img

Микола Гоголь, «Тарас Бульба»

03.04.2016 Богдана Неборак

31 березня 1809 року у селі Великі Сорочинці народився один із найзагадковіших персонажів історії української літератури — Микола Гоголь. У три роки вміє читати і писати, у п’ять починає складати вірші. Навчається у Полтавському повітовому училищі та Ніжинській гімназії. 1828 року виїздить до Петербурга на державну службу. У дев’ятнадцять років вперше публікується, у двадцять два видає знамениті «Вечори на хуторі біля Диканьки». У двадцять шість пише комедію «Ревізор», на прем’єру якої приходить сам імператор Микола І, схвально відгукується про неї. У тридцять три публікує перший том «Мертвих душ». У сорок три — помирає, за тиждень до цього спаливши рукопис другого тому «Мертвих душ».

Контраверсійність Гоголя насамперед у причетності до двох культур — української та російської — дає підстави дискусіям про те, хто ж таки має право вважати його «своїм». У контексті цього пропонуємо уривок із повісті «Тарас Бульба», яка існує у двох авторських редакціях та коментар Івана Малковича — видавця та редактора перекладу, здійсненого Миколою Садовським.

 

XII

Знайшовся слід Тарасів. Сто двадцять тисяч козацького війська з’явилося на межах України. Це вже була не якась там мала частина чи загін, що ходив на здобич або навздогін за татарами. Ні, це повстала вся нація, бо не вистачило вже терпцю в народу, — повстала, щоб помститися за наругу над правом своїм, за ганебне приниження звичаїв своїх, за зневагу предківської віри і святого обряду, за глум над церквами, за свавілля чужоземних панів, за гніт, за унію, за ганебне панування жидівства на християнській землі — за все, що накипіло з давніх-давен на душі і розпалювало сувору зненависть козацьку.

Молодий, але міцний духом гетьман Остряниця став на чолі незчисленної козацької сили. Разом із ним був старий бувалий товариш його й порадник Гуня. Вісім полковників вели дванадцятитисячні полки. Два генеральні осавули й генеральний бунчужний їхали слідом за гетьманом. Генеральний хорунжий був при головній військовій корогві, і ще багато інших корогов та стягів майоріли вдалині; бунчукові товариші несли бунчуки. Багато було ще всякої військової старшини: обозних, військових товаришів, полкових писарів, а з ними пішого й кінного війська; майже стільки, скільки було реєстрових козаків, набралося й охочекомонних та вільних. Звідусіль піднялося козацтво: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, од пониззя Дніпра й од усіх верхів його та островів. Безліч коней та незліченні валки возів сунули полями.

І поміж тими козаками, поміж тими всімома полками най-виборніший був один полк, і вів його Тарас Бульба. Все давало йому перевагу над іншими: і його літа, і бувалість, і вміння керувати своїм військом, і величезна ненависть до ворога. Навіть самим козакам здавалась аж завеликою його нещадна лють і жорстокість. Тільки вогонь та шибеницю призначала його сива голова, і слово його на військовій раді дихало самим тільки знищенням.

Не варто описувати ні всіх боїв, де показали себе козаки, ні всього, що трапилося під час тієї війни: все те записано на сторінках літопису. Відомо, яка буває війна в нашій землі, коли вона підіймається за святу віру: нема дужчої сили, як віра. Грізна вона і нездоланна, як нерукотворна скеля серед бурхливого, вічно мінливого моря. З самої середини морського дна здіймає вона до неба непробивні свої стіни, вся збудована з суцільного каменю. Звідусіль її видко, і дивиться вона просто у вічі хвилям, що котяться повз неї. 1 горе кораблеві, що ненароком наскочить на неї! На тріски розлітається його недолуга снасть, тоне й трощиться на гамуз усе, що є на ньому, й повітря здригається від жалібного крику тих, що йдуть на дно.

На літописних сторінках посписувано докладно, як утікали польські загони з визволених міст, як поперевішувано немилосердних жидів-орендарів; який недолугий був коронний гетьман Микола Потоцький зі своєю незчисленною армією супроти цієї незборимої сили; як, розбитий, гнаний, перетопив він у невеликій річці найкращу частину війська свого, як облягли його в невеличкім містечку Попоннім грізні козацькі полки і як у великій скруті польський гетьман заприсягнувся, що король і уряд вволять волю козаків і повернуть їм усі колишні права й привілеї. Але не такі були козаки, щоб піддатися на те: знали вони вже, що таке польська присяга.

