Щоб мій син не воював

Журналістка — про українське покоління, яке народиться для життя, а не виживання чи боротьби

19 Березня


Шосте число журналу літературного репортажу Reporters
— про те, як нам, українцям, які переживають подекуди незіставні досвіди у цій війні, жити одне з одним далі: у втомі і надії, вдома і за тисячі кілометрів, з болем і у спробах знайти ґрунт, з якого проростуть емпатія, прийняття і єднання. Щоб отримати примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians Media.

§§§

Днями ми з чоловіком обговорювали, як підтримувати хорошу фізичну форму, щоб бути готовими до фронту. Якраз перед тим я зустрілася з подружжям, яке воює з 24 лютого, і в мене було чергове загострення стану «те, що ти робиш на цивілці, не має жодного значення, значення має лише боротьба на фронті». 

«Від мене в армії буде більше користі, ніж від тебе, бо я системніша і організованіша. Тому в армію піду я». Після цих слів наш семирічний син, який досі не зважав на розмову, жалібно глянув і сказав: «Мамо, я не хочу, щоб ти йшла в армію. Як я буду без тебе?» На це мій чоловік відповів: «Мама теж не хоче йти в армію, але ще більше не хоче, щоб ти йшов воювати, коли підростеш».

Мій син із символічним для нашого часу іменем Мирон народився вже за війни — 2016 року. Броник і каска були елементами інтер’єру нашої квартири з його перших днів. Він уже й не пригадує часу без повітряних тривог і не знає, що можна сидіти на уроках у класі весь час і не спускатися в укриття. Коли вмикається сирена, він кричить: «путін — х…ло» і «москалі здохніть» і я його не зупиняю. 

Натомість роздумую, чи лише мій син не знає життя без війни і чи знала його я або ж мої старші родичі? Коли в нас закінчилося нормальне життя — 24 лютого 2022 року чи, може, з першими розстрілами на Революції Гідності або ж із першими «зеленими чоловічками» в Криму і на Донбасі 2014-го? Можливо, окремі люди чи родини мали і навіть нині мають нормальне життя. Але чи мали ми його як нація?

Коли почалася наша війна — два, десять років тому? Чи чотириста або й більше?

Московсько-українські війни тривали ще в XV столітті, коли наші території належали до Великого rнязівства Литовського. Ми перемагали московитів у битві під Оршею 1514 року під командуванням князя Костянтина Острозького. Далі були численні війни між Козацькою державою і московським царством. Аж до ліквідації Запорозької Січі 1775 року. Потім були 1917-й, 1941-й. 

Фактично наша визвольна боротьба триває вже кілька століть. І те, що вона ніколи не закінчувалася, стає очевидно і без історичних книжок, достатньо банально проаналізувати життя власного роду.

Моя прабабця Лікерка Пилипишин народилася 1908 року, як тоді казали, «за Австрії». Третя донька в сім’ї була тягарем. За дівку треба було віддавати землю, коли видавали заміж. Коли батьки йшли в поле, залишали немовля саме в хаті. Голодна Лікерка смоктала пальці, від цього вони зрослися, як у гуски, і тато згодом розрізав їх гострою бритвою. Пальці на все життя лишилися кривими. 

Сестра Лікерки в пошуках кращого життя «на шіфі», так називали великі кораблі, виїхала в Канаду. Слід її там загубився. Були чутки, що вона в перші ж свої роки десь там і померла.

Брат Лікерки приєднався до ОУН, був арештований, отримав термін 10 років за політичною статтею як «ворог народу» і загинув у Челябінській тюрмі.

Чоловік Лікерки Володимир Камінський пішов до радянської армії, воював у Другій світовій проти німців, повернувся з пораненням і контузіями. Кілька років під час війни Лікерка сама «тягла» трьох дітей. Не було грошей, супермаркетів і павербанків, як сьогодні. Влади мінялися — то поляки, то українські повстанці, то совєти. У другій кімнаті глиняної хати Лікерка тримала свиню, у хліві не можна було, бо вкрали б. Лікерка впоралась — діти вижили. Через кілька років її старший син за нез’ясованих обставин загинув, перебуваючи в армії. Його поховали за місцем служби — у Тбілісі. Батькам надіслали телеграму, та й по всьому. 

Моя бабця Люба, Лікерчина донька, народилася 1938 року. Дитина війни, яка мало про ту війну, на щастя, пам’ятає. Якось, коли прийшли забирати до колгоспу всі родинні статки, а Лікерка кричала, що ніколи в житті не підпише ті кляті папірці, чинуші схопили малу Любку — «Писати вмієш? Підписуй». І вона підписала. Забрали тоді у них все — навіть камінь і цеглу з хлівця та комори розтягли. 

Після школи Любка вступила до педучилища, але мама її не пустила — «Хто робити буде? Яка наука?!». І Любка сапала колгоспні буряки. А вдосвіта і вночі разом з чоловіком Євгеном — переселенцем із Закерзоння — робила цеглу і випікала її в печі. З неї побудували собі хату.

Дід Євген, Ґєнко, на Тернопільщині опинився, коли йому було 18 років. З батьками й молодшим братом він мешкав на нині польських територіях. На територію Української РСР їх примусово депортували після договору між Радянським Союзом і Польщею в серпні 1945 року. Цей процес назвали обміном населення. А фактично людям дали кілька годин на збори і викинули, голих і босих, посеред поля. Вони вижили. 

Моїм родичам іще пощастило. Вони мешкали на заході України і не знали, що таке голод 1932-33 років.

У чоловіковій родині, на Київщині, з голоду спухло 14 людей! 14! Якщо це не війна на знищення, тоді що? 

Мій тато Степан народився в 1958-му. Коли совєти уже вистріляли і винищили більшість незгодних. Він ходив колядувати, щедрувати і сіяти, так, щоб не зловили «нехороші люди». Бабця потайки вчила його молитися, а за рядок посапаних буряків навчала співати «віватів» — народних весільних пісень. А коли тато привозив додому інститутських приятелів «з-за Збруча», Лікерка водила їх усіх до церкви — посповідатися і попричащатися, бо як то діти по 20 літ прожили і досі не сповідані?

Я народилася 1982-го. На щастя, Совєтський Союз мене мало зачепив. Хіба причепив зірочку з Леніним на фартух. Можливо, тому, що я жила в Тернопільській області, в нас не було жодного уроку російської мови, а на зарубіжній літературі згодом не змушували читати толстих і достоєвських. На початку 1990-х нас прийняли в «Соколи», ми марширували по плацу й вигукували «Бог! Україна! Нація!». 

Моя донька Ніна народилася 2011-го. У 2016-му вона відмовлялася вести свій ютуб-канал українською мовою, щоб із неї не сміялись однолітки. Ми ледь її переконали, що українська — це не соромно. Три роки тому хлопчик, з яким вона дружила, раптово перестав із нею спілкуватися. Лише недавно він зізнався: друзі переконали його так зробити, бо «Ніна розмовляє українською, а отже, вона — крінж» (сленгом «крінжовий» — той, що викликає сором). В Ніни тривала своя боротьба, і я, мама, в українській столиці після 20 років незалежності України боролася за її українськість. Тоді, правда, здавалося, що в доньки є шанси жити без війни, без революцій, без голоду, без катаклізмів. Але Росія нікуди не ділася. Вона сиділа в президентському кріслі під прізвищем Янукович. А далі були Революція Гідності, анексія Криму, війна на Донбасі.

Мій син Мирон народився в 2016-му, коли війна вже йшла третій рік. 

У перші місяці повномасштабного вторгнення, коли більшість людей після Бучі та Маріуполя була шокована звірствами росіян, я запитала доньку зв’язкової і медсестри ОУН Ванди Горчинської, як мама переживає всі ці події. 

Ванді на той час було майже 98 років. 1946-го її заарештували совєти, з неї знімали шкіру, в прямому сенсі, відправили на 10 років таборів, батьків за участь доньки у «вражеской организации» депортували під китайський кордон, там вони і закінчили свій земний шлях.

Молода Ванда мала небагато шансів вижити у совєтських таборах, кілька разів вона була на волоску від смерті, однак пережила Сталіна, Радянський Союз і понад 30 років прожила в незалежній Україні.

«Мама спокійно переживає. Каже, що це мусило статися. Що росіяни мусили з нас зняти шкіру», — відповіла мені тоді Ярослава, Вандина донька.

Приблизно те саме мені сказав і дисидент Микола Матусевич. Він пройшов совєтські табори пізніше за Ванду — в 1970-х. Був одним з останніх політичних в’язнів, кого випустили напередодні розпаду Радянського Союзу. 

— Ви знали, що вони на нас нападуть?

— Знав. То було лише питання часу, — немов відрізав пан Микола.

Ті, хто хоч трохи читав історію або на власній шкірі відчув, що таке Росія, знали. В них не виникало питання «Як же таке могло статися в XXI столітті?», яке було в багатьох людей. Бо, власне, роки й століття минали, а Росія лишилася тією самою. 

«Німці відкрили тюрми. Чоловіки пішли туди дивитися, шукати своїх. Тато повернувся звідти додому в мештах, наповнених кров’ю. Там все було в крові. Тіла розкладалися. Найбільше його вразило, що зробили з молодою жінкою. Викололи очі. Відрізали вуха і груди. З рук вирізали шкіру і зв’язали її ж шкірою руки ззаду. На жінці було її немовля. Вони одне до одного були прив’язані колючим дротом». 

Так свідчила тернополянка Ірина Максимів про часи, коли німці окупували Тернопіль і вигнали «перших совітів».

Оті перші совіти — це росіяни. Це вони повбивали в тюрмах українців, тих, яких самі ж туди помістили.

І це вони вчинили таке жахіття з жінкою і немовлям. Убили жорстоко всіх політув’язнених перед тим, як відступити з міста.

Через багато років, у 2014-му, потім у 2022-му, росіяни вернулися. Вже інші росіяни. Але такі самі. Російських солдатів, що нині воюють в Україні, не було на світі 1946 року, коли росіянин слідчий Бровін на українській землі бив до смерті українську дівчину Ванду Горчинську, приказуючи: «Бандеровская сука, где крыивки?». Тих російських слідчих тут були тисячі. Вони вибивали свідчення з мільйонів українців, яких потім і згноїли по таборах. 

Нинішніх солдатів і навіть їхніх батьків і дідів не було і 1933-го, коли їхні предки влаштували нам Голодомор. І в інші голодомори не було.

Не було, коли їхні предки нас мільйонами вбивали на Соловках, катували холодом і голодом на сибірах. Їх усіх — цих хлопчиків, що нині прийшли вбивати, кидають бомби на мирні міста, розстрілюють людей у чергах по хліб, — іще тоді не було.

Не всі з нинішніх убивць уже народилися, коли вбивали Стуса. Коли весь наш цвіт, той мізерний, що ще лишився, в 1970-80-х кидали по тюрмах за політичними статтями. 

То були інші рускі. Але одні й ті ж. Ті, через яких в багатьох українських поколінь поспіль була боротьба і суцільне виживання. 

Якось мій друг сказав мені: «Якщо ти хочеш нормального прогнозованого життя, виїжджай, тут його не буде в наступні десятиліття». Мій друг воює на фронті, він бачив життя і смерть. Він знає, що каже, хоча сам ніколи з України не поїде.

Я також не поїду. Залишаюся, щоб мріяти про українське покоління, яке народиться для життя, а не виживання чи боротьби…. І щоб мій син не воював. 

Христина Коціра, журналістка, письменниця, головна редакторка hromadske.

Головне зображення — Вадима Блонського. Світлини з архіву Христини Коціри.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Журналіст
Теги

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки