У рамках львівської сесії «Відкритої школи історії» відбулась лекція координатора міждисциплінарної магістерської програми з публічної історії УКУ Володимира Склокіна про те, що таке «публічна історія». Ми занотували для вас найцікавіші фрагменти лекції про становлення публічної історії та її важливість в Україні.
Якщо говорити про те, що таке «публічна історія», то варто використати підхід історизму, тобто якщо ми хочемо зрозуміти сутність чи природу якоїсь речі, то найкраща стратегія — подивитись на її історію. Аби зрозуміти, що таке «публічна історія», нам варто поглянути на історію цієї дисципліни.
Історія, як академічна дисципліна, котру викладають в університетах, є порівняно новою. Поява академічної історії у ХІХ ст. була пов’язана з відокремленням історії від інших форм знання. У цей час виокремлювали професійну та аматорську історію. Вважали, що люди без фахової історичної освіти не можуть правдиво розповідати про минуле, що вони займаються міфотворчістю. Історики-професіонали, які досліджували та писали свої праці, часто зловживали надлишком фахової термінології, як наслідок: історія, з одного боку, стає науковою дисципліною, а з іншого — елітарною. Мова, якою були написані історичні монографії чи статті, була незрозумілою для звичайних людей.
Історична наука також виникла у період створення національних держав і утверджувала національну ідентичність. Можна сказати, що завданням тогочасних істориків було показати, що громадяни певної держави, які належать до різних соціальних та етнічних груп, є частиною однієї нації.
Така ситуація панувала до Другої світової війни. Тоді історики почали переосмислювати те, чим є історія. Відбувається поступовий відхід від національної історії у бік інших напрямків, який був пов’язаний із загальною демократизацією.
1970 року розуміння історії суттєво змінюється. З’являються нові напрямки — такі, як усна історія, нова соціальна історія, мікроісторія. Серед таких напрямків була і публічна історія. У цей період до національного наративу додають раніше відкинуті чи маргіналізовані групи: жінки, етнічні меншини, діти. Поява публічної історії стала, мабуть, найбільш промовистим прикладом демократизаційних тенденцій в історичній науці. Вона стверджувала, що історія належить не професійним історикам, а суспільству.
Виникнення публічної історії
Публічна історія виникла у 70-х роках у США. Одним із чинників формування цього напрямку є «ера пам’яті». У цей час у людей виникає інтерес до локальної історії, проблем колективної пам’яті та культурної спадщини. Історики мали якось відповісти на запит громадськості і доступною мовою пояснити те, що цікавило людей. 1978 року у США заснували перший професійний журнал «The Public Historian», який існує і зараз, а у 1979-му створили Національну раду США з публічної історії. У 70-80-х роках відбувається становлення публічної історії як академічної дисципліни. До прикладу, зараз у США є 132 програми публічної історії. Схожі тенденції помітні і в Канаді, Австралії та Великій Британії.
Засновники та викладачі публічної історії говорили, що історики-професіонали мають говорити з широкою публікою доступною мовою та у тих форматах, які можуть бути їй зрозумілими. Адже пересічна людина часто не буде читати наукової книжки на кількасот сторінок, у якій є багато посилань, термінів та незрозумілих їй понять. Якщо традиційна історія передбачає передусім писаний текст (монографії чи наукові статті), то у публічній історії наголос робиться на інших форматах, до яких входять документальні фільми, виставки, публічні дискусії.
Однак не всі історики погоджувались із таким підходом до публічної історії і стверджували, що вона може бути чимось більшим, ніж просто творенням історії для ширшої публіки у нових форматах. Деякі історики, наприклад Рафаель Семуель, закликали людей до діалогу. На їхню думку, не лише історики мають говорити про минуле, а важливою є точка зору різних суспільних груп. Рафаель Семуель і інші публічні історики 70-80-х років ставили питання: «Хто володіє минулим?». В ідеалі це мало б бути співтворення публічної історії як фахівцями, так і людьми, яким це цікаво.
Чи потрібна публічна історія Україні?
Коли ми говоримо про Україну, то маємо пам’ятати, що йдеться про країну, яка пережила дуже складне ХХ ст.: тоталітарний режим, дві світові війни, геноциди. Власне традицією ХХ ст. було зловживання історією. Ту ситуацію, яку ми маємо в країні зараз, можна назвати кризовою. Це стосується і академічної історіографії, яка є пострадянською і не здатна використовувати сучасні медотології та ставити ширші питання.
Якщо говорити про те, як звертаються наші історики до ширшої аудиторії, то варто зазначити, що роблять вони це вкрай рідко і часто не можуть знайти спільної мови з аудиторією. Тому місце професійних істориків часто займають політики чи інші люди, які маніпулюють історичними подіями і намагаються використовувати історію для обґрунтування тієї чи іншої політичної позиції.
Наші історики ще з радянських часів звикли, що вони насамперед орієнтуються на державу і чекають від неї якихось наказів. Якщо ми говоримо про публічну історію, то історики мають орієнтуватись не на владу, а на суспільство, тобто на людей, з якими вони працюють.
Наші історики ще з радянських часів звикли, що вони насамперед орієнтуються на державу і чекають від неї якихось наказів. Якщо ми говоримо про публічну історію, то історики мають орієнтуватись не на владу, а на суспільство, тобто на людей, з якими вони працюють. Варто не забувати, що наше суспільство складається з багатьох різних груп, до яких треба знайти свої підходи, якщо історик хоче побудувати діалог.
Публічна історія могла б змінити ту ситуацію, яку ми маємо зараз в Україні. На думку директорки львівського Центру міської історії Софії Дяк, історики, замість спроб знайти якийсь один наратив, який був би правильним і прийнятним для усіх верств населення, мали б показувати різні погляди і перспективи та будувати толерантну дискусію про минуле, залучаючи до неї різні групи людей.
→ Фото — Центр міської історії
