«Їдемо до Маріуполя?» — спитав у неї художній керівник Театру Курбаса у Львові Володимир Кучинський. Вона одразу погодилася. Актори вирушили з імпровізованими гастролями на Схід, аби підтримати і солдатів АТО, і місцевих мешканців. Для неї це — не подвиг. Це нормально, так має бути.
І ця війна на рідній землі для неї теж — не вперше. Той самий ворог тим самим чоботом шість років тому уже топтав іншу її Батьківщину — Грузію. Тому актриса удвічі краще знає, про що мова.
Тамара Ґорґішелі загалом — смілива жінка. Не лише у житті, а й у творчості. Маючи безумовний талант до музики і яскраву загадкову зовнішність, вона могла б спокійно погодитися на конформізм і заробляти на життя не надто складними пісеньками. Ротації на національних FM та виступи у ґламурних клубах були б забезпечені. Але у творчості її цікавлять не легкі «нерівності ландшафту», а найвищі висоти. Вона творить свої пісні тільки щиро — з того, чим живе і що переживає. А ще вона не погоджується просто виступати на сцені. Вона сьогодні — живе театром.
Успішна українка Тамара Ґорґішелі каже, що успіх минає. Так само, як слава, гроші і популярність. Головне, каже вона, дозволити собі бути щасливим.
Розкажи, будь ласка, як сестри Ґорґішелі з’явилися у Львові?
Нам зі сестрою Етері постійно ставлять це питання. Мало не кожна розмова так і починається: «Дівчата, добрий день! Розкажіть, будь ласка, про себе. Як ви опинилися у Львові? Ми чули, що ви грузинки». (Усміхається)
Якщо коротко, то тато приїхав із Грузії до Львова на навчання, а мама прилетіла просто подивитися місто. Вони познайомилися завдяки татовому другові, він їх фактично «звів». Мама тоді навчилася у Тбіліській консерваторії, після знайомства з татом вона їздила до Львова на побачення, а тато літав до Грузії. І склалося в них усе, як у казці: одружилися, оселилися у прекрасному місті Львові і народили двох чудових дітей. (Усміхається) А відтак, ми зі сестрою вважаємо себе уже корінними львів’янками.
Ми з Етері колись жартували з журналістів: розповідали байки про те, що у нас дуже музична сім’я. Тато, мовляв, грає на акордеоні, тітка ще на чомусь і так далі. Ну треба ж якісь міфи створювати!(Усміхається) Насправді, у нас лише мама є професійним музикантом, вона закінчила консерваторію по класу фортепіано і викладає в музичній школі. Це завдяки мамі ми зі сестрою десь із трьох років пробували грати на фортепіано, постійно імпровізували, співали вдома на три голоси, а тато виконував роль головного барабанщика і просто відстукував ритм на столі.(Усміхається)
Як ти стала такою, якою ти є зараз? Коли ти зі сестрою вирішила піти у «вільне плавання», створити свій рок-гурт?
На традиційне дитяче питання про те, «ким ти станеш, коли виростеш», завжди відповідала: «Рок-співачкою!» Моїми кумирами були Freddie Mercury, Queen. Ясна річ, що всі мрії стосувалися музики.
Однак, я була особливим підлітком і не мріяла лише про музику. Я вирішила, що мушу знайти собі якесь додаткове заняття. Подружка запропонувала займатися легкою атлетикою разом із нею, і я погодилася. Мій план був простий: спершу піду на легку атлетику, досягатиму гарних результатів, журналісти мною зацікавляться, і далі уже через них я отримаю контакти до музикантів, які крутяться в шоу-бізнесі. Все просто! (Сміється) На легкій атлетиці я досягала непоганих результатів, але до «вищих розрядів» було далеко. На тренуваннях я познайомилася зі ще однією дівчинкою, яка запропонувала прийти на співбесіду до газети «Молодий Націоналіст». Я пішла. І у 16 років стала не рок-співачкою і навіть не бігункою, а журналісткою і друкувала статті в «Молодому Націоналісті».
Саме в редакції тоді виникла ідея створити жіночий рок-гурт, і починали цю затію четверо дівчат. Тоді лише я вміла грати на фортепіано, всі інші тільки вчилися, а Етері взагалі на початках не грала в гурті. Ми почали репетирувати, написали декілька пісень, заранжували їх і подали на фестиваль «Перлини сезону». І нас запросили взяти участь! Проте, в день, коли ми мусили від’їздити на фестиваль до Херсона, одну з дівчат просто не пустили батьки. Нам же було всього по 16! Та ми не впали у відчай. Я прийшла додому і сказала сестрі: «Етері, збирайся, ти їдеш з нами! Вже!» Сестра теж не з лякливих: «О, клас! А куди?» Уже в поїзді Етері вчилася грати на бас-гітарі.
Таким був наш перший виступ. Потім подруги розбіглися, а у нас з Етері з’явився свій рок-гурт «Ґорґішелі» (до речі, до початку 2000-их ми називалися «Чорний Вересень»).
Навіть коли люди у відчаї чи абсолютно розчаровані, наше завдання — надихнути їх іти далі, адже життя продовжується, і якщо ми живі, значить ми тут потрібні
Але чому ви, тендітні і юні дівчата, вирішили створити саме рок-гурт?
Мені важко відповісти на це запитання. Взагалі, у той час створювати свій рок-гурт було дуже ризиковано і складно, сьогодні музиканти мають більше можливостей для створення своєї групи. Ще один виклик полягав у тому, що на великій сцені уже були знамениті «Брати Гадюкіни», «Сестричка Віка», «Мертвий Півень», «Плач Єремії».
Певності у чомусь я не відчувала, але розуміла, що це моє покликання. Створення власного рок-гурту було не метою, а внутрішнім чуттям, що я маю цим займатись. Знаєте, як у художників буває — ідея переслідує тебе настільки наполегливо, що не здійснивши її ти не можеш заснути. Бувало, що я прокидалася серед ночі з якимсь рядком або мотивом і бігла записувати, байдуже котра година — друга чи третя.
Батьки спершу не ставилися серйозно до цієї ідеї, вважали її тимчасовим захопленням, однак, їхні поблажливі посмішки змінилися на гарячу підтримку уже після перших наших суттєвих здобутків. Мама дуже хотіла, щоб я вчилася в консерваторії на вокальному відділенні, але там прямо сказали: «Дитино, ти не вступиш. Дані — хороші, але всі місця уже зайняті». Я таки спробувала вступити, проте не вдалося. Тож два роки я працювала, а потім вступила у Львівський національний університет імені Івана Франка на акторське відділення. Я почула про таку можливість від знайомих за тиждень до першого вступного іспиту, спробувала — і пройшла. Стала студенткою Університету імені Івана Франка, а вже звідти потрапила до Львівського театру імені Леся Курбаса.
Тоді я не мріяла про театральну сцену, просто йшла за голосом серця, за інтуїцією. У мене таке часто буває, якщо життя підкидає якісь такі можливості, то перше, що роблю, — питаю себе: «Для чого? Чого тут більше — “так” чи “ні”?». Якщо переважає «так», то я продовжую справу, бо в житті нічого не стається даремно.
Я багата людина, бо маю дві Батьківщини — Україну та Грузію
А де шукали кошти, наприклад, для перших своїх кліпів?
По-різному бувало, але завжди знаходилися ті, хто нам допомагав. Бог посилав або потрібних людей, або знайомства, або фінанси. Траплялося, що за бартером працювали, наприклад, грали концерт за запис у студії. Або просто добрі люди, яким подобалася наша творчість, казали: «Боже, які талановиті діти! Треба їм допомогти, треба з ними щось робити!». І сприяли нам.
У музиці «Ґорґішелі» дуже багато фольк-мотивів…
Маю багатьох друзів-музикантів, ми співали разом багато етнічних пісень у різних компаніях — і в університеті, і поза ним. А ще Театр імені Леся Курбаса серед іншого відомий тим, що тут знають і співають дуже багато фольклорних пісень. Звісно, мова не лише про українську народну пісню, це й грузинські, й інші композиції. Так масив народних пісень у мені постійно збільшувався, ще щось ми шукали самотужки. Щодо грузинських мотивів, то тут ще простіше: дитиною я часто їздила до бабусі в Грузію і вона наспівувала багато народних пісень.
Тамаро, а як у тебе відбувається процес написання нової пісні? Спонтанно? Деякі музиканти розповідають, що в найбільш неочікуваний момент може прокинутися внутрішній голос й почати «диктувати» текст. У тебе схожі історії?
Майже. Просто мусить щось надихнути. В першу чергу, це, звісно, кохання, любов до дітей, легка закоханість. З цих емоцій і переживань народжується пісня.
Якось я навіть спробувала писати на замовлення. Вийшла цілком непогана пісня, ладна, всім дуже подобається, але, як на мене, там немає найголовнішого — душі. Я ніколи не думаю, для кого пишу, не хочу цього передбачати, адже нас слухають різні люди, і підлаштовуватися під когось одного немає бажання. Тож я просто пишу і так відкриваюся людям.
Що, на твою думку, є найважливішим у музиці?
Чесність. Не буває дурного глядача чи слухача, коли актор чи музикант чесний на сцені, то глядач це відчуває. Це не залежить ні від музики, ні від складності зібраного матеріалу, це залежить від самої людини. Тому найголовніше для мене — чесність перед собою і перед тими людьми, які прийшли мене почути.
У музиці дуже важливо подарувати слухачам віру в себе, аби вони не розчарувалися. Такою, мабуть, і є мета рок-гурту «Ґорґішелі». Навіть коли люди у відчаї чи абсолютно розчаровані, наше завдання — надихнути їх іти далі, адже життя продовжується, і якщо ми живі, значить ми тут потрібні.
Хто справив на тебе найбільший вплив? Хто був твоїм кумиром?
У 15-16 років на мене дуже повпливав Kate Flint з групи «The Prodigy». Це була моя перша любов. (Усміхається) Я переслухала дуже багато їхньої музики. На жаль, мені досі не вдалося потрапити на їхній концерт.
Яке місце посідає у твоєму житті музика, «Ґорґішелі», а яке — робота у Театрі імені Леся Курбаса?
Зараз гурт «Ґорґішелі» перебуває у творчій відпустці, тому сьогодні складно говорити про місце музики у моєму житті. Сьогодні я живу театром, постійно готуюся до прем’єр і займаюся виключно театром.
Коли я водночас і в театрі грала, і музикою займалася, наш художній керівник Володимир Кучинський сказав мені: «Томочко, одною дупою на двох стільцях не всидиш». Я відповіла: «Всиджу! Усе нормально!». Але, як бачимо, Кучинський мав рацію, у той час гастролі займали багато мого часу, до театру я ставилася, так би мовити, спокійніше. Тепер усе змінилося, я віддала перевагу театрові.
Що для тебе успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?
Успіх — це відносна річ. Сьогодні ти успішна людина, завтра — вже неуспішна. Все залежить від того, як ти почуваєшся сам у своєму храмі, в своєму тілі. Успіх — це коли людина щаслива і перебуває в гармонії зі собою, тоді все гаразд. Вважаю, що успішними є щасливі люди. Якщо ж людина відчуває дискомфорт, то вона може бути хоч тисячу разів успішною, але не буде щасливою, не маючи внутрішнього спокою.
Ким ти себе вважаєш — грузинкою чи українкою?
Грузинською українкою! (Усміхається) Або українською грузинкою. Я багата людина, бо маю дві Батьківщини — Україну та Грузію.
Тамаро, ти дуже активна людина. Була і на Майдані, і в Маріуполі з театром, брала участь у найрізноманітніших благодійних акціях. Скажи, а навіщо це все тобі потрібно? Чи не простіше справді — жити виключно театром?
Насправді я дуже відкрита до різних проектів. Те, що посилається мені згори, те, що треба зробити для наших людей, для України, для мене — понад усе. Особливо, коли це на часі. Якщо мені пропонують взяти участь у тому, що я вважаю правильним, негайно беруся за справу, і не важливо, що це. Однаково потрібними є і поїздка в Маріуполь з концертом для батальйону «Азов», і читання казочок для дітей, і фотосесія для благодійного аукціону. Це все нюанси, різновиди, по-справжньому важливим є лише одне — аби розвиток нашої держави відбувся якнайшвидше і кожен з нас мусить працювати на це так, як вміє. Сьогодні творчі люди не мають права «пасти задніх», відсиджуватися, Ми всі маємо згуртуватися, кожен з нас мусить робити, що може, максимально якісно і максимально корисно.
Однаково потрібними є і поїздка в Маріуполь з концертом для батальйону «Мзов», і читання казочок для дітей, і фотосесія для благодійного аукціону
Коли ті звірі стояли з градами і обстрілювали околиці Маріуполя, до мене зателефонував наш художній керівник: «Тамаро, є така ситуація… Нас запрошують до Маріуполя. Їдемо чи не їдемо?». Одразу сказала: «Володимире Степановичу, звичайно, їдемо!» І поїхали усім гуртом — з Володимиром Кучинським, Андрієм Водичевим, Олегом Стефаном, Миколою Березою, Мар’яною Садовською. Нічого особливого не везли, просто влаштували спільний імпровізований концерт, де читали Стуса й Антонича і співали ірмоси.
Ми перебували в Маріуполі два дні. Мали два концерти в Національному театрі, один у Маріупольському національному університеті, і ще один для батальйону «Азов». Усі тоді дуже хвилювалися, там панували дуже різні настрої. Але нас прийняли добре, після «гастролей» туди я можу однозначно заявити, що маріупольці визначилися у якій країні хочуть жити. Зал на сімсот чи вісімсот місць був зайнятий практично повністю. Старших людей багато було, і підлітків, і людей середнього віку, вони приходили на концерт, щоб почути своїх земляків із Заходу, зі Львова. Це дуже гріло.
Було таке, що люди в Маріуполі, чуючи українську, одразу починали плакати. Казали, що дуже хочуть вивчити нашу рідну мову.
В Маріуполь до війни приїздило дуже мало виконавців чи українських театрів. Маріуполь… Це було десь так далеко! Лише з телебачення тамтешні мешканці довідувалися, що вони насправді живуть десь там в Україні, що є якісь українські пісні, українська мова. Зараз цей міст між Сходом і Заходом потрібно спорудити і зробити його набагато міцнішим. Бо на Сході на генетичному рівні сприймають українські пісні, українську мову. Потрібно лише допомагати їм в цьому.
Звісно, там досі є люди, які налаштовані дуже агресивно. Кричать: «ДНР! ДНР!». Але таких, повірте, меншість, а більшості просто потрібно подати руку, вийти назустріч.
Чого, на твою думку, не вистачає українцям?
Віри. Ми маємо таку природну слабинку — дуже швидко і легко прив’язуємося до усього. Звикаємо до телебачення, до коханої людини, до дитини. Але ж завжди слід пам’ятати, що це все невічне, це все досвід. У важкі періоди не можна грузнути у проблемах, навпаки — потрібно стискати волю в кулак і згадувати про те, що є щось набагато вище, сильніше і мудріше за нас. Потрібно вірити в це.
Що для тебе є цінністю? Чесність — цінність?
Безумовно. Але, окрім цього, є ще багато інших важливих речей у моєму житті. Розповім вам таку собі притчу про саму себе. Раніше я дуже страждала від того, що не вміла відмовляти людям, просто не вміла казати «ні». Коли людина до мене зверталася за допомогою, я всіляко намагалася їй допомогти, навіть собі у збиток. А далі, як це часто буває, людина, якій я йшла назустріч, ще й претензії висувала, зовсім не зважала на мої старання, витрачений час. Натомість я наївно вірила, що так має бути, що людина людині має завжди допомогти.
Лише недавно я усвідомила цю цінність — вміння сказати «ні». Вміти відмовляти людям насправді дуже важливо. І не треба гризти себе через те, що ти комусь відмовиш.
А що для тебе означає відповідальність?
Відповідальність — це як їжа. Без неї неможливо. Однак забагато відповідальності — теж шкідливо. Ти не зможеш нести відповідальність за цілий світ. Тому слід брати на себе стільки, скільки ти зможеш якісно виконати.
А чи є у тебе улюблені книги і фільми?
Мені важко виокремити улюблений твір, фільм чи музику. Я вільна людина! У мене чогось конкретного улюбленого нема. Я переконана, що не буває поганої музики чи поганої книжки, просто у кожного жанру є свій читач/слухач/глядач. Що стосується музики, то я слухаю абсолютно все, головне, аби мені подобалося. Критерій відбору — до душі чи не до душі.
Одна порада для наших читачів.
Не дивіться телевізор! Усе, що вам потрібно, є в Інтернеті.(Сміється)
