Інтерв`ю

Тамара Гундорова: «Україна — не terra incognita на мапі світової літератури»

Літературознавиця Тамара Гундорова — про те, що може дати українська література сучасній людині

Тоня Андрійчук, Данило Павлов
1 Березня

«Слова — це вирва, яма, яка затягує в себе», — ділиться думками про плетиво текстів Тамара Гундорова, українська літературознавиця, культурологиня і публічна інтелектуалка. Зізнається: ще з дитинства дуже любила читати. І ця любов разом із наполегливою працею та сприянням долі привела її до літературознавства. 

З доповіді «Естетична свідомість раннього українського модернізму» на теоретичному симпозіумі в Гарварді у 1989 році фактично започаткувала новий етап вивчення українського модернізму. Всупереч традиційному сприйняттю Чорнобиля як технологічної катастрофи, вона пов’язала його з народженням в Україні посттоталітарної свідомості і нової постмодерністської літератури. Праці Тамари Гундорової стали знаковими для української гуманітаристики та розпочали нові напрямки досліджень в Україні. 

В інтерв’ю для The Ukrainians докторка філологічних наук і завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України розповіла, чому письменниця Ольга Кобилянська протестувала проти біологізму, Каменяр виявився не каменярем, а Шевченко дармограєм, а також, чим література може бути корисною для сучасної людини.

 

Як ви обрали філологію?

Усе розпочалося досить традиційно, з любові до літератури і книг. Любила дуже читати. Це давало мені величезну насолоду. Я була, наче в гарячці, забувала про весь світ навколо, про своїх товаришок, про реальність. Могла читати не відриваючись. У школі подобалась література. Це були мої улюблені уроки. Моя мама бачила мене лікаркою. І я навіть погодилася з тим, що маю спробувати себе на тій стезі. Але це було не моє. 

У старших класах я відчула, що все ж таки маю обрати щось ближче собі. Мріяла бути дикторкою Українського радіо. Думала і про те, щоб стати вчителькою. Хоча потім я зрозуміла, що вчителькою не хочу бути, тому що занадто складно вчити любити літературу і тримати клас під контролем. Я сама люблю свободу. Тож давала би таку свободу своїм учням, і не знаю, що би з того вийшло. Вирішила, що моє — філологія і наука. 

Зараз, коли я оглядаюсь на своє життя, бачу, як нами керує доля. Мені також пощастило на різних етапах зустріти добрих людей, які допомагали мені. Бачу знаки, які я сприймаю як підказки долі. Якось несподівано я взяла участь у всеукраїнській філологічній олімпіаді для школярів, яку проводив Київський університет (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, — TU). Треба було відповісти на ряд запитань і надіслати відповіді. Я написала, але ніяк не наважувалася їх відіслати. Була досить нерішучою. Я все боялася занести листа на пошту. Але мені допомогла моя товаришка вона зробила це за мене. Я стала однією з переможців тієї олімпіади і мене запросили до Києва на другий тур.

Бачу знаки, які я сприймаю як підказки долі

Приїхала, побачила Київ, університет, побула в парку біля Шевченка. Була зачарована. Мене підкупив бульвар Шевченка — ця дорога від станції метро Університетська до університету уздовж парку. Тоді я закохалася в Київ назавжди. У другому турі теж перемогла і мене запросили вступати до Київського університету. Отак доля мене скерувала до Києва, за що я їй надзвичайно вдячна.

Мені подобалося вчитися. Звичайно, що в радянські часи багато часу займали такі предмети, як історія КПРС, матеріалізм, атеїзм тощо. Але, попри те, в університеті були цікаві викладачі, зокрема з літератури, мені пощастило зустріти людей, які були мені близькі. Я також хотіла займатися наукою, коли була ще студенткою.

Яким було ваше студентське київське середовище?

Товариші, гуртожиток, ущент наповнений 38-ий автобус і море студентів, які виходили вранці на вулицю Ломоносова, щоб зловити цей автобус. Ми, як оселедці, набивалися в нього і, звичайно, все сприймали з гумором. Правда, ми, філологи, мали пріоритет, бо навчалися у другу зміну. Можна було не виходити дуже рано, щоби приїхати на заняття о 8:20. Нам треба було приходити аж на 14:00. Це означало, що ми могли довше засидітися ввечері, довше спати, зранку поїхати до бібліотеки, а потім вже йти на заняття. 

В університеті працювала літературна студія. Там я познайомилась із Наталкою Білоцерківець, Людмилою Таран, Василем Герасим’юком. Мені також подобалось брати участь у наукових конференціях і студентському науковому гуртку. Університет, дійсно, відіграв у моєму житті велику роль. Хоча я не можу сказати, що була всім задоволена. Мені хотілося чогось нового і цікавого, чого я не бачила на заняттях. Але університет, студентське життя, лекції викладачів давали підказки, що читати і на що дивитися. 

Я прийшла в університет на початку 1970-х, у період нової реакції, коли розпочалися чергові нагінки на дисидентів і так званих «буржуазних націоналістів», коли з університету виключали студентів, а нас попереджали, що не можна 22 травня, у день перепоховання Шевченка, навіть заходити до Шевченківського парку чи іти до пам’ятника Шевченку. Цензура і тиск були досить відчутними, однак пошепки і між собою ми ділилися інформацією про заборонені теми та імена. Ми хотіли знати більше, ніж було дозволено.

За що ви любите роботу з текстами?

Література має величезний сугестивний і моральний вплив. Звичайні слова, зв’язані між собою, мають свою ритміку та інтонацію. Текст — це вирва, яка затягує в себе, і ти опиняєшся у зовсім іншому світі. Світі, який тебе кудись веде, щось говорить тобі. Тексти дають дуже багато задоволення. Інтелектуального, передусім. Але й емоційного. Сугестивно-чуттєвого. 

Кожен автор має свій стиль, свою ритміку і образність. Розгадування загадки тексту, як він плететься, як народжується — це надзвичайна магія, яка мене завжди приваблювала. Загалом у моїй діяльності робота з текстом має дуже велике значення. Коли читаєш, ти або підключаєшся до нього, або не підключаєшся. Шукаєш його коди, і ті коди в кожної людини інші. Теж важливо, що література відкрита на сприйняття і на його варіативність. Читаючи, ти сприймаєш текст, як ніхто інший. Я вірю в те, що саме так воно і відбувається. Кожна людина читає текст по-іншому. І кожен текст є для кожної людини інакшим.

Писання, як і читання, є не тільки інтелектуальною річчю, а й фізичною працею. У цьому процесі задіяна твоя тілесність, ціла твоя істота. Ритми твого життя теж впливають на те, як ти читаєш, як відчуваєш текст, ти ніби сам його пишеш. Це надзвичайно цікаво. Бачиш, як тчеться фраза якогось письменника, які вона має перепади, як вона дихає. За тим усім відчувається і постать людини, яка його писала.

Як на початках ви обирали теми для своїх досліджень?

Коли я потрапила до аспірантури, хотіла займатися творчістю Михайла Коцюбинського чи Панаса Мирного. Але так сталося, що мій керівник скерував мене на те, щоб я займалася творчістю Івана Франка. Спочатку я не розуміла і не відчувала цього письменника. Тому що Франко — це інший тип характеру, інша мова. Я — східнячка, а мені треба було увійти в мову галицького світу.

Франко дуже різний. На перший погляд, він може здаватися раціональним і холодним. Образність його не така, як, наприклад, у того ж Коцюбинського. Але Франко володіє іншою річчю. Це глибина психологічної сугестії, моральних і соціальних конфліктів та образного навіювання. Я пригадую свої враження, коли ще в школі ми розглядали «Борислав сміється». Я тоді мало не хворіла, читаючи твір. І це стосується не теми самої повісті. Це письмо, яким володів Франко. Він, до речі, студіював психологію, пізніше говорив про єдність психології та естетики у трактаті «Секрети поетичної творчості».

Все це розуміння прийшло до мене трохи згодом. А спочатку мені було досить важко. Я мусила перечитати Франка багато разів, всі його твори. Коли я навчалася в аспірантурі, якраз в Інституті літератури працювали над виданням його п’ятдесятитомника. Я навіть пам’ятала, які твори в якому томі вміщені. До того ж мала зрозуміти контекст, у якому Франко працював, шукала нових підходів, аби його проаналізувати в усій складності. Написала свою кандидатську дисертацію — «Проблема інтелігенції і народу в соціально-психологічних повістях Івана Франка 80-90-х років XIX ст.», де, до речі, зробила основний акцент на темі двійництва і прослідкувала цю колізію в усій творчості письменника.

Після 1920-х років про двійництво у Франка взагалі ніхто не говорив у радянському франкознавстві. Цим моя кандидатська була цілком новаторською.

Пізніше почала працювати в Інституті літератури. Серед планових тем знову опинився Франко. У 1996 році я видала книжку «Франко не каменяр». Сама назва була моїм викликом традиційному підходу до Франка. Справа в тому, що ми вдаємося до великого спрощення, коли говоримо про відомих українських письменників, зводячи їх до символу чи міфу типу Шевченко — Кобзар, Франко — Каменяр. Наші уявлення і про Івана Франка, і про Тараса Шевченка, і про Лесю Українку, зведені до символу, є обмеженими і шаблонними. Такими собі загальними, чорно-білими, із бажанням звести до одного зрозумілого нам образу. Це призводить до ігнорування того, що кожен із наших класиків був цікавою особистістю, мав свій шлях у літературі, і творчість їхня набагато цікавіша, аніж ми можемо собі уявити.

DSC_8143

Щодо Франка, то фрази «Франко-каменяр», «Франко-борець» — це порожні слова, які стирають його індивідуальність. Вони накидають йому лише одну роль. Так, він вибрав для себе шлях письменника-діяча і просвітника. Але він сам створив міф про себе і був свідомий цього. Міф про Каменяра, міф про себе як селянина, «мужика», що вийшов з народу і прийшов йому служити. Це роль. Але кожна людина значно складніша за цей міф і за цю роль. Усі маски мають різні ідентичності. А за ними Франко — надзвичайно складна постать. Він показав своєю творчістю, наскільки непростим є життя людини, яка присвячує своє життя якійсь ідеї. Саме розуміння того, що таке каменяр, теж досить примітивне сьогодні. Зокрема важливо пам’ятати і його масонський зміст. Загалом, Франко-Каменяр є творінням радянської ідеології. Таким чином я кинула йому виклик, як і виклик будь-якому примітизуванню Франка. 

«Франко не каменяр» був уперше надрукований в Австралії. У 90-х роках я була майже рік на стажуванні в Університеті Монаша в Мельбурні. Це був період, коли я знову стала ученицею. Як казав Франко, «Semper tiro» — завжди учень. Я загалом люблю вчитися. Вчуся і від людей із досвідом, і від тих, які тільки починають його здобувати, і від своїх студентів. В Австралії я майже цілий рік займалася тим, що читала і студіювала західну філософію, культурологію, літературну критику. Дісталася до західної університетської бібліотеки. Наздоганяла те, чого була позбавлена в радянські часи в роки навчання і пізніше. Адже ми існували відірвано від світу, не могли слідкувати, що відбувається в західній гуманітаристиці, були позбавлені доступу до західних видань. Ми говорили різними мовами, тобто термінологічно ми не розуміли наших західних колег.

Перебування в Австралії і студіювання західних видань змінило мене і моє уявлення. Я побачила світ зовсім інакше. Відчула себе частиною великого глобального світу, не відірваною, а зануреною в нього. Повернувшись після того до Києва, хотіла задати інший вимір розуміння і Франка, і нашої класичної літератури. (Більше про постать Івана Франка — у розмові франкознавців Наталі та Богдана Тихолозів, — TU.) 

Як сприйняли вашу книжку «Франко не каменяр»?

В Україні, звичайно, офіційне літературознавство було спрямоване на те, що все і так ясно, навіщо ускладнювати. Рецензенти обурювалися, «як це так, Франко не каменяр?» А я завжди намагаюся ставити під сумнів загальноприйняті уявлення і пробувати в них розібратися. От кітч — це негативне чи позитивне явище? Для більшості людей це слово означає, щось «погане», а для мене воно так не є. Я намагалась у своїй книжці про кітч (книжка «Кітч і література», — TU) показати, що без кітчу не може існувати культура і література. Кітч є частиною культури. Він показує межі стилю. Він живить. Із ним сперечаються. Його підривають. Він є однією із рушійних сил культури. 

Я теж поставила під питання визначення «Шевченко-кобзар». Писала про Кобзаря Дармограя. Так, до речі, підписується і називає себе Шевченко у своїх повістях. Це його інша, профанна, маска поруч із сакральною — поетом Кобзарем, якого так само створив Шевченко. Кобзар Дармограй у його повістях мандрує, зустрічається з друзями, жартує. Він значно ближчий до постаті реального Шевченка. Цікаво дивитися на літературні ролі і маски письменників під різними кутами зору. Це відкриває значно складніші і цікавіші речі в нашій літературі. Варто виходити поза межі усталених, шаблонних уявлень.

Чому ви почали вивчати літературу під кутом феміністичної критики?

Це цілком закономірно. Кожна жінка, якщо вона займається серйозно і професійно своєю справою, зрештою приходить до переконання, що щось відбувається ненормальне, коли тебе обмежують у твоїх правах або проявляють до тебе зневагу і принижують. Ти також пізнаєш, що для самоствердження жінці треба зробити набагато більше і працювати значно важче, ніж твоїм колегам-чоловікам. Тож тобі цікаво, що робили і як жили ті жінки, які чогось досягали, особливо в світі, який перейнятий патріархальністю. Закономірно постає питання і про те, чому знаних жінок, скажімо, так мало в історії, науці чи культурі або чому про них мало говорять? 

У 90-х роках, коли кардинально змінюється наше уявлення про те, що таке культура та ідентичність, питання фемінізму починає виходити на перший план. Новою силою, яка значною мірою змінила суспільство, з 90-х років стали жінки. Саме вони вийшли на сцену наукового, культурного, політичного життя з новою вітальною силою. Жінки в історії завжди були великою силою, оскільки мусили важко боротися за право самореалізувати себе — і не тільки в родині. 

Жінки в історії завжди були великою силою

У мене були хороші товаришки, які прилучили мене до фемінізму. Соломія Павличко, передусім, яка принесла в Україну зацікавлення і розуміння того, що таке фемінізм, що таке гендерні студії. В інституті з ініціативи Соломії утворився невеликий гурт жінок, яким це було цікаво і до яких приєдналася і я. Та головне — фемінізму мене навчила українська література, всі ці Марусі, Катерини, Насті, Пчілки, Вовчки, Дніпрові Чайки, яким відмовляли у праві говорити від себе і від свого імені.

Як розвиток феміністичних студій вплинув на українську гуманітаристику?

В Україні перелом стався десь у 90-х роках, коли відбувся перехід від теоретичного зацікавлення фемінізмом до різних форм політичної, культурної, наукової активності, в яку включаються жінки. Серед символічних подій, які знаменували появу цього руху і його вихід на поверхню, — «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Сама творчість, як і постать Оксани, зафіксувала зміну загальної ситуації, коли на сцену сучасної історії виходить українська жінка. Письменниця говорить про кризу маскулінності як наслідок колоніальної історії, яку Україна пережила. А ще — відкрито говорить про себе і свою тілесність, не боїться писати про те, що на той час є табу в літературі і культурі. 

У цей же час Соломія Павличко порушує питання про роль фемінізму і феміністичний рух, його значення для національного українського руху. Авторкою першого великого дослідження про феміністичний рух України була Марта Богачевська-Хом’як, яка також у цей час приїздить в Україну як голова фулбрайтівського офісу. Коло неї гуртувалися жінки, а пані Марта стала посередником між західним і українським фемінізмом.

І фемінізм, і націоналізм, і модернізм — це основні течії, визначальні для XX століття. І рушійними у цьому процесі наприкінці 20 століття виявилися жінки. Саме під їхнім впливом складається інше розуміння художньої техніки, психологічних конфліктів, культурних моделей творчості. І тут варто згадати ще Нілу Зборовську та Віру Агеєву, які теж чимало зробили для розвитку феміністичної критики в Україні.

Коли ви досліджували постать Ольги Кобилянської, то ввели поняття «меланхолійної жінки». Що це означає і як воно пов’язане з Ольгою Кобилянською?

Я цю культурну і гендерну іпостась свідомо ввела. Мала досить амбітну ціль, коли назвала так свою книжку і позначила Кобилянську як зразок «femina melancholica». Ми знаємо, наприклад, про особливі культурні ролі жінки як героїні, про «фатальну жінку», яка часто була викликом суспільній моралі та буржуазним цінностям. Знаємо про жінок-феміністок і суфражисток, про жінок, які приймають чоловічі ролі в моделях поведінки і в публічному житті. 

Тобто є різні варіанти присутності жінки, її образу та ідентичності в культурі. Ольга Кобилянська, на моє глибоке переконання, є уособленням особливої культурної іпостасі жінки «femina melancholica». Меланхолія пронизує всю її творчість. Досить згадати новелу «Valse mélancolique». Меланхолія — це також і знак епохи Fin de siecle (перекладають як «кінець століття»), представницею якої і була Ольга Кобилянська.

Ця епоха пронизана меланхолією — відчуттям втрати, яку переживаєш, але не можеш її осягнути. Це відчуття зрідні втраті близької людини, ідеалу, батьківщини, віри в себе самого, а ще так само розчарування, з якого ти ніяк не можеш вийти. Ти залишаєшся в цьому стані, і тужиш за повноцінним життям, за самореалізацією, зрештою, — за самоздійснення свого народу, з яким ти пов’язаний.

Кобилянська свідомо зробила себе українкою

Кобилянська свідомо зробила себе українкою, свідомо асоціювала себе з Україною. В родині, де розмовляли польською, німецькою і українською мовами, вона вибрала українську і почала нею писати. Для неї меланхолійність є також проявом її становища, як жінки і як українки. Не маючи можливості навчатися, працювати, вона водночас прагне до самоздійснення, розуміючи, що досягнути цього нелегко. Все це вона переносить на своїх героїнь, які прагнуть досягнути свого полудня, дорости до себе, але є слабкими і часто одинокими.

Щоб реалізувати себе, героїні Кобилянської мають самі з себе створити нові культурні типи — активні, самодостатні, національно свідомі, культуротворчі жіночі характери. Для цього треба перебороти прив’язаність до минулого, подолати упередженість, що жінка може себе реалізувати лише через одруження і материнство, стати вільною та вищою за буденне оточення. Вириваєшся і здобуваєш свободу як незалежна жінка, як українка. Саме в цьому сенс меланхолійсті.

Кобилянська починає писати. Це було, як і для кожної жінки-письменниці, великим викликом. Вона спочатку ховалася, бо це не було прийнято і вона не знала, як до її заняття поставляться рідні. Є родина, є кухня, є дім, а писати — це для жінки щось незвичне, майже злочинне, крамольне.

Отже, почавши писати з виклику, Кобилянська переосмислює багато речей, пов’язаних з жінкою та її життям. Її уявлення про те, що таке любов, що таке жіноче товаришування, що таке материнство, відрізняються від загальноприйнятих. На той час особа жінки визначається передусім біологічно. 

Вважається, що для жінки цілком природно бути лише господинею, дружиною, матір’ю. А в Кобилянської стоїть питання: «А що робити тим жінкам, яким це все не вдається? Що, як вона не є матір’ю? Чи це означає, що вона себе не реалізує?»

Кобилянська протестувала проти винятково біологічного трактування природи жінки. Чому жінка має бути стихійною, залежною, реалізованою лише в межах сім’ї? Вона є постаттю, яка творить культуру, є вільною і може сама собі бути ціллю, говорить письменниця. Такою є її «жінка меланхолійна». 

Кобилянська у творах загалом говорила про духовне материнство і про рівноцінінні стосунки чоловіка та жінки в родині і соціумі. Вона й сама реалізувала себе в іпостасі материнства через виховання. Це все речі надзвичайно тонкі, про які в українській літературі якось до цього часу не говорили.

Те, що Кобилянська так сміливо писала про вільну любов, про самореалізацію жінки, про товариські стосунки чоловіків та жінок, підносила характери вищих понад юрбу особистостей, говорила про «душу» і дух природи, можна пояснити її близькістю до німецької культури, в якій вона виховувалася і яку принесла в українську літературу. Правда, за це її часто називали «чужинкою. Кобилянська — письменниця Буковини як частини Центрально-Європейського регіону, із впливами німецької культури і німецької мови.

DSC_8143

Отже, вона принесла західний дух в українську літературу. Їй постійно закидали те, що вона не вміє писати правильною українською мовою. А вона справді не вміла. Вона освоювала її, вчилася, просила редагувати свої тексти. У неї навіть конструкція речень нагадує ритміку і синтаксис німецької мови. Вона добирала слова, які знала з німецької мови, і перекладала їх українською. Леся Українка однак, справедливо зауважила, що німецька культура не загубила, а врятувала Кобилянську від заскорузлості і шаблонності, властивих багатьом «природним» українським письменникам. 

Як змінився відтоді голос жінки в українській літературі?

Дуже змінився. Особливо зараз. Ви подивіться, скільки ми маємо цікавих і неповторних жіночих голосів у літературі. І всі різні. І всі дуже особливі. Можна говорити про цілий вибух жіночої літератури, жіночої творчості в сучасній літературі, прозі, поезії, в культурних практиках і проєктах.

Найголоснішою була і залишається звичайно Оксана Забужко. Її твори, написані після «Польових досліджень з українського сексу», теж надзвичайно цікаві. Це передовсім «Музей покинутих секретів», де вона показує історію більш як половини XX століття через жіночу долю. Ниткою, яка поєднує різні покоління, різні часи й творить своєрідний містичний зв’язок, є саме історія жінки. Її присутність є тією силою, яка існує приховано в національному підсвідомому і дає смисл життю окремої людини і цілої нації. 

Але, окрім неї, маємо багато інших цікавих письменниць. Я не хочу говорити про когось окремо, але з величезним задоволенням читаю і слухаю сучасних авторок. І старшого, і середнього, і наймолодшого покоління. 

Якщо говорити про знакові речі, то, окрім Забужко, це і «Солодка Даруся» Марії Матіос, теж буковинки, до речі. Солодка Даруся» відкрила травмовану, досі не проговорену трагедію жінки, яка повинна розплачуватися за минуле, бо несе в собі генераційну травму. Ця повість продовжує традиційну для нашої літератури тему травмованої жінки, яка божеволіє не тому, що вона має до цього схильність, а через той величезний тягар, напруження і нерозуміння, яких вона зазнає в суспільстві. Часто жінка втікає в божевілля, відторгнута соціумом, засвідчуючи в ньому свою «інакшість». 

Нещодавно Софія Андрухович опублікувала роман «Амадока», в якому знову ж таки намагається охопити історію XX століття, показати її в різних болісних моментах. Авторку цікавить також жіноча доля. Її «Фелікс Австрія», наприклад, стилістично дуже нагадує Кобилянську. Дружба-любов двох жінок, змальована у романі, також веде до «Valse mélancolique» Кобилянської. Через товаришування, жіночу дружбу передається східноєвропейська меланхолія кінця імперії Габсбургів і розкривається загибель цілої австро-угорської культури.

Минулого року Шевченківську премію отримала Маріанна Кіяновська за збірку поезій «Бабин Яр». Цікаво, що в ній трагедія передається голосами різних людей, і свідків, і жертв. Ці голоси звучать, немов із потойбіччя, даючи свідчення, і, відтворюючи їх, авторка сама перетворюється на медіум, на посередника між світами. Така відкритість до ірреального і несвідомого теж часто асоціюється з особливою роллю жінки. Отже, жіноча лінія українського письменства є досить потужною і культурно значущою в національній культурі.

Які виклики нині стоять перед українською гуманітаристикою?

Українська гуманітаристика розвивається досить активно і синхронізується з тими напрямами, які існують у світі. Хоча все ж є проблеми з науковою недоброчесністю та імітацією. Хотіла б також відзначити, що у нас слабко розвиваються напрямки, пов’язані з культурною антропологією. Ми досі маємо традиційні підходи, наприклад, до народної творчості.

Останнім часом почала активно розвиватися усна історія, аналіз культурного повсякдення. Що цікаво, так це те, що тут поєднується інтерес істориків та філологів, оскільки свідчення є не лише історичним фактом, але й потенційною літературою та лінгвістичним документом. Це, знову ж таки, допомагає подолати різні неонародницькі трактування, культ героїв в історії тощо.

У нас загалом недостатньо розвиваються культурологічні студії, зокрема інтермедіальні, лише починають освоюватися постколоніальні напрями. Між тим, вони в західній науці вже давно посіли своє почесне місце. Значною мірою у нас ще домінують традиційні напрямки і в літературознавстві.

Важливо й те, як засвоюється західна методологія. Часто досить поверхово, без розуміння специфіки і обмежень. Це веде до перекручених уявлень, поверхових аналогій та накладання абстракиних матриць. Думаю, в сучасній гуманітаристиці важливо розуміти сучасні виклики, зокрема виклики глобалізації, якої не можна уникнути, і шукати місце України в цих процесах.

Одна з найбільших наших бід, що ми себе бачимо ізольованими і винятковими

Як можна зберегти свою національну ідентичність, зберегти свою спадщину, свою історію? Здається, шляхом виокремлення своєї особливості. Однак мені думається, що одна з найбільших наших бід, що ми себе бачимо ізольованими і винятковими. А насправді ми такими не є. По-перше, ми вже давно не ізольовані, а по-друге, ми не є такими винятковими. Порівняння нашого досвіду з іншими країнами, вивчення досвіду країн Третього світу, які все більше заявляють про себе у світі, може бути дуже корисним. 

Як українська література вписана у світовий контекст?

Зараз можливості для цього колосальні. По-перше, можливість читати. Читати не тільки перекладну літературу, а й оригінальні видання. Легше стежити за авторами, за тенденціями. По-друге, розвинулось перекладацтво. Тут треба дякувати іноземним посольствам, які виділяють гранти і підтримують переклади, розширюючи культурну дипломатію.

До того ж не тільки перекладають іноземних авторів в Україні, а й українських авторів широко перекладають у світі. Україна бере участь у світових книжкових виставках, все більше і більше творів українських авторів з’являється у перекладах на полицях західних книгарень. Твори українських письменників виявляються суголосними з тими очікуваннями, які є у західних читачів стосовно літератури. Вони також відображають теми і ставлять питання, які зрозумілі однаковою мірою в нас і поза межами України. У цьому відношенні Україна — не terra incognita на мапі світової літератури. Імена Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана знані у світі. Найвідоміші наші письменники цілком реально можуть претендувати і на Нобелівську премію, і на Букера. Їхні твори перекладені і їх може купити будь-хто. Я думаю, далі попит буде лише зростати. Для цього є всі умови.

Як зацікавити значну кількість українців літературою, не звівши при цьому важливі речі до банальщини?

Сучасний ринок зорієнтований на споживання. Зізнаюся, маю враження, що зараз у нас видається забагато книг, ринок книжковий переповненй і на ньому дуже багато одноденок. Кожен хоче написати книжку так, щоб її купили. Отже, аби зацікавити читачів, треба знайти цікавий сюжет, переписати старий або вдатися до табуйованих тем. Це людей приваблює.

Приміром, популярність здобувають полегшені або альтернативні варіанти української історії з орієнтацією на екзотику. Екзотику купують насамперед. Виникає і своєрідна кон’юнктура на теми недавньої драматичної історії — революції на Майдані, війну на сході України. А між тим серйозні тексти про ці важкі події насправді спроможні змінити цілу нашу літературу. Свідчення очевидців, репортажі, багатопланові картини і розповіді про окремі людські долі — все це спроможне народити поліфонічну і полістилістичну проблемну літературу.

Звичайно, кожна література має нести відповідальність за те, що вона представляє світові. Відчувати відповідальність за те, ким ти себе показуєш, і яким ти хочеш, щоб тебе уявляли. Це в літературі дуже важливо. Ну і важливо, наскільки вона є актуальною та які ставить питання. Зараз у нас іде війна, яка торкається кожного. Не хотілося, щоб ця тема перетворилася на спекулятивну і попсову літературу для легкого споживання.

Мене загалом турбує останнім часом бажання підмінити складну літературу красивою і легкою. Чути голоси про те, що надто багато плачу в українській класичній літературі, а хотілося б її бачити безболісною, без травм і без плачу. Ой навіщо нам ці Чіпки, воли, Марусі і попи, навіщо твори, де лише бідкаються стражденні, плачуть кріпаки і топляться покритки. Нам потрібна література з щасливими і веселими людьми, нам подобаються письменники, одягнені по-сучасному і з айфонами в руках. Ось така література багатьом подобається. Про це нині багато говориться, і мене це лякає. Так може говорити суспільство, що перетворюється на світ уніфікованих веселих ідіотів.

Український ПЕН разом із The Ukrainians підготував список зі ста знакових творів української літератури. Що для вас означає цей список?

У сучасному світі такі списки — це створення певних канонів, які допомагають зробити ревізію своєї пам’яті, звірити свій список для читання, сформувати власні пріоритети. Такі списки зорієнтовані на те, щоби розширити уявлення про літературу та виховати культуру читання. Їх створюють за тим принципом, щоб до них увійшли не тільки ті імена, які ми знаємо, а й ті, які ми мало знаємо, а також тексти, які ми мало читаємо, але вони варті того, щоби про них знати.

Звичайно, список, укладений членами ПЕН, до певної міри, є неповним, суб’єктивним, відображає смаки тих, хто входить у ПЕН-клуб. Особливо це стосується сучасної літератури, оскільки, звичайно, кожен із сучасних авторів хоче потрапити у такий список. 

«100 знакових творів українською мовою» має велике значення. Кожна людина може із цим списком звірятися, перевіряти себе, що вона читала, а що хотіла би прочитати. Ідеально, якщо кожен із цих текстів має анотацію, пояснюючи, чому ця річ цікава. Наш нинішній світ стає все функціональнішим. Він спрямований на те, щоб навчати, як себе вести, що читати, куди поїхати і що побачити. Власне, рейтинги книжок відображають цю тенденцію. Це ознака сучасного світу, який зорієнтований на споживання. Однак при цьому важливо мати й інтелектуальні цілі. І літературні списки чи рейтинги мають цю функцію, вказуючи, кого варто прочитати, що варто подивитися. Такі підказки для читання стають дуже корисними.

DSC_8143

Хто є у вашій топ-десятці української літератури?

Я відкрита до переформатування топ-десятки. Але важко оминути імена Шевченка, Лесі Українки, Франка, Котляревського, Коцюбинського, Кобилянської, Нечуя-Левицького як представників класичної літератури. В літературі 20 століття, безперечно, стоїть «Подорож доктора Леонардо» Майка Йогансена, Микола Хвильовий з його «Сентиментальною історією» та «Санаторійною зоною», Валер’ян Підмогильний з «Містом» і «Невеличкою драмою», Тичина, Бажан, Семенко.

З сучасних авторів люблю «Біґ Мак» Жадана, «Польові дослідження з українського сексу» і «Казку про сопілку» Забужко, недавно видану книжку есеїв Євгенії Кононенко, поезію Ірини Шувалової та Альбіни Позднякової. Тобто мій топ значно більший за десятку.

Що може дати українська література сучасній людині?

Література стала різнобарвною. Сучасна людина може знайти літературу на свій смак і на кожен випадок свого життя. Знайти її стає значно легше. У цьому допомагають списки літературні, рекомендації, огляди літературних критиків. Зараз є можливість послухати аудіокнижку, якщо немає часу прочитати.

Література повинна давати розуміння, що ти не сам у цьому світі

Сучасна література дає знання про історію. Ставить серйозні питання про виживання, хворобу, загубленість людини, самотність, любов. Я не думаю, що література повинна давати рецепти. Вона має розширювати коло уявлень і можливостей, а найголовніше — давати розуміння, що ти не сам у цьому світі, що є можливість виходу зі складних ситуацій, що треба шукати і можна знайти ту людину, яка тобі допоможе. Бо найгірше — це залишитися самому і замкнутися у своїй самоті.

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини