Незважаючи на вирій звань і ранґів, сам Грицак воліє називати себе простіше — публічний інтелектуал. Чи це професія, запитуємо. Так, відповідає, професія, якої дуже не вистачає в Україні.
Бренд «Ярослав Грицак» — знак якості. Професор добре розуміє структуру світу, вміє відрізняти цікаві ідеї від мертвонароджених і наскрізь бачить людей. Відтак, коли Грицак береться до справи, справа приречена на успіх. У пересічного громадянина пан Ярослав асоціюється з УКУ і не асоціюється з УГКЦ, він пише про Бандеру, але не пропагує бандерівців, він іронічно наголошує на глибокій різниці між Свободою і «Свободою».
Розкажіть, будь ласка, як Ви стали тим, хто Ви зараз. Ви були хлопчиком зі села, який приїхав підкорювати Львів…
Я був не хлопчиком уже, а хлопцем, навіть юнаком. І, чесно кажучи, Львів мене дуже сильно розчарував. Місто було сіре, дуже радянське й дуже похмуре. Треба розуміти, з якого села я приїхав. Це не те, з чим у нас асоціюється сільська місцевість, ми були розташовані між Стриєм і Моршином (друге за величиною місто області і «всесоюзний» курорт відповідно — TU). Тобто ми могли спокійно поїхати до театру, в бібліотеку чи просто погуляти в місті. Але знаєте, у чому перевага села над містом?
У чому?
У місті нема неба. Не знаю, чи ви помічали, але ці ілюмінації, вуличні освітлення у містах закривають небо. А в селі воно є — висить прямо над головою. І ліс є — на противагу міським паркам. Я у цьому сенсі часто згадую фразу Масарика, з якою повністю погоджуюся: «Дитина, яка виростає в місті, виростає в місті. Та ж, котра виростає в селі, насправді виростає у Всесвіті».
Львів був найближчою «вершиною для підкорення». Про що Ви мріяли в дитинстві?
Про Грецію. Досі не можу пояснити собі це раціонально, але від самого дитинства у мене Греція асоціювалася з якимсь таким дуже великим, невимовним щастям. Напевно, тому що у Греції небо ще ближче, ніж в українському селі…
І коли я уже в досить дорослому віці потрапив туди, я зрозумів, чому філософія зародилася саме у Греції. Тому що, коли ти сидиш під таким величезним небом, а біля тебе шумить вічне море, ти обов’язково піднімаєш перед собою питання — для чого я тут. А як часто такі думки з’являються у нас в місті?
А в селі теж міркували над цим? Як в Греції?
Звичайно. Село, його справжність дають відчуття теплоти, усвідомлення спорідненості. Звісно, я не стверджую, що там усе ідеально. Є багато проблем, село може бути дуже злим, безжальним. Але там завжди є відчуття, що особисто ти можеш бути щасливим, можеш бути сенсовним. А якщо до цього додати ще безперешкодний доступ до книжок, до кінотеатрів… Одним словом, коли я приїхав до Львова, був уже справжньою «дитиною Всесвіту» за Масариком.
З якими сподіваннями ви приїхали до міста, що вас розчарувало? Чого Ви очікували?
Щодо міста — нічого. Мені неважливо було, куди їхати. Мені важливо було, ким стати. Не повірите, я мріяв бути кіномеханіком! Це було настільки цікаво, навіть якось містично. Це була моя мрія з дитинства. Але потім, мабуть, завдяки книжкам, що ми їх читали, захотілося стати єгиптологом. До речі, не мені одному. Нещодавно дізнався, що Юрій Андрухович також мріяв вивчати Єгипет. Виявляється, свого часу ми з ним водночас читали одну й ту саму книжку — «Сім чудес світу» Замаровського.
Де Ви брали книжки?
Мені дуже пощастило з батьком. Він працював у місті, був закрійником. Може, це зараз звучить неправдоподібно, але то була дуже висока посада, тато заробляв хороші гроші. Сам він виріс сиротою, був змушений у дитинстві відмовлятися від багатьох речей. Напевно, через це намагався зробити мене трохи щасливішим за себе. Зокрема, батько ніколи не шкодував мені грошей на книжки. Це була розкіш, бо як не крути в ті часи було достатньо наукової і науково-популярної літератури. Батько давав мені гроші і дозволяв купувати в книгарні абсолютно все, чого захочу. Так я, серед іншого, натрапив на Замаровського.
А загалом які шанси мав хлопчина зі села вступити до вузу в місті?
Ми були першим, так би мовити, «поколінням студентів» у нашому селі. Хлопці їхали до великих міст, вступали на навчання — переважно до Лісотехнічного, в Політехніку. Як це не парадоксально, але там було легше зачепитися. Гуманітарні напрямки вважалися «блатними» так само, як медінститут.
Зараз усе навпаки. На гуманітарні факультети конкурс завжди невисокий…
Підозрюю, тоді було по-іншому, бо дуже багато залежало від біографії абітурієнта. На історію чи філософію могли не взяти через одне речення в особовій справі. Тому серед підлітків у селі усі переважно думали «в прикладному напрямку». Ви не повірите, але ми у підлітковому віці вирішували «на швидкість» математичні задачки, вигадували головоломки, ребуси, і все це було з величезним азартом! Ми, безумовно, і в футбол ганяли, і на річку бігали, але найцікавіше, що математика з фізикою були такими ж розвагами, як футбол. І мені це дуже легко ішло, було цікаво, я завжди брав участь у районних і міських олімпіадах…
Тоді чому перед нами Грицак-історик, а не Грицак-математик?
(Усміхається) Я на олімпіадах завжди посідав друге-третє місце і ніколи — першого. Це була прерогатива випускників спецшкіл зі Львова, і я розумів, що ніколи не досягну їхнього рівня. При цьому мені завжди важливо було бути першим, розумієте? У математиці потрібно бути успішним вже, тут і зараз. Це як у футболі — потім не наздоженеш. Тому, незважаючи на те, що мав запрошення від Львівського Політеху вступати до них без іспитів, вирішив піти умовно «на єгиптолога». Вважав, що там ще маю якісь шанси…
Але ж гуманітарні напрямки були «блатними»…
Ну так. Але я мав тата, який працював закрійником. У ті часи ця професія була чимсь схожим на дантиста. Носити було нічого, а всі хотіли гарно виглядати, мати красиві речі, ексклюзивний одяг. До тата часто приходили впливові чоловіки, замовляли одяг для своїх половинок. Тож у нього було дуже широке коло знайомств. Коли в одного компетентного пана він поцікавився про навчання на історичному факультеті, почув, що обов’язково потрібно платити. Йому сказали: «Це як вхідні квитки в театр. Хто заплатив — той пройшов». Лише пообіцяли знижки, якщо буде золота медаль, і озвучили цифру — на той час 500 рублів.
Піврічна зарплата середнього фахівця…
Батько дав ці гроші, я навіть знаю людину, яка їх взяла. Прізвища не назву, але ми потім дуже довго разом працювали. Він був вельми хорошою людиною, але хабарником. На жаль. Одним словом, вступив. Вступив і обламався. Ще коли планував іти на історію, чув від друзів: «Куди ти йдеш? Працюватимеш політруком!» В цьому була частина істини — на той час історію не переповідали, а часто вигадували. Що вже говорити про єгиптологію! Максимум, на яким можна було сподіватися — історія партії. Звісно, я вважав, що зможу подолати це все, зрости в професії!
Єдине, що мені вдалося, — поєднати історію з математикою. Тоді була дуже популярна серед істориків наука, яка називалася кліометрія. Мова про застосування математичних методів в історії. У 81-му році у Москві навіть вийшла книга професора МГУ Соколова «О применении новых методов в исследованиях по истории советского рабочего класса». Незважаючи на таку непривітну назву, там «було, чим поживитися». Настільки захопився, що написав туди, в Москву, листа — мовляв, дуже хочу вчитися, цікавлять ідеї кліометрії. Навіть відповідь прийшла! Проте вона була дуже формальна: «Умови вступу до нашого вузу такі-то і такі-то…» Як потім виявилося, «незручних» студентів на гуманітарні напрямки не брали не лише у Львові, але й у Москві.
І я не знав, що буде далі. Вчився добре, звичайно, але мрії обламалися. Тут і почалося студентське життя. Батьки далеко, контролю жодного і… якщо коротко, то культура пиття — це те, що було найкраще розвинуте на історичному факультеті
Ну про студентів-істориків легенди ходять…
Насправді найбільше пили і п’ють археологи — у них постійні практики, виїзди на природу, це спонукає. А в нас усім завідувала група старших студентів, які навчалися на факультеті безкоштовно, принаймні так розповідали. Вони уже знали, «як вчити історію» — повернулися з армії, мали життєвий досвід. Якщо нам було по 17-18 років, то цим хлопцям уже по 25-30. І добрим серед всього цього було те, що ці хлопці були нашими, українськими, з Галичини. Старші «взяли нас під опіку», яка полягала у тому, що вони вчили нас, як правильно пити. Пилося дуже багато, настільки багато, що не минало й дня без алкоголю. Доходило до того, що ми приходили п’яними на лекції, відбувалися змагання, хто краще випившим виступить на семінарі. Все починалося, звичайно, з пива. Цей алкоголь був бридкий, пилося «через себе», але то був своєрідний спосіб бути іншим, бути крутим. Крутість полягала не в бійках чи розборках, а в інакшості. Ми багато дискутували, сперечалися, просто спілкувалися. Було весело.
Зрештою, такі посиденьки зближували людей. Наприклад, ми усі знали, що в кожній групі студентів є агент, котрий здає інформацію в потрібні органи. То під час однієї п’янки він нам й зізнався: «Хлопці, — каже — будьте зі мною обережні, не говоріть зайвого». Наш агент був хорошою людиною, але мав дуже бідне дитинство, купу комплексів, тож його було легко «завербувати».
Однак алкоголь в юному віці — дуже небезпечно.
Так, про мене навіть говорили, що цей студент зіп’ється. Батьки почали помічати неприємні зміни. І в якийсь момент мені стало нецікаво, зрозумів, що у пиятиці немає жодного цікавого для мене сенсу. Було весело, весело, весело, а потім враз стало просто глупо. Почав шукати себе в чомусь іншому, змістовнішому. Хотів знайти інші віддушини.
Нагадаю, приїхав до Львова зі Стрийщини, яку часом називають Степанобандерівщиною. Не те, щоб я був якимсь бандерівцем, але батьки ще з дитинства про це розповідали, тому ця тема — української незалежності — була мені близькою. І я почав шукати літературу.
…Колись у дитинстві дядько придбав короткохвильове радіо і це була найкраща література, найкращі книжки на той час. Можна сказати, що весь «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина я «прочитав» на хвилях того радіо. Були і інші тексти, які можна було слухати. Тож в студентські роки захотілося знайти ці книжки. Вони у Львові були — серед українських «інтеліґентських» родин, які, зрозуміло, перебували під ковпаком. Я дуже здивувався, коли, прагнучи зав’язати тісніше знайомство, мінятися книжками, наткнувся на справжній опір. Тепер це зрозуміло — вони могли сприймати мене, як провокатора, шпигуна…
Але доля звела мене з іншою людиною. У нашому селі мешкало на той час два дисиденти. Один з них повернувся з тюрми й працював музикантом — найчастіше супроводжував весілля до церкви і з церкви. А зазвичай, поки молоді беруть шлюб, музиканти перечікують у якійсь хаті, найближчій до церкви. То була моя хата. Одного разу дисидент-музикант зайшов до нас у гості і побачив книжки, які я читаю, захотів познайомитися. Саме він дав мені почитати «Історію України-Руси» Грушевського. Це сьогодні ця книжка виглядає як щось банальне, а тоді ми читали її на фотокопіях…
Той чоловік детально проконсультував мене щодо того, як поводитися, коли тебе «візьмуть» з фотокопіями.
Так само усі ми «знаходили в поїзді» і булгаківських «Майстра і Маргариту». Тоді цього роману ніде не було, він, засмальцьований, гуляв по руках. Так я почав читати якісь нові книжки, досліджувати, думати. Це, напевно, стало найбільшим стимулом для руху далі.
Ну але ж і до МГУ ви таки свого часу потрапили…
Так, на факультеті змінилося керівництво і ми підписали з МГУ договір про обмін студентами й викладачами. Наша група була першою, якій пощастило поїхати до столиці. Прибувши до Москви, засів у бібліотеці ІНІОН (тепер — Інститут наукової інформації зі суспільних наук РАН — TU). Це була найкраща збірка західної літератури на весь союз! А я ще й до спецфондів потрапив, тож дуже багато там начитався англійською мовою. Особливо про Україну. Не знаю насправді, навіщо. Я весь час щось шукав — на майбутнє, на виріст…
А були на той час уже якісь відчуття нового?
Так, були передчуття змін, однак досить розмиті. Пригадую, сиділи з моїми товаришами у парку на лавці, ішов 82-ий рік, ми міркували про те, чи впаде ця система ще за нашого життя. Мріяли, щоб, коли таки завалиться, ми ще були молоді — аби брати в зміні системи активну участь. Але не вірили, що все станеться так швидко, думали, нам буде по 60 років… Однак раптом, коли ми пішли в аспірантуру, а я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з’явився Горбачов.
Яким тоді було ваше життя?
Уже в аспірантурі і далі я познайомився й ангажувався в дуже красиве середовище — Кох, Кауфман, Купчинський, інші. Власне, тоді мені нарешті почав подобатися Львів, він став для мене живим, наповненим. Ми з дружиною — два наукових співробітники з 3-річною дитиною. Добре, що батьки допомагали, бо було дуже складно. Відверто кажучи, я не знаю, на що ми розраховували. Був просто якийсь внутрішній драйв, пружина всередині системи, яка закручувалася і от-от мусила зрезонувати. Просто відчувався якийсь розрахунок, наївний, безпідставний, на те, що все буде нормально…
І тут Горбачов!
Так. До речі, старша інтелігенція ставилася до його персони і до його дій дуже насторожено. Нас попереджали, що це може бути чергова масштабна провокація, яка скінчиться новими посадками — так само, як у 60-их. Але з іншого боку усі ми бачили, що старші науковці також поволі починали щось робити: писали, виступали, ставали сміливіші.
Тоді нам навіть вдалося в Інституті суспільних наук зробити маленьку революцію — змістити директора, який без жодних знань і досвіду прийшов на цю посаду «згори». Ми збунтувалися, і його зняли! Це був 87-ий рік, тоді було важко уявити, щоб працівники могли когось усунити. Ми провели навіть вибори нового керівника — ним став Ярослав Ісаєвич. Тоді в такі зміни просто не вірилося!
Це були початки великих історій?
Так можна сказати. Наш Інститут став прихистком майбутньої організації Меморіал. Та й Народний Рух теж з’явився вперше у Львові і саме при нашому Інституті. Це, звичайно, було неофіційно, але середовище дуже активно розвивалося. Звичайно, мали і там своїх сексотів, знали, хто це, намагалися влаштовувати їм дрібні капості (Усміхається).
Тоді ж утворилося Товариство Лева. Їм треба було історика, а я саме захистився — тож мене взяли. Звісно, я знав, що у цій організації автоматично потраплю під ковпак, але не хвилювався з того. Керівником того Товариства був Ігор Гринів, людина дуже прагматичного інтелекту. Це чоловік, який не маючи можливості робити добро з добра, робив його зі зла. І тоді, у 88-му, він сказав нам, що пора дорослішати. Окрім культурних, невинних питань, на його думку, нам пора було займатися політичною діяльністю. А ми на той час знали уже дуже багато про польську Солідарність. Словом, Ігор Гринів був одним з тих, хто придумав газету «Поступ». Щоправда, назву придумав я. Тоді дуже активно займався Франком, тож назва прийшла одразу, а слоганом, мото газети ми зробили «Більше поту, менше крові!» До речі, у Львові на той час існувала молодіжна гумористична газета Грюндік (названа на честь однойменного бару, де збиралися студенти-історики — TU), то вони спародіювали цей слоган як «Більше пива, менше піни!» (Усміхається).
Це Львів.
Це Львів, у якому уже починалися масові мітинги і таке інше. Не скажу, що я був героєм. Я був радше боягузом. Дружина, яку я дуже любив і люблю, діти, крім цього, все-таки я завжди мріяв бачити себе науковцем, а не політиком. Тож я не вирізнявся великою активністю. Тим не менше, існував моральний мотив — ти повинен там бути. До прикладу, для мене важливим вибором було — чи їхати на перші збори Руху до Києва. Ми не знали, що на нас там чекає. Батьки вже не вмовляли, не відгороджували, вони просто сварили — куди ти їдеш, у тебе двоє дітей! Але цікавість до чогось такого нового перемогла.
Пам’ятаю два враження з цього з’їзду — позитивне і негативне. По-перше, коли я зайшов до зали, грав козацький марш. Мурахи бігали по шкірі, це було дуже сильне переживання, люди плакали, ставалося щось справжнє. А друга річ була дуже негативною. Виступав Чорновіл, інші. І, природно, усі вставали і влаштовували овації після кожної промови. А потім пішло-поїхало — бурхливо аплодували абсолютно всім, навіть тим, хто на те відверто не заслуговував. І ця жахлива ситуація, коли закінчився поганий, слабкий виступ і всі встають з оваціями, а ти сидиш. Сидиш кілька секунд, а потім таки встаєш і теж аплодуєш. Надзвичайно гнітюче відчуття. Потім я якось відійшов від Руху. І від Руху, і від політики взагалі. Зрозумів, що це не моє.
Тобто вам було цікавіше досліджувати історію, а не творити її…
Десь так. Досліджувати — це ж фах історика. Мною рухала цікавість. Поки було цікаво, я брав участь. Потім відходив. У ті роки я вже зовсім не боявся зустрічатися з першими американцями, які почали приїздити до України. Тоді я познайомився з двома хлопцями, що прибули до нас — зійшлися через спільних знайомих. На жаль, уже не пригадую їхніх прізвищ, але вони подарували мені книгу історичних есеїв Лисяка-Рудницького англійською мовою. Я це прочитав і зрозумів нарешті, ким я хочу бути і що хочу писати.
Лисяк-Рудницький ніколи не закінчив жодної книжки, але писав блискучі статті та есеї. Це були статті, що відкривали очі. Кожна була варта окремої книги. Наче усе життя ти провів у темній кімнаті і раптом хтось запалив світло. І я раптом почав мислити! Я відчув смак доброї історії, зрозумів, якою дурнею було те, чим займався досі.
У мене був патрон, як я його називаю, Олег Купчинський. Він був патріотом, організовував багато подій, я йому допомагав. І в нього було переконання, що розумних, перспективних молодих людей потрібно «школити».
Школити?
Так, тобто відправляти на навчання за кордон. Звичайно, люди уже по-трошки їздили кудись, але то були шопінґ-тури найчастіше. У мене не було таких зв’язків, щоб до когось вискочити. Тому з Купчинським мені дуже пощастило. Він з друзями ходили у Києві на зустрічі зі закордонними істориками й визначали, до кого б мене «продати» (Сміється). Перебудова дуже далеко зайшла тоді, ішов 90-ий рік, американці починали серйозніше допомагати українцям, тому така перспектива була цілком реальною.
Словом, завдяки підтримці мого патрона, отримав запрошення на стипендію до Сполучених Штатів. Це сталося у червні 91-го року — на три місяці до Америки і ще на три до Канади.
Це червень 91-го, я залишив тут дружину і дітей, сподівався заробити на квартиру… тоді, економлячи на добових у США, можна було заробити на житло в Україні, уявляєте?
Мені тоді порадили не знайомитися з Америкою через бібліотеки: «Ти приїдеш сюди ще не раз». Краще було зав’язувати знайомства, пізнавати людей, їхні світи, погляди, традиції. І це, напевно, було найбільшим здобутком тієї мандрівки.
Ви поїхали в червні, коли був Радянський Союз, а повернулися в грудні, коли він розвалився…
Так, і це було найстрашніше. Я мав звичку перед сном слухати радіо — це ще з дитинства. І от я чую, що в Москві стався переворот. Це був не страх, це був жах. Ніхто не знав, що робити — у тебе там сім’я, друзі, все. Вертатися — ризик, що тебе пов’яжуть, не вертатися — ризик, що ніколи не побачиш рідних. Це були три страшні дні, поки не стало зрозуміло, що ГКЧП провалилося…
Пригадую, ми їхали до Мічіґана і всю дорогу слухали радіо. Американські експерти вели в ефірі дискусії і ми чули наскрізну думку про те, що тамтешні політики готові здати учасників перевороту. Мовляв, нічого страшного не сталося, ми готові до співпраці з московським керівництвом, в 50-60-их ми працювали, за Сталіна теж, от і зараз зможемо тощо. Це було найстрашніше. Як от нещодавно на Майдані — коли ти лишаєшся сам на сам зі собою, коли цілий народ лишається сам на сам. Цілих три дні, коли ти не розумієш — зруйноване твоє життя повністю чи є якийсь примарний шанс.
А коли проголосили Незалежну Україну я відчув… великий облом! Бо ми ж лаштувалися боротися за свободу ще років 20-30, а тут — на тобі! Та ще й усі події відбуваються в режимі реального часу, а ти за океаном. Всю забавку в мене забрали! Життя було позбавлене сенсу! (Сміється)
І ви повернулися…
Так. І насправді все тільки починалося…
А як почався Український Католицький Університет у вашому житті?
Розумієте, у чому тут річ. Для того, щоб писати добрі книжки, проводити добрі дослідження, працювати з добрими студентами, потрібен добрий університет. І якщо його нема, то треба його робити. Це не те, що в Америці є Єль чи Гарвард — прийшов і будуєш кар’єру. А от спосіб життя східноєвропейського інтелектуала — робити багато того, чого за ідеєю ти не повинен робити.
Я в цьому контексті часто згадую Івана Франка — він писав статті про сільсько-господарську виставку в Тернополі, наприклад. Леся Українка питала, як такий талант може писати про такі дрібниці? Вона вважала, що він себе вбиває. А він відповідав: «Їсти за щось треба». У неї навіть була дискусія на цю тему з Трушем, який вважав, що Франко не робить нічого крамольного… Тоді вона спитала в нього: «Якби для народного блага вам довелося розмальовувати паркани, ви б взялися?» Він, звісно, відповів негативно. «То чого ви змушуєте Франка іти під паркан?» – запитала Леся риторично.
Ось це і є спосіб життя східноєвропейського інтелектуала. Це не те, що обов’язок, це брак іншого вибору. І я дуже сподіваюся, що це закінчиться на нашому поколінні — тобто ми створимо, доведемо до ладу, а наші діти уже будуть будувати кар’єри.
Грубо кажучи, я робив у своєму житті дуже багато університетів. І колись вирішив, що мушу іти шляхом звуження, а не розширення. Просто аби не загубити себе як науковця. Вирішив, що УКУ — це мій остаточний вибір. Думаю, повну потужність цього сміливого задуму Бориса Ґудзяка ми побачимо років за 50, але мені тут дуже подобається уже сьогодні.
Український Католицький — надзвичайно комфортна структура. Звичайно, і тут доводиться займатися часом нудними речами. Моя дружина теж в УКУ працює, і колись ми навіть прийняли рішення ніколи вдома не говорити про роботу. Але комфорт полягає в тому, що цей університет — наче дитина, яка росте. При цьому, то дуже перспективна дитина. Я відчуває сенс у цьому всьому.
Людей, які прийшли будувати, в УКУ переважна більшість. Тут дуже добрі стосунки між працівниками. Навіть коли трапляються конфлікти, вони не падлючі. Тут є дуже добрий етос, закладений Владикою Борисом. Він ж почав будувати УКУ не просто так, а маючи певне уявлення, стратегію. І вона спрацьовує.
Коли ви говорите про цю «дитину», у вас навіть погляд змінюється. Наш проект серед іншого має на меті наголошувати на важливості відповідальності. Очевидно, що за УКУ ви відчувається відповідальність, як за свою дитину…
Тут навіть щось інше… Яка моя мета, який мій ідеал в УКУ? Коли до 90-их років мене питали про те, ким себе бачу, я відповідав — публічним інтелектуалом. Усі дивувалися, хоча сьогодні таких людей більше й більше. Мова не йде про talking-heads («говорящие головы» — TU), які сьогодні у Шустера говорять про вибори, а завтра в ранковому шоу ведуть кулінарну рубрику. Ще є небезпека плутати публічного інтелектуала з інтелігентом. Інтелігент мусить наче «служити», тобто задовольняти публіку, бути слугою. Інтелектуал — це той, хто є добрим фахівцем у своєму фаху. Коли у тебе є публікації, міжнародні нагороди, тільки тоді ти маєш право брати участь у публічних дискусіях. Не мусиш говорити те, що подобається публіці, можеш пропонувати незручні висновки. Але без публічних інтелектуалів не можна уявити нормальне функціонування країни. Це і зав’язування дискусій, суперечок, і участь в них, і висновки. У цьому я бачу свою відповідальність.
В Україні добре розвинутий цей «публічний інтелект»?
Так, останніми роками краще і краще. Візьміть Андруховича, Жадана — вони дуже добре дискутують. Згадайте Вакарчука з його позицією. Тобто у нас все буде добре.
А будучи публічним інтелектуалом, легко заробити собі на життя?
Можна. Це дуже західне поняття, але воно лягає і на наші реалії. Треба перш за все бути добрим фахівцем і говорити тільки про те, у чому ти орієнтуєшся найкраще. Лисяк-Рудницький, Макс Вебер — це приклади яскравих публічних інтелектуалів. Той самий Адам Міхнік, мій добрий друг… Без його есеїв і виступів складно уявити сучасну Польщу такою, яка вона є.
Зброєю публічного інтелектуала є коротка форма. Есеїстика, а останніми роками блоґґерство — це найкращий формат
Як публічний інтелектуал скажіть, чого найбільше не вистачає українцям?
До листопада-грудня мені було легко відповідати на це питання (початок Євромайдану — TU). Тепер складніше. Справа в тому, що раніше я ставив інші країни за приклад Україні. Після лютого 2014-го роблю навпаки. Тепер маю щодо України відчуття схожі на УКУ — це дуже перспективна дитина. Сьогодні Україна має шанс зробити цивілізаційний стрибок. От цього нам не вистачає.
Що таке успіх? Ви — успішна людина?
Успіх — це вміння лишатися дитиною, вміння дивуватися. Знаєте, мені дуже подобається приклад американського й британського історика Тоні Джадта. Він свого часу хотів, як і багато наших гуманітаріїв, на жаль, кинути наукову кар’єру і піти заробляти гроші. Однак Джадт дуже вчасно отримав пораду — візьми відпустку, спакуй книжки і їдь у Прагу. Він так і зробив, це його і вилікувало. Струна, яку надто сильно натягнули, лопається. Коли ми дуже напружені, ми не здатні побачити більше, відчути більше, помітити, здивуватися. Тож слід відпочити, дозволити собі дивуватися, бути дитиною.
Треба вміти берегти своє серце, бо це такий самий інструмент нашої успішності, як і мозок.
Треба вміти берегти своє серце, бо це такий самий інструмент нашої успішності, як і мозок. Вам має бути цікаво, азартно займатися тим, чим ви займаєтесь. Ви маєте любити свою роботу. А що занадто — то не здорово. Навіть Папа Іван Павло ІІ казав — надмір праці робить серце черствим.
Тому успіх й успішність — в гармонії. І перш за все це гармонія зі собою.
