Нещодавно в розмові про Бахмут із львівською знайомою я згадала, що це місто першого українського прапора.
У її голосі відчувався подив із ноткою страху: «Я все життя думала, що це в нас у Стрию був перший прапор, тобто на заході України», — випалила вона.
Вочевидь, мої слова руйнували її уявлення про те, що може бути притаманним заходу чи сходу України.
Їй ішлося про 1990-й, коли над Стриєм уперше за радянські часи замайорів синьо-жовтий стяг. І ця історія дуже добре вкладається в наші уявлення про Галичину. Історія ж про Бахмут має дещо інший історичний контекст. Після проголошення Української Народної Республіки, 1917-го, наш прапор підняли над Бахмутською повітовою земською управою. Бахмут мав стати центром «Половецької землі» УНР, тож тоді український прапор, вважайте, вперше замойорів над Донбасом. Але хто про це знає, окрім місцевих?
Ці два міста, що їх розділяє понад 1200 кілометрів і які описують себе через цей перший для кожного піднятий український стяг, на позір не схожі, бо мають різну історію і різні історичні травми, але водночас мають багато спільного. Мова тут навіть не про патріотичність, а про нашу людську схильність приписувати тому чи тому далекому від нас регіону певні особливості, виходячи з узагальнення фактів, почерпнутих із новин, результатів виборів, розмов зі знайомими.
Інколи я уявляю свій мозок бібліотекою зі стелажами, де лежать різні слова і поняття. Інколи можу промахнутися, коли втомлена або в стресі, та назвати креветки устрицями, бо вони лежать у голові десь поряд. Мозок сортує поняття за подібністю, до відомого він спроваджує щось нове. Тож коли ми маємо певні стереотипи, дуже складно покласти на стелаж «Донеччина» томик поезії протестного поета Василя Стуса чи книжку яскравого дисидента й літературознавця Івана Дзюби. Бо ні Стус, ані Дзюба не вписуються в уявлення про донецький культурний ландшафт. Адже що пересічний українець думає про Донеччину? Що це, передусім, Донбас, а значить, заводи, шахти, терикони, тому — робітники, а не інтелігенція. Звідки там вирости Стусові? Де там народитися Дзюбі?
Хоча насправді, якщо подумати, це навіть логічно, що за найскладніших умов люди гартуються, стають радикальнішими, і Стус міг стати Стусом тільки там, у Донецьку. Але наш організм любить заощаджувати енергію, навіть на процеси в мозку, особливо якщо ця проблема не є загрозою для виживання організму. Проте, з іншого боку, це заважає нам побачити одне одного, тобто усвідомити себе справжніх.
Розповім вам про схід, мою батьківщину. Схід не асоціюють з ОУН–УПА, які ми звикли вважати чи не найбільшим неспростовним історичним доказом боротьби за державність і патріотизму. Втім, мережа оунівців на сході була доволі розвинута, і про це написано не одну дисертацію. Люди часом також не асоціюють ці території з Голодомором, бо уявляють схід індустріальним міським ландшафтом, а не сільським, де був можливий Голодомор. А він там був.
Це важко виміряти, але, очевидно, саме українське прикордоння, яке межує з Росією, чи не найбільше потерпало і потерпає далі від Росії лише тому, що туди легко дотягнутися.
Саме тут радянська влада найдовше та найінтенсивніше випробовувала свої збочені методи боротьби з українством, і саме тут зараз, а також на півдні, точаться найжорсткіші бої за всю Україну.
Проте досі чути побоювання, мовляв, наш схід не такий патріотичний, як захід, не такий український, як треба. Інколи до цього додаються маніпуляції з даними. Саме до такої маніпуляції вдався минулоріч Ілон Маск, але до нього це робили з десяток українських поважних культурних діячів і топових письменників. Власне, американець видав результати виборів 2012 року за статистику щодо того, чи хочуть українці належати до України, а чи стати частиною Росії, та натякнув, що частину України слід віддати Росії.
Парламентські вибори — це вибори українцями українських партій. Навіть ті партії, що їх називають проросійськими, є українськими партіями. Їхня проросійськість полягає переважно в обстоюванні бізнесових інтересів очільників цих партій з огляду на російське партнерство, вигідне для них. Але, вибачте, це проблема всіх наших партій, як і корупція, олігархат і подібне. Ми ж не припускаємо, що українські виборці, що проголосували за прозахідні партії, хочуть приєднатися до Польщі. Чому тоді ми думаємо таке про схід? Це методика дезінформації, це те, з чим ми боремося, коли мова йде про Росію. Але чому те саме робимо самі?
Референдум на тему, чи бути українцям незалежними, чи залишатися в одній країні з Росією, був лише один — 1991 року. Відкриваємо результати: у Луганській області за незалежність проголосувало 80,65 людей, це трохи більше, ніж у Києві, де отримали результат 80,35%. У Донецькій результат дещо нижчий, але теж високий — 76,73. Іще нижчий, але все ще дуже високий відсоток у Харківській області — 75,68.
Це єдині повні дані про прагнення українців жити в незалежній державі. Можна дивитись також на свіжі соціологічні опитування, але, враховуючи, що через окупацію певних територій вони й близько не мають того охоплення, що референдум, треба бути з ними обережними.
Повернімося до культурних героїв, яких нам усе ж треба сьогодні розкласти по поличках.
Покопирсавшися в цій темі, я помітила, що ми маємо діячів, які асоціюються з певним регіоном України, і тих, що з регіоном, звідки походять чи де подовгу мешкали, не асоціюються жодним чином. Серед першої групи, наприклад, Григорій Сковорода (Харківщина), Тарас Шевченко (Черкащина), Іван Котляревський (Полтавщина), Іван Франко (Станіславів та Львів — тобто Галичина), Леся Українка (Волинь). Що між ними спільного? Це класики, які ввійшли в канон української літератури понад століття тому.
Коли ми говоримо про недавні радянські часи і згадуємо про дисидентів, то найперші асоціації у нас виникають зі Львовом та Києвом. Передусім тому, що це вписується в стереотип: Галичина — патріотична. А Київ — столиця, отже, всі передові процеси завжди відбуваються там. Тому говорити в контексті Львова про Григорія Чубая чи Ігоря Калинця просто — вони «просяться» на ту поличку. А ось Іван Дзюба чи Василь Стус у стереотип про Донецьк не дуже вкладаються, тому ми помилково їх кладемо десь зовсім поряд із львів’янами.
Стереотипи спонукають до певної поведінки. Важко повірити, але вперше з часу здобуття нами Незалежності до Луганська приїхав відомий немісцевий український письменник лише 2007 року. Це був Юрій Покальчук.
Після цього там виступали Сергій Жадан, Ірена Карпа, Юрій Андрухович, Любко Дереш. Інтерес місцевих читачів був шалений. Театральна зала на кілька сотень місць у драматичному театрі була замалою для презентації «Трициліндрового двигуна любові» Андруховича, Жадана і Дереша — я пам’ятаю, як луганчани стояли в проходах.
У напівпідвальній книгарні, де презентувала свою книжку Карпа, люди не лише сиділи в залі, а й стояли поміж полиць і сиділи на сходах.
Луганську було мало українських літературних подій, публіка хотіла ще, але туди мало хто приїздив, зокрема через стереотип, що публіки не буде.
Зараз часто звучить питання, як інтегрувати регіони, що були в окупації, після нашої перемоги у війні з Росією. Гадаю, має бути не лише спільний для всіх регіонів інформаційний простір, не лише якісна освіта з високим рівнем викладання української мови, щоб її знали всі однаково і на сході, й на Закарпатті, приміром, у тих селах, де зараз розмовляють лише угорською.
Також має бути рівномірний доступ до української культури, до знань про наших культурних героїв — книгарні в містах, великі щорічні культурні події в обласних центрах, гастролі письменників, стендаперів, співаків. Тобто спільний культурний простір, що допомагає нам ідентифікувати себе як українців, відчувати, що ми разом.
Мені би дуже хотілося уявити, як після перемоги стрияни сідають у поїзд і їдуть у Бахмут, а бахмутчани їдуть на День Прапора до Стрия.
Вони теревенять за чашкою чаю чи кави, розуміють, що дуже схожі. Ці два міста, що їх розділяли 1200 кілометрів, розуміють, що ці 1200 кілометрів насправді їх з’єднують.
Тоді в умовній бібліотеці, що в нас у голові, на поличці «Донецька область» з’явиться місце для Василя Стуса та Івана Дзюби. Поличка «Луганська область» пасуватиме Володимирові Сосюрі, а ще Василю Голобородьку, може, ще «Слово о полку Ігоревім» поміститься. На поличці «Харківська область» — біля Григорія Сковороди та Григорія Квітки-Основ’яненка розмістяться письменники «Розстріляного відродження».
Поличка «Львівщина» буде і для Івана Франка чи Андрія Бандери, батька Степана, і для сучасних культурних героїв — Галини Крук, Остапа Сливинського, Маріанни Кіяновської.
Мабуть, такий умовний поїзд уже вирушив — не лише з Бахмута, а й з інших міст лінії фронту чи окупації. Ми вже дізнаємося одне про одного дуже багато, і це є найкращим щепленням проти безладу в голові, який спричиняють дезінформація і стереотипи. Головне — ніколи не зупинятися в цьому русі, особливо після перемоги.
Любов Якимчук — письменниця, авторка поетичної книжки «Абрикоси Донбасу», лавреатка премії американського фонду Ковалевих у номінації «Поезія», Нью-Йорк (2017).
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
