Музей живих ікон

Дослідниця найбільшої колекції українських ікон про мову символів, динамічну культуру і те, чому пекло нам цікавіше за рай

11.09.2017 Оксана Левантович

Марія Цимбаліста була у Варшаві, коли побачила оголошення: в музеї Шептицького у Львові з’явилася вакансія. Позаду в неї було стажування в Гарварді й навчання в Інституті кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, попереду — кар’єра дослідниці сакрального мистецтва. Аж раптом — шанс здійснити мрію, яку вона плекала з юності. Ще студенткою Українського католицького університету Марія уявляла, як добре буде працювати поряд з іконами, і жартувала, що ладна бути хоч би прибиральницею, аби тільки в Національному музеї ім. Андрея Шептицького.

Сьогодні, проходячи просторими залами музею, де на стінах — унікальні твори мистецтва, Марія розповідає про те, як раз і назавжди закохалася у музей Шептицького, чим він особливий, а також про специфіку прочитання сакральних творів, проблему беззмістовного поклоніння іконам та ті питання, які найчастіше ставлять відвідувачі.

Місце мрії

Тоді вона навіть не уточнила, про яку саме посаду йдеться, — кинула все й поїхала. Уже вісім років Марія працює з найбільшою у світі колекцією українських ікон.

— Я залишила все і поїхала. І тільки на співбесіді дізналася, що їм потрібен організатор екскурсій, в обов’язки якого входитиме розсилання запрошень на екскурсії та формування екскурсійних груп. Це не зовсім відповідало моїм очікуванням, але можливість працювати в «місці мрії» була сильнішою. У мене було добре резюме, досвід стажування в Гарварді, Польщі, а також знання англійської та вивчення польської — і це, мені здалось, дещо вразило працівників музею, — сміється.

MC (31 of 51)

З часом Марія очолила відділ, в який прийшла на невисоку посаду.

Інтелектуальна гра

Марія піднімається сходами, відчиняє великі дубові двері й запрошує у першу виставкову залу.

У музеї Шептицького зберігається найбільша збірка української ікони у світі — у фондах близько п’яти тисяч творів. Серед найцінніших експонатів — ікони, яким понад 700 років: Преображення зі Спаського монастиря, ікона святого Юрія зі Станилі та інші. Особливо цінним є також іконостас Йова Кондзелевича зі Скиту Манявського.

Але музей з таким унікальним надбанням має свої особливі виклики.

MC (18 of 51)

— Від такого масиву інформації, велетенської збірки сакральних творів, відвідувачі швидко втомлюються, — каже Марія Цимбаліста. — Вивчення ікони — це інтелектуальна гра, пригода, в якій безліч символів і запитань. Більше того, релігійне мистецтво потребує певної толерантності, розуміння богослов’я. Далеко не всі до цього готові.

У музеї Шептицького зберігається найбільша збірка української ікони у світі — у фондах близько п’яти тисяч творів. Серед найцінніших експонатів — ікони, яким понад 700 років

Утім, поступово музей, що починався як винятково церковний, розширювався і став національним.

— Мені подобається, що музей став доволі універсальним, проник у всі сфери життя людини і таким чином почав привертати увагу дуже різних людей, — зізнається музейниця. — Навіть невіруючий, дивлячись на добрий твір мистецтва, захоплюється ним. Людина може не думати про те, що це на славу Бога, але, тим не менше, вона може бути враженою самою силою мистецтва.

Особлива мова

— Сьогодні є чимало книг про те, «як читати сучасне мистецтво». Одна із останніх має назву «Що це взагалі таке?», — усміхається Марія і пояснює: — Мистецтво — це певна криптомова, своєрідна система закодованих символів. Здавалося б, із стародавньою іконою мало би бути простіше — ми християни, ходимо до церкви, знаємо релігійні сюжети. Але насправді мова ікони теж складна. Залежно від глибини наших знань, ми можемо сприймати її на різних рівнях.

Найпростішим рівнем, за словами Марії, є уважне споглядання — те, на що у нас часто немає часу. Рівень другий — прочитання на основі знань з історії того часу та символіки кольорів.

— Буває, можна почути таке: «Ця ікона не канонічна, бо святі зображені не з таким німбом або книга у святого не в тій руці». Але уявімо, що якийсь художник, побачивши класичну візантійську ікону — на золотому тлі, з розкішним декором та глибокою богословською основою, — повертається у місцевість, де немає таких дорогих матеріалів і сильної богословської школи, але все ж старається відтворити побачене. То що, тепер ця ікона не канонічна? Ні, вона просто інша, зважаючи на місцевий контекст, — пояснює мистецтвознавиця.

MC (28 of 51)

І третій рівень — повернення, перепрочитання творів. Марія каже, що за роки роботи у музеї вона постійно повертається до одних і тих самих ікон. Одна з таких — «Воздвиження Чесного Хреста» — щоразу вона відкривається дослідниці по-новому.

— Придивіться уважніше, що можете сказати? — просить вона, вказуючи рукою на ікону. — Можливо, помічаєте щось дивне чи нелогічне?

Після кількох хвилин уважного споглядання зізнаюся, що не помічаю нічого такого. Ікона як ікона.

— Дивіться, — розкриває карти Марія. — З боків від центрального зображення розміщені сцени із образами зі Святого Письма. Я довго вдивлялася в них, а тоді замислилась, чому мініатюра «Різдво», як одна з ключових та початкових подій у історії християнства, розміщена в самісінькому низу, де зазвичай бачимо завершення певної історії? Напевно, це мало особливе значення. Адже саме це свято — народження Ісуса Христа — є не лише початком нової історії, а й завершенням очікування людей на прихід Спасителя. Тому Різдво одночасно є і початком, і кінцем.

— Добре, що ви спонукаєте відвідувачів думати, ставите запитання. Так значно веселіше.

MC (25 of 51)

— Розумієте, ми не хочемо нав’язувати нікому висновків, а хочемо, щоб відвідувачі вчилися самотужки досліджувати ікони, уважно споглядати, а не просто чекати, що хтось прийде і все пояснить. Одночасно, звісно, стараємось дати достатньо інформації, щоб висновки все ж народилися.

Ми не хочемо нав’язувати нікому висновків, а хочемо, щоб відвідувачі вчилися самотужки досліджувати ікони, уважно споглядати, а не просто чекати, що хтось прийде і все пояснить

Щоб такий задум працював, пояснює, у музеї організовують так звані контекстуальні виставки — оглядаючи твори мистецтва, відвідувачі одночасно потрапляють у атмосферу того часу. У таких фондових виставках, як «Гуцульське Різдво», «Яворівщина», «Від Тайної Вечері до Воскресіння» в експозиції було представлено не лише твори мистецтва, а й предмети побуту, фото, історії та легенди про місцевість, з якої походять артефакти.

— Нам важливо з кожної пам’ятки зробити цілий культурний зріз конкретного століття чи десятиліття. Як на мене, це ефективніше, аніж швидке оглядання творів під поспішний монолог екскурсовода, який намагається в двох словах встигнути осягнути цілі епохи.

Фотографія Бога

Крокуємо далі. Біля деяких ікон Марія зупиняється, одразу називає століття, добу, автора. Пригадує цікаві історії, які траплялися довкола їхнього вивчення. Здається, з кожною іконою у неї свої стосунки.

Після короткої мовчанки раптом каже:

— Часом до нас приходять люди з питаннями на шталт «яка ікона за яку болячку відповідає?». Ось вам і яскравий приклад викривленого сприйняття ікони.

MC (9 of 51)

Таких історій, коли людина перетворює ікону на ідола, не розуміючи її істинного сенсу, — безліч, каже музейниця. А щоб зрозуміти, як сталося так, що люди почали надавати більшого значення предмету, на якому зображено святих, аніж самим святим, Марія Цимбаліста пропонує знову повернутися у історичний контекст.

Вона розповідає, що у часи, коли люди поклонялися різним божествам, ранні християни, щоб відсторонитися від такого світосприйняття, не поклонялися образу як предмету культу, а сприймали його радше як ілюстрацію, певне пояснення біблійних історій. Пізніше, у часи Візантії, приходить період шанування мощів святих та ікон. Часто люди приходили в храм, щоб просто поцілувати ікону, не беручи участі у богослужінні. Таку практику вважали нормальною, і частково вона збереглася і до сьогодні.

— Пригадую, під час навчання в Польщі мій викладач історії європейського мистецтва, а сьогодні єпископ Міхал Яноха дуже просто пояснив нам значення ікони. Він казав: уявіть, що ви переглядаєте альбом з фотографіями, де багато незнайомих облич. Вам не дуже цікаво, але як тільки побачите фото близької людини — то одразу в голові виникають різні емоції. Чому? Бо ви бачите не просто оболонку, а впізнаєте конкретну людину. Так само уявіть, що ви маєте фотографію Бога! Уявіть, що, коли Ісус ходив по землі і спілкувався з людьми, хтось зумів його сфотографувати. Ця фотографія була б цінною для нас. Так само через живопис ми прагнемо пригадати собі, ким є Бог, — розповідає Марія Цимбаліста.

— Але чи допомагає ікона молитися? — запитую.

— Не кожному. І це нормально. Коли ми беремо участь у Службі Божій у храмі, слухаємо спів, споглядаємо ікони, ми відчуваємо потребу і настрій молитися. Але коли ми приходимо в музей і бачимо перед собою ікони за склом, то важко налаштуватися на якусь глибину. І це, мабуть, не конче потрібно. Покликання музейної ікони — спонукати людину до пізнання культури, життя, релігійних сюжетів того часу і навіть — до самопізнання, — каже Марія.

Страшно цікаве пекло

Ікону, що зображає Страшний суд, в церкві традиційно розташовували на західній стороні, аби це було останнє, що бачать вірні перед виходом із храму. Таке розташування не випадкове, пояснює Марія: все для того, аби на завершення люди задумалися над сенсом земного життя.

Розглядаємо «Страшний суд» в музейній експозиції. З одного боку картини зображено пекло з усіма стражданнями, а з іншого — рай як місце праведних.

— Всіх, звичайно, найбільше цікавить пекло, — каже Марія. — Пригадую, як туристка з Польщі сказала мені: «От пекло дуже цікаве, а рай… Не знаю, що б я там робила, — ну садок, ну деревце, ну Пречиста Марія… Якось нудно».

— Невже пекло перестало лякати, а навіть стало привабливим?

— Так, і думаю, це симптом нашого часу. Для культури, яка є дуже динамічною, де все має бути страшно цікавим, більшість ікон зі своєю статичністю, беземоційністю, зі спокійним, мирним сюжетом часом просто не можуть зупинити погляду людини. А пекло у картині «Страшний суд» дуже динамічне, сюжетне, незвичне. Воно приваблює, але вже не лякає, бо у реальному житті людина щодня отримує свою порцію динаміки.

Для культури, де все має бути страшно цікавим, більшість ікон зі своєю статичністю, беземоційністю просто не можуть зупинити погляду людини. А пекло у картині «Страшний суд» — динамічне, сюжетне, незвичне

MC (30 of 51)

Картина Страшного суду особливо подобається дітям. Марія пояснює їм суть, проводячи аналогію із комп’ютерною грою.

— От перед вами дорога митарств, якою прямує людська душа після смерті. Перед нею з’являються різні земні гріхи: якщо людина їх робила, то опускається нижче — в напрямку пекла, а якщо не робила — то йде вгору. Уявіть, що це комп’ютерна гра, у якій є різні рівні, які потрібно пройти. Якщо ви робите все добре, то перемагаєте, — розповідає.

А ще — показує геть нетипові ікони.

— Існує стереотип, що ікона повинна бути серйозною. Але насправді це не завжди так. На одній із виставок ми показували емоційно яскравіші народні ікони, і одна мала назву «Коли святі усміхаються», — пригадує Марія Цимбаліста. — В нашій експозиції є сюжети, де святий Микита тримає за чуприну чорта і б’є його. У християнському мистецтві відомі образи святих, в яких дуже кумедно представлено бійки святих зі силами зла.

Вартість безцінного

Музей Шептицького відвідують, як правило, іноземці й мешканці різних регіонів України. Львів’ян, каже Марія, чомусь дуже мало.

— Українці з Центральної чи Східної України неодноразово повертаються до нас, бо саме тут бачать все те, що не збереглося на інших територіях України, але ідентифікує їх з її багатою культурою, — пояснює музейниця.

Музей, який ми прагнемо будувати, — партисипативний: нам хочеться, аби відвідувачі не лише споживали, але й допомагали

— Що найчастіше запитують відвідувачі?

— Найпопулярніше: «Скільки це коштує?». А наша стандартна відповідь: «Безцінне», — сміється.

MC (48 of 51)

Оглянувши виставкові зали, повертаємося на перший поверх. Ідемо навмисне дуже повільно. Не хочеться швидко відпускати такий пласт емоцій, думок, образів у голові. Виникає враження, що за дві години розмови ми пройшли крізь століття. А Марія, здається, анітрохи не втомилася.

— Музей, який ми прагнемо будувати, — партисипативний, тобто такий, в житті якого зможуть брати участь і самі відвідувачі. Нам хочеться, щоби вони не лише споживали, а і допомагали: організовували майстер-класи, читали лекції, влаштовували музичні вечори. Тоді музей перетвориться на справжнє багатопрофільне середовище. З іншого боку, музей має стати ще й острівцем спокою — місцем вдумливого споглядання мистецтва. Думаю, сучасній людини цього дуже не вистачає.

Оксана Левантович Олександр Ласкін

Схожі публікації

moskalyuk_25
2392 8

Хірургія втраченого

Реставраторка про тонкощі порятунку ікон і те, чому її праця близька до лікарської

08.03.2017 Ярина Семчишин
EOS 5D Mark III_025952
2985 5

Природа музею

Як працівники Природознавчого музею у Львові, котрий два десятиліття стоїть без експозиції, творять майбутнє, яке знову намагаються поцупити

24.04.2017 Дмитро Пальчиков
sm1a7330
3469 9

(Не) Жіноча справа

Історії жінок-військових з передової: про мотивацію, будні війни, особливе ставлення і шлях повернення

30.03.2017 Дмитро Пальчиков

Популярні публікації

Img_51
58617 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
DedushkaOkno-7750
45673 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
IMG_8374
31961 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати