Z означає Жмеринка

Яке воно — життя у місті, відомому за жартами та вокзалом

12.05.2016 Юлія Сосновська

Життя на рейках — це серія репортажів із залізничних вузлів України. Щодня до тамтешніх платформ прибувають десятки потягів, пасажири яких не виходять далі вокзальної зали очікування. Кореспондент The Ukrainians Юля Сосновська вирушила у подорож, аби побачити на власні очі, чим здатні привабити такі містечка, окрім вдалого транспортного сполучення.

Назву «Жмеринка» вживають як синонім провінції, а саме містечко знають за тривалими стоянками потягів і пиріжками на пероні. Утім, не лише пиріжками живе це місто. Незабаром може так статися, що сюди переселятимуться стартапери і приїжджатимуть музичні фанати, — принаймні до цього прагнуть влада й активні громадяни. Окремо одні від одних.

Вокзальна пристань

Жмеринський вокзал часто потрапляє у списки must see місць в Україні. Цю споруду, одну з перших у стилі українського модерну, бачили мільйони пасажирів «Укрзалізниці»: місцева влада стверджує, що дві третини українців колись проїжджали через їхнє місто. Щоправда, статистику щодня поліпшують самі містяни, влаштовуючи черги на електрички: до Вінниці звідси година їзди, ще за чотири — Київ. Але пунктом призначення мандрівників Жмеринка стає рідко — оглядати туристові тут нічого.

DSC_4772

Уся історія Жмеринки як міста налічує трохи більш як століття — від 1903 року. Сама ж залізнична станція з’явилася майже за сорок років до того на місці діброви між селами Велика і Мала Жмеринка. У той час служба на залізниці була престижною, машиністами працювали дворяни і носили форму зі срібними ґудзиками.

— Якщо місцеві організації замовляють екскурсії для своїх гостей, то зазвичай далі приміщення вокзалу їх не ведуть, — пояснює працівниця історичного музею Світлана Мартинчик.

У той час служба на залізниці була престижною, машиністами працювали дворяни і носили форму зі срібними ґудзиками

Експозиція музею скромна — у закутку відтворена кімната місцевих меценатів початку ХХ століття. Значно більший простір віддали теперішнім майстрам: на вході різьблені портрети жмеринців із «Небесної сотні», у виставковій залі — вишивані картини та сорочки. Тут же проводять майстер-класи із писанкарства, показують документальне кіно, а в січні місцева молодь приєдналася до світової акції «Селфі в музеї». Світлана каже, що музей не має існувати окремо від мешканців, а повинен бути відкритим майданчиком для зустрічей.  

Кавовий простір

За квартал від музею причаївся іще один творчий заклад. Людмила Рясна відкрила на вулиці Горького кав’ярню «Філіжанка». Жінка народилася у схожому маленькому містечку на Вінниччині. Два роки тому переїхала до Жмеринки із Вінниці разом із чоловіком, який отримав посаду на місцевому підприємстві. Після переїзду хотіла мати кавовий магазинчик із двома столиками, але вподобала більше приміщення,  в якому раніше була відома у місті пивна.

— Важко вклинитись у місцевий бізнес, ще й робити все законно. Оточення не розуміє цього, а я ж юрист, — розповідає господиня закладу і додає, що у містечку малий попит на місця, де можна просто випити кави і поговорити, а не наїстися.

Утім, зі своєї кав’ярні власниця намагається зробити мистецький простір. Вона сама шиє ляльки і запропонувала іншим майстриням продавати іграшки та картини у своєму закладі. На полиці поскладала книжки, один зі столів довірила розмалювати художниці, а ще збирається запрошувати учнів музичної школи, аби грали тут вечорами. Взимку кав’ярня приймала фестиваль Docudays.

— Глядачі приходили, але не було обговорень, люди не звикли висловлювати свої думки, — шкодує Людмила.

— Немає у місцевих і любові до свого містечка, — втручається у розмову часта гостя «Філіжанки» Тетяна. Вона навчалася у Вінниці, але повернулася додому працювати в одному з відділів залізниці. У близькості до обласного центру бачить мінус — чимало людей їздить туди на роботу, а до власного міста байдужі.

— Весь негатив — від бідності, — каже Тетяна. — У людей немає бажання чомусь навчатися, читати, коли вони думають про заробляння грошей. Але нам потрібно змінювати свідомість: більше майстер-класів, тренінгів, семінарів, хтось щось обов’язково підхопить. Інакше міста не змінити.

Внутрішня розвідка

Стратегію «культурної трансформації» містечку з минулого літа допомагає розробити німецький Goethe-Institut в Україні. У рамках проекту «План Z» Жмеринка стала майданчиком для експерименту.

— Його мета — на базі Жмеринки подивитися, як розвивати місто, туризм, — розповідає Володимир Дудик, незмінний уже двадцять п’ять років керівник відділу культури, а віднедавна і заступник міського голови з питань культурної політики. — Кожне місто має бути по-своєму цікавим, і ми намагаємось знайти своє обличчя. Маємо своє бачення, але мало досвіду, тому радіємо допомозі експертів.

Кілька місяців тому в рамках проекту провели перший фестиваль на вокзалі:

— Нічого нового, по суті, не відбулося: виступали ті самі колективи з тими самими номерами, ті самі митці виставлялися. Але такого ніколи не проводили у стінах вокзалу.

На запитання, чи щось уже знайшли у пошуках обличчя міста, Володимир Валентинович хитає головою та усміхається: ще не час про це говорити — остерігаються, аби ідей не перехопили до їхнього втілення. Результатом «Плану Z» cтануть дві публікації: практичний посібник із розвитку культури в містах і підсумки жмеринського експерименту.

DSC_4803

Культурна політика — це питання не лише відділу культури та палаців творчості, це набагато ширша робота усіх управлінь міста. Таку ідею Дудик прагне донести до інших можновладців.

— Жмеринку мають знати не лише за анекдотами, — впевнений він і згадує, як його приятелю за кордоном не повірили, що таке місто насправді існує.

Театри і технології

Через вікно кабінету міського голови видно центральну алею і чути дитячий галас. Найближчі сусіди керманича — школярі. Анатолій Кушнір уже вдруге отримав цю посаду: у 2014 році переміг на позачергових виборах, а півроку тому із 70%-ою підтримкою пройшов удруге. Має амбітні плани: програма з енергоощадності, прозорість влади, роздільне збирання сміття і вже згаданий розвиток культури й туризму. Усе це задля того, аби жмеринці, особливо молоді, не залишали міста.

— Нам треба зробити так, щоб у людей світилися очі та з’явилась спрага до життя, — і сам сяє Кушнір.

anatolii kushnir

За підтримки Канади місто бере участь у конкурсі на ще один грант — створення бізнес-інкубатора. Пан Анатолій прийшов у владу з будівельного бізнесу і готовий ділитися знаннями з охочими розпочати власну справу:

— Подивіться: виш не дає людині тих знань, аби вона стала хоча б малим підприємцем. У мене є досвід і велика кількість послідовників, яким я допоміг, — вони почали розвиватися не лише у Жмеринці, а й далеко за її межами. І тепер вони щиро цим діляться. Нам треба зробити таку народну школу, де ми будемо передавати досвід одне одному.

Від бізнесу Анатолій Петрович повертається до культури:

— Колись мій начальник Славко, коли я ще працював на місцевому заводі, казав, що високі технології можуть бути лише там, де є театри. Я думав, при чому тут театр до високих технологій?! А потім зрозумів, що є зв’язок: люди, які задіяні у високих технологіях, щоб отримати заряд, отой творчий потенціал, потребують відповідної обстановки. Як атлету потрібен протеїн, так їм потрібна зовсім інша енергія для росту.

