Незважаючи на те, що подорожі — це зовсім не його професія, Теодор Рєзвой — професійний мандрівник. 2001 року він здійснив одиночний перехід через Атлантичний океан на весловому човні і цим записав Україну до переліку країн, представники яких перетинали океан самотужки. Два гіннесівські рекорди, безліч різноманітних нагород і звань — усе це лише наслідки життя, наповненого сенсом подорожувати.
[Спецпроект «Мандрівники» створений у партнерстві із Travelage та за сприяння компанії BlaBlaCar.]
Теодоре, як ви стали тим, ким ви є зараз? Колись ви працювали художником-декоратором на Одеській кіностудії, служили у радянській армії, жили звичайним життям, коли ж стався перелом?
Це не сталось в якийсь певний момент. Може, тільки вбивцями стають одномоментно, а мандрівниками — ні. (Усміхається) Це процес довготривалий. Мабуть, все почалося вже тоді, коли я народився. Мій тато — геолог. Я половину свого дитинства провів у Памірі, Тянь-Шані та Киргизії. У мене дача на Бугазі, човни, море…
Якщо говорити саме про океанські переходи, то я тоді працював веб-майстром Спільноти океанських веслярів і замислився над тим, чому України досі немає в списку держав, представники якої самі перетинали океан. І так трапилося, що у 2001 році мені вдалося здійснити перший перехід. Це одна з найбільших подорожей і, мабуть, найзначущіших для країни і для мене. За столітню історію перегонів перетнули океан всього дві сотні веслярів із семи країн світу.
Ще в 2001 році я думав піти в зворотному напрямку — з Нью-Йорка у французький Брест, але ця ідея виявилась невдалою. Я був на воді п’ять днів, а потім зрозумів, що краще пройти більше океанів, аніж долати той самий, хоч і в двох напрямках.
Потім, у 2005 році, я пішов через Індійський океан. Після цього було декілька криз, зі спонсорами стало зовсім важко, і я зрозумів, що з океанськими переходами поки що доведеться зачекати. Але тяга до подорожей була і досі є дуже сильною, тому я шукав інші варіанти. У 2006 році ми поїхали на позашляховиках на Печорський тракт, а в 2007-му — у Монголію.
Ви стали чотирнадцятою особою, яка успішно здійснила одиночну подорож через Атлантичний океан, подолавши майже 5000 кілометрів. Що було найкращим і найгіршим у цій подорожі?
Найгірше і найважче для усіх веслярів — це, фактично, одне і те ж — пережити перші два тижні в океані. Час від часу організовують так звані Black Tie Dinner. Це такі офіційні заходи, де збираються усі веслярі у смокінгах, спілкуються і їх нагороджують за якісь попередні досягнення. На ці заходи приходили веслярі ще з перших переходів (звісно, не найперших, бо це було у 1892 році), а ті, хто переходив у 1960-х і 80-х роках. Вони також говорили про те, що для них оці перші два тижні були найважчими. Це усе разом і одразу: і морська хвороба, і усвідомлення того, скільки ще попереду…
От уявіть. Під час переходу від Канарських островів у перший день я пропливав поруч із вулканом, що розташований на сусідньому острові. Минула доба. Прокидаюся зранку — і бачу цей вулкан. Веслую цілий день, цілу ніч, прокидаюся після сну — далі бачу цей вулкан! Наступний день, наступна ніч… Ти там відчуваєш час зовсім не так, як на березі.
Я розраховував перепливти за 100 днів, але пройшов за 67. По цьому маршруту були переходи і за 100, і за 120 днів.
Коли ж найтяжчий період минає, ти просто починаєш отримувати задоволення. Загалом можна виокремити три етапи. Перший — це коли «усе погано», оті перші два тижні. Другий — коли «ну добре, нормально», тобто починаєш поволі розбиратися з проблемами. І потім третій — коли дійсно починаєш отримувати задоволення. Прокидаєшся: схід сонця, океан безкрайній… Коли ж залишалася ніч до Барбадосу і я вже бачив вогні острова, з одного боку, відчував радість, адже перехід завершений — Україна стала п’ятою країною у світі, чий представник перейшов Атлантику; а з іншого боку, було сумно через те, що перехід завершений, а коли буде наступний — невідомо.
Про що думали під час подорожі? І взагалі, як це — більш ніж два місяці бути сам на сам з океаном?
Це особливий стан. Людині, яка ніколи цього не відчувала,не те що складно, а неможливо пояснити. Ці відчуття, мабуть, схожі на відчуття альпіністів, які йдуть в гори. Екстремальна подорож — це стан, коли людина перебуває між життям та смертю і ця подорож розтягнута у часі. Тобто якщо буде короткостроковий екстрим або довга подорож без екстриму — такого стану не буде. Це особливе поєднання.
Там усе стає ясніше, чистіше, зрозуміліше. Найголовніше, що посеред океану людина чесно сама собі відповідає на усі питання про цінність і сенс життя. Тому у цей стан хочеться повертатись. Неодноразово казав, що я кращий, ніж до океану, але гірший, ніж під час океану.
Посеред океану людина чесно сама собі відповідає на усі питання про цінність і сенс життя. Тому у цей стан хочеться повертатись
Так само й альпіністи. Вони відморожують руки, ноги, ламають їх, врешті, деякі гинуть, але усе одно знову хочуть повертатись туди, тому що хочуть повернутися до того чистого, світлого і справжнього себе. Адже там ти такий, яким є насправді.
А що брали з собою у човен? Книги?
Якщо говорити про обов’язкові речі, то в будь-якій подорожі це мотузки, ножі, ліхтарики. У мене навіть зараз при собі два ножі і два ліхтарики. Один із ножів у мене мультиінструментальний, без нього я практично нікуди не ходжу: там і плоскогубці, і викрутки, і ножиці. Шкода, що в океанських подорожах не завжди є час і можливість почитати. Адже вдень, коли людина весь час веслує, читати взагалі неможливо. Хоча інколи ввечері я таки міг дозволити собі трохи почитати, хоч це й не дуже зручно. Брав із собою кілька книг з психології, Жванецького та «Майстра і Маргариту».
До речі, а які взагалі розваги є у мандрівках?
У мене на човні є електроенергія — акумулятор, сонячні панелі. Навігатори, фото- та відеоапаратура — усе це треба заряджати. Тому можна дивитись фільми, але це забирає надто багато електроенергії.
Єдине, що зручно, — слухати радіоприймач. Споживання енергії невелике. На коротких хвилях слухав BBC, «Радіо Свобода», Deutsche Welle. Одного разу я навіть був у прямому ефірі BBC. У Сєви Новгородцева був ювілей програми — і я вийшов у прямий ефір із супутникового телефону.
Як в океанських подорожах зі сном?
Це не ліс, не гори, де хоч і на камінні, але завжди можна знайти зручне положення. На човні це неможливо, адже його постійно хитає. Людину весь час несе, перекидає з одного боку на інший. Весь сон можна було розділити на двадцятихвилинні дрімання: на спині, на животі, на одному боці, на іншому.
У мене в першому переході був пасивний радар, і більшість суден, які йшли, мене на радарі не бачили. Тому що човен фанерний, металевих частин мало, та й сам човник маленький, як правило, за хвилею радар його не бачить. Під час шторму кожні півгодини я вставав і дивився на горизонт — перевіряв, чи немає десь великих суден, і знову міг лягти подрімати. Взагалі, спати на маленькому човні в океані, звісно, нелегко.
Коли ви знову торкнулися землі, то що зробили найперше?
З’їв величезний шмат м’яса. (Усміхається) Це те, чого не вистачало найбільше. Продукти, які важко було зберегти у подорожі — свіжі фрукти і м’ясо. Я пам’ятаю, на Барбадосі тоді випив кілька фрешів, з’їв цілу папайю і величезний стейк.
Частіше ви подорожуєте самі чи з командою?
В океанських подорожах — звісно, сам. У мене перший перехід був одиночним, і потім вже потрібно було працювати у цій категорії. А у сухопутних подорожах я частіше з кимось. У 2006 році ми подорожували на позашляховиках до Печори, у 2007-му — до Монголії.
Я не уявляю іншого життя. Якби народився і почав життя знову, подорожував би. Тільки, мабуть, подорожував би більше і почав би раніше
У першій подорожі нас було по двоє у кожній машині, в подорожі до Монголії — вже навіть по четверо. Завжди є якась критична маса. Як правило, це до п’яти осіб. Коли людей більше — починаються труднощі. Колона уповільнюється. Окрім того, у більшому колективі більша вірогідність певних суперечок. Хоча, звичайно ж, у компанії завжди легше, ніж самому. Коли ми подорожували на позашляховиках, то у нас у машинах стояли радіостанції і ми постійно спілкувались по рації. Тоді, мабуть, ми розповіли одне одному усі анекдоти, які знали.
Чи ставили собі за мету встановити новий світовий рекорд під час подорожі на скутерах?
Ідея встановити рекорд виникла не на самому початку. Вже коли ми запланували подорож, то вирішили подивитись, який рекорд вже зареєстрований. Зрозуміли, що ми можемо його подолати. Ми проїхали 14 434 кілометри, тоді як рекордом був показник у 12 тисяч.
Яке фінансування потрібне для таких мандрівок?
Підготовка — дорогий і тривалий процес. Наприклад, ви вирішили податися в подорож. З чого починаєте? Шукаєте човен! Якщо знайшли на сайті, вам потрібно поїхати оглянути його. З цього моменту усе починається: поїздки, потім витрати на візу, знову поїздки, перельоти, переправлення човна у потрібне місце. Придбання спеціальних продуктів, які приготовані методом кріозаморожування. Кожен пакет коштує від п’яти до десяти доларів.
Крім того, окремий процес — підготовка човна. Усю «начинку» треба переглянути. Окремо купують весла. Якщо човен був у вжитку, то потрібно ставити на нього все нове. Кожен гвинтик має бути якісним.
Взагалі, коли мене запитують, що найважче в переході, то я зазвичай жартую, що це знайти спонсора. Зараз навіть якесь кафе навряд чи сто доларів дасть, адже невідомо, що буде завтра.
Дуже шкода, що Україна вже назавжди втратила можливість бути першою країною, чий представник наодинці пройшов усі океани. Я тоді не знайшов фінансування. А це як політ Гагаріна у космос: скільки б людей не літало після нього, пам’ятають тільки його, адже він був першим. Зараз навіть на маленькі подорожі спонсора знайти фактично неможливо. Тому усі подорожі, що планую, — за власні заощаджені кошти.
Як ви взагалі заробляєте на життя? Скільки часу займає робота?
Раніше я працював веб-дизайнером, а зараз займаюся творчістю. Працюю сам на себе — вирізаю нецке і продаю їх за кордон. Інколи це займає два тижні, інколи – місяць. Одну з фігурок взагалі робив два чи три роки: я почав робити, потім відклав, бо не знав, що робити далі, потім знову повертався до неї. Зараз я працюю доволі швидко, адже маю великий досвід. Роботи якісні, та складні, тому швидше, ніж за два тижні, я зробити не можу. В нецке дуже важливі дрібниці, якісь маленькі деталі.
Ті роки дійсно запам’ятаються на усе життя. І про них я зможу розповідати онукам годинами, сидячи біля каміна. Життя, яке наповнене чимось. Це для мене сенс
Працюючи на себе, ти працюєш на своє ім’я. Я вже маю постійних клієнтів. Найбільша колекція моїх робіт зараз в Англії: в одного з покупців вже сім моїх робіт. Незважаючи на те, що роботи недешеві, люди цінують працю і купують їх.
Ви і Одесит року, і заслужений майстер спорту, і рекордсмен у багатьох категоріях. Нагороди, рекорди, визнання — наскільки це важливо для вас?
Звісно, це приємно. Хоча нічого не дає матеріального. Але нагороди дуже допомагають у пошуку спонсорів для наступних проектів. Адже як володар двох рекордів Гіннеса я можу більше зацікавити пресу. От, наприклад, та сама мандрівка на скутерах. Я давно не пам’ятаю такої кількості преси, яка зібралась у день старту.
Як гадаєте, чи кожна людина здатна подорожувати?
Мабуть, ні. Фізично, звісно, здатен кожен. Життя змусить — і будь-хто сяде на скутер і поїде до Владивостока. Інша справа, що для усіх це має різне значення. Більшість хочуть лежати на пляжі. А от спати у наметі бажають набагато менше людей. Я, до прикладу, не думаючи оберу намет. Але це, мабуть, вже певний стан свідомості.
Як до такого, так би мовити, кочівного способу життя ставиться ваша родина?
Зараз я живу сам, сам по собі, тому мені не те що дозвіл не потрібен, навіть повідомляти нікого не треба. Я вже зараз можу сісти й поїхати кудись. А взагалі, у мене і мама доволі легка на підйом, бо усе життя багато подорожувала, і батько-геолог, який також усе життя провів у подорожах і наметах.
Взагалі, що означають подорожі для вас?
Я вважаю, що подорож — це одне з найбільших задоволень у житті. Мабуть, це те, що неможливо забрати, — наші спогади. І подорожі залишають слід.
Я часто питаю у людей, чи можуть вони сказати, чим вони займалися, наприклад, у 2007 році. Людина розуміє, що в цьому році жила і чимось займалася, але що було впродовж року, згадати не може. А мої великі подорожі — це роки, що запам’яталися. 2001, 2006, 2007, 2013…
Так, були і порожні проміжки. Але ті роки дійсно запам’ятаються на усе життя. І про них я зможу розповідати онукам годинами, сидячи біля каміна. Життя, яке наповнене чимось. Це для мене сенс.
Що у ваших планах must see?
Мрії. Хочу змінити машину. Придбати позашляховик і поїхати в гори, куди завгодно. Хотів би поїздити Грузією і Європою, але усе залежить від коштів. Як я й говорив: заощадити і поїхати.
Якби ви не подорожували, чим би займалися тоді?
Ой, навіть не знаю. Як це, «якби я не подорожував»?! Бути такого не може! Я не уявляю іншого життя. Якби народився і почав життя знову, подорожував би. Тільки, мабуть, подорожував би більше і почав би раніше.
Фото із подорожі — надані героєм розмови.
