За інших обставин лютий 2024 року мав би стати місяцем Казимира Малевича: 23 лютого виповнюється 145 років з дня народження одного з найвизначніших художників XX століття. І ця розмова мала б бути присвячена йому.
Проте ми говоримо з креативною директоркою Українського інституту та дослідницею українського авангарду й творчості Казимира Малевича Тетяною Філевською про те, як імперії крадуть таланти, а потім не можуть собі дозволити їх відпустити. Адже без загарбаних ресурсів імперії розсипаються.
Чому сто років тому було на часі займатись культурними політиками, як європейські інституції відмовляються від терміну «культурна дипломатія» і що спільного мають деколонізація та фемінізм — розповідає дослідниця.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Після 2014 року, і особливо у 2022-му, став помітним величезний запит від суспільства: «Давайте нарешті наведемо лад в усьому — наша культура знову буде важливою, ми будемо на перших шпальтах світових видань і все знову добре працюватиме». Український інститут працює з цими завданнями постійно. Чи виникла у вас якась додаткова робота з популяризації української культури через повномасштабне вторгнення і цей шалений суспільний запит?
Український інститут завжди працює понад свої можливості, тому що ми розуміємо, як багато нам треба компенсувати. Український інститут народився на хвилі постмайданних реформ від цього суспільного запиту — надолужити величезну прогалину у культурній дипломатії та міжнародних культурних зв’язках.
Коли ми почали працювати влітку 2018 року, то розуміли, що повинні побудувати інституцію, яка працюватиме в державній структурі, але за новими правилами. Ми мали розбудувати інститут у несприятливому середовищі з обмеженими ресурсами, але заодно виконати роботу, якої не виконували системно десятиліттями. Ми мали багато чого надолужити — і одночасно робити прорив у майбутнє, задавати новий порядок денний, пропонувати щось нове цьому світу. Ми вже тоді працювали в шпагаті.
Потім трапилась пандемія — перший великий виклик для ще нової інституції. Ми жартуємо, що одночасно летіли і збирали літак по дорозі. Цього підготовчого процесу, коли можна прописати процедури, налагодити процеси, в нас не було. Ми відразу мусили видавати великі результати: щойно почали працювати, треба було планувати і реалізовувати рік культури Україна-Австрія. Це був грандіозний проєкт для невеликої тоді команди (на початку нас було 11 людей).
Пандемія була величезним випробуванням для всього світу, і для нас теж. Культура потребує безпосереднього контакту і спілкування. Від цього залежить багато форматів, тож ми могли або випасти з процесу, або мали кардинально переосмислити свою роботу. Ми мусили перевинайти те, що робимо.
З огляду на те, що російський колоніалізм був вам знайомий і раніше, як на вашу роботу вплинуло вторгнення?
Відразу після пандемії почалось повномасштабне вторгнення, яке поставило завдання нового рівня, адже запит на Україну у світі виріс. За попередні роки ми напрацювали репутацію і мережу контактів — і через цю мережу на нас посипалося в сотні разів більше запитів, ніж ми до цього опрацьовували. Ми розуміли, що не можемо нікому відмовити, тому що від цього залежить наше існування, наша безпека, підтримка у світі. Ми фактично не спали, працювали цілодобово, виходили в ефіри посеред ночі, о п’ятій ранку, в будь-який час. Нам треба було наситити цю жагу знань про Україну.
Це тривало десь пів року, можливо, до дев’яти місяців. Паралельно з медійними запитами стало більше консультаційно-експертної роботи, тому що всі хотіли щось зробити на підтримку України. Всім потрібен був контент, контакти, ідеї. Ми допомагали насичувати програми різних інституцій українськими продуктами, митцями та мистецтвом. Але за минулий 2023 рік ми переналаштували взаємодію від миттєвих реакцій до вибудовування сталих професійних зв’язків. Це і є нашою метою: перемкнути одноразовий інтерес до України на стале партнерство. Тому намагаємося тим інституціям, які вже відчинили свої двері Україні, запропонувати різні формати співпраці, щоб Україна залишалася в їхньому порядку денному, стала частиною їхньої постійної діяльності.
Тому що в загальному інформаційному полі триває не тільки Ukraine fatigue («втома від України»), не тільки втома від війни, а також перемикання на інші кризи — на ізраїльсько-палестинську війну та інші питання глобального порядку денного.
Я саме хотіла запитати про цю втому, враховуючи, що ми наближаємось до дворіччя повномасштабного вторгнення. Чи помітна ця втома з перспективи інституту? І що нам з цим робити, як втримувати увагу і не перетворювати самих себе на «військове порно»?
Кількість запитів однозначно зменшилась. Менше матеріалів у ЗМІ, менше проєктів. Усі поставили собі галочку, що зробили щось на підтримку України, і зі спокійною совістю працюють далі. Це є, і це — проблема.
Наше завдання — пропонувати нові теми, шукати відповіді на питання, які цікавлять всіх, але вже з української перспективи. Наприклад, екологічна тема, яка залишається на порядку денному будь-яких культурних інституцій. Україна може про це говорити з огляду на замінування території чи трагедії Новокаховської ГЕС. Є питання справедливості в академічному середовищі — нам і тут є про що сказати. Деколонізація — так само.
Ми розуміємо, що хвилює світ. Є різні регіони, які навіть ніколи не цікавились нами, з якими Україна не вибудовувала повноцінного діалогу. Ми можемо говорити про те, що їх хвилює, додаючи рішення, які можемо запропонувати. Ми, вимушено чи ні, маємо еволюційні чи революційні рішення, починаючи від очевидного — як протистояти російським загрозам на різних рівнях. Інформаційна війна Росії спрямована не тільки проти України, а й проти багатьох інших країн, і є країни, які свідомі цього. Але є ті, хто не усвідомлює, наскільки вони вразливі до цих загроз. Наше завдання — допомогти ідентифікувати ці загрози і пояснити, як із ними боротися.
Щодо гібридних форм маніпуляції тією ж культурною дипломатією, ми не дарма робили в перші місяці вторгнення велике дослідження того, як Росія маніпулює інструментами культурної взаємодії, втручається у внутрішні справи інших країн або вдається до очевидного шпигунства. Це важлива робота, і ніхто, крім нас, так добре її не зробить, бо тут, в Україні, росіяни відпрацювали всю свою найбруднішу зброю. Запобігання, виявлення цих загроз, допомога іншим протистояти їм — наша відповідальність перед світом.
Чи хотіли б ми як суспільство чи ви як Український інститут, можливо, так само ефективно діяти з культурною пропагандою, як Росія? Чи наша культурна дипломатія не заходить на цю сіру сторону і не перетворюється в культурну пропаганду?
Термін «культурна дипломатія» теж має свої загрози.
Культурна дипломатія виникла як інструмент європейських імперій щодо завойованих колонізованих суспільств. І Французький Інститут, і Британська Рада починали свою роботу як інструмент поширення британської чи французької культури в колонізованих країнах. Ця тема є болісною, але її обговорюють ці інституції. Тому європейські країни відмовляються від цього терміну. Натомість вони говорять про «міжкультурну взаємодію». Навіть про транскультурну, коли це спільна розмова багатьох культур. Це тенденція, яка нам дуже імпонує: ми теж хочемо будувати діалог з багатьма, не тільки українсько-польський чи українсько-британський діалог, а полілог. Це може бути розмова з різними учасниками та різними суспільствами на складні теми. Ми цих тем не боїмося.
Небезпека переходу культурної дипломатії чи міжкультурних взаємин у пропаганду нівелюється, коли ти відверто говориш про цей діалог. Росіяни ж приховують все. Вони розповідають, що просто привезли російську культуру, а це просто їхні співробітники. А насправді це шпигуни, які працюють на російську розвідку під прикриттям. Завдання Українського інституту — вибудовувати відкритий щирий діалог.
Зараз ми починаємо працювати в країнах Південної Америки, Африки, Азії. Там важко говорити, там не спрацьовує наш досвід з євроатлантичним регіоном. Коли ми говоримо з країнами Африки чи Південної Америки про деколонізацію, вони на нас дивляться як на привілейованих європейців, які належать в їхній уяві до імперського дискурсу. Нам дуже важко пояснити, що не всі в Європі були однаково «білими», що в Україні рабство (кріпацтво) скасували тільки в 1861 році. Це означає, що моя прапрабабуся ще була кріпачкою. Як пояснити, що ми не мали тих привілеїв, про які вони думають, коли вони бачать перед собою білих людей? Що ми були під владою іншої імперії? У цьому контексті нам важко боротися зі стереотипами, які склалися в цих регіонах стосовно іміджу Росії як антиколоніальної держави, якою вона себе завжди позиціонувала, але ніколи не була.
Ці постійні переклади, не тільки з однієї мови іншою в лінгвістичному сенсі, а з мови на мову в сенсі культурному, — це складна ювелірна робота з наративами, сенсами, інтонаціями. Для нас важливо, що ми не маніпулюємо. Ми відверті, навіть якщо це стосується болісних тем.
Хіба метою цього полілогу і цієї культурної взаємодії не є збільшення лояльності до України і, в результаті, купівлі або передачі зброї?
Безперечно, нам дуже важливо, щоб нас підтримували суспільства, від яких буквально залежить наше майбутнє. Тому ми будуємо з ними діалог, який сприяє побудові довірливих стосунків, через порозуміння і знаходження спільних точок у майбутньому.
Ми маємо будувати спільне майбутнє з іншими країнами, бо усвідомлюємо, наскільки від цього порозуміння залежить майбутнє світу. Бо якщо наша війна не є останньою війною в цьому світі, нам треба буде спільно вирішувати ці (та інші) проблеми і далі.
Чи ми будемо брати на себе відповідальність, наприклад, за вирішення інших війн, якщо вони розгорнуться в Південній Америці чи в Африці? Ми як українці, які пройшли через цей досвід, чи будемо ми усвідомлювати свою відповідальність за ті війни також?
Для цього нам потрібно не тільки, щоб вони нас розуміли, а щоб ми їх розуміли теж.
Хочу перейти до теми деколонізації західних музеїв і, зокрема, до історії про картину Єрмилова, яка висіла догори дриґом. Через що це ставалося? Чому роботи українських митців були неправильно атрибутовані? Чому, зрештою, картину не могли повісити правильно? Через байдужість, незнання чи через безпосередній вплив російського фінансування, на якому сиділи майже всі великі західні музеї? Тобто це звичайне глупство чи цілеспрямована робота?
Потрошки всього. З одного боку, роботи українських митців, які опинилися в західних музеях, конкретному МоМА, потрапляли туди через московські колекції. Акумуляція цих колекцій відбувалася, так чи інакше, в Москві. Альфред Барр (перший директор МоМА, — TU) свого часу приїхав до Москви і, власне, в Москві збирав ці роботи.
Ця конкретна робота Єрмилова («Композиція №3)» потрапила в колекцію пізніше. Але, в будь-якому разі, Єрмилов з’явився на радарах МоМа через Москву. Це була точка входу до великого регіону: колишня Російська імперія, потім — Радянський Союз, який у 1990-ті роки плавно перетік до так званої «сфери впливу» Російської Федерації. Через це все підписували Росією, ніби так «історично склалося».
Західні інституції теж певною мірою обмежені в ресурсах і не можуть собі дозволити мати експерти з кожної країни світу, тож у них є експерти з регіонів. Україну завжди закривали експерти з так званого регіону «Росія». Це експерти, які не володіють українською мовою, не знають української історії і жодним чином не зацікавлені, щоб розкривати наш контекст. Тож досліджували лише «справжніх» російських митців, решта були їхнім тлом. Єрмилов був авангардистом «другого ешелону».
Ми зараз маємо претензії до американських і європейських університетів та музеїв, бо вони підтримували російський погляд на сорти всередині ширшого імперського поля. Першосортне мистецтво походить із метрополії, все інше — другосортне і, відповідно, менш досліджене.
Очевидно, що в МоМА ніколи не було експерта з України. Вони навіть не думали, що їм потрібен такий експерт.
Навіщо? І так зрозуміло: всі — російські художники, просто одні кращі за інших. А чому — невідомо.
Після 2014 року ці процеси зарухались активніше. Було багато звернень стосовно цієї конкретної виставки, яка тривала взимку 2016-2017 року, багато запитів стосовно Олександра Довженка, якого підписували росіянином. Але на той момент була вже інша ситуація — росіяни узалежнили МоМА від своїх впливів. Виробилась політика під впливом людей та інституцій, які фінансували МоМА: це ми фіксуємо як явище російського авангарду, це російське, всі, хто там є, — росіяни.
Іванові Козленку, який очолював тоді Довженко-Центр, вдалося відстояти Довженка, хоча це коштувало йому величезного ресурсу — обміни десятками листів, підготовка аргументації тощо. Стосовно Єрмилова теж було багато звернень, але я знаю інформацію зсередини, що тоді, станом на 2017 рік, було ухвалено політичне рішення нічого не змінювати. Я зверталась до них багато разів. І з їхнього боку це було свідоме зневаження українського голосу. Вони цю ієрархію підтримували свідомо.
Із 2022 року ситуація змінилась, тому що росіяни втратили свою легітимність. Західні інституції вже не могли просто безкарно продовжувати легітимізувати цих людей. Після 2022-го змінились ті, хто має право голосу. Це те, з чого починається будь-яка деколонізація: хто має право висловлюватись, чиї голоси важливі. В цьому випадку росіяни втратили значимість свого голосу. І нехай це триває якомога довше, тому що вони відбирали це право в українців, грузинів, молдован, білорусів — в усіх. Зараз, через кілька століть, пригнічені народи російської імперії нарешті мають шанс самі говорити до світу.
Точніше, починати вчитись говорити, бо за ці десятиліття мовчання ми не наростили спроможності вести цей діалог. Тому цей процес вибудовування діалогу і співпраці зараз складний. Росіяни робили це століттями, вони інвестували в це колосальні кошти, купували західних експертів. Це ж не одна виставка, це вбудовування в інституції, коли кожен іноземний музей мав експерта, якого оплачували з кишені російського олігарха чи російської компанії. Це могло тривати роками, а потім ці люди ставали частиною цієї інституції. Через повномасштабне вторгнення багато хто з цих «спонсорів» пішов. Але людина вже якось, знаєте, прижилась в інституції, всі до неї звикли, вона вже експерт. Це ж «поважна людина», від якої багато чого залежить. Ці люди, як агенти, можуть впроваджувати зміни і впливати на процеси. Наприклад, не запрошувати українських експертів.
Це довготривала інвестиція, яку Росія зробила свого часу, яка буде віддавати свої дивіденди через десятиліття і продовжувати закривати можливості для України.
У західних музеях, щонайменше останні кілька років, існує дуже неприємна дискусія, що стосується музеїв колишніх метрополій: велика частина їхніх експонатів або крадені, або незаконно вивезені. Існують також заклики повернути експонати країнам, з яких їх забрали. Українському контексту ця дискусія допомагає чи заважає? Чи ми є в цьому процесі взагалі?
У цій розмові є два важливих аспекти: політичний і культурний. Культурний полягає в тому, що не можна зупинити процес деколонізації, час якого настав. Це глобальний рух. Деколонізація — це як фемінізм: ми вже не можемо заштовхати назад права жінок чи вдавати, що їх не існує. Так само ми не можемо ігнорувати права людей та спільнот, які мають право на свою землю та спадщину. Деколонізація — це про справедливість, відновлення права на свою культуру.
І є політичний аспект. Багато країн, перш за все Велика Британія, вболівають за збереження цілісності того, що вони вважають своєю культурною спадщиною. Це дуже болісна й обережна розмова всередині британського суспільства. Політичне керівництво країни має категоричну позицію: ми нічого не хочемо повертати. Але суспільство дуже сильно рухає це питання, воно відчуває свою відповідальність і провину перед тими колонізованими народами. Воно розуміє: справедливість полягає в тому, що ці речі потрібно повернути. Впевнена, що в якийсь момент це питання стане дуже гострим.
Я була учасницею кількох таких дискусій в Лондоні, коли модераторка пропонувала залу проголосувати, мовляв, хто вважає, що Бенінські бронзи і мармури Парфенона потрібно повернути. Співвідношення вийшло десь 10 до 90: 90% вважали, що це потрібно повернути, 10% — це дуже консервативна частина суспільства, яка не хоче нічого віддавати.
Це свідчить, що деколонізаційні процеси набирають обертів і будуть тільки посилюватись. Що більше суспільство буде усвідомлювати свою імперську провину, то більше людей хотітимуть позбутися цієї травми.
Україна в цьому сенсі має доволі складну позицію. З одного боку, ми не можемо політично тиснути на інші країни і змушувати щось комусь повертати. Тим паче, Україна сама мала би чимало повернути (стосовно цього теж є дискусія всередині української музейної спільноти).
Я не можу сказати, що всі готові відчинити двері і повертати. Але те, що відбувається у Швеції, в Нідерландах, коли музеї самі ініціюють процес реституції і повертають ці речі, — це майбутнє.
До цього прийдуть інші музеї. Аргументи, які зараз наводять британські музеї, — «вибачте, у вас в Африці немає достойних музеїв, щоб зберігати ці цінні предмети», — наражаються на критику: «а коли ви під час воєнних атак зривали це зі стін наших храмів, ви не наражали цю спадщину на небезпеку?».
До слова, ми теж можемо претендувати на повернення нашого майна з Британії. Рік тому Музей Вікторії та Альберта запросив мене та мою британсько-українську коліжанку Марію Близинські провести для них семінар стосовно деколонізації української спадщини. Готуючись до розмови, я оглянула їхню колекцію й ідентифікувала багато об’єктів, які належать до української культурної спадщини. Зокрема, дві пари церковних врат із Києво-Печерської лаври. Одні з них — у постійній експозиції, це дуже цінний обʼєкт XVIII століття із золота та срібла. Другі — не в постійній експозиції, безупинно їздять на виставки.
Я проаналізувала тексти, що описують їхнє походження, провенанси. І шляхом недовгого дослідження з’ясувала, що в цьому описі безліч помилок. Я це дізналася, бо володію українською мовою, вмію гуглити і відкривати PDF-файли з дослідженнями, які зробили науковці, котрі працюють в музеї Києво-Печерської лаври.
Під час свого воркшопу я пояснила їм їхні помилки: неправильно вказана церква, з якої походять ці врата, не зазначений автор, хоча він відомий. Але найжахливішим був опис до цих об’єктів, де стверджувалось, що «ці врата є подарунком російської імператриці Катерини Великої, коли вона зупинилася в Києві на її тріумфальному шляху до щойно завойованого Криму».
Мені дуже погано…
Коли я побачила це, у мене просто кров з очей пішла. Ця розмова відбувалася в рамках деколонізаційного семінару у 2023 році, тобто це подія для спільноти, яка прагне змін. І я кажу: «Ви не бачите очевидність імперської мови в цьому описі?» — «А що не так? Це ж історичні факти!». І тут я розумію, що в них немає експертизи не тільки в українській історії, а й в російській. Катерина не була Великою, це Катерина ІІ. «Велика» — це імперська приставка, яка виділяє її. Для нашої історії вона точно не була Великою. І враховуючи, що це об’єкт української спадщини, ми маємо вимагати сатисфакції. Тобто назвіть, будь ласка, її просто Катерина ІІ.
«Тріумфальний шлях до щойно завойованого Криму». Ви серйозно? Це перша російська окупація Криму, знищення Кримського ханства, руйнування культурної спадщини. Вони повністю ігнорують існування кримськотатарської культури і кримськотатарського народу.
І я кажу: «Зробімо мисленнєвий експеримент. Уявіть, що ми у 2023 році пишемо,
що Владімір Путін подарував щось у Києві на його тріумфальному шляху до щойно завойованого Криму. Як вам таке?» — «Та ні, ви що, це ж неможливо!» Але це ж те саме. Катерина ІІ була однією з найжорстокіших колонізаторок в історії нашого регіону і взагалі світу. Крим був не завойований, а окупований Росією. Це «завоювання» призвело до знищення цілої іншої культури.
Мені вдалося їм пояснити це все. Вони переписали описи, виправили фактологічні помилки. Я ініціювала їхній контакт з музейниками Києво-Печерської лаври, бо вони чомусь про це не подумали. Це теж імперське мислення, коли тобі здається, що в іншій країні живуть дикі люди, з якими ти не можеш вести розмову на рівних.
Найцікавіше стосувалося провенансу цих воріт. В каталозі музею було зазначено, що вони вперше з’явилися в Європі в 1930-ті роки, їх продав приватний галерист на аукціоні. Потім вони потрапили до США, де їх купив колекціонер Артур Ґілберт і передав на зберігання в Музей Вікторії та Альберта. Їхня історія до 1930-х років начебто невідома.
Та якщо подивитись історію Києво-Печерської лаври за 1920-1930-ті роки, вся містерія розвіюється, бо в 1920-х роках лавра була пограбована більшовиками. Все, що блищало і можна було вивезти, вони завантажили на потяги чи підводи і нелегально вивезли в Європу, де продали за «живе» золото.
Офіційно торгівлі з Радянським Союзом не було, тож це продали нелегально приватним галеристам у Берліні. А потім вони це легалізували на ринку.
Цей провенанс можна історично обґрунтувати. Але це означатиме, що якщо з оригінального місця перебування ці ворота вилучили нелегально, теоретично українська держава може претендувати на їхнє повернення. Найцікавіше те, що колекцію Гілберта, до якої належать ці ворота, передали на зберігання разом з фондом. Основна місія цього фонду — перевірка провенансу і, в разі виявлення нелегального походження, повернення об’єктів легальним власникам.
Тобто ми маємо реальну можливість повернути ці ворота?
Так. Після цієї розмови музей працює над тим, щоб ініціювати власне розслідування провенансу. В результаті цього розслідування можуть ініціювати повернення об’єктів.
Теоретично, якщо все піде добре, дві пари чудових воріт можуть повернути до Києво-Печерської лаври.
Чи загалом безпечно планувати повернення спадщини, поки триває війна? Як, скажімо, привозити скіфське золото до Києва?
Мені здається, що в цьому важливим є політичний маніфест. Ми боремось за справедливість в усьому: за справедливість історії, за справедливість пам’яті, за справедливість називати речі своїми іменами.
Питання повернення спадщини, як-от скіфського золота, — це питання справедливості. Перемогти в цій справі означає, що ми можемо відстояти справедливість попри те, що Україна не співмірна з Росією за розмірами чи рівнем багатства. Сам факт, що скіфське золото повернулося до України, є відчуттям перемоги на символічному рівні. Ми змогли, ми перемогли, ми довели, що це наше. Бо це частина нашої спадщини, і ми її відстояли. Світ це побачив і підтримав нас у цьому. Отже, світ підтримає нас в іншій, більшій, справі для відстоювання справедливості.
Це додає сил, мотивує далі боротись. Бо коли ти не бачиш справедливості, тобі опускаються руки. Здається, що скільки б ти не боровся, все одно переможе сильніший. А тут не сила перемогла, а правда. І це важливо.
Якщо говорити про справедливість, хочу нарешті дійти до теми Малевича. Чому ви обрали його творчість як тему свого дослідження? І як це було — «повернути» Малевича Україні?
Не можу сказати, що я шукала собі тему. Я маю філософську освіту, займалася теоретичними питаннями естетики. Потім в моєму житті сталося сучасне мистецтво, яке мене захопило. Коли я працювала в Центрі сучасного мистецтва, ми стали партнерами Премії Малевича, яку ініціював Польський інститут у Києві, коли його керівником був Єжи Онух. Це була ініціатива для підтримки українських митців, які мали можливість поїхати на резиденцію до Польщі. Вони обрали Малевича як об’єднавчу постать між українською і польською культурами. Це був 2008-2009 рік. У той час мало хто знав, що Малевич мав стосунок до України і зокрема Києва, це було відомо лише бульбашці експертів-мистецтвознавців. Це було радше елітарне, закрите знання.
Мені як людині, яка отримала вищу гуманітарну освіту, це було образливо. Як це, я цікавилась мистецтвом, прожила все життя в Києві — і не знала цього про людину, яка змінила нашу візуальну культуру і розширила межі уяви людини? З цієї образи та незадоволення все й почалось. Мені хотілось поширити знання, яке вже існувало. Так з’явились екскурсія місцями Малевича та курс лекцій, які ми робили в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України — колишньому інституті, де Малевич викладав.
Мене захопила постать Малевича — його масштаб, безстрашність, сміливість і спроможності не бачити меж. Але що більше я занурювалася в цю тему, то більше виявляла для себе білих плям. Ми начебто щось знали, але це не було підтверджено архівами. Я взялася за дослідження — і все почало складатися. Дивовижним чином знайшлись архіви Мар’яна Кропивницького, які проливали світло на роботу Малевича в Київському художньому інституті. Коли вони потрапили до моїх рук, я зрозуміла, що це — золото, яке має бути правильним чином оформлене. Так з’явилася ідея книжки («Казимир Малевич. Київський період 1928-1930», 2016). Ми з видавництвом «Родовід» дуже інтенсивно працювали, щоб ця книжка була дослідженням світового рівня. Ми хотіли зробити річ, яка буде достойною Малевича.
Після того, як ця книжка опинилась на столах усіх директорів музеїв (а вона там опинилась), вони вже не могли ігнорувати факт, що Малевич великою мірою належав до української культури та був пов’язаний з київською мистецькою традицією.
Я наводжу приклад цієї роботи, коли аргументую необхідність працювати з архівами. У нас є величезна кількість невиконаної домашньої роботи. В наших архівах лежать алмази, які треба дістати, відшліфувати, опрацювати і видати. Це складна робота, що потребує знань та експертизи, але вона того вартує.
Малевич — один із найбільш досліджених митців у світі. Але в його українській частині біографії ще купа незакритих питань, якими я поступово займаюся. Коли починаєш досліджувати ці моменти, відкриваються цілі пласти історії, які замовчували, які в радянські часи були заборонені. А в цьому періоді багато чого заховано про нас. Уявити сучасну культуру без етапу модернізму, авангарду неможливо. Вдавати, що в нас цього не було, — це як відмовити собі в частині свого зростання, як сказати, що у мене підліткового періоду не було.
Це викривлює наше уявлення про самих себе. Ми повинні відбудувати цю історію, бо це як амнезія, ніби фрагмент нашої памʼяті зник. Як можна жити повноцінно, не пам’ятаючи частини свого життя?
Чому імперіям так важко відпускати або визнавати, що вони ділять із кимось таких постатей, як Малевич?
Тому що вони розсиплються. Тому що їхня імперськість побудована на тому, що вони забирають в усіх найцінніше.
Що робить імперія? Вона базується на тому, що все найкраще — ресурси, таланти — сконцентроване в метрополії. Як може існувати «велика російська література», якщо в ній немає Гоголя, Булгакова, Бабеля і багатьох інших? Якщо вони відпустять їх, виявиться, що не така вона вже й велична.
На цьому будується імперськість. Ти зібрав це докупи — і воно вибудовує твою велич. Якщо ти від цього відмовляєшся чи ділишся — це означатиме, що Київ теж великий? Але Київ має прислужувати Москві, нічого великого в Києві бути не може. Має бути лише щось меншовартісне, шароварне, можливо, щось древнє, що не може говорити за себе. Все, що сповнене сенсів, може бути пов’язане тільки з центром.
Імперія загарбує і висмоктує. Вони створили такі умови, щоби в Україні не було своєї мистецької школи.
Тому що в Російській імперії до 1917 року для того, щоб збудувати музей чи відкрити академію, треба було отримати імператорський дозвіл. Києву його не давали.
Наш перший музей відкрився як етнографічний, бо це було дозволено. А ось музей сучасного мистецтва — ні, звичайно. Мистецька академія була тільки в Санкт-Петербурзі: хочеш здобути освіту — їдь до нас. Тому в нас академія з’являється з появою Української Народної Республіки. Бо це про суб’єктність, про автономію, про незалежність, про свою школу.
Я захоплююсь засновниками Української Народної Республіки, які в цьому хаосі, що панував у 1917 році, пишуть окремий закон про заснування Української академії мистецтв. Уявіть собі, начебто у 2022 році раптом наші очільники пишуть закон про заснування музею сучасного мистецтва в Україні. Зараз би сказали: це не на часі. Але в 1917 році це було на часі, тому що це було питання державної спроможності: ми є незалежною державою, ми маємо свою мистецьку школу, своє мистецтво, у нас є Бойчук, Кричевський, Мурашко, Маневич і всі інші батьки-засновники академії. Це викликає шалене захоплення.
Кого ми можемо визначати як українських митців, художників зокрема? Бо є дуже багато людей зі складною біографією, як у Малевича, котрий зробив внесок для різних культур і країн. Україна, яка була у складі двох імперій, постійно має цей виклик: хто є «нашим»?
Має бути наукове обґрунтування, адже це питання, що стосується культурної спадщини. Можу сказати так: ця розмова триває. Український інститут ініціював створення деколонізаційного гіда, який ми робимо разом із Британською Радою і музейною асоціацією Сполученого Королівства та представництвами ІСОМ України та Британії. І це було перше питання, над яким ми працювали: що ми можемо вважати українською спадщиною.
Ми не перше покоління українських культурних діячів, яке замислюється над цим питанням. 100 років тому наші колеги теж про це міркували, і теж пропрацьовували свої принципи. Я зараз трошки привідкрию завісу нашої роботи над цим деколонізаційним гідом, який ми плануємо опублікувати десь влітку.
Ми можемо говорити про те, що щось є українською культурною спадщиною у вузькому і в широкому значеннях. Є українська культурна спадщина, яка, умовно кажучи, пов’язана з усім українським: створена українцями, народженими в Україні і про Україну. Тобто це та частина спадщини, до якої ні в кого жодних претензій немає, яка має, умовно, 105% українськості.
І є складніша українська культурна спадщина, яка ділиться з іншими культурами. Говорячи про українську культурну спадщину, ми торкаємося питання ідентичності. Ідентичність — це не щось зацементоване в камені. Ідентичність плинна. Ті, хто народився в Російській імперії, потім побачив появу Української Народної Республіки, себе якось ідентифікували. Згодом вони побачили поразку цього проєкту і прихід радянської влади — вони себе вже по-іншому ідентифікували.
Я хотіла про це запитати: яке місце в цьому деколонізаційному гайді знаходять митці, які, наприклад, щиро підтримали комуністичні ідеї на самому їхньому початку?
Вони там є, звичайно. Є Довженко, який знімав пропагандистські фільми на підтримку комуністичної ідеї, але при цьому ми знаємо його дорадянську біографію.
Це все складні питання. Чи маємо ми повністю відмовлятися від спадщини, якщо вона може належати іншій культурі, наприклад, єврейській? Як бути з Майком Йогансеном? Художник Вадим Меллер — скільки в ньому українськості?
Ми повинні розробити певну диференціацію. Давати певні рамки. Наприклад: «це українське, але радянського періоду».
Тобто є широка рамка того, що ми можемо вважати частиною української спадщини. Скажімо, чи має бути художник українським етнічно? Чи має він говорити українською мовою? Який зв’язок з Україною (в широкому сенсі) чи українською культурою (в широкому сенсі) має бути для того, щоб вважати це частиною української культурної спадщини?
Античні міста є частиною української спадщини?
Мені здається, політично ми дуже хотіли б, щоб були. Це ж як скіфське золото.
Але скіфи до нас не мають жодного етнічного відношення. Вони не були словʼянами. Це були кочові племена.
Але це великий український міф.
О, дивіться, ми перейшли від категорії наукової до категорії культурної.
До політичної міфології.
А міф — це сфера культури.
Я ще скажу про кримських татар, наприклад, які є частиною української політичної нації сьогодні, але які ані етнічно, ані релігійно з нами не спільні. Історично вони ще й воювали з нами колись.
У нас сьогодні є певна дійсність. Ця дійсність називається Україна, українська політична нація. Ця українська політична нація має право на певну спадщину. Який наш міф сьогодні як цієї української політичної нації? І яка наша відповідальність сьогодні за все, що відбувалося до нас? Чи ми як українці відповідальні за ту землю, яка нам належить, і все, що в тій землі зберігається? Чи ми готові брати на себе відповідальність за зберігання, дослідження, вивчення цього? А якщо ми щось зберігаємо, досліджуємо, вивчаємо — це є частиною нашого простору: символічного, умоглядного, культурного.
Чи ми вивчаємо зв’язок між нами і нашою землею, всім, що в цій землі зберігалось, чи всіма, хто на цій землі жив раніше?
Хороше питання, правда? Це питання про майбутнє. Ким ми себе бачимо? Як ми ставимось до цієї землі? Як споживачі? Чи ставимось до неї відповідально, з повагою до всіх шарів, які в ній є? Це питання про цінності і нашу відповідальність за все, що тут є.
Спадщина — це ж не тільки про «пишатися». Це також інвестувати, досліджувати, вивчати. Пишатися Малевичем, коли ти про нього нічого не знаєш, не інвестуєш у нього і навіть не пішов в архів подивитися документи, — це одне. Пишатись Малевичем, про якого ти знаєш, — на якій вулиці він народився, в якому середовищі зростав, які обʼєкти тут створював і де вони зберігаються, — тоді ти можеш сказати, що це знання належить тобі. Тому що тобі належать знання, які ти сам здобув.
Але тоді ми говоримо про дуже елітарне пишання. Тому що воно доступне лише дослідникам, музейникам і людям, які з цим знанням працюють. Пересічний українець, який читав у новинах, можливо, сходив на виставку і запамʼятав, що Малевич — український митець теж, буде пишатись на дуже низовому рівні.
Але він теж має право на такі емоції. Мені здається, це не менш важливо, ніж наукове компетентне пишання.
Аби звичайний українець пишався тим, що Малевич був українцем, він сплачує податки. Ці податки йдуть на те, щоб забезпечувати систему освіти й науки. Він сплатив свої податки, щоб хтось прийшов на роботу і зранку до вечора сидів в архівах, вивчав їх, потім на основі цих архівів написав книжку, її переклали різними мовами, презентували тощо. Все це складна, як ви кажете, елітарна робота. І ця конструкція уможливлена податками людей, які в неї мали би інвестувати.
Науковці працюють на те, щоб цей звичайний український громадянин міг пишатися тим, що Малевич, Екстер, Богомазов, Архипенко — частини нашої уявної спільноти. Але для цього потрібні умови, щоб дослідники могли витратити свої години на дослідження, а їхні діти не вмерли з голоду. Щоб ці книжки були видані англійською мовою, щоб їх можна було замовити і подарувати бібліотекам світу, щоб це знання циркулювало.
Цю інфраструктуру має забезпечувати держава, щоб її громадяни могли пишатись. Тому що це є частиною державної суб’єктності. Сильні інституції уможливлюють спроможну державу.
Чи можуть подібні інституції працювати за приватного фінансування? Якихось меценатів, олігархів?
Можливо все на світі. Але питання в тому, хто буде отримувати вигоду з цього. Якщо олігарх інвестує в конкретних науковців для розбудови конкретних тем, то вигодонабувачем соціального капіталу цього проєкту буде цей олігарх, а не український народ. Тому для мене як для громадянки це найменш привабливий варіант. Хоча я розумію, що ми часто є свідками саме цього.
Традиційно у нас освіта, наука, культура не пріоритетні. Відповідно, вони найменш профінансовані і найменш спроможні. Це замкнене коло. Ми не пишаємось своєю культурою, тому що вона недостатньо розвинена і недостатньо хороша. А вона недостатньо розвинена і хороша, тому що недоінвестована. І тут з’являються особи, зацікавлені отримувати бонуси для власної репутації. Вони можуть компенсувати брак своєї репутації за рахунок інвестицій в освітні, наукові, культурні проєкти, і таким чином ставати «хорошими хлопцями». Але тоді ви пишаєтесь не державою, а тим, що у вас є такі олігархи. Ви думаєте: класно, треба більше таких олігархів, давайте їх не будемо чіпати.
Мені здається, цю сферу має регулювати держава. Або принаймні вибудовувати чесні правила: ви можете платити менші податки чи отримувати свої репутаційні бонуси, але ви працюєте за чіткими правилами. А коли немає ні правил, ні фінансування, тоді сфера науки, культури й освіти стає вразливою для певних спекуляцій та маніпуляцій. Як і медіасфера, наприклад. У цьому є небезпека для демократичного суспільства та для спроможної України.
§§§
Дякуємо Національному художньому музеєві України за підтримку у створенні матеріалу.