І Потоцький не гарцював би вже на своєму шеститисячному аргамакові, чаруючи очі вельможних панночок і викликаючи заздрість шляхетних панів, не величався б на сеймах, влаштовуючи розкішні бенкети сенаторам, якби не врятувало його православне духовенство, що було в містечку. Коли вийшли назустріч усі попи в ясно-золотих ризах, з образами й хрестами, а попереду сам архиєрей з хрестом у руці і в пастирській митрі, всі козаки поставали навколішки й поскидали шапки.

Ні на кого б вони на той час не зважили, навіть на самого короля; але стати проти своєї церкви християнської не посміли й зважили на духівництво. Згодився гетьман разом із полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього святу присягу дати волю всім християнським церквам, забути давню ворожнечу й ніякої кривди козацькому війську не чинити.

Один тільки полковник не згодився на такий мир. Той полковник був Тарас. Вирвав він пасмо волосся зі своєї голови й гукнув:

— Гей, гетьмане й полковники! Не робіть такої бабської угоди! Не вірте ляхам: продадуть, псявіри!

Коли ж військовий писар приніс писані умови й гетьман підписався під ними власною рукою, Тарас зняв із себе щирий булат, догору турецьку шаблю з найкращої криці, переломив її надвоє, як тріску, і, кинувши врізнобіч далеко від себе обидва кінці, промовив:

— Прощайте ж! Як двом кінцям цієї шаблі не з’єднатися в одно й не скластися в цілу шаблю, так і нам, панове товариство, не бачитися більше на цьому світі. Тільки не забудьте мого прощального слова (тут голос його ще погучнішав, піднявся вище, набрав надзвичайної сили — і збентежилися всі од його пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте — купили спокій і згоду; думаєте — панувати вам? Не те у вас буде панування: здеруть із твоєї голови, гетьмане, шкуру, наб’ють її гречаною половою й показуватимуть по всіх ярмарках! I ви, панове, своїх голів не врятуєте! Згинете в гнилих льохах, замуровані в кам’яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять у казанах живими!

— А ви, хлопці? — звернувся він до своїх козаків. — Хто з вас хоче вмерти своєю смертю, не по-баб’ячому в запічку або на лежанці, не п’яним під тином біля шинку, як те стерво, а чесною козацькою смертю, усім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутися додому та поробитися недовірками, та возити на своїй спині польських ксьондзів?

— За тобою, пане полковнику! За тобою! — загукали всі, що були в Тарасовім полку, і до них перейшло чимало й інших.

— А коли за мною, то за мною ж! — промовив Тарас, насунув глибше собі шапку на голову, грізно глянув на всіх, що зосталися, підправився на коні своїм і гукнув:

— Не дорікайте ніхто нам образливим словом! Ану, гайда, хлопці, в гості до католиків!

По цій мові вдарив він по коневі, й рушив за ним табір у сотню возів, а за ним багато кінних і піших козаків, і, обернувшись, сварився поглядом на всіх, що позоставались, і гнівний був погляд його. Ніхто не зважився їх зупинити. На очах у всього війська покидав їх полк, і довго ще обертався Тарас, і все сварився.

Смутні стояли гетьман і полковники, замислились усі й мовчали довго, немов пригнічені якимсь важким передчуттям. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Незабаром після зрадливого вчинку під Кановом гетьманська голова вже стриміла на палі разом із багатьма найкращими його військовими товаришами.

А що ж Тарас? А Тарас тим часом гуляв по всій Польщі зі своїм полком, спалив вісімнадцять містечок, більш як сорок костьолів і вже доходив до Кракова. Силу перебив він усякої шляхти, пограбував найбагатші й найкращі замки; порозпечатували і порозливали козаки сторічні меди й вина, свято бережені в панських льохах; порубали й попалили коштовні сукна, одежу й начиння, що було по коморах.

— Нічого не жалійте! — тільки й примовляв Тарас. Не зважали й на чорнобривих панянок, білогрудих, яснооких дівчат: й коло самих вівтарів не могли врятуватися вони…

— Це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові! — примовляв Тарас.

І такі поминки по Остапові справляв він у кожнім селі, аж поки польський уряд не побачив, що вчинки Тарасові були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п’ятьма полками неодмінно впіймати Тараса.

Шість днів тікали козаки путівцями від ляхів; ледве витримували коні небувалу гонитву й рятували козаків. Але Потоцький цього разу впорався добре з дорученням. Він, не спочиваючи, гнався за ними й догнав їх коло Дністра, де Бульба зупинився на відпочинок, розташувавшись у зруйнованій фортеці.

