img

Вірші про вірші

26.03.2016 Богдана Неборак

Щороку 21 березня світова спільнота відзначає Міжнародний день поезії.

ЮНЕСКО закріпила цю дату за поезією у 1999 році, заохочуючи держави до промоції читання, писання, видання та вивчення віршованих текстів по всьому світу. Звертаючи увагу на тих людей, чиїм єдиним інструментом є слово, організація визначає поезію як символ людського духу, який зміцнює силу та солідарність людства.

Але як визначають поезію самі поети? Чи питають себе, навіщо вона? Ставити таке питання в інтерв’ю вважається поганим тоном, та ніхто нам не заважає шукати відповіді на нього в самих текстах. «Якби ситуація не вимагала бути поетом, я орав би поле, вирощував хліб», — писав Василь Стус. Тексти ‘ars poetica’, можемо знайти майже у кожного автора, а сьогодні пропонуємо вашій увазі дефініції поезії у віршах українських поетів — від Богдана Ігоря Антонича до Мирослава Лаюка.

 

Грицько Чубай
Березень

Я знаю, коли люди стають поетами —
ранньою весною під тихий березневий вечір,
біля димлячих багать,
тоді, як по садах палять торішнє листя
та сухе гілляччя.

Тоді так багато простору для споминів,
і минущість всього, що на світі,
як ніколи, відчутна тоді.

Торішні газети, поламані лижі, стоптані черевики,
вже непридатні для вжитку (а колись такі свіжі!)
слова —
усе той вогонь обіймає!

…Якщо ви побачите когось задуманим
над весняним багаттям,—
не турбуйте,
дайте побути йому на самоті.

 

Богдан Ігор Антонич
ARS POETICA II, 1

Я звичайний піїта,
кожний мене захоплює день.
Не розумію світа,
не розумію власних пісень.

Пити захват до краю…
Голос безжурний, немов цвіркуна,
От так собі співаю,
Тільки дзвенить на горах луна. 

Захоплення початок,
релігії й сонетів;
захоплення нам родить
апостолів і поетів.

Не вмію писати віршів,
сміюся з правил і вимог.
Для мене поетику
складає сам Бог.

 

Василь Герасимюк
* * *

Поезіє, порятувала
ти плоть мою не раз, не два.
Ти голову оповивала,
коли палала голова.

Не хочу більше твого дива –
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.

 

Ігор Римарук

Ми надійшли – чи скопом чи вертепом… 
Чужинським морем, наче нашим степом, 
пливуть віки. 
Церковка на горі – немов дозорець. 
Летить над світом Юрій Змієборець. 
Біжать вовки 

Вертаємось на рідне попелище: 
надземні – вгору, а підземні – вище, 
а вершник – вниз… 
Дракон волає. Дим валує з пащі. 
Марноти – марні. Плазуни – пропащі. 
Спасенний – спис. 

Він у твої також уцілить груди, 
бо добрим цей останній міт не буде: 
на скронях – сніг… 
Із лабіринту виходу немає. 
Поезія – Медея, що вбиває 
дітей своїх. 

Їм любо це. Не треба їх жаліти. 
Хай замість них ростуть у небі квіти 
й легкі хмарки… 
На злій землі, в опівночі похмурій 
жене коня у піднебесся Юрій. 
Летять вовки.

 

Оксана Забужко
Визначення поезії

Знаю, що вмиратиму тяжко — 
Як усі, хто любить точену музику власного тіла, 
Хто вміє легко просилювати його 
ув отвори страху, 
Як у вушко голки, 
Хто ввесь вік ним протанцював — так, 
що кожен порух 
Плечей, і лопаток, і стегон — світився 
Далекою тайною смислу, як слово санскритської 
мови, 
І м’язи під шкірою грали, 
Мов риби в нічному ставку, — 
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло! 
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів, 
Аби зняли наді мною покрівлю 
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), — 
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло, 
Переливаючись, мов крізь некруто зварений 
білок, 
Проблимне натужно набрякла душа, 
Випинаючись потемнінням 
(А тіло тимчасом тектиме корчами, 
Мов ковдра, що хоче скинути хворий, 
Бо вона його душить), — 
А душа все пнутиметься прорвати 
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді 
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом 
Рине Космос 
І тягом в свою галактичну трубу 
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу, 
Мою молодісіньку душу 
Барви мокрої зелені — 
Ах, на свободу! — і: 
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву 
крізь тіло, 
В мить на щонайсліпучішім лезі 
Поміж двома світами, — 
Стійте, отут зупиніться, 
Ось де вона, Поезія, 
Боже, нарешті! 
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках 
 авторучки — 
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

 

Наталка Білоцерківець
Синьо-сірий колір

Забагато мистецтва у цьому нікчемному світі.
Забагато рим у тиші, що крає серце.
Забагато червоного – пристрасть, вона не така.
Принаймні остання пристрасть.

Ні, це не кров, що римується завжди з любов’ю.
І не вогонь, що руйнує мости за собою.
Це верлібр, коли важко звести обважнілі повіки.
Синьо-сірий костюм чоловіка,
який іде геть.

Ще хвилину тому він цілував жінку,
від котрої лишився лише поворот голови
на картині художника, що помер шістдесят років тому.
Уявляй себе ними – разом або поодинці,
уявляй себе жінкою або чоловіком,
поцілунком (так зветься фрагмент)
або місячним світлом.

Її шия напружена, але ось упокориться.
Його плечі похилені – це вже кінець.

…Синьо-сірий відтінок чорно-білих фотографій,
сіро-сині екрани чорно-білих телевізорів,
колір наркозу і операційних,
неонових рамп, театрального залу.
“Автора! Автора!” – кричать глядачі.
“Автора! Автора!” – кричить помираючий.

Але автор у сіро-синьому костюмі
іде геть.

 

Мирослав Лаюк
1

двадцять вісім поетів
з усіх закутків відомого світу
прийшли у це місце сіли колом
аби вирішити долю поезії

вони – такі різні
і три жінки
а одна з них віслава

прийшли сюди
поважно всілися і почали говорити спочатку
спокійно і привітно а потім голосніше
і кричати і мовчати і бити кулаками по столу

і головами у стіну і погрожувати
одне одному
і обзивати одне одного словами з різних мов
і діалектів

і коли хто намагався вийти
натикався на двері зачинені намертво
і розчинені вікна в аїд

двадцять сім поетів вийняли свої гортані
на срібні тарелі
вимили їх у білому вині обтерли
у простирадла кольору жасмину

і заграли як на кларнетах
на кларнетах заграли

і пробив годинник без циферблата годину
коли з димаря мав вийти
білий дим але не було диму не було
ніякого згущення над капелою
а всесвіт раптом став занадто малим
і занадто байдужим
і завили собаки вовки і лемури
від тісноти і тенксноти

2

вони так нічого і не вирішили
щодо долі поезії
але зрозуміли долі власні
стати гінко ясенем сосною
буком а віслава – вербою –

такою імпресіоністичною над озером
не менш імпресіоністичним
такою якій селяни щороку обрізають віти
але з гігантської булави голови
знову виростають нові паростки

3

твою долю не вперше хочуть вирішити
бо ти завжди вдаєш беззахисність
твою долю не вперше хочуть вирішити
але ти завжди робиш їх деревами

 

Іван Драч
Балада про Соняшник

В соняшника були руки і ноги, 
Було тіло, шорстке і зелене. 
Він бігав наввипередки з вітром, 
Він вилазив на грушу, 
і рвав у пазуху гнилиці, 
І купався коло млина, і лежав у піску, 
І стріляв горобців з рогатки. 
Він стрибав на одній нозі, 
Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце, 
Красиве засмагле сонце,— 
В золотих переливах кучерів, 
У червоній сорочці навипуск, 
Що їхало на велосипеді, 
Обминаючи хмари на небі… 
І застиг він на роки й століття 
В золотому німому захопленні: 
— Дайте покататися, дядьку! 
А ні, то візьміть хоч на раму. 
Дядьку, хіба вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве! 
Щомиті якийсь хлопчисько 
Відкриває тебе для себе, 
Щоб стати навіки соняшником.

 

Ліна Костенко
Ми мовчимо – поезія і я

Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я,—
мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.

 

Остап Сливинський
Серпень, 18

Так, каже Боґуш, тепер написати вірш – те саме,
Що плюнути під водою.

Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти.

Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні,
З цинкового відра, що править за смітник, стричать
Напівмертві руді гладіолуси.

Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі.
Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер
Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду.

Знаю: колись
Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному,
Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях
Інструменти радості.

 

Сергій Жадан 
Хороші молоді поети 

Життя завжди робить чіткий розподіл. 
Залежно від того, на якому боці 
ти опинишся, і як складається твоя 
кар’єра. 

Пам’ятаю, коли ми всі були 
молодими поетами, серед нас 
була компанія, вони були на гарному 
рахунку в старших, їх вважали 
хорошими молодими поетами, 
про них говорили – хороші 
молоді поети, це хороші 
молоді поети.

Вони дивились на нас і сміялись: 
– Що – знову йдете пити? Ну, ну. 
Самі вони, ясна річ, ніколи не пили. 
Вони збирались і читали вірші, 
п’ючи при цьому кефір. Вони говорили 
про нас: раз уже ці блазні вважають, 
що справжній поет має упиватись до смерті, 
то ми будемо упиватись кефіром! 
В їхніх віршах росла трава і 
світило червоне сонце, і їхні юні 
жінки притискались до них і шепотіли: 
ми збережемо нашу молодість, 
нашу поезію, 
ми завжди будемо разом, 
з нашою молодістю, 
нашою поезією. 

→ Ілюстрація — Анна Сарвіра / Pictoric

Богдана Неборак

Текст Богдана Неборак

Журналістка, книжкова блогерка, студентка магістратури права НаУКМА

Схожі публікації

djalapita
2327 10

Емма Андієвська, «Джалапіта»

Фрагмент сюрреалістичного твору Емми Андієвської

19.03.2016 Богдана Неборак
Андрухович_Фелікс Австрія
1649 10

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»

Уривок роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович

15.01.2016 Тарас Прокопишин
12620349_906067742795838_61523468_o
7677 6

Іздрик, «AB OUT»

Декілька віршів Юрія Іздрика

20.01.2016 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

philipp-reiner-207
197602 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
gbn4flheyko-david-beale
25591 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
0D0A2266
28174 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати