидаюся, коли ще зовсім темно. Ми з батьком збираємося на посівання. Я перебираю руками жмені пшениці у кишенях куртки. Повторюю вірші-засівалки, які знайшов учора в інтернеті.

Сію, вію, посіваю,
З Новим роком всіх вітаю!
Щоб вам весело жилося,
Щоб задумане збулося,
Щоб ніколи не хворіли,
Щоб нічого не боліло,
Щоб у праці все горіло,
Та й в кишені шелестіло!

По телевізору показують Київ. Майдан. Революцію. Двох останніх слів я не розумію, але тривожуся.

Війна почалася, коли я навчався у четвертому класі. Але тоді на сході ніхто ще не знав, як її називати. Ми ходили до школи, як і раніше. Дорослі працювали на своїх роботах, шахтарі видобували вугілля у шахтах. Неназвана війна ще не дійшла до мого міста. Але на Google Maps усі дороги, що вели до Донецька, розʼєдналися, наче їх стерли гумкою із контурних карт.

Пам’ятник каменю

У День шахтаря усе найважливіше стається на центральній площі. Концерти, пінні вечірки, гуляння. Взимку різдвяні ярмарки. Іноді мандрівні цирки та атракціони.

Раніше тут височів памʼятник Леніну (куди ж без нього).

«Зняли ідола в Селидовому. Здоровенний був, та ще й металевий», — писав тодішній голова Донецької військово-цивільної адміністрації.

Ще довго на його місці залишався великий камʼяний пʼєдестал. Місцеві жартували, що відтепер це памʼятник каменю. За пʼять років на ньому встановили залізний глобус. А поруч зʼявився найвищий у громаді флагшток — український прапор майорів на висоті 25 метрів.

Окупанти до пʼєдесталу причепили портрет Леніна. Ідол знову тут.

Подих минулого життя

16 вересня 2022-го. Я повернувся у Вінницю з другого свого робочого відрядження зі Львова. За три години мій потяг до Києва — сьогодні я переїжджаю туди, і планую залишатися.

Вранці читаю новини та бачу свою зруйновану школу. Росіяни випустили 20 ракет по місту. Основний удар прийшовся на спортзалу. Моя класна керівниця була вчителькою фізкультури, тож цей спортзал слугував нам за кабінет. І тут пише мама: «У нас вибило вікна». Вікна в кухні та залі, з яких я дивився на школу і як щовесни оживає старий каштан.

У школі я навчився дружити. З нормативами на фізкультурі — не склалося. Вчився на відмінно, а золотої медалі не дістав — усе та математика.

Скільки себе памʼятаю, за футбольним стадіоном був великий штучний пагорб. На ньому тренувалися водити авто старшокласники. Адже в нашій школі була можливість отримати посвідчення водія. А взимку ми з друзями каталися з нього на пластикових пакетах із магазину, якщо не вдалося здобути сани.

Усі однокласники розбіглися хто куди після вторгнення. Як тепер віднайтися?

Нещодавно у Києві зустрів колишню вчительку Анну. Вона міцно обійняла мене, а я подякував їй за те, що вона запрошувала мене виступати на шкільних заходах. Увечері вона написала мені: «Ти сьогодні був як подих і спогад про минуле життя». Я знаю. Бо й вона таким стала.

Солона ріка

Я не знаю точно, скільки років моєму місту, але з дитинства чув, що його заснував такий собі козак Селид. На місцині, де не було нічого, лишень протікала річка без імені. Якось її намагалися перепливти чумаки на човні, який був ущерть забитий сіллю. Враз човен перевернувся, а вся сіль висипалася у річку. І люди назвали її Солоною.

Річка розтинала місто прямісінько по центру на південну й північну частини. Головна вулиця, що вела до площі, не парадна — магазини з вицвілими вивісками, зупинки, де завжди хтось чекає, і пишні тополі вздовж.

Поруч біля козацького пам’ятника галасливий і тісний ринок: куртки, запчастини до авто, мед, м’ясо, кросівки. Тут можна було знайти майже все.

Зростаючи, я відчував, що на моє місто не чекає велике майбутнє. Депресивні промислові містечка Донбасу всі схожі одне на одне й у подібний спосіб припадають вугільним пилом і безнадією. Коли я уявляв себе дорослим, то завжди не тут.

Скільки разів я чув, ніби на сході люди чекали на Росію. Не такі патріотичні. Не тією мовою говорять. Неправильні вибори роблять. Не ті книжки читають. Кожного разу хотілося кричати у відповідь: а як же я? А моя бабуся? А мої друзі? А як же всі ті, що досі в окупації чекають на повернення України?

1 грудня 1991 року 83,90 % мешканців Селидового обрали незалежність України. Вони зробили свій правильний вибір.

Моря, що ховаються за териконами

Я завжди любив терикони. Думав, вони розсипані усім світом, я ж тоді ще ніколи не бував за межами Донецької області.

Розваг у дітей катма, тож ми лазили на терикони. Якось на картах ми з друзями розгледіли озеро, тож вирядилися в експедицію на самісінький вершечок терикону, що височів над парком на околиці міста.

Моя мама і донині не знає, що я лазив териконами. А це було не так уже й просто, адже у шахт були охоронці. Нам так і не вдалося вибратися на омріяну вершину, проте ніхто нас не помітив. Шкода, ми так і не дізналися, що то за озеро. Може, то була дощова вода у ямі, а може, й ні. А може, терикони ховають моря, хтозна, та і як дитині в мені перевірити?

Цукерки від зайчика

Я постійно думаю про бабусю та дідуся. Їх забрала не війна, але війна не дала попрощатися.

Моя бабуся за маминою лінією завжди була спокійною і стриманою. Мала темно-каштанове коротко стрижене волосся. У вухах носила золоті сережки, яких, мабуть, ніколи за мого життя й не змінювала. Можливо, інших вона і не мала.

Вона єдина в моїй родині говорила українською, чи суржиком. Зараз я люблю казати, що це міф — ніби люди на сході не знають української, бо бабуся говорила спокійнісінько.

За правилами старої гри, у містах говорили тільки російською, бо так було модно — її ця мода не обходила.

Коли я приходив у гості, вона завжди передавала мені цукерки «від зайчика». Я ніяк не міг зрозуміти, чому цей зайчик ніколи не з’являється сам. Вона усміхалася й казала, що вони зустрічаються вранці на городі, коли я ще сплю. Чому ж я не знав, що мені буде так замало часу із нею?

Останні роки вона боролася з раком. Хвороба то відступала, то насувала знову. Вона перемогла рак одного разу, але він повернувся з новим витком війни, і вони вкупі, війна і рак, забрали її.

А потім російські снаряди запалили її будинок. Тепер у моєї родини немає сімейних альбомів, десятків книжок, медалей прадіда. Лише земля, до якої не дістатися.

За рік мама написала мені: «Синку, купи собі морозиво сьогодні, помʼяни бабусю. Вона дуже сильно любила морозиво. Любила…». Розпаковуючи морозиво, я сам собі сказав: це від зайчика.

Ті, хто не віддав місто

Зараз у Києві в кожній розмові з людьми, яких я зустрічаю, коли вони розповідають про те, що планують поїхати додому на свята, до рідних, до друзів, я не знаю, що відповісти, аби не спантеличити їх. Я не можу поїхати додому. Хоч як би цього хотів. Але дім тепер завжди зі мною.

Читаю імена усіх загиблих військових із мого міста та впізнаю декого з них.

Юрій Крохмаль. Іван Сірченко. Олександр Масло. Сергій Чубарь. Сергій Сапач. Сергій Радченко. Артем Салатун. Андрій Петрик. Олександр Пантюхов. Ігор Мединський…

Чому вони пішли? Ніхто не збирався віддати рідне місто. Селидівці не зустрічали росіян із трояндами. Може тому окупанти продовжують воювати навіть із мертвими захисниками.

Світлані 54 роки. Родичі жінки поховані на кладовищі в Селидовому. Вона змогла вивезти на Київщину хвору матір і чоловіка. Та могили близьких залишаються там, їх із собою не забереш. Сусіди переказали Світлані, що російські військові танками нищили надгробки на алеях загиблих українських захисників.

Останні рейси

Місто розсипалося. Люди виїжджали поспіхом, зачиняючи двері так, ніби ще повернуться.

Денис Христов у минулому — телеведучий. Сьогодні він — рятівник на позивний Голландець, так його називають люди, яких він вивозить із прифронтових міст. Він був серед останніх цивільних, хто бачив Селидове перед окупацією, і показував місто у відео зі своїх соцмереж:

«31 серпня. Селидове. Обстановка спокійна. Сьогодні повідомляють, що російські бойовики намагалися штурмувати місто, але Збройні Сили України ці атаки відбили. Останній день літа проводимо, як завжди, на евакуації. Сьогодні багато людей хочуть виїхати — вони вже розуміють: якщо сюди прийде “рускій мір”, нічого хорошого з цього міста не буде».

На центральній площі — нікого. У деяких будинках і магазинах немає вікон: вони забиті коричневими листами ДСП.

«Треба заїхати ще раз. Центральну частину Селидового почали штурмувати російські бойовики. Почекаємо трохи й поїдемо — нам потрібно в центр», — каже він у наступному відео й знову повертається по людей.

Він їде Центральною вулицею й знімає дорогу. Вибиті вікна, зашиті дошками фасади, порожні тротуари. Далі — вулиця Гоголя: повалені дорожні знаки, пошкоджені стовпи електромереж, на асфальті — сліди від танків і важкої техніки.

На одному з відео він годує собак та котів разом із місцевими в одному з дворів. На фоні чути вибухи. Білий собака смикається й озирається, але не відходить — їсть корм просто з рук місцевого чоловіка.

«Це наша заключна поїздка в Селидове», — говорить він.

За рік після окупації нам усе ж вдається коротко поспілкуватися. Денис відповідає мені між заявками на евакуацію — як людина, яка бачила десятки зруйнованих міст і змушена порівнювати їх між собою.

«Вибачайте, що довго не відповідав. Зараз багато заявок на евакуацію. Селидове не відрізняється від інших населених пунктів, які опинилися під окупацією РФ. Єдине, що воно трішки ціліше потрапило в окупацію, аніж, наприклад, Бахмут, Лисичанськ чи Авдіївка», — каже мені Голландець.

Його слова — це погляд людини, яка рятує життя і рахує масштаби руйнувань. Це одна з багатьох точок війни. А для людей, яких він вивіз, — точка, з якої життя продовжилося.

У серпні минулого року ця людина евакуювала мою маму.

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.