У світі, що змінюється, креативні індустрії набувають нового, перспективного значення для розвитку економіки України. Культурне підприємництво стає шансом для митців та мисткинь незалежно від місця їхнього проживання. Україна, дбаючи про піднесення у сфері, в цьому сенсі крокує у ритмі світу: 2021-й оголошений Генеральною Асамблеєю ООН міжнародним роком креативної економіки для сталого розвитку.
Які шанси креативна економіка пропонує для загального добробуту країни та яким буде найближче майбутнє креативних індустрій, з’ясовуємо у спецпроєкті Культура: Перезавантаження — спільному проєкті The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках програми Creative Enterprise Ukraine, що підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe. Для глибшого занурення в тему та додаткового читання ми підготували міні-бібліотеку.
Гендерна рівність сьогодні задекларована як ціль сталого розвитку ООН, один із пріоритетів ЄС. Ідеться не лише про рівну кількість жінок і чоловіків на ринку праці, а і про зрівняння оплати праці та кар’єрних можливостей. Україна теж рухається цим шляхом: бореться із сексизмом, впроваджує гендерні квоти. Але брак обізнаності про проблему все ще дається взнаки.
У суспільстві вважають, що головним для жінки є стати матір’ю, а робота — це другорядне, натомість чоловіки мають бути сильними, заробляти гроші. Тому в креативних індустріях хоч і задіяна однакова кількість представників обох статей, жінки здебільшого обирають низькооплачувані професії, а чоловіки — бізнес-напрями, керівництво. Зміцнення креативних індустрій як сектора економіки, що надає гідні умови праці та середовище для розвитку, може змінити ситуацію на ринку в цілому.
Культура й мистецтво є ефективним інструментом для просування рівності у суспільстві. Творці здатні достукатись до людей швидше та ефективніше за інших. Це важливо, бо допоки уявлення про світ формуватимуться лише на ґрунті чоловічих концепцій і поглядів, ми матимемо викривлену картину дійсності. Про те, як щонайшвидше відійти від цього, ми поспілкувалися з аналітикинею Христиною Семерин, а художниця Алевтина Кахідзе й телеведучий Вадим Карп’як розповіли, як ситуація змінюється у їхньому професійному середовищі.
Христина Семерин
експертка Українського культурного фонду та Українського інституту книги
Яке сьогодні співвідношення жінок і чоловіків у креативних індустріях?
Дослідження ЮНЕСКО «Культура для розвитку» показує, що приблизно однакове: 48% жінок і 52% чоловіків. Але цифри нічого не говорять про якісне співвідношення. У тих галузях, де йдеться про здебільшого креативну роботу, — архітектура, кіно і телебачення, ІТ, — переважають чоловіки й тут значно вищі зарплати, а в архівах, музеях, бібліотеках та галереях — переважають жінки й спостерігається найнижчий рівень оплати серед креативних індустрій.
Чоловіки переважають в експертних групах та мистецьких резиденціях. Жінки ж працюють із дітьми, видають книжки та впорядковують видання. Яскравий приклад низькооплачуваної роботи — літературне редагування, коректура, часто переклад. Жінки займаються інформаційним, часто юридичним супроводом, а чоловіки — керівники й куратори художніх проєктів. Гендерний баланс простежується в дизайні, урбаністиці, перформативному мистецтві — тобто у тих новаторських, міждисциплінарних напрямах, що прямо сфокусовані на інклюзію. Такі ж тенденції, через високі рівні зростання та велику кількість молоді, бачимо в рекламі й маркетингу.
За даними дослідження відкритих даних «Жінки і чоловіки на керівних посадах в Україні: 2017 -2020», торік на керівних посадах підприємств і ФОПів було зареєстровано 59,5% чоловіків проти 40,4% жінок. У попередні роки підприємствами керували трохи більше як 30% жінок. Тобто ситуація змінюється, але не так, як би хотілось, і наступний місяць чи рік не принесе кардинальних змін. Тим паче, що карантин значно погіршив становище жінок загалом в Україні та світі. На жінок повністю впала неоплачувана робота з догляду: вони мають дбати удома не лише про дітей та родину, а і про хворих на COVID-19. У жінок знизилися доходи, багато в кого змінилася зайнятість.
Цифри та причини необхідно ще дослідити. Але можна припускати, що коли бібліотеки й музеї закриті, то жінки, які там працюють, отримують неповну зарплатню. В архітектурі та медіа, де зазвичай спостерігають понаднормову роботу, ситуація теж, імовірно, погіршилась. Не варто забувати й про те, що, аби вважати себе успішними, жінки мають однаково якісно працювати на двох фронтах — удома та на роботі. Натомість від чоловіків очікують у суспільстві радше заробітків, а тому саме вони працюють на високих посадах.
Торік я досліджувала питання гендерної рівності на прикладі 432 проєктів, підтриманих УКФ у 2019 році. Лише у семи з них бухгалтерами були чоловіки. Жінки-бухгалтерки переважно отримували катастрофічну низьку оплату: 1-2 тисячі гривень за проєкт. Я так само аналізувала бюджети тих проєктів: керівники-чоловіки частіше подавались на вищі бюджети. Найменше грошей завжди просили керівники-жінки.
British Council рекомендує: Стан та просування рівних можливостей для жінок та чоловіків у культурі та креативних індустріях
Але чому жінки йдуть на нижчі посади та просять менше?
Це універсальна проблема, не лише для креативних індустрій. Дослідження Британської Ради 2018 року в країнах Східного партнерства показали, що жінки схильні недооцінювати себе. Вони також вважають себе менш конкурентними через перспективу декретної відпустки. Відомо, що роботодавці навіть питають жінок про те, чи планують вони найближчим часом народжувати. Жінки з креативних індустрій на фокус-групах розповідали, що, працюючи до вагітності у сферах на кшталт архітектури, через два-три роки декрету вони будуть змушені вчитись з нуля. Можливо, ці побоювання перебільшені, та все ж вони є.
Жінки потерпають через історично сформовані гендерні стереотипи. Нерідко йдеться про комплекс самозванки, що особливо помітно у креативних індустріях. Це страх бути успішною — мовляв, мене взяли на роботу, та насправді я працюю гірше за інших, менш здібна. Це страшні, глибинні за своєю суттю речі. Проте більшість жінок не розуміють, що в них це є, а тому говорять, що гендерної нерівності не існує і особисто вони з дискримінацією не стикались.
Ще одна проблема креативних індустрій — брак інфраструктури. Мати чи батько не може прийти з дитиною в офіс і організувати свій робочий процес так, щоб не випадати з догляду за нею. Немає розроблених корпоративних політик, хоча у міжнародних компаніях ситуація краща. Також шкодить стереотип, що чоловіки не хочуть іти у декрет. Якщо вирішити ці дві проблеми, жінки виглядатимуть конкурентнішими як у своїх очах, так і в очах роботодавців.
Чи є дискримінованими лише жінки? Не знаю про ситуацію в креативних індустріях, але чула про те, як одна мама відмовлялась вести дитину до класу мого знайомого вчителя початкових класів, бо нібито юнак може обрати собі таку професію хіба через нездоровий інтерес до дівчаток.
Звісно ж, ні. Гендерна рівність — це не лише про жінок, і в креативних індустріях про це часто забувають. У нас є усталена роль як жінки-матері, турботливої берегині домашнього вогнища, так і чоловіка — того, хто сильний і заробляє гроші. Зрозуміло, від цих стереотипів потерпають усі, тому що не всі чоловіки хочуть бути сильними і не всі жінки хочуть сидіти з дітьми.
Окремі досвіди можуть бути оманливими — завжди маємо спиратися на статистику. Існують методи, як підрахувати, скільки чоловіків унаслідок стереотипів не стали вихователями чи вчителями, але наразі в нас таких досліджень немає. Пам’ятаю, ще в 90-х у серіалі «Друзі» показували чоловіка-няньку, проте в нас досі немає таких рольових моделей. Я багато років не дивлюсь телебачення і не знаю, що там відбувається, але коли раз на місяць приходжу до когось у гості й натрапляю на ввімкнений телевізор, то роблю побіжний висновок, що ситуація не надто змінилась.
У рекламних роликах жінки все ще перуть, чистять килими, стоять біля сковорідки, а чоловіки — рекламують телефони й сучасну техніку. На державному рівні чоловіка чи жінку не можуть узяти на роботу за певними професіями — за таке можна потрапити до суду.
Проте ми говоримо про невидимі кордони. За бажання, можна зробити конкурс під кандидата чи вдатись до інших методів. Якщо не займатись просвітництвом, стереотипи не зникнуть. На рівні взаємодії людини з людиною чи людини з організацією складніше унормувати питання гендерної рівності. Щоб прийти до думки про те, що жінки та чоловіки можуть бути будь-ким, необхідно працювати з цінностями.
Чи впливають на ситуацію гендерні квоти?
Гендерні квоти — це законодавчий інструмент, що показує свою ефективність принаймні в політиці. Найбільше у Руанді, де 61,3% депутаток. Це справді змінює ситуацію та наближує рівність. Проте здебільшого гендерні квоти впроваджують для виборних посад. У креативних індустріях, на мою думку, гендерні квоти можна застосовувати при формуванні журі конкурсів, експертних та консультативних рад, а часом навіть аудиторії.
Йдеться про те, що коли людина отримує державну підтримку, ось як грант УКФ, то має продумати, як зробити аудиторією свого проєкту і чоловіків, і жінок. Часто можна помітити, що певні події орієнтують винятково на жінок чи винятково на чоловіків. Наприклад, ніхто не допускає думки, що чоловіки можуть прийти на виставку вишивки. Мовляв, рукоділля — це жіноча справа.
Коли про рівність на законодавчому рівні говорять у ЄС, то йдеться про рівний доступ ресурсів, їхній справедливий розподіл. А тому жінок необхідно залучати до журі конкурсів. Навіть у ЄС, принаймні на 2018 рік, у аудіо та кіно помітно переважали чоловіки. Жінок мало — вони не режисерки, а радше координують чоловічу роботу.
British Council рекомендує: Як зробити культурний проєкт гендерно збалансованим
Але чи не буде це рівність заради рівності?
Насправді це і є основне питання, на яке треба знати відповідь. Так, сказати, щоб жінки та чоловіки подавались на конкурси, — це вже рівний доступ. Але коли в журі конкурсу — лише чоловіки, там переважає чоловічий погляд. Жінки та чоловіки знімають по-різному, про це кажуть дослідження. Ми звикли до чоловічого кіно, і коли жінка знімає про жінку, таке кіно можуть не сприйняти. Не тому, що неякісне, а тому, що особливе, незвичне. Ось і виходить, що в конкурсі, куди подаються і чоловік, і жінка, чоловіче журі скоріше вибере переможцем чоловіка.
Але, послухайте, жінки — це половина людства, а в Україні їх навіть більше за чоловіків. Є певна аморальність у тому, що цю половину людства, її погляди та сприйняття заховали в кут. Через те, що на жінок довгий час не зважали, географія, біологія та інші науки були упередженими. Навіть археологія — жінки так само воювали, але щоразу, коли дослідники знаходили тіло в обладунках, то ідентифікували його як чоловіка. Коли вдуматись, на всіх рівнях відбувається щось не так.
Жінку сприймають як іншу в найкращому випадку, а здебільшого — як щось другорядне. У вишах, де навчають креативних професій, як відзначають студенти й студентки, часто навчаються за чоловічими практиками. Чоловіки — центральні постаті підручників, автори концепцій. Це не означає, що жіночі гірші — ми просто ніколи їх не показували. Коли чоловік та його погляди є універсальною категорією та мірилом світу навколо, це називають андроцентризмом.
Жіночий досвід тривалий час маргіналізували. Навіть сьогодні, коли жінки роблять власні дослідження чи знімають свої фільми, то зосереджуються більше на чоловіках. Не обов’язково відомих, це можуть бути й регіональні постаті. Візьмімо історію Київської Русі у проєктах, підтриманих УКФ. Там на фестивалях реконструюють здебільшого чоловічі костюми, розповідають про чоловічі ролі, хоча жінки в умовах постійних війн у ті часи становили навіть більшість. Виходить, ми просто відкидаємо половину картини світу, і це однобічний рух уперед. Про це треба говорити в університетах, школах і навіть у дитячих садках, бо упередження про те, що рожеве — це дівчаче, а голубе — хлопчаче, починається ще там.
Алевтина Кахідзе
художниця та перформенсистка
Якою є ситуація з гендерною рівністю у вашій сфері сьогодні і якою вона була раніше?
Двадцять років тому, коли я починала свою кар’єру, ситуація була дуже коса. Відомими художниками в основному ставали чоловіки. Вони вважались маестро, а жінки-художниці були їхніми музами чи допомагали їм як кураторки або менеджерки. Сьогодні все помалу змінюється, і тих жінок-художниць починають розшукувати, випускають про них книжки, досліджують їхні техніки, малюнки, теми. Художниці моєї генерації нарівні з художниками отримують престижні премії.
Чому музи тих років не ставали художницями? Думаю, через невпевненість. Їх вчили інакше, закладали те, що зараз називають синдромом самозванки. А після університету ти народжуєш дитину і вже не можеш творити так само. Якщо бізнес-леді може найняти своїй дитині няню, то в нашій індустрії, що приносить небагато грошей, жінкам складніше дозволити собі няню. А тому народити дитину й водночас залишитись у мистецтві є викликом. Треба мати хороші менеджерські навички, везіння.
Чому змінюється ситуація? Жінки ж так само йдуть у декрет?
У моєму випадку було так. Я закінчила НАОМА — консервативну академію, де викладачі дозволяли собі сексизм і лише чоловічий погляд на мистецтво. Там ми малювали чоловіків лише задля того, щоб вивчити анатомію, — на перших курсах, а на 4-5-му, мовляв, уже вивчили, а відтак готові малювати винятково жінок як красивий об’єкт. Мені було невтямки, чому я, гетеросексуальна жінка, маю малювати іншу жінку. Викладачі відкидали мої питання — вони працювали за однаковими моделями з радянських часів, нічого не хотіли переосмислювати і вважали, що я просто чогось не розумію.
Прекрасно пам’ятаю, як на останніх курсах в університеті довго тривала дискусія про те, будемо ми вчитися 6 років чи 5 з половиною. Нібито вирішили, що 5, але зненацька прийшов викладач і повідомив, що таки 6. Для мене це було важливим, бо я планувала вчитися за кордоном. А тому в той момент я округлила здивовано очі, на що мені відповіли: «Кахідзе, ти що, вагітна?». Так, наче ніщо не може впливати на мої плани, окрім вагітності. У тому далекому 2003 році я не знала всіх тих розумних слів про гендерну рівність, сексизм, об’єктивацію, тому промовчала. А згодом зрозуміла, що та людина окреслила моє ставлення до репродуктивної функції та вплинула на вибір тем у моїх майбутніх перформенсах.
Після НАОМА я поїхала навчатись до Jan Van Eyck Academie (Нідерланди), де в навчальних закладах викладають гендерні студії та панує геть інше ставлення до студентів і студенток. Там зі мною розмовляли іншою мовою, показували інші книжки, розуміли різницю в підходах до сексуальності, тактильності, ставленні до жіночої та чоловічої натури.
Лише в Нідерландах я зрозуміла, що бути митцем — це коли не просто малюєш, а переосмислюєш дійсність, десь навіть провокуєш, підштовхуєш до розмови. Повернувшись, у 2006 році я створила свій перший перформанс «Тільки для чоловіків, або Суджений-ряджений, з’явись мені в дзеркалі», який критикиня Тамара Злобіна назвала початком історії українського феміністичного мистецтва.
Ставлення до людини як до особистості дає сили будь-кому — як жінці, так і чоловіку. Чоловіків-художників, які не вірять у себе, в нас теж багато. Адже коли чоловік проявляє ніжність, витонченість, то він нібито вже і не чоловік, не може бути маестро. Всередині мистецької спільноти таких стереотипів вистачає. Уперше я задумалась про обмеження для чоловіків тоді, коли мій друг, художник Анатолій Бєлов, отримав повістку до армії. Тоді я збагнула, що в якому б унісоні жінки не були з чоловіками, насправді він неможливий, коли навколо все ще не рівне. У той час як жінки часто можуть обирати, народжувати їм чи ні, чоловіки повинні відповідати на призов.
Чи можуть культура й мистецтво стати інструментом для просування гендерної рівності?
Мені здається, що свої перформанси я передусім роблю для себе, осмислюючи й посилюючи власні переконання. Та ось у 2018 році, коли PinchukArtCentre показав мою роботу «44» про репродуктивне насилля, дуже багато жінок написали мені, як сильно на них це вплинуло. Вони відчували, що навколо коїться щось не те, але доти не могли окреслити, виразити словами своїх почуттів. Писали, що хочуть привести в галерею своїх батьків. Часом ви можете не розуміти щось й навіть злитися, але згодом поступово зміните свою думку. Для цього в мистецтва є багато інструментів.
Мої малюнки про гендерну нерівність показували у метро завдяки руху HeForShe, а фонд Олени Пінчук також запропонував мені власні вікна для висловлювання. Я зобразила дівчину в одній із асан йоги, що однією рукою тримає дитину, другою — друкує в комп’ютері, третьою робить вправи з йоги й при цьому намагається вигуляти собаку. На малюнку був напис: «Емансипація в Україні спрацювала так, що подвоїла очікування від жінок».
Тепер вони змагаються між собою, хто краща менеджерка, і все це відбувається у формі такої нещирості, несолідарності одна з одною. Адже комусь вдається поєднувати, а комусь ні. Деякі жінки не помічають дискримінації, вважають це питанням здібностей — у мене був малюнок і про це. Жінкам хочеться бути сильними, належати до товариства чоловіків і щоб до них там ставилися з повагою, а не поширювати різні феміністичні «дурниці». Складно сказати, чи сприяють мої малюнки вирішенню проблеми гендерної нерівності. На мою думку, візуалізація додає життя сотням сторінок тематичних звітів, книжок та переконливої статистики.
Вадим Карп’як
ведучий політичного ток-шоу «Свобода слова» на ICTV
Чи зіштовхувались ви коли-небудь зі стереотипами щодо чоловіків на телебаченні чи у своєму житті?
Я щасливий чи неуважний: не знаю стереотипів, які травмували особисто. А ось про телебачення існує стереотип, що там значно більше чоловіків. Якщо підрахувати ведучих новин на українських каналах, то ви здивуєтесь: на телебаченні справді проблема з чоловіками.
Жінок загалом більше у журналістиці. 4-5 років тому я дивився трансляцію зустрічі Голови Верховної Ради з журналістами. Заради інтересу порахував, скільки серед представників медіа чоловіків, а скільки жінок. Якщо не помиляюсь, із 35 лише 2-3 були чоловіками. Тобто в політичної журналістики жіноче обличчя, і це теж недобре. Чоловіків сьогодні непросто привабити в журналістику, та натомість багато з них очолюють медіа та культурні установи, тобто йдуть за більшими фінансовими можливостями.
За вашими відчуттями, коли і чому жінок побільшало на телебаченні як експерток? Чи існує досі сексизм у спілкуванні під час телевізійних програм?
Експертів загалом побільшало після 2014 року, коли почався бум інформаційних каналів. Оскільки в Україні не було такої кількості відомих експертів, щоб ними заповнити ефір, почали витягати раніше непримітних. Очевидно, що спочатку експерток серед них було менше, але доти взагалі не існувало практики обговорювати будь-які новинні приводи в експертному середовищі.
Так, у спілкуванні на телевізійних каналах досі існує сексизм. Але те, що на нього почали звертати увагу в суспільстві, для мене є хорошим сигналом. Фемінізм у здоровому сенсі розвивається та проникає в маси. Але треба розуміти, що сьогодні влада з’ясовує стосунки в прямому ефірі, й часто рівень дискусії опускається. Але все залежить від модератора дискусії. Якщо він пропускає повз вуха спалахи сексизму, приниження, стереотипи чи хамство, то політики й далі правитимуть своєї. Як ведучий, я завжди стараюсь робити зауваження й зупиняти подібне.
Телебачення йде в ногу із загальними (і не лише українськими) трендами. Реклама — це завжди апелювання до основних інстинктів, але такої явної сексистської реклами, як колись, більше немає. Якщо і з’являється, через шум її тут-таки прибирають. Також ми на ICTV не лише у програмах, а навіть у внутрішніх документах послуговуємось фемінітивами. Глядачі вже звикли до «народної депутатки» й «професорки».
Чи може телебачення вибирати рекламу? Ми ж могли відмовитися від сексизму в рекламних роликах десять років тому.
Може, але слід зважати на те, що реклама не береться на пустому місці. Спочатку її тестують на людях. Деякою мірою рекламодавці стають заручниками. Вони хочуть, щоб реклама їхніх ліків від кашлю спрацювала на цільову аудиторію, і, знаючи, що у більшості сімей лікуванням дітей займається мама, у роликах на цю тему завжди показують саме жінок. Натомість у моїй сім’ї аптечкою опікуюсь я.
Але це «я» вибивається з умовних 80%, тому чоловіка чи обох батьків не покажуть у такій рекламі, допоки хтось не піде на експеримент. Рекламодавці відчувають свою відповідальність у просуванні суспільних норм, але, разом із тим, це бізнес. Вимагати від нього, аби руйнував наші стереотипи, не можна. Цього треба вимагати від держави, що опікується освітою, найбільшим інструментом впливу на людей.
У Голлівуді досліджували реакцію на різні фільми та серіали: аудиторія неохоче сприймає сюжети з новими гендерними ролями. Як же здолати цей опір?
Люди взагалі тяжко сприймають нове, бо це може принести небезпеку. Така наша природа — ми хочемо перевірених ходів. Змінюватися складно, і це не відбувається в межах одного покоління. Сьогодні серіали, як колись товстелезні романи, мають потужний виховний вплив. Звичайно, якщо показати людям абсолютно новий сюжет, де гендерні ролі розділені не за їхніми стереотипами, це буде незвично. Але поступово й вони стануть популярними.
Можливо, не відразу: є приклади чудових серіалів, які провалюються, ось як The Wire. Відмінний зразок соціальної драми, який критики називають одним із найкращих серіалів, що будь-коли існували, але рейтинги були посередніми. Таке буває: можна найняти найкращих акторів, оскароносного режисера та сценариста, але це не спрацює і ніхто точно не назве причини чому. Креативні індустрії — шалено дивний бізнес із комерційної точки зору. Колись я натрапив на статистику, що, перш ніж дати світові один супергурт, у 90-х великі рекорд-лейбли випускали близько сотні інших.
Та водночас креативні індустрії тим і прекрасні: ніколи не знаєш, що вийде в кінці. Помилкою є ставитися до креативності як до чогось такого, що одразу спрацьовує. Це м’яз, який треба тренувати. Коли живеш у культурі, що постійно показує тобі різні варіанти прекрасного, до цього звикаєш. От чому всі так захоплюються італійським дизайном? Чому їхній одяг та взуття такі красиві? Та тому, що Відродження: люди звикли жити в естетично довершеній реальності, де в одній церкві «Екстаз святої Терези» Берніні, а у другій — Джотто. Коли люди починають жити в такому естетичному середовищі, то формують його навколо себе, і згодом естетика породжує етику.
Читайте також попередні матеріали спецпроєкту.
Проєкт підготовлений у співпраці з Катериною Кравчук. Фото експертів — надані героями та героїнями.
[Культура: Перезавантаження — спільний проєкт The Ukrainians та British Council Ukraine в рамках Creative Enterprise, що є частиною програм House of Europe.]
