Ким станеш, коли виростеш? Тетяна Переверзєва завжди знала відповідь на це питання: в той час, як подружки грали «в магазин», її улюбленою грою була «школа». Дівчинка розсаджувала навколо себе малюків та щось натхненно малювала крейдою на дверцятах маминої шафи.
…Сьогодні Тетяна живе у «жовтому підводному човні». Так жінка називає власну організацію, яка допоки існує лише в повітрі, а також рідне місто — Авдіївку, що за 20 кілометрів від зони бойових дій.
«Під водою» вчителька займається тим, що і в дитинстві, — малює перед дітьми яскраві перспективи, створює можливості та організовує проекти. А заразом очолює тамтешній Народний музей, місцевий «Пласт» та, попри гул обстрілів, співорганізовує вуличні мистецькі фестивалі.
Бо майбутнє обов’язково настане — в жовтій субмарині чи поза нею.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Розкажіть, будь ласка, про себе. Де ви навчались?
Я ніколи не мала сумнівів, яку професію вибрати. За фахом я вчителька російської мови, відпрацювала в системі освіти майже 30 років. Але вже півтора року у школі не працюю — нині завідувачка новоствореного Народного музею історії міста Авдіївки.
Я пішла зі школи у 2015 році — саме тоді, коли у нас почались обстріли. У моєму класі було наскрізне потрапляння саме у момент, коли я розповідала дітям про мову. Такий дисонанс виник, що вже не хотіла навчати.
Саме тоді майже цілком перейшла на українську мову в спілкуванні з друзями. Ще тоді всі в Авдіївці спілкувалися російською, а сьогодні маю неймовірне коло українськомовних. І це не лише пластуни.
А як почалась ваша історія з «Пластом»?
Я працювала у школі, яку час від часу закривали. Сама там навчалась — школа була класною за духом. Але весь час «оптимізація», дітей не вистачає і т.д.
Колективом ми завжди відстоювали школу, тому коли вкотре її закривали, я вирішила, що треба її перепрофілювати. Перед тим десь прочитала, що для того, аби зберегти школу від закриття, можна спробувати змінити її профіль — зробити, наприклад, ліцеєм.
Вирішила створити якийсь етнографічний або пов’язаний із козацькою історією профіль. У ті часи — у 2001-2002 роках — це було в тренді.
Тоді — чи то від бездіяльності, чи з інших причин — вступила до аспірантури на факультет релігієзнавства у Донецьку. Вступила, почала писати роботу, та через те, що мені не давали необхідного майданчика для роботи, зупинилася. Це було пов’язано з християнською етикою, якої тоді в школах ще не було.
Та в інституті я вже була «своя» — і вирішила звернутись зі своєю ідеєю щодо шкільного профілю до керівника «Спілки українського козацтва» — Ігоря Анатолійовича Козловського, якого не так давно визволили з полону. Зайшла в кабінет, а там сидить ще один чоловік, який дратував мене уже своєю присутністю. Я розмовляю, а він не виходить.
Я зрозуміла, що Ігореві Анатолійовичу моя тема була не дуже цікавою. Він же науковець, а я тут з якоюсь школою, яку закривають. Посеред бесіди мені просто хотілось встати та піти. Та йому, мабуть, було незручно, тому сказав: «Ну, поговоріть із цією людиною». І показує на того чоловіка, що мене дратує. (Усміхається)
Ми з ним вийшли на подвір’я, всілися на фонтан — і він почав розповідати про «Пласт». То було як перше кохання: мене наче і зацікавило, а наче і є якийсь страх. Сказала собі: «Ні, я не така ідеальна, щоб піти в цю організацію».
І все — поговорили та розійшлись, у мене тоді навіть мобільного не було. А через кілька місяців той чоловік десь знайшов мій домашній, зателефонував і каже: «У Чугуєві Харківської області будуть проводити пластовий табір. Хочете поїхати та подивитися?»
Це була авантюра авантюр. Я збираю 14 дітей. Батьки питають: куди? де житимете? що їстимете? А я нічого не знаю. Але мені, мовляв, подзвонила серйозна жінка і сказала — взяти ось те, чекаємо ось там. І поїхали якимсь напіврозваленим автобусом.
Ми з ним вийшли на подвір’я, всілися на фонтан — і він почав розповідати про «Пласт». То було як перше кохання: мене наче і зацікавило, а наче і є якийсь страх
Заходимо в табір, а там діти вже облаштувались, лежать на матрацах на підлозі. Мої дівчата відразу: «І це ми тут будемо спати?» Тоді я сама була ще та принцеса з дивана — любила комфортний відпочинок, звикла до умов. І тут приїжджаю і розумію, що встряла. Дівчата: «А погляньте, які в них брудні ноги!». І справді — вони були такі немиті. (Сміється)
Для мене почалося щоденне випробування. У таборі щодня готували пшоняну кашу — а в мене від неї жахлива печія. Але я розуміла, що якщо не їм я — не їдять діти. Тому тією кашею катувала себе щодня. Печія не припинялась усі 10 днів. Мене вже і ноги брудні не засмучували!
Та організаторам було весело, вони фактично для нас весь табір і влаштували. Діти повернулись додому і кажуть: «А в нас таке буде?» Я відповіла, що не знаю і що треба вчитися, як це все робити.
У таборі ми були в червні, а вже у жовтні я поїхала на перший пластовий вишкіл. Так у 2002-му ми влізли в цю історію, а в 2003 році вже заснували організацію в Авдіївці.
То вам вдалось врятувати школу?
Так, але ми зробили щось на зразок недокозацького гуртка. Хоча після того до нас почали приїжджати козаки, священики. Наприклад, почали проводити свята — у нашому місті таке було вперше. Цікаво, що навіть представників Московського патріархату зацікавила ця тема.
«Пласт» тоді був популярним?
Чесно кажучи, я ніколи не робила якоїсь широкої реклами. Можливо, це погано. Та я незмінний керівник свого пластового осередку. В інших станицях інакше — є якась конкуренція. І переобирати — це правильно. Та у нас виходило так: довели людину до того віку, коли можна призначити, — а вона раз, і виїхала з міста. Так ще до війни було — а зараз і поготів.
«Пласт» можна розширювати за рахунок виховників — а в нас їх ніколи не було багато. Та я виховала собі в помічниці двох дівчат — це було моє власне досягнення і перше розширення організації в Авдіївці. У нас були плани, але раптом розпочалась війна.
Тоді ми цих дівчат свідомо просто випхали з міста — існувала реальна небезпека. Відправили їх до Києва — зараз вони обидві добре влаштувались і попередній досвід пригодився.
…І ми почали «Пласт» «з нуля»!
Пам’ятаю, у 2008 році в мене була серйозна депресія — я її сама подолала і вирішила, що більше нічого подібного зі мною не трапиться. Аж тут 2014-ий — і всі просто виїхали: весь Донецьк, всі мої друзі, знайомі, «Пласт». Я взагалі боялась ним займатись, поки було таке невідомо що.
Згодом ми уже сміялись над цим, згадуючи, як два роки працювали фактично в підпіллі: щось робимо, але нікому про це не кажемо. Тоді ми всі свої документи десь позакопували, повивозили — щоб нічого не було про базу дітей. Нічого. Ну а раптом щось трапиться?
Як ви наважились займатись «Пластом» у таких умовах?
Сьогодні я на це питання всім так відповідаю — не робіть із себе героїв. Все, що ми робимо, — це для себе, це також і про власний егоїзм. А потім це обростає ідеєю і розвивається. Коли я зупинилась, то задумалась — і це все, кінець? Для мене «Пласт» — це спосіб життя.
Не робіть із себе героїв. Все, що ми робимо, — це для себе, це також і про власний егоїзм. А потім це обростає ідеєю і розвивається
Я навіть нікого не закликала іти в пластуни — їх тоді залишилось п’ять на все місто. Та в 2015-му були шалені обстріли і трьох з них вивезли. Так страшно. Просто загребли, дали одну майку на переодягання, посадили в автобус кількох дорослих — і поїхали в Дніпро. Тільки старші діти залишились.
Та перше, що ми зробили в 2015 році, — все ж провели літній табір. Забрали наших дітей, які роз’їхались по інших містах, і долучили пластунів зі станиць Селидового, Волновахи та Маріуполя. Разом нас було 35, і ми провели табір у хуторі Вірля, у Кременецькому районі на Тернопіллі. Це неймовірна місцина — уже три роки туди їздимо.
У вас ніколи не було думок виїхати з Донбасу?
Коли поїхали мої діти, то були. На той момент у мене вже були маленькі внуки, а самі діти ходили розгублені та не хотіли нас кидати. Тож це радше моя ініціатива: треба було проявити силу волі. Вони виїхали, коли вже почали обстрілювати передмістя. Внуки боялись. І хоч їм тоді було заледве рік-два, досі згадують ті моменти.
Тому поїхали. Як і всі тоді — на тиждень-два, без речей, хтось на море… Думали, що все вляжеться і повернуться. А вийшло інакше.
Чесно кажучи, хотілось до дітей. Ми навіть будинок почали зводити біля синового. Були плани.
Та мій чоловік сказав «ні». Ні — і все. Я навіть не питала чому. Не було жодної дискусії. Душа за дітьми розривалась, та насправді їхати мені не сильно хотілося. Затим уже прийшло усвідомлення: досить, просто так сталось. Тепер треба жити далі.
У 2015-му все було незрозуміло — як бути з «Пластом», роботою… У місті — жодної активності. Люди сидять по домах. Знаємо лише, що о 12-тій має бути обстріл, о 15-ій, а потім о 23-ій. Отак сидиш і розумієш, що поволі перетворюєшся на «овоч»…
А як ви знали, о котрій обстрілюватимуть? Були якісь чутки?
Просто так було. Навіть не чутки — не знаю, як це пояснити. Кожен, хто жив у цьому місті, — чи то по собаках, чи чомусь іншому — але просто відчував, що в цей час не треба нікуди іти. І вгадували на 100%.
Кажуть, що горе зближує, — було таке. Багато людей виїхало, залишились старенькі. Ми їх розшукували, носили продукти, допомагали. Деякий час у місті навіть не можна було купити хліба, а найближчий населений пункт — за 70 кілометрів. Траплялось, що і світла не було більш як півроку і їжу готували у дворі на вогнищі. А щоб подзвонити, треба було лізти на дах чи виїхати за місто. Інтернету теж не було. Та працювали бібліотеки — люди почали читати.
Я привозила людям газети й журнали. Зрозуміла, що їм це треба.
Школа дуже спорожніла?
До війни там було понад 600 учнів, після — не більш як сотня. Це був надзвичайний досвід — діти почали приходити в школу з батьками. Всі мали спеціальний графік, а щоб не приходити в школу більш як два рази на тиждень, ми проводили уроки наперед.
Це було неймовірно: вони сиділи разом із дітьми та читали. Мені здається, що тоді була особлива жага до знань — адже нічого іншого не було. Ні інтернету, ні дзвінків, нічого
Батьки приходили допомагати. Це було неймовірно: вони сиділи разом із дітьми та читали. Мені здається, що тоді була особлива жага до знань — адже нічого іншого не було. Ні інтернету, ні дзвінків, нічого.
Школа була єдиною точкою спілкування — самих дітей батьки нікуди не відпускали. Бо ж багато дітей загинули. Пішли грати на поле у футбол — а там обстріл.
Як події на Донбасі вплинули на те, чого ви навчали у школі та «Пласті»?
Зі мною завжди було безліч українських книжок. Вони лежали на моєму столі у вільному доступі — відбувався такий собі буккросинг. Тоді було не так багато українськомовної літератури — навіть у Тернополі не більше, ніж у нас. У Львові знаходила магазини, де було радісно. Я завжди скупляла ті книжки і роздавала дітям чи вчителям — ніколи не вимагала, щоб віддавали назад.
Так діти через ті книжки і спілкуватись почали.
Був один трохи сумний момент у 2015 році — мій чоловік надумав випхати мене з дому. Він дуже переймався, що я точно маю бути в «тих списках». Тоді якраз були всі оті розповіді про катівні. Тож чоловік вважав, що як раптом сюди прийде «ДНР-ія», то мене точно заберуть.
Тож зібрав всі мої речі. А я саме тоді була не вдома — прийшла і так нікуди й не поїхала. Речі довго лежали купою. І коли настав час прибрати, чимало з них я просто викинула чи комусь віддала — тоді й зрозуміла, що насправді мені не потрібно стільки всього.
Разом із тим згребла і всі свої книжки — занесла в бібліотеку та віддала всім, хто їх хотів.
Моя власна бібліотека зараз має від сили 150 книжок. Ще журнали скупляю, залишаю їх у музеї — а там уже люди знають, що приносити назад не потрібно.
Як, на вашу думку, Авдіївка мала б виглядати для усіх інших українців?
Мені здається, що зараз у Авдіївки є унікальний шанс — ті, хто в нас був, називають її культурною столицею сходу України.
Нещодавно силами нашої молоді ми провели масштабний, перший в історії Авдіївки, фестиваль мистецтв. Там у нас був театр, візуальне мистецтво та музика. У рамках свята ми також проводили фестиваль соціальної п’єси, куди запросили режисерів молодих театрів. Хто відгукнувся, той і приїхав.
Як на мене, місто ще ніколи не бачило такої кількості творчих людей. Минув тільки місяць, а дехто з них уже встиг два-три рази повернутись назад для реалізації своїх проектів. Туди долучають і наших дітей — а вони ж такі спраглі за цим! До слова, я впевнена, що у багатьох із них зовсім не було таких молодих, років 25-27, друзів.
Нещодавно силами нашої молоді ми провели масштабний, перший в історії Авдіївки, фестиваль мистецтв
Режисери ставили з дітьми вистави. Тоді ми щодня впродовж тижня ходили на щось нове — через Facebook збирали повні зали. Це не типовий спосіб для Авдіївки. Як правило, у нас щось відбувалось через відділ освіти чи культури. Якось так сталось — приходили за оголошенням.
Адже як такого культурного середовища у нас раніше не було: всі завжди їздили у Донецьк. У місті проводили хіба традиційні свята — на кшталт Дня металурга.
Ви є однією з організаторок фестивалю. Чому вирішили влаштувати саме таку подію?
Головною рушійною силою була молодь. Моя роль — радше менторська. І мене це дуже тішить: завжди хотілось відійти в бік і дати змогу комусь загорітись та зробити більше.
У 2016 році у мене була нав’язлива ідея — організувати в місті «Джуру». Це така військово-патріотична гра, системна робота з патріотичного виховання, яка триває увесь рік. Там використовують багато пластових та козацьких методик.
Бо «Пласт» — це класно, але це певна свідома група людей, де розуміють цілі та завдання. Молодіжне коло значно чисельніше. Ми не ставили за мету зібрати 2% пластунів у місті — натомість до 2020 року ми мали досягти того, щоб хоча б 4% місцевої молоді пройшли так звану «Школу активності». Ми, наш жіночий колектив, не все проводимо — радше знаходимо людей, які хочуть долучитись. Тобто шукаємо тих, кому передати повноваження.
А тоді ще вийшов наказ президента про підтримку всеукраїнської «Джури». З’явився шанс. Фактично це був привід взаємодіяти зі школою — адже гру проводять інституції освіти, а ми просто входимо до штабу.
Головною рушійною силою була молодь. Моя роль — радше менторська. І мене це дуже тішить: завжди хотілось відійти в бік і дати змогу комусь загорітись та зробити більше
Закрутилась чудова гра. Цьогоріч відділ освіти і зовсім став самостійним, а тому ми відійшли від цього. Метою було зібрати навколо однієї теми — і нам це вдалося.
«Джура» об’єднала 60 дітей, дві третини з яких спілкувались і поза грою. Так виникла молодіжна тусівка. Одне зі завдань «Джури» — зробити добре діло. І якось команди вирішили, що об’єднаються разом та зроблять щось спільно. Так хтось і сказав: «А проведімо фестиваль!». Тоді я мовчки подумала: «Сміливе рішення. Ну що ж, давайте».
Перше відкриття трапилось, коли до нас приїхав табір «Будуємо Україну разом». Волонтери жили у нашому музеї — в приміщенні колишньої вечірньої школи, на другому поверсі. Туди приходили і наші «джурівці». Там були приміщення для дискусій, перегляду фільмів — по очах було видно, що діти просто в захваті. В рамках табору відбувається тижневий тренінг БУРLAB «Лабораторія відповідальності», під час якого треба прописати свій проект і де шляхом менторства навчають, як правильно його втілити. Ось ми і вирішили створити фестиваль.
Що підштовхнуло вас вступити до Інституту лідерства та управління УКУ?
Це був 2015 рік — той період, коли я думала, що життя скінчилося. Про УКУ знала — завжди слідкувала за їхніми програмами. Це була така собі мрія. Якось дізналась про конкурс стипендій. Для вступу треба було зробити про себе презентацію. Це цікава робота, таким чином актуалізуєш, ким ти є. Відправила і думала, що на тому все.
Але потім була співбесіда, де мені поставили доволі нестандартне запитання. Мовляв, чи не буде мені важко їздити на навчання? Я так здивувалась і подумала, мовляв, а що у цьому важкого? Потім задумалась про вік. Але ж тепер завжди говорять про важливість освіти протягом всього життя? Вирішила, що також буду в темі!
Потім задумалась про вік. Але ж тепер завжди говорять про важливість освіти протягом всього життя? Вирішила, що також буду в темі!
Якогось вечора мені подзвонили і сказали, що мене зарахували на магістерську програму з управління неприбутковими організаціями. Було радісно, але трохи й страшно. Це була для мене така велич!
У групі були дуже душевні люди — ні на хвилинку на з’явився якийсь комплекс через вік. Це саме те, про що я мріяла. Мені повсякчас хотілось на якісь тренінги чи навчання, але завжди було замало.
Мені навіть не потрібен був сертифікат — просто хотілося послухати когось розумного і набратися натхнення. І тут я потрапляю в Інститут лідерства УКУ, де що не лектор — то величина!
Що нового відкрили для себе протягом навчання?
Насамперед фандрейзинг. Адже все, що я до цього робила для «Пласту», було за власний рахунок чи за кошти друзів. І мені завжди було соромно просити гроші. Після навчання на Програмі з управління неприбутковими організаціями для мене це не проблема. Фестиваль став для мене несподіванкою — у нього «вклалось» стільки авдіївців!
Відкрила для себе нові принципи роботи в команді. Я перфекціоністка, і до себе, як до керівника організації, завжди ставилась з певною критикою. Довіра до членів команди у мене з’явилася після навчання в УКУ. Мені завжди здавалося, що коли я щось комусь довірю, то все піде не так. Моя команда була таким собі родинним колом, де мене сприймали за маму чи вчителя. І поводилися відповідно — не брали відповідальності на себе. Мовляв, Тетяна вирулить.
В Авдіївці ніхто не хотів бути лідером. Хоча згодом я зрозуміла, що мої вихованці таки здобули досвід у станиці. Деякі з них пішли вчитись в УКУ — на ту ж програму з управління неприбутковими організаціями. І мене це дуже тішить. Нині вони повертаються в Авдіївку, допомагають проводити фестиваль, створюють щось своє. Ось 19 травня у нас буде «День вуличної музики».
«День вуличної музики» під акомпанемент звуків обстрілу?
Так. З фестивалем теж так було — і люди приїжджали. Для нас цей шум уже звичний. Мабуть, просто перейшли ту межу, після якої треба просто жити. Не можна ж постійно лякатися.
Ми розуміємо почуття тих, хто приїжджає вперше. Попереджаємо, що цей звук означає одне, а той — інше. А ще не кличемо до себе неповнолітніх — це інший рівень відповідальності. Повнолітнім ми розповідаємо правду — це один із наших принципів. І якщо людина каже — ні, боюсь, то ми поважаємо її «боюсь». Це нормально — ставитись до цього з певним острахом. Мабуть, до нас приїжджали самі відчайдухи.
В Авдіївці ви також створили молодіжний хаб «Жовтий підводний човен». Розкажіть про нього.
(Сміється.) Завжди жила якось відірвано від процесу заробляння грошей. Можливо, це і щастя для жінки. Всі свої гроші я витрачала на себе та на свої захоплення — наприклад, книжки.
Та завжди поважала тих, хто вміє будувати бізнес. І я — не серед них. Тому коли дізналась, що магістерською роботою буде скласти бізнес-план — це був ще той стрес.
У моїй інтерпретації, бізнесмен — це той, хто чує прибуток і не бачить перешкод. Для мене це мала бути сфера, що б становила особистий інтерес. Тобто щось пов’язане з дітьми. Але як заробляти гроші на тому, що все життя робив безкоштовно?
Так з’явилась ідея хабу. І тут знову прокинувся вчительський перфекціонізм — я маю зробити це добре, але не можу. Списати не можу, купити не можу, попросити про допомогу теж.
Так, порівняно з виношеними проектами колег, моя ідея була надто віртуальною. Віталій Лисюк, який розуміється на фінансових питаннях, під час захисту мені так ніжно-іронічно сказав: «Ну, я так зрозумів, всі цифри ви зробили ідеальними. Скоріше за все, ви не збираєтесь цього втілювати?»
І я чесно зізналась, що так і є — ще не дозріла до того, щоб зробити це бізнесом. Та я цього хочу.
Тобто хаб — це ще досі віртуальна ідея?
Так, але мені сподобалась ідея. У відомій пісні (Yellow Submarine — The Beatles, — TU) співають: «Ми всі живемо на жовтому підводному човні, до нас приходять наші друзі — й ми починаємо грати».
Це ж ключові слова для нас. Бо ми в Авдіївці — також такий собі підводний човен. Ми відносно ізольовані від усіх — до нас приїжджають тільки друзі, які хочуть пограти в цю ж гру.
Бо ми в Авдіївці — також такий собі підводний човен. Ми відносно ізольовані від усіх — до нас приїжджають тільки друзі, які хочуть пограти в цю ж гру
І тут ми виграємо грант від посольства Чехії на проведення таборів для дітей Авдіївки! Метою було створити спільноту дітей, у якій буде бажання долучатись. Ми робили вистави, писали блоги.
Так, хаб досі існує тільки в голові — але всі вже знають, що ті табори створили люди з «Човна». Думаю, ми все ж оформимо його офіційно. Може, не цього року, але процес пішов.
Загалом цьогоріч до різних активностей ми залучили близько 1500 молодих людей. Не тільки школярів, приходять також із церкви та заводів. Ми збираємось, щоб тримати всіх у тонусі. А оскільки збиратись ніде — таким місцем став музей.
Тобто музей — він же «човен»?
Так. На роботі у нас панує повна демократичність, і я дуже вдячна начальниці відділу культури за довіру. Бо всі знають, як все відбувається: іноді я довіряю ключ «своїм із човна». І я знаю, що після них там буде чистота і порядок.
Можливо, колись у нас буде простір, де молодь зможе відчувати себе цілковитими хазяїнами. Хочеться, щоб вони скрізь несли за собою цю культуру — робити так, щоб було як вдома. І не чекали, що за ними хтось прибере, а щоб поводилися так, як у музеї.
Прифронтові міста і справді схожі на віддалені човни. Мені здається, що тамтешні діти дуже відрізняються від дітей з інших областей.
Є ризик, що вони можуть стати черговим «втраченим поколінням» — адже не скрізь все так добре, як у Авдіївці. Як не втратити цих дітей?
Хочеться, щоб діти і справді не знали, що таке війна. Та водночас мене ображає, коли в дорозі мене питають: «А що, війна у вас ще триває?» Як правило, я відповідаю: «На жаль, у всіх нас війна ще триває».
Можливо, від того, як кожен з нас, у будь-якій області, ставиться до України, і залежить кінець війни. Рано чи пізно вона закінчиться і всі скажуть — вау, мир. Та чи настане кінець війні в наших головах і серцях? Чи навчились ми добре ставитись одне до одного? Любити і розуміти попри те, де кожен з нас живе?
Так, ми всі різні, та нащо нам бути однаковими? Ми маємо шукати точки єдності.
Доля дітей, які живуть у зоні війни, — різна. Є села, де діти просто покинуті напризволяще. Волонтери їм допомагають, але це на рівні задоволення базових потреб. А спілкування у тих дітей, на жаль, мало.
Мене ображає, коли в дорозі мене питають: «А що, війна у вас ще триває?» Як правило, я відповідаю: «На жаль, у всіх нас війна ще триває»
Уклін і хвала волонтерам, але вони не завжди можуть знати, що насправді треба цим дітям. Іноді тренінг буває важливішим, ніж продуктовий набір.
На початку війни мене турбувало те, що наших дітей роблять споживачами — їм усе привозять, привозять. І навіть коли їх вивозять — кудись водять і показують. Та не всі готові до екскурсій — більшість із них і до війни на них не ходили. Це відчуття споживацтва мене турбувало — я не хотіла, щоб у Авдіївці ми виховали покоління споживачів. Хотілось, аби діти навчились робити щось для себе. І «човен», і «Пласт», і фестиваль — це все для себе. Нормальній молодій людині хочеться розваг, якогось руху. Ось вони і створюють його самі.
Якось запитували: «А нащо ви все це робите для школярів? Вони ж усі поїдуть з Авдіївки». Так, але нині в цих дітей дитинство. І якими вони зараз сформуються як люди, такими будуть і надалі. Їхати — це право кожного. Всі люди кудись їдуть.
Міграція повсюди. Нехай і наші їдуть — можливо, вони повернуться в іншій ролі: експертами, спонсорами, авторами. Та повернуться лише за умови, що Авдіївка стане місцем, де вони відкрили себе. Мені дуже хотілося б, щоб це вдалося якомога більшій кількості наших дітей.
До нас не раз приїжджав гурт «Очеретяний кіт», і якось їхній соліст Роман Кріль зібрав наших хлопців, у яких є гітара, голос, бажання — та бодай щось — і привів тижневу рок-школу. Вони «лабали» будь-де — і в музеї також. Він так їх сколихнув, настільки допоміг розкритися!
За два роки до цього один із тих наших хлопців виступав під час круглого столу. Щось розповідав про громадську активність, а потім зупинився і каже: «Насправді моя мама мене нікуди не відпускає – і я зі своїми пацанами на нашій кухні граю на гітарі. Одного дня мені б хотілось мати гурт і приміщення, де можна було б збиратися».
Він сказав це вголос — і цим почав протоптувати шлях до мрії: минуло два роки — і знайшлась людина, яка зробила його солістом. Хлопець був таким щасливим! На «Дні вуличної музики» вони матимуть свою локацію, де будуть грати цілу годину.
Тобто діти не замикаються, не зосереджуються на трагізмі?
Хтось і зосереджується, проте таких дедалі менше. Вони розуміють, що все можна робити власними руками. Війна — це лихо. Та нічого не робити поряд із війною — теж біда.
Якось у рамках «Освітнього вікенду» нашим школярам спав на гадку проект. Ось стареньким усі допомагають — привозять їм одяг, їжу. А ми будемо їздити з ноутбуком і вчити користуватися «Скайпом» для розмов із рідними.
Ось така проста, та водночас хороша ідея народилась у дитячих головах. Думаю, колись ми створимо справжній хаб — наш жовтий підводний човен. Не важливо, ким я там буду — можливо, просто гостем. Мені приємно бути янголом-охоронцем.
Поділіться порадами щодо того, як не впасти у відчай та почати діяти.
Перша класична порада — знайди того, кому важче, і почніть допомагати. У моєму випадку дітям завжди важче.
Друга — більше читати, слухати, надихатись. Цікаве спілкування дає можливість побачити свою справу з іншого боку.
Третя — теж класика — бажайте великого. Не стримуйте себе у мріях. Щоб вони збулись, треба бодай почати про них говорити. Завжди можна знайти тих, хто зрозуміє.
Четверта — навіть коли навколо все погано, шукайте оптимістів. Створіть навколо себе середовище якщо не оптимістично налаштованих, то хоча б таких, хто дивиться на речі реалістично та без паніки. У цьому контексті доцільно проводити спонтанні трапези чи мотиваційні сніданки. Цього я навчилась в ІЛУ УКУ. Не просто поїсти — а «поїсти навколо» якоїсь ідеї чи послухати розумну людину. Це дає певне відчуття об’єднання. У нашому місті ця ініціатива добре зайшла.
Ну і п’ята порада — закохуйтесь і любіть. Починайте знайомство з позитиву. Бо люди зазвичай одразу шукають щось не те. «Не моя людина». Дивіться на все з точки зору «в цьому щось є». Тут згодяться подорожі. І це ще одна моя мрія — щоб люди з різних областей України побачили Донеччину. Це надзвичайно красива земля. Цікаві навіть радянські сторінки історії — з ними теж варто знайомитись.
Ну і п’ята порада — закохуйтесь і любіть. Починайте знайомство з позитиву. Бо люди зазвичай одразу шукають щось не те
Мені хочеться таких взаємоспрямованих маршрутів. Бо коли ми будемо знати таку цілісну та різну Україну, почнемо й дещо інакше її будувати.
І попри те, що останні роки у нас іде війна, багато моїх мрій здійснилось. (Усміхається.)
Для вас волонтерство — це самореалізація чи служіння?
Починалось як самореалізація, тепер — служіння. І це останнє слово теж треба проговорювати. Під час планування наших проектів ми так і робимо. Ми крокуємо назустріч певній групі людей і робимо це не задля дякую — твою роботу сприймуть тільки тоді, коли «послужиш». Такий підхід дає глибинніший, особистісніший результат.
Волонтерство — це коли ніякого героїзму на словах. Приміром, наші солдати не надто охоче приймають продукти від населення: були випадки отруєння. Тому ми не дуже щось ініціювали в цьому напрямку. А минулого року на Великдень мої дівчата запропонували щось організувати. Спитали хлопців: «А візьмете м’ясний салат?»
Погодились. Ми зорганізували збір коштів, зробили п’ять пластикових відер салату — і хлопці просто кланялись. Та була домовленість — нехай у місті про це ніхто не говорить, не пише, у фейсбуках подяк не висловлює.
Є моменти, коли треба звітувати. Та про людей, які живуть в Авдіївці, говорять різне. І я знаю, що їм не хочеться, аби їх вважали якимись недоукраїнцями. Вони у свій спосіб демонструють свою українськість, але все одно хтось це сприйме не так. Ти ж просто маєш зробити все від тебе залежне, щоби відчути — все так, як треба.
Волонерство — це потреба. Щастя, Сватове, Краматорськ — я знаю, що там і в багатьох інших містах усю війну супроводжують волонтери. Просто роблять. Бо інакше ніяк.
Усі фото з фестивалю — Ігор Лептуга / Накипіло.