Над самою кручею Дністровою стояла вона зі своїм обірваним валом та розваленими мурами. Піском та битою цеглою засіяний був верх кручі, що кожної хвилини міг зірватися і полетіти вниз. Отут із двох боків, прилеглих до поля, і обступив його коронний гетьман Потоцький. Чотири дні бились і оборонялися козаки, відбиваючись цеглою й камінням. Але не вистачило ні запасу, ні сили, і поклав Тарас пробиватися крізь ворожі лави. І вже пробилися були козаки, і, може, ще раз вірно послужили б їм прудконогі їхні коні, коли це раптом на бігу зупинився Тарас і гукнув:

— Стійте! Випала люлька з тютюном; не хочу, щоб і люлька моя дісталася вражим ляхам!

I нахилився старий отаман, і почав шукати в траві люльку з тютюном — свою вірну подругу на морі й на землі, в походах і дома. А тим часом налетіла ватага ляхів і вхопила його під могутні плечі. Струснув він усім своїм дужим тілом, але не посипалися вже, як колись, на землю, мов груші, гайдуки, що держали його.

— Ох, старість, старість! — промовив він, і заплакав старий кремезний козак. Та не старість була тому винна: сила подолала силу. Мало не тридцять гайдуків учепилося йому за руки й за ноги.

— Піймалася бісова ворона! — кричали ляхи. — Тепер треба тільки вигадати, яку б йому, собаці, найкращу честь віддати.

I присудили, з гетьманського дозволу, спалити живцем перед усім військом.

Недалеко стояло голе дерево, що грім розбив йому верхів’я.

Припнули Тараса залізними ланцюгами до стовбура, цвяхом прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль видко було козака, почали розкладати під деревом вогонь. Але не на вогонь дивився Тарас, не про вогонь він думав, на якому мали його спалити; дивився він, бідолаха, в той бік, де відстрілювалися козаки: йому згори було видно все, як на долоні.

— Займайте, хлопці, займайте швидше, — гукав він, — гору, що за лісом: туди не підступлять вони! Але вітер не доніс його слів.

— Ой, пропадуть, пропадуть ні за понюх табаки! — промовив він гірко і глянув униз, де блищав Дністер. Радістю засяяли йому очі. Він побачив чотири човни, що кормою виглядали з-за кущів, і, зібравшись на силі, гукнув на всі груди:

— До берега, хлопці! До берега! Спускайтеся попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега стоять човни, — всі забирайте, щоб не було погоні!

Цього разу вітер дмухнув із другого боку, і все почули козаки.

Але за цю раду дістав він обухом по голові, і все перевернулося йому в очах.

Пустили козаки коней щодуху узбічною стежкою, а вже ляхи за плечима. Бачать козаки — крутиться й гадючиться стежка й багато вбік дає вигинів.

— Гей, панове товариство! Пан чи пропав! — сказали вони всі разом, на мить зупинилися, підняли нагайки, свиснули — і татарські коні їхні, відірвавшись від землі і розпростершись у повітрі, як змії, перелетіли через провалля й шубовсьнули просто в Дністер. Двоє тільки не досягли до ріки, грянули з високості на каміння і пропали там навіки з кіньми, не встигнувши навіть голос подати. А козаки вже пливли з кіньми річкою й одв’язували човни. Зупинилися ляхи над проваллям, дивуючися нечуваній козацькій сміливості, і думали: скакати їм чи ні. Один молодий полковник, живої, гарячої крові, рідний брат красуні-польки, що причарувала бідолашного Андрія, не роздумуючи, кинувся згарячу за козаками. Перевернувся він тричі в повітрі з конем своїм і гримнувся просто на гострі скелі. На шмаття подерло його гостре каміння, і пропав він на дні провалля, мозком і кров’ю оббризкавши кущі, що росли по нерівних стінах прірви.

Коли отямився Тарас Бульба після обуха й глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипалися на них зверху, але не досягали. І засвітилися радістю очі у старого отамана.

— Прощайте, панове-браття, товариство! — гукав він їм згори. — Згадуйте мене і на ту весну знову сюди прибувайте та гарненько погуляйте!.. А що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь на світі, чого б злякався козак!.. Чекайте ж, прийде час, буде час – дізнаєтесь ви, що то є православна віра наша!…

А вже вогонь здіймався над багаттям, лизав йому ноги і оповивав полум’ям дерево… Та хіба знайдуться у світі такі вогні й муки, і така сила, що подужала б козацьку силу?..

Чимала річка Дністер, і багато в ній заток, густого очерету, мілин та глибу, блищить річкове дзеркало, озвучене дзвінким клекотом лебедів, і гордий гоголь стрімко по ньому лине, і безліч куликів, червонодзьобих турухтанів і всякого іншого птаства в очеретах і на побережжі. Козаки хутко пливли вузенькими двостеренними човнами, гребли в лад веслами, обачливо минали мілизну, полохаючи птаство, і розмовляли про свого отамана.

1835, 1842

 

Видавець та редактор повісті «Тарас Бульба» Іван Малкович для порівняння наводить закінчення твору у першій і другій авторських редакціях:

Редакція 1835 р. (ПСС, Издательство АН СССР, 1937, т.2, стр 355)

«Прощайте, паны-браты, товарищи! — говорил он им сверху. — Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, – да то уже мое дело… Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!.. — удар обухом по голове пресек его речи. 

Черт побери! да есть ли что на свете, чего бы побоялся козак? Не малая река Днестр; а как погонит ветер с моря, то вал дохлестывает до самого месяца. Козаки плыли под пулями и выстрелами, осторожно минали зеленые острова, хорошенько выправляли парус, дружно и мерно ударяли веслами и говорили про своего атамана».

 

Редакція 1840 р. (ПСС, Издательство АН СССР, 1937, т.2, стр 172)

«— Прощайте, товарищи! — кричал он им сверху. — Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь да хорошенько погуляйте! Что, взяли, чертовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..

А уже огонь подымался над костром, захватывал его ноги и разостлался пламенем по дереву… Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу!

Немалая река Днестр, и много на ней заводьев, речных густых камышей, отмелей и глубокодонных мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и гордый гоголь быстро несется по нем, и много куликов, краснозобых курухтанов и всяких иных птиц в тростниках и на прибрежьях. Козаки живо плыли на узких двухрульных челнах, дружно гребли веслами, осторожно минули отмели, всполашивая подымавшихся птиц, и говорили про своего атамана».

 

«Плоди» нестерпного великодержавного морального тиску на Гоголя особливо помітні в закінченні другої редакції «Тараса Бульби». У перекладі М. Садовського, як, зрештою, й у всіх дорадянських українських перекладах твору, відсутнє речення про «царя из русской земли», настільки неприродною й дикою для українського читача видавалася ця авторська вставка у другій редакції повісті. Адже в «Козацькій Землі», як називав Україну в єдиному вцілілому своєму україномовному листі Гоголь, та ще й у «дикому ХV столітті» ніколи не прокльовувався жоден цар — Київська Русь (Русь-Україна) була княжою, а не царською державою.

Друга редакція твору побачила світ 1842 р., проте здійснена вона була 1940 р. Саме на цей час припадає початок великої душевної кризи письменника, спричиненої, зокрема, і постійним ущипливим тоном московських «доброзичливців», і, особливо, смертю близького друга — графа Йосифа Вієльгорського. На одну коротку мить Гоголь мовби підписує невидиму угоду з великодержавним дияволом, і, як наслідок — з «Тараса Бульби» разом з Україною зникає, зокрема, й геніальний прикінцевий пісенно-оптимістичний образ хвилі, яка «сягає до самого місяця», — образ клекотання душі українського юнака, який, від’їжджаючи колись до Петербурга, мріяв, між іншим, «виклопотати Україні звільнення від усіх податків». Зникає з другої редакції, але назавжди залишається в першій. (Примітка редактора)

 

→ Текст опубліковано за згодою видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» згідно із редакцією 2006 року. Придбати книгу можна на сайті видавництва.

→ Ілюстрація — Юлія Тверітіна / Pictoric

Богдана Неборак

Текст Богдана Неборак

Журналістка, книжкова блогерка, студентка магістратури права НаУКМА

Схожі публікації

poetry
3129 5

Вірші про вірші

Дефініції поезії у віршах українських поетів — від Богдана Ігоря Антонича до Мирослава Лаюка

26.03.2016 Богдана Неборак
Андрухович_Фелікс Австрія
1450 10

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»

Уривок роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович

15.01.2016 Тарас Прокопишин
12620349_906067742795838_61523468_o
4887 6

Іздрик, «AB OUT»

Декілька віршів Юрія Іздрика

20.01.2016 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

jamala_top (2)
23448 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька
ГОЛОВНА
27588 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
philipp-reiner-207
183480 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати