Сьогодні по світу живе близько 120 представників роду Шептицьких. Вони розселилися на різних континентах від Австралії до Європи, проте більшість мешкає у Польщі. В Україні ж мало хто усвідомлює, що прізвище Шептицький важливе не лише для українського народу, а й для польського.
Польський граф, шляхтич, що перейшов у іншу віру і був провідником українців в часи польсько-українських конфліктів, він підтримував незалежність Західно-Української Народної Республіки в час, коли рідний брат, генерал Станіслав, воював за незалежність Польщі. Тож не дивно, що консолідованого сприйняття митрополита Шептицького в Польщі, на відміну від України, немає. «Контроверсійний» — таку характеристику можна побачити в більшості публікацій польською мовою про владику Андрея.
Родова ідентичність Шептицьких будується навколо п’яти братів. Владика Андрей — найстарший. Климентій — монах і помічник митрополита, Ватикан визнав його блаженним. Станіслав Шептицький — генерал польської армії. Александр і Леон — землевласники й упорядники родинних маєтків. Від них і походять усі нащадки. І сьогодні їх важко вписати в однозначну формулу національної та релігійної ідентичності.
Родина Шептицьких. Зліва направо: Леон, Софія з Фредрів, Станіслав, Роман (майбутній митрополит Андрей), Ян Канти, Казимир, Александр. Джерело: архів родини Шептицьких
З аристократії — в інтелігенцію
Марія Шептицька — ядерний фізик. Уже багато років вона працює в польському Національному центрі ядерних досліджень. Недалеко від середмістя Варшави, на території факультету фізики Варшавського університету, є корпус цього центру. Тут її кабінет. Невелика кімната напівпідвального приміщення. Чорна письмова дошка списана кольоровою крейдою довгими й абсолютно неясними для людини сторонньої формулами. Для пані професорки, утім, вони — як два плюс два.
Професор Марія Шептицька
— Я займаюся фізикою високої енергії. Студентів уже не навчаю, але маю докторантів. Хоч би вдалося їх допровадити до захисту, — переживає професор, натякаючи на поважний вік. Сивочола, вона вдивляється у монітор і замислено щось читає. Мусить завершити справи, перш ніж почнемо розмову.
Марія Шептицька походить від митрополитового брата Леона Шептицького. Вона його внучка. Владику Андрея лагідно називає стриєм.
— Ми з братами народилися перед війною на землях, що тепер є українськими. У вересні 39-го, коли почалася війна, батька заарештували сов’єти. І ми не знали, що з ним, — пані Марія говорить виважено, не кваплячись. Розповідає про нелегкі випробування, що випали на долю її родини. Батько був у ГУЛАГу, звільнили солдатом Армії Андерса. Воював по цілому світі й назавжди залишився у Південній Африці — до рідних повернутися так і не зміг.
— Ми ж із матір’ю переїхали до Львова і трохи мешкали там. Але мама була з центральної Польщі, українською розмовляла не дуже добре і непевно себе чула в Україні. Коли почалася наступна серія виселень, ми переїхали до окупованої Німеччиною Польщі.
— І як вам жилося Шептицькою у комуністичній Польщі?
Відповідає не одразу.
— Спершу дуже важко, особливо на початку 50-х. То були паскудні, безперспективні часи для нашої родини. Треба було не дати себе згноїти — щось робити, аби вижити в тій системі. Наука була єдиним шансом, хоча потрапити туди було непросто.
То були паскудні, безперспективні часи для нашої родини. Треба було не дати себе згноїти — щось робити, аби вижити в тій системі. Наука була єдиним шансом
Каже, комуністичний режим не допускав людей із неблагонадійними прізвищами на суспільні напрями науки. Якщо ти родич ворога народу – про історію, право чи медицину годі було мріяти. Професор Шептицька хотіла бути інженером, проте на навчання у Вроцлавську політехніку її не прийняли. Вирішила вчитися на фізика в Ягеллонському університеті в Кракові. Два її брати теж зробили наукову кар’єру в галузі точних наук: Павел – професор біології, Анджей – професор математики. Син Марії Шептицької, теж професор, працює у Варшавському університеті. Цікава метаморфоза аристократії в інтелігенцію.
— Що для вас означає бути Шептицькою?
— Насамперед Шептицькі – то велика приязнь до українців, — усміхається, і погляд, що до того був гострим та зосередженим, умить м’якшає. Її постава і манера спілкування мають у собі щось непересічне, що важко збагнути відразу. Тут і поважність, і шляхетність, і гідність. Мабуть, ці риси — плід шляхтинського виховання вдома й академічної культури в праці.
Пані Марія хоч вихована була в родині римо-католиків, у дорослому віці свідомо перейшла до УГКЦ.
— У середині 90-х, готуючи до видання одну книгу, я почала читати послання стрия – тоді й вирішила перейти в УГКЦ, — розповідаючи, пані Марія часто робить довгі паузи, і ледь я збираюся поставити запитання, професор продовжує. — Не знаю, чи інші родичі то відчувають, я маю велику приязнь до людей, котрі були врятовані УГКЦ від Голокосту. Знаю таких людей і маю до них дуже теплі почуття. Думаю, вони теж це відчувають. Наприклад, професор Адам Ротфельд, колишній міністр закордонних справ Польщі. Його врятували Андрей і Климентій Шептицькі в Унівському монастирі. Коли ж він став міністром, то відкрив там меморіальну дошку на знак вшанування Шептицьких. Запросив і мене з родиною. Ми дуже шануємо професора Ротфельда, він нечувано розумний чоловік.
Пам’ятна таблиця в Унівській лаврі, котру встановив професор Адам Ротфельд. Джерело: архів Шептицьких
Згадує й іншого врятованого митрополитом — Курта Левіна, сина львівського равина. Півтора року тому він помер.
— Ми його добре знали і любили. Ще в молодості зустрілися в Женеві – і з того часу завжди контактували: по телефону, вживу або писали листи. Він зібрав і розмістив архів про митрополита в музеї Голокосту у Нью-Йорку. Копію звідти ми передали в Музей історії євреїв польських у Варшаву. А ще він мав трьох синів, і двох із них назвав на честь митрополита і його брата — Андреєм та Климентієм.
Після смерті Левіна пані Марія хотіла попросити в церкві про службу в подяку за його справи. Але вирішила, що вшанувати друга варто в його традиції, тому попросила єврейську спільноту у Варшаві відправити Кадиш.
— Спочатку трохи переживала, чи прийме мене та спільнота. Чужу людину, котра приходить просити про Кадиш. Це не зовсім типово. Але вони прийняли дуже приязно. Запросили на молитву, оголосили, що то Кадиш за Курта, померлого в Нью-Йорку, й пані Шептицька просить про молитву. Так я вперше побувала в синагозі. Дуже тішилася, що вшанувала і його традиції, і наші. Бути Шептицькою — означає бути відкритою до іншого і не зациклюватися на собі.
Після нагородження митрополита премією ADL Jan Karski Courage to Care Award у США: крайній справа – Курт Левін, син львівського равина, котрого митрополит Шептицький врятував від нацистів. Курт усе життя розповідав правду про владику Андрея, особливо в Америці та Ізраїлі. Крайні зліва – онуки Леона Шептицького: Єжи Вейман та Едварт Потворовські з дружиною Данутою. Джерело: архів родини Шептицьких
Професор — син професора
Оператор національного телеканалу мусить високо підіймати камеру на штативі — герой, із яким він пише інтерв’ю, має 195 сантиметрів зросту. Це професор Анджей Шептицький — син професора Марії. Високий зріст — родова ознака Шептицьких. Митрополит Андрей був вищим за два метри.
Інтерв’ю пишуть біля будівлі Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, де пан Анджей викладає. Напередодні був перший тур локальних виборів у Франції — й націоналістична партія здобула перемогу. Шептицький — провідний спеціаліст із французької політики у Польщі. Він навчався у Сорбонні, добре знає французьку й нині із самого ранку спілкується з журналістами, котрі буквально стали в чергу, аби взяти коментар.
Професор Анджей Шептицький
Професора не минають увагою і українські журналісти, хоча не завжди з питань політологічних. Коли у Львові точилися суперечки щодо встановлення пам’ятника владиці, зізнається пан Анджей, дзвонили з України часто. Але він вирішив триматися осторонь конфлікту.
— Пам’ятник мені подобається, і проект площі теж. Але я не є ані експертом із сакрального мистецтва, ані спеціалістом локального господарювання, тому в ці суперечки втручатися не буду, — сказав як відрізав.
Професор — один із небагатьох Шептицьких, хто вільно розмовляє українською. Періодично я відвідую докторантські семінари у пана Анджея. Після одного з таких ми вирішили поговорити. Про сприйняття Шептицького в Польщі розповідає, як і належиться політологу, структурно і послідовно.
— У 50-х роках прізвище Шептицький сприймалося негативно. Тоді були і донині залишаються три головні аргументи проти митрополита. Перший, він нібито зрадив співвітчизників, тобто поляків. Така критика з’явилася ще сто років тому. Мовляв, як так може бути, щоби граф із польської родини, онук Александра Фредра, вирішив бути єпископом тих українців? Якби це був звичайний українець, монах, виходець із села, котрий зробив кар’єру й став єпископом, це би так поляків не тривожило. Треба сказати, що і українці спочатку теж його не всі сприймали за свого. Були такі, що вважали його польським агентом — полонізатором.
Другим аргументом проти владики називає питання його стосунків із радянською та німецькою владами.
— Так, він вітав німців у 1941 році. Йому здавалося, що німці будуть кращими, ніж комуністи. Він знав Німеччину ще перед Першою світовою як цивілізовану країну. Зрештою, так і було до 30-х років. Але коли зрозумів, що гітлерівська влада кардинально відрізняється від кайзерівської Німеччини, він почав критикувати цю політику, особливо щодо євреїв. Він писав листи й відкрито критикував німців, зрозумівши свою помилку. Не можна казати, що він був колаборантом ні німців, ні комуністів. Адже тоді німці не вбили б його брата Александра у 1940-му, а радянська влада згодом не вбила би двох його інших братів: Леона і Климентія.
— А який третій аргумент?
— Кажуть: «Він не протидіяв Волинській трагедії». Але він не був політичним діячем, що міг відправити війська і щось робити буквально. Він міг лише закликати, переконувати й пояснювати — і він це робив. Тому владика написав послання «Не убий». Інший аспект — Волинь не була частиною Галицької єпархії (там з історичних причин жило мало греко-католиків, більшість були православними). Тобто, якщо можна говорити про якусь відповідальність Шептицького за діяльність українського підпілля, то хіба на території Галичини, а не Волині. І взагалі, треба сказати, що Шептицький прямо не підтримував УПА.
Так чи інакше, а негативне ставлення до Шептицького досить довго позначалося на повсякденному житті його родичів.
— Одній моїй тітці по материній лінії якось учителька в школі сказала, що між Шептицькими був лише один справжній поляк — генерал Станіслав Шептицький, — на обличчі професора з’являється ледь помітна поблажлива усмішка. Наступної миті він знову дивиться крізь окуляри підкреслено серйозно. — Середовища, що негативно оцінюють владику Андрея Шептицького, є і досі.
Якось учителька в школі сказала, що між Шептицькими був лише один справжній поляк — генерал Станіслав Шептицький
Пригадує, як у 2009 році велику конференцію, присвячену Шептицькому, намагалися зірвати агресивно налаштовані представники спільноти кресов’ян. Довелося викликати поліцію.
— А коли Папа визнав героїчність чеснот митрополита, середовища кресов’ян написали понтифіку відкритого листа проти беатифікації владики Андрея. Є ще проросійські посткомуністи — пишуть, що «ті дурні з Ватикану хочуть беатифікувати бандерівця». Я не маю доказів, але припускаю, що тут може діяти і московська пропаганда.
Утім, пан Анджей бачить і поступову зміну ставлення поляків як до владики, так і до українців загалом. На підтвердження своїх слів наводить цифри. Великий соціологічний центр CBOS щороку робить опитування: як поляки сприймають інші народи. У 1993-му тільки 12% відсотків громадян Польщі позитивно ставились до українців. Нині ця цифра зросла до 35%.
— Тобто 1% щорічно додавався. Поступово з’являється все більше людей і середовищ, котрі позитивно оцінюють Шептицького. Це насамперед церковні, інтелектуальні кола, деякі ЗМІ.
— А ви самі відчуваєте себе трошки українцем?
Знову помічаю на обличчі професора легку усмішку. Анджей Шептицький, як і мати, перейшов у греко-католицьку Церкву вже у зрілому віці, але роздуми про національну та релігійну ідентичність не даються йому легко.
— Мої діти мають чітку відповідь: батько — поляк, мати — українка. Хоча ситуація складніша. Не знаю, чи можна впевнено Україну назвати моєю другою батьківщиною, але я почуваюся як емігрант: предки переїхали з однієї країни, сам народився і мешкаю уже в іншій, тому інколи маю відчуття, що живу між двома державами.
Стратегія марафонця
Мацей Шептицький — інженер телекомунікацій, технічний директор Cisco System Poland — компанії, що продукує нові комунікаційні технології. Він був одним із тих, хто творив польський інтернет на його початках.
— Займаюся речами, яких іще немає. Я їх не придумую, але допомагаю впроваджувати у світ. Рекламуємо й продаємо технології нового століття. Працюємо з «інтернетом речей» — пояснює, чим займається сьогодні.
Мацею близько 40, та видається він молодшим. Директора великої компанії у ньому видає глибокий тембр голосу і впевнена манера говорити. А ще — уміння розказати про складні явища, як-то історія міжродових чи міжнародних стосунків, на прикладі простих речей. Очевидно, це навик, який він використовує на роботі, щоби поставити і пояснити пріоритетні завдання. Він, як і пані Марія, розуміє і читає українською, але говорить польською.
Мацей Шептицький
Мацей Шептицький походить від брата митрополита Андрея — Александра Шептицького. Зізнається, що відчуває особливість свого прізвища.
— Для мене бути Шептицьким означає бути відповідальним. Це відповідальність перед Богом. Відповідальність за родину, за середовище, за край, в якому живемо. Це також відповідальність перед предками. Своїми життями вони стали символами для народів, серед яких жили: українського і польського. Наші предки багато зробили, щоби ці народи пробували між собою розмовляти й знайшли власні місця в часі та на просторах Центрально-Східної Європи.
У пам’ять про предків Мацей разом із дружиною заснував Фундацію роду Шептицьких.
— Спочатку ми навіть не знали, що конкретно потрібно робити. За спеціальністю я інженер, працюю в бізнесі, в американській компанії з багатотисячним персоналом. Це одна з найбільших і найбагатших компаній світу. Там я і збагнув стратегію, котру називаю «стратегією марафонця» або «теорією першого кроку». Річ у тім, що, коли біжиш марафон, на певному етапі може настати криза, коли здається, що бігти вже немає сил, а до фінішу ще так далеко. Так от, щоби подолати цю кризу і не зійти з дистанції, не потрібно думати, що до кінця ще 15 кілометрів. Потрібно думати лише про один, наступний, крок. Зосереджуватися на маленьких кроках, котрі виведуть тебе до мети. Так ми й працюємо сьогодні. Мети ще не видно навіть, але крок за кроком ми рухаємося у правильному напрямку.
Одним із аспектів роботи фундації є благодійність, але про це Мацей говорити відмовляється. Натомість розповідає, як протягом десяти років вони боролися за повернення конфіскованих колись маєтків, — вдалося повернути залишки родинного палацу й вісім гектарів парку в місті Лащові, що на південному сході Польщі.
— Тоді постало питання, що робити з цим маєтком? Більшість наших родичів – люди забезпечені, котрі можуть про себе подбати, і збагачуватися мети не було. Зрештою, приклад наших дідів довів, що ти можеш бути дуже багатим, але в один день втратити абсолютно все. Тому про персональне збагачення тут не йдеться. Фундація, на наше переконання, повинна служити благу найширшої групи людей. От і виникла ідея відбудувати палац і зробити там Дім комедії.
Для мене бути Шептицьким означає бути відповідальним
Мацей пояснює, що Дім комедії повинен стати домом творчості Александра Фредра — дідуся братів Шептицьких. Офіцер наполеонівської армії, нагороджений Золотим Хрестом за похід Наполеона на Москву, він працював депутатом Галицького сейму у Львові, а також писав п’єси. Його ще називають батьком польської комедії. Популяризація імені Александра Фредра — інша важлива справа родини Шептицьких.
— Він був особливим чоловіком, творчість якого поляки знають з дитинства. Але цікаво, що жодної інституції, котра вивчала б життя Александра Фредра, в Польщі немає. Знаєте, є такий літературний дитячий персонаж із перших коміксів Козлик-Матолик? Так от, він має власний музей. А Александр Фредро — не має, — сміється.
Окрім поезії, дитячої літератури й драматургії, рідний дідусь митрополита Андрея Шептицького експериментував у інших жанрах. Наприклад, написав серію комедійних творів пікантного характеру. Зараз у Польщі можна знайти його аудіокнигу з позначкою «+18», котра має назву «Секс по-старопольськи, або Мистецтво обмацування». Чи іншу — «Байки для дорослих».
Окремий великий проект Фундації — архів родини Шептицьких.
— Ми вже зісканували близько п’яти тисяч документів, але ще 25 тисяч залишилося. Співпрацюємо з архівом у Львові. Це робота на роки. Щоб усе це зберігати, нам і потрібен Дім комедії. Я та мій кузен за освітою телеінформатики. На організацію дому ми дивимося з перспективи нашої професії. Вже почали сканувати деякі предмети за допомогою тривимірної технології. Робимо 3D-мініатюри цікавих предметів. Зробили декілька фотелів Фредра на подарунки. Анімація має приваблювати відвідувачів.
Мацей розказує про срібну цукерницю, якою свого часу користувався митрополит Андрей. Її копії він також планує друкувати на 3D-принтері.
Цукерниця митрополита Андрея, копії якої Шептицькі планують друкувати на 3D-принтері. Джерело: архів родини Шептицьких
Наостанок запитую про ідентичність — ким Мацей себе відчуває.
— У розумінні ідентичності ми є родиною п’яти братів, і свідомість наша двоїста — польсько-українська. Ми є свідомі походження з обох народів, і тут важливе слово «з обох». Бо, буває, читаємо українські матеріали, де польськість Шептицьких свідомо упущена. А так не було. Батька Шептицького виховувала мама, котра глибоко сповідувала польську традицію. Русинську-українську ідентичність він здобував у архівах, коли мав трохи часу. І хоча за паспортом більшість нас — поляки, а за вірою — римо-католики, та все ж ми знаємо, звідки походимо.
