Комік Василь Байдак стверджує, що сміх буде з нами завжди, й ділиться, як військові з Азовсталі розповідали йому про жарти в полоні.
З початком повномасштабного вторгнення Байдак, резидент «Підпільного стендапу» й один з найпопулярніших коміків країни, почав волонтерити. Застосовував свої вміння, щоби привертати увагу до великих складних зборів. В інстаграмі Василь заохочує читачів до донатів будь-якого розміру і раз по раз нагадує, що невелика постійна підтримка ефективно закриває військові потреби. За рік повномасштабного вторгнення Василь з дружиною самостійно зібрали понад 8 мільйонів гривень на ЗСУ.
Байдак вивчав право в університеті, але юристом не став. Ми розпитали Василя про те, звідки приходить комедія, як вона відповідає на питання ідентичності та що означають для нас герої, якими ми мріємо стати в дитинстві.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
У тебе є один мінус: ти не присутній у Вікіпедії. Бо я почала складати пазлик твого життя і зрозуміла, що треба дуже багато уточнити.
Так, мене у Вікіпедії немає, і я навіть не знаю, як це робиться. Але знаю, що наші друзі «лігосмішники» заходили на сторінки селебріті й там усе переписували. Наприклад, Ігор Кондратюк в дитинстві славився тим, що професійно надував жаб. Декілька днів воно висіло, а потім Вікіпедія все міняла назад.
Ти жив певний час у Вінниці, потім — у Харкові, останні 4 роки — в Києві. Ти на початку життя був подолянином із Поділля, а зараз ти подолянин із Подолу. Чим Поділ притягує?
Це таке місце затишку. О, тут же дітей нема, прикинь. Нема дітей! Я думаю, що тут таке? А це не спальний район, тому їх дуже мало. Тут є тільки одна компашка готів, які збираються біля станції метро Тараса Шевченка і все. Тут дуже багато тварин. Нема дітей, і є тварини. Скажи, чи це не рай?
А ще це місце концентрації прикольних творчих людей, цілі ком’юніті. І варто памʼятати, що таке подільське ком’юніті відвоювало свого часу кінотеатр «Жовтень».
І толоки постійні, і громадський простір «СамоСад»…
І плюс немає високої забудови, тому можна помилуватися небом і побачити навіть якісь церкви, які стоять у центрі. Бо це місто в місті.
У Харкові ви жили винятково у комунальних квартирах. Це було чимось принциповим?
Так, принциповим. Гроші. Це такий був принцип у Харкові: не платити гроші, бо їх нема.
До того ж комуналка — можливість пожити в прикольній хаті з високими стелями, але не за всі гроші світу. І тоді в Харкові дійсно грошей не було, ми їх збирали й відкладали на подорожі. Тому комуналка — ідеальний варіант проживання, а ще кожного дня якісь інші люди. Точніше, одні й ті самі, але з різними історіями. Тому ти точно не нудьгуватимеш, а якщо й так — просто вийди на кухню і все, там понесеться. Хтось помідори заквасив, у когось онук дурний, а в третього якісь історії з життя. Ну, коротше, клас.
Ти давно не живеш у Вінниці, але й не відхрещуєшся від своєї вінницької ідентичності.
Ні, ні, Вінниця — топ.
Уже майже десятиліття за багатьма рейтингами Вінниця — найкраще місто для життя в Україні.
Мене смішать ці рейтинги. Чому? Їх, мабуть, Гройсман робить. Чесно кажучи, я підозрюю, що вони просто проплачені. Але це не точно.
Чи ти готовий був би повернутись у Вінницю? Як ставишся до цього міста?
Це точно зручне, комфортне місто. Місто з архітектурою та місцями, які ще не розкрили навіть ми з батьками. Чи повернувся би я туди жити? Станом на цей момент не розумію, для чого. Тобто, якщо мене дуже попаяє і я захочу приїхати туди, звідки вийшов, то, може, й повернуся у Вінницю, щоб віднайти своє коріння і відповідь: хто я є? Бо Тибет наразі закритий.
Але водночас я постійно вертаюся туди. По-перше, у Вінниці батьки, тому я їжджу туди так часто, як можу. А що у Вінниці по-друге? Хочеться якесь одне слово. Але це не про «комфортно», тому зупинимося на слові «рідне» — це те слово, яке спасає будь-кого, бо всі народились у містах, у які не повертаються з ряду причин.
А Харків для тебе який?
О, Харків — це творча капсула. Там ти зростаєш на рівні творчості стовідсотково. Якщо захочеш займатися творчістю — то воно несеться. Там дуже багато різних людей, які просто творять. Якщо в тебе є аркуш картону, то ти можеш стати художником, бо можеш щось намалювати і воно саме складеться, й от ти вже десь сидиш у підвалі і з кимось спілкуєшся про порцеляну, а навколо висить купа картин і тобі кажуть: ми ввечері робимо діджей-сет, під який будемо викрикувати вірші Жадана, — це така нова течія, вона зародилась в Харкові пʼятнадцять хвилин тому. І це прям гумористично!
Я не знаю, як зараз, бо через клятих росіян місто постійно під обстрілами. Але я все ж таки впевнений, що Харків був і залишиться місцем творчої сили.
І водночас у Харкові не було тих майданчиків для виступів, які були в Києві, тому ви з твоєю дружиною Лізою переїхали. Яким став для тебе Київ? Чи була потреба його досліджувати?
В нас була потреба його досліджувати, коли ми жили у спальному районі — на Осокорках. Бо тоді тільки-но почався карантин, ми закрилися на районі і у нас починала свистіти фляга. А це прямо такий спальний район, кардинальна протилежність Подолу.
І це те, що мені дуже важко дається, — спальні райони. Вони висмоктують з мене всю енергію: ти гуляєш, шукаєш щось прекрасне, а його немає, бо район просто зручний і все.
А я не скажу, що готовий будувати своє життя заради зручного. Мене цікавить незручне.
Це яке?
Непристосоване до комфортного проживання, щоб мінімізувати твої походеньки і щоб ти не виходив за межі району. Дивишся на будь-який житловий комплекс, і у них там все є: тренажерка, якісь ресторанчики, магазини для дітей, для тварин, для папуг. Мабуть, і своя мерія вже є. Спальний район пристосований для молодих батьків, бо ти не хочеш іти в «Сільпо», яке за 24 квартали від тебе і де немає пандусів, як їх нема на Подолі.
Там, на Осокорках, ми шукали і знайшли прикольне: праворуч у тебе індустріальний, бетонний спальний район з різнокольоровими турніками і сірими цеглинами, а ліворуч, по той бік траси, — тупо природа, просто неймовірна природа.
Ми там знімали купу відео про Бубудука (вигаданий персонаж Василя Байдака, схожий на неандертальця, — TU). Ми відкрили для себе це місце під час коронавірусу, бо жили у квартирі вчотирьох, тому час від часу хотілося кудись іти, а йти нікуди не можна, тому йшли на природу. Там і озера, і ліс, і піски, і болота. Ми там навіть гриби почали збирати! Уперше в житті ми назбирали грибів і потім насмажили, бо карантин — це ж іще й був удар по грошах. Немає виступів — немає грошей. Все просто. Класно було: зібрали підберезовиків — самі себе забезпечили.
Зараз літо, тому розкажи, з чим у тебе асоціюються літні канікули.
Це було так давно. З водяними пістолетами і з повітряними кульками з водою. Бо я памʼятаю, що на Івана Купала весь двір у нас мочився з водних пістолетів та з відер з водою. І це був супертреш. Ми набирали воду у всі ємності, які були, вибігали надвір і поливали одне одного, незалежно від статі, гендеру, віку й політичних переконань учасників.
Інколи під «обстріл» потрапляли дорослі, але вони знали, що в цьому дворі (та й у сусідніх теж) так було прийнято. Інколи я ставав на такий касетний полив кульками з водою зі свого четвертого поверху: набираєш багато кульок, висовуєш відро з квартири і прямо з вікна лупиш.
Тебе відправляли в дитячі табори?
Так, у мене були танці. А танці — це подорожі за кордон, ночівлі гуртом, обмазування пастою. Тому табори були, але танцювальні.
Ти займався у Зразковому ансамблі народного танцю «Квіти Поділля». Скільки ти там протанцював?
Десять-одинадцять років. Умовно, всю школу. Скільки ходив у школу — стільки танцював.
І тобі подобалось танцювати? Чи тебе туди запхали? Мама сказала: ходи! — і Вася ходить.
Мене запхали. А хто, взагалі, хоче прям ходити на танці? Це все міф! І я бачу, як це зараз навʼязується племінникам і похресникам. Бо танці — це така штука, яка передається з покоління в покоління. Бо всі родичі кажуть: Вася ходив, Вася був задоволений. І ти такий: ага, задоволений, але не відразу.
А чому спочатку ні?
Ну, бо це… танці. Хто взагалі хоче щось робити синхронно з іншими людьми? Ніхто й ніколи! Ніхто на вулиці не збирається, щоб зробити щось синхронно. Якщо воно синхронне, то, скоріше за все, в основі лежить праця. І, вірогідно, вона примусова.
І дисципліна.
Да, дисципліна 100%! І це ще та така радянська дисципліна — аб’юз над дітьми. У мене є про це трошки матеріалу в стендапі. Зараз теж є дуже багато танцювальних колективів, де аб’юз над дітьми прийнятний, як мастхев. І чомусь це так смішно, бо інколи вчителька у школі прикрикнула на дитину і все — комісія. А на танцях — це якась просто чорна діра, бо там може творитися що завгодно.
Я не знаю, може, це фільми — «Чорний лебідь» чи «Брудні танці» дозволили викладачам бити палицею, наприклад, по ногах, коли щось не виходить?
А ще танці — це про витривалість.
Це правда. Бо що дали танці, то це якусь таку шалену витривалість. Я пам’ятаю один із найбільш трешових концертів. Це було в Румунії, я у класі десь пʼятому, наша перша поїздка за кордон. А що таке танцювальний фестиваль? Це коли танці йдуть один за одним. Тобто ти під низ одягаєш наступний костюм. А сам виступ був на озері, тобто посеред води була хитка платформа. Літо, спека, в тебе під низом декілька костюмів. А що таке українські народні танці? Це показати всьому світові, що українців краще не займати, бо якщо вони можуть робити трюки в гопаку 5 хвилин, падаючи на коліна зверху, то, мабуть, у боях вони теж такі витривалі.
Але ми діти, ми не хотіли битися, тому все, що робили, — пітніли. Ти вибігаєш із цього концерту, лягаєш на землю, хтось тебе тримає з-за плечі, а інший стягує цей чобіток. Бо ясно, що в дитинстві ти взагалі не думаєш про розмір стопи. І ти такий: от чоботи є, то я їх вдіну! Маєш 39-й, а береш 37-й. У тебе там пальці скрючені, ці чоботи шкіряні, намокли, обтягують. І от уже двоє людей тягнуть. І це не жарт, я не гіперболізую. І от ти вже вилітаєш на наступний танець. І це неймовірна витривалість, а опісля багато мінусів — хвороби коліна, деформована стопа.
Народні танці виконують у народному одязі — у шароварах, вишиванках, в шапках, вінках. Чи маєш відповідь: де починається шароварщина?
У нас був танець про всю Україну «Родослав», де були костюми з різних регіонів. І важливо, що одяг був традиційний, як і рухи, і музика. Бо важливо було дослідити і показати справжнє. Ми, діти, його не дуже любили, бо там було мало веселого, але концептуально це був крутий танець, який розумно обʼєднував елементи народного і тривав хвилин 7. Це робота з народним.
А шароващина — це коли народне тупо експлуатують.
Шароващина небезпечна, бо вона не показує глибину культури, а лише найбанальніші вершки.
Таке є в піснях, є і гуморі. Коли ти, наприклад, жартуєш про те, що може бути відомо багатьом людям: стосунки в родині, побут, як хропе дружина, як поводиться теща — це суперповерхові жарти, відомі всім, а тому й мають велике охоплення. Коли ти робиш щось в українській культурі, у танцях, співах, книжках, і знімаєш верх, то знімаєш те, що всім буде зрозуміло. Небезпечно, якщо закріплюєш ці поняття, а не відкриваєш нового. А культура має давати нове і заглиблювати аудиторію.
Наприклад, я не буду співати про «Розстріляне відродження» і будинок «Слово» у Харкові, бо це складно, краще заспіваю про чорнобривці. Є ті, хто це розуміють і свідомо не хочуть поглиблювати свій контент, а є ті, котрі й не знають. Я вболіваю за комедію, щоб промахи і шароващину обговорювали, породжуючи дискусії. Якщо вже розбирати, то так, як це зробила Юлія Юріна, котра пояснила, що не так із піснею «Гопак» та примітивним використанням фольклорних мотивів у музиці. І це прикольно, бо зʼявилася якась нова історія, дослідження, діалог.
Поговорімо ще про дослідження: хто такі взагалі Байдаки і звідки вони взялися?
Я зупинився на тому, що байдак — це козацький човен.
Не лише козацький човен! У словнику є ще одне визначення — безтурботна, гуляща людина.
Я справді безтурботний. Мене багато чого турбує, але й не турбує водночас. Але не гуляща взагалі. Тому я більше, мабуть, на човен схожий.
Якщо говорити про рід. Чи цікавило тебе колись, ким були предки?
Через розмови я по-своєму дослідив батьківську лінію до прадіда. Річ у тому, що найстарші члени родини обриваються на моїх батьках, тому глибше копати немає куди. Дідуся по мамі я взагалі не знав, навіть тато не був з ним знайомий бо він був ветераном Другої світової й дуже рано помер. Знаю лише, що опинився у Вінниці через фільтраційний табір.
Він спершу потрапив у полон, а після цього радянська влада така: ой-ой-ой, а хто ти, а вдруг ти враг народа, давай тебе на Сибір закинемо, ти там поживи! Він пройшов через фільтраційний табір і там познайомився з бабусею. Дідусь працював у полі в колгоспі, потім на молочному заводі, а бабуся після фільтраційного табору була домогосподаркою і виховувала дітей.
А ти в дитинстві ким мріяв стати?
Водієм автобуса. Я у мами нещодавно про це запитав. І я думав, що мама назве щось прикольне: що я хотів стати агентом ФБР, дослідником інопланетян або піратом. А мама каже: ні, водієм автобуса. Бляха, звідки це взялось? Ну, водієм автобуса теж офігенно, хоча тоді ще не вийшов фільм «Патерсон». Якась естетика в цьому є.
Ти пригадуєш, ким хотів стати уже після школи? Хоча батьки-юристи все одно вмовили йти вчитися на юриста.
Я хотів бути актором. Але батьки маніпулятивно обходили цю тему. Не заохочували, але й не відговорювали.
Чим тебе манила професія актора?
Нещодавно вдома з дружиною фарбували стіни і вмикали багато різного контенту, як-от документальний фільм «Робін Вільямс: Зазирни в мою душу». І там також було запитання: чому Робін Вільямс пішов у комедію? І він розповідав про те, що чув, як люди сміялися, і його це захоплювало. Він із дитинства памʼятав епізод: батько дивився щось по телевізору, розсміявся і Робін Вільямс подумав: ого, щось змогло розмішити мого батька!
І я його розумію, тому що в мене батько також серйозний.
І мені цікаво зайти в цю історію через батьків, бо у моєму дитинстві сміху було багато: батьки зі своїми друзями постійно жартували, сміялися.
Ходили на Маланку, перевдягалися в Сердючку чи в іспанських танцюристів. Колядували по різних хатах, веселилися. Я думаю, це залишило відбиток.
А ще я тоді дивився КВК: людина стоїть на сцені, говорить, а весь зал сміється — мені це подобалося. Мама розповідає, що я у дитинстві співав, і навіть є касети із записами. Батьки це захочували, хвалили, тож я грав щось на гітарі без однієї струни. І, мабуть, я відчував енергетику від домашніх виступів і схвалення.
Коли ти закінчував школу, в Україні популярним був не тільки КВК, але й Comedy Club Україна. Ти стежив за цим проєктом?
Ну, просто КВК був раніше, там була задіяна купа людей. Я Володьку (коміка Тараса Стадницького) пам’ятаю з дитинства, коли він грав у львівській команді «Набла».
Український Comedy Club — це теж була супертєма. Я пам’ятаю, що ховався від батьків, казав, що лягаю спати, щось вигадував, щоб лягти у кімнаті з телевізором. А після 23-ї починався Comedy Club. Там же матюки не були запікані! І комедія була гостра й вульгарна.
Хто найбільше подобався у Comedy Club?
Мене смішив Дядя Жора.
Я так бачу, крінж ти любив завжди.
Він тоді не був крінжом, розумієш? Він тоді відігравав дуже смішні мініатюри, а до цього був у команді з Хмельницького «Три толстяка».
Ти хотів потрапити у Comedy Club?
Звичайно! Але це була закрита тусовка, куди напихували багато зірок. Я ще тоді стендапу не бачив, але в цілому плюс-мінус це й були якісь початки, основи. Зі стендапом перегукувалося передовсім те, що це був клуб, а потім те, що коміки по одному виходили до аудиторії.
Якщо продовжити клубну тему, то «Підпільний стендап», резидентом якого ти є, — це теж клуб. Чи це родина? Чи що це?
Мабуть, найпростіше слово, яке пояснює цей тип стосунків, — ком’юніті. Родина точно ні… Ну, хоча тут є і дядя Женя, і якісь супермолоді коміки та комікеси, тож якщо це й родина, то така, з якою ти не хочеш часто бачитися — приїхав на Різдво, на Великдень і коли хтось помер; ти привітався, перекинувся кількома словами і поїхав. Є якісь тісніші зв’язки всередині комʼюніті, є спільна праця, є відчуття клубності, бо є база, а є ті, хто віддаляються і починають вільний політ, а є ті, хто залишаються в «підпільному» довго.
У тебе є телеграм-канал про комедію «Стало душно», де ти ділишся різними посиланнями на контент із тобою, робиш розлогі дописи про стендап, музику чи фільми. Нещодавно ти вивчав на дуолінго японську і всі ми, твої підписники, стежили за твоїми успіхами й першістю в рейтингу. Чому японська?
У мене похресниця-підлітка почала вчити японську, я подивився на це й подумав: ого, прикольно! Може, й мені спробувати японську? Бо на дуо вчити англійську — зашквар, там попадається все те, що ти знаєш і так, а вчити геть нову мову — офігенно. Ліза вчить іспанську, а я задля гри вирішив спробувати японську.
Скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина! У якому фільмі ти хотів би знятися?
Комедії абсурду! У будь-якому фільмі, де є Шая Лабаф — чи у «Трансформерах», чи в «Арахісовому соколі». Будь-що від «Монті Пайтон», щоб хоча б із кимось з них поспілкуватися. І одразу треба сказати якусь контравесійну річ про те, чого я категорично не хочу: я би ніколи не захотів знятися в «Скаженому весіллі». От прям ніколи! Будь ласка, хто там цим опікується, оберігай мене!
Якби була така опція, то ким із кіногероїв ти хотів би стати, чиє життя прожити?
Звісно ж, героєм Раміла з фільму «Люксембург-Люксембург».
Водій маршрутки?
Ні, коп! Блін, ти розумієш, це має бути якийсь поганий фільм! Бо у всіх гарних фільмах таке життя, що там і кайфово, і взагалі некайфово водночас. Тому, якби треба було вибирати, то я би хотів прожити життя Енді Кауфмана, щоб подивитися, як воно все. Але в тому житті стільки мінусів було: тобі наприкінці у Тайвані дістають жабу з легенів, бо лікують від раку, а ти все одно помираєш. Або бути Бетховеном.
Собакою?
Звісно! Оце потрясно. У неї все супер, життя чудове, затримує багато злочинців, живе в комфортному домі, годують, кайф!
А героєм книжки?
Точно не Томом Соєром!
Краще Геклберрі Фінном.
Я був би якимсь персонажем Паланіка. І роману Кена Кізі «Sometimes a Great Notion» — оце життя! Їхати автобусом, жити в канадських лісах, спилювати ці огромні дерева, як багатоповерхівка… Ти їх спилюєш, вони падають, потім сплавляєш по річці — щось у цьому є. Мені здається, це дуже гарна атмосферна історія. І, знову ж таки, трагічна. Але яка це книжка, якщо без трагедії?
У твоєму житті комедія переплетена з театром, ти дійсно брав участь у театральних постановках. Які в тебе стосунки з театром сьогодні?
Я грав в експериментальному театрі в Харкові — «Котелок». Нову драму. Зокрема я грав у пʼєсі Наталі Ворожбит «Вій. Докудрама» та у пʼєсі Максима Курочкіна «Клас Бенто Бончева».
Чим для тебе магія театру відрізняється від магії кіно?
Магія театру — це те, чого ніколи не буде в кіно: передача живих емоцій. Я навіть стендапи колег зазвичай дивлюсь наживо. Так, щоби сольник подивитись на ютубі, — дуже рідко. Бо мені подобається ця енергетика, яку відчуваєш. І у театрі те саме.
Дуже складно це описати, але актор, як то кажуть, прямо світиться, ти відчуваєш цю енергію, вона пре, і ти можеш надихнутися.
Це змішування кисню в приміщенні, певний рівень температури, маніпулятивного крику, який на тебе впливає. І в цьому прикол: ти не можеш відключитися і усвідомити, що перед тобою розігрують п’єсу. Бо якщо вистава гарна, то ти сприймаєш цих персонажів як реальних людей. І якщо ти достатньо емпатійна людина, то в театрі переживеш емоційне потрясіння, приймаючи біль, радість чи щастя героїв. Але тоді ти будеш і пакету, який застряг на дереві, співпереживати.
Не знаю про пакет, але коту на дереві точно. Слухай, українці постійно створюють меми й намагаються жартувати. Чи існує така межа, за якою ми не зможемо сміятися?
Межі немає. Ми вже стільки пережили болю і трагедії. Але смішне буде з нами завжди, і смішного є багато видів: від іронії до бурлеску, від гротеску до сарказму. Кумедне можна знайти у будь-чому, а сміх — рятівний. Тому я впевнений, що якщо росіяни підірвуть ЗАЕС, то всі, хто створюють комедію, по-перше, одразу почнуть допомагати (так, як і було з катастрофою на Каховській станції) — волонтерство, збір коштів, купівля, — а по-друге, зʼявлятиметься комедія. І комедія не про катастрофу, а про інше, бо ти вимушений це робити — жартувати. Тривожність, звісно, посилюється з кожним днем.
Росіяни роблять усе можливе, щоб у нас не було сміху, але він буде з нами завжди.
У мене нещодавно було потрясіння: проводили аукціон, збирали кошти на реабілітацію військових «Азову», і там була Нава, захисниця Азовсталі. І вона каже, що коли була з побратимами в полоні, то вони згадували наш театр абсурду, бо «там такий абсурд відбувався, що вашому театру і не снилось». У них той рівень комедії, який взагалі не можна осягнути.
Нас запрошували виступити в клініку, де військові зі втраченими кінцівками. І те, про що вони жартують між собою, — взагалі неможливо уявити. Жарти в бліндажах, жарти тих, хто в полоні, — вони є. Бо навіть у максимально жахливій ситуації виникає рятівна комедія, яка тримає тебе на плаву. Так що межі не буде ніколи.
Чи пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що тобі вдається жартувати?
Цю точку самоусвідомлення себе як людини, яка жартує, не памʼятаю, але це було класі в 6-7-му, коли я зрозумів, що сміх завойовує авторитет.
А у дитинстві, памʼятаю, їхали ми кудись з батьками і я матюкнувся, а всі засміялись. Мене дуже веселить, коли представники моралі засуджують стендаперів, бо ті «так сильно матюкаються і взагалі, як так можна!» Але я впевнений, що кожен з цих людей сміявся з того, як матюкнулася його дитина. Кожен! Так а може, не треба було цього робити?
Чи є ті, кого ти можеш назвати своїми вчителями?
Так, це мої батьки. Моя дружина. Це моя класна керівниця.
Що конкретно мої батьки зробили? Вони відпустили ситуацію, коли зрозуміли, що я не хочу бути юристом, і прийняли це, і кайфували від того, що я пішов своїм шляхом, і підтримували мене.
Дружина принесла мені багато різних культурних кодів, багато відкрила в музиці й літературі, комеді-баді та жартів, вона завжди придумує щось нове.
Класна керівниця Любов Петрівна вплинула по життю. І на комедію в тому числі. Вона навчила мене не пити й не курити, завжди була дуже справедлива і це прям запамʼяталося.
А ще університетська викладачка. Наш університет, як і кожен, мабуть, університет — це місце, де можеш помітити якісь корупційні штуки. У нас була викладачка теорії держави і права Ірина Биля-Сабадаш. Вона щиро вболівала за громадянське суспільство і демократію. І це не та демократія, яка йде з букви закону, а трушна, яку вона сама осягнула, бо колись була хіпі, і нам її доносила.
Якось перед екзаменами вона прийшла і почала плакати, бо хтось із нашої групи скористався зв’язками за межами академії, звернувся до її подруги і домовлявся, щоб вона поставила оцінку.
Типу хотіли її підкупити. Вона плаче, розповідає, але не говорить, хто це, хоча ми розуміємо. І вона з таким болем розповідала, як подруга її підставила! І це був перформанс від щирого серця. І мені здається, що вона зробила дуже великий внесок у моє відчуття справедливості.
Енді Кауфман — вчитель стендап-комедії. «Монті Пайтон» — вчителі абсурду.
Зек, з яким ми жили в комунальній квартирі, котрий розповідав, що він гонщик, навчив мене, що треба вміти тримати людей на дистанції.
Ага, і був ще один тип, який за нами причепився на Кіпрі, коли ми йшли з дружиною з точки А в точку Б. Він із нами познайомився, ми зʼясували, що йдемо 12 кілометрів пішки в рибний ресторан, бо там якась трушна риба, й він пішов із нами. Виявилося, що це найскучніша людина в світі. Я його запитую: а що в тебе було видатного в житті? І він каже: я якось ночував у палаці, ззовні хтось ходив, я прокинувся, а навколо — сліди звірів. І він це розтягував на хвилин 15. І це мене навчило, що є прям дуже скучні люди і їх треба викупати, бо, як казав Даґ Стенгоуп: життя надто коротке, щоб витрачати їх на людей, які не розуміють приколів.
Ти згадав про дружину. Ви з Лізою вже понад 10 років разом, тож чи вдається тобі й досі її смішити та дивувати?
Так, дивую і смішу. І вона мене смішить і дивує. Світ мінливий, а ми підкреслюємо його грані одне для одного і знаходимо в цьому жарти. Тому, щойно ми перестанемо це робити, значить, хтось із нас в жопі. Комедія, сміх — це наша суть.
На початку вторгнення, коли жартів ставало менше й вони мали дещо інакший характер, ми зрозуміли, що все, уже трохи кукуха відлітає і треба щось робити. І ми займалися психологічною підтримкою одне одного. А у Лізи почуття справедливості помножене на 6, тому все, що відбувалося, дуже било по її менталці. Бо ти бачиш, яке зло роблять росіяни, роблять — і взагалі не відчувають провини.
Словом, нас дуже крило і ми поїхали у триденний похід Карпатами. Ми не збиралися вимикати телефони, але звʼязок зник і ми три дні були поза новинами та інформацією. І якщо доти я думав, що зі мною все ок, я тримаюся, то після Карпат я відчув перезавантаження. Тобто моя кукуха також зайшла в літачок, шукала кисневу маску й попереджала, що незабаром виліт.
Тому ми дивуємо одне одного та жартуємо. Ліза безпосередньо бере велику участь у всьому, що ви бачите в просторах інтернету і на сцені. Ми з нею дуже схожі, в нас однакове ставлення до роботи. Є те, що ми любимо: у мене це комедія і зйомка відео, у неї — фотографія і налаштування свого візуального погляду в реальність через створення декорацій. Плюс ми беремось за те, що нам стає цікаво.
За що ви таке «цікаве» брались останнім часом?
На ютубі є шоу «Порадниця», яке роблять «Тріо Різні». І от Ліза повністю декорувала їхню нову студію, створювала візуали — вона могла роздрукувати картини чи зробити принти, але малювала на холсті.
А я взявся за коментування футболу, коли ми з Костьою Трембовецьким і Мегого збирали кошти. Якщо йдеться про збір, то я переступаю через те, що мені не дуже хочеться робити.
Як і коли ти зрозумів, що в Україні війна?
24 лютого 22-го року.
Ти не розумів цього попередні 8 років?
Не розумів. Мені за це шкода і соромно. Я розумію, що 2014 рік я проґавив повністю і мені суперприкро, і тому те, як я працюю зараз, — також частина усвідомлення, що ти весь цей час теж міг конвертувати свої зусилля в допомогу. Але так вийшло через набір факторів, у яких можна копатися довго і не перекопати.
Це був якраз той етап коли ми почали з дружиною будувати нове життя, незалежне, без грошей. Як театр абсурду ми були суперавтономні, у нас не було ніколи ні політичного, ні, там, соціального гумору, ми завжди жили у світі абсурду й самі вигадували цей світ. А потім настало те, що і в багатьох, — абстрагування. Просто війна була, але десь там, далеко.
І от ти зараз дивишся на цю ситуацію, не можеш знайти відповіді на деякі питання і думаєш: ого, нічого собі, все було аж настільки фігово?
Можна говорити і про якісь політичні речі, бо ж війну від нас забирали, її нам не показували, ніби ізолювали. Я у жодному разі не буду і не хочу спихати на когось відповідальність, бо перш за все це моє життя. Я його проживаю, тому всі мої помилки, як і всі заслуги, — зі мною. Тому 24 лютого це усвідомлення бахнуло по голові й аналізувати, чесно кажучи, немає часу. Я розумію, що поєднати всі елементи в голові, проаналізувати і знайти відповіді можна буде лише після перемоги.