Крім вокзалу, у співпраці з Інститутом Ґете міський голова мріє задіяти парк Горького, що на околиці: привабити туди молодь, старших людей, спортсменів, аби вони проводили там час не лише на різних заходах, а щодня. Поки що територія парку — це гай, пам’ятник і спортивний комплекс «Локомотив». З одного боку ще чути гудки потягів, а з іншого місто переходить у село Мала Жмеринка.

DSC_5028

Пан Анатолій дістає мобільний і зі словами: «Щоб ви знали, заради чого я працюю», показує фотографії онуків на сноубордах у Карпатах. Має п’ятеро хлопців. Згадує, як і сам був завзятим мандрівником:

— Я Крим об’їздив на велосипеді. Хотів ще у Карпати, але потрапив на цю роботу, тепер не маю коли.

Каже, що із задоволенням переклав би свої обов’язки на команду молодих управлінців, але для початку її треба створити.

Окрема громада

— У нас у Жмеринці влада дуже закрита, це внутрішній клуб і вони дуже ревно ставляться, коли хтось починає активізуватися, сприймають їх як конкурентів, а не партнерів, — починає розмову Андрій Сільченко, керівник тутешньої громадської організації «Унікальна країна» і осередку Active Citizens — програми Британської ради з підтримки громадських ініціатив.

— Виходить, що люди просто не знають про такі проекти, як «План Z». І сама влада від цього втрачає — люди не бачать наближення до себе, — продовжує він. — Навіть коли про це пише міська газета, то це сприймається як політичний піар, а не новина.

Тим не менш, теперішнього міського голову активіст вважає найпрогресивнішим. Киває у бік сірої будівлі міськради і каже, що то вона так впливає на людей — створює бар’єр.

— Коли щось робиться для людини, але її до того не залучають, результат не цінується, адже нікого не спитали, що їм потрібно, — підсумовує Андрій.

Працювати з підлітками чоловік почав 2007-го, створивши медіа-школу. Після кількох випусків побачив, що талановита молодь їде навчатися далі, а на місці не лишається заміни. Тепер до самої «Унікальної країни» залучають дорослих, а для школярів проводять семінари і тренінги на теми екології, СНІДу, прав людини.

Молодь реально не має де час провести після школи. Хто не вступив до вишу і не знайшов роботи — це одразу пиво і сємєчкі на площі

— Молодь реально не має де час провести після школи. Хто не вступив до вишу і не знайшов роботи — це одразу пиво і сємєчкі на площі, — констатує Андрій. — Немає ані театру, ані кінотеатру.

Підтвердження тому — пішохідна вулиця Пушкіна, де зосереджене все життя жмеринців. Удень на лавках пенсіонери та юні «пиво і сємєчкі», ввечері збираються чи не всі молоді мами з дітьми. У навколишніх кварталах — тихо і лише поодинокі перехожі.

— Майже сорок тисяч людей! Але де вони? Переважно вдома сидять. І не тому, що ліниві, а просто нікуди піти, — говорить Андрій.

До нас приєднується активістка Люба Жерновська. Їй трохи за двадцять і вона перетворює парк Дружби народів у спальному районі ТЕЦ на місце зустрічей. До батькової шашличної «Любава» три роки тому дівчина привозила гурт Zapaska, який віднедавна потрапляє до британських музичних рейтингів. Тепер сюди часто заїжджає і харківський гурт MORJ, бував мандрівник Сергій Оніщенко.

Всередині — нетипове для концертів приміщення: обшиті деревом стіни, кам’яна підлога і березові стовбури по кутках. Із нього можна вийти на закритий літній майданчик із прозорими стінами, що виходить прямо на ставок. Саме тут під обігрівачами слухали перший виступ гурту Zapaska. Навколишню територію Люба прагне зробити привітнішою: між деревами розвішані кольорові прапорці, а на самих стовбурах у парку почепили шпаківні.

liubava2

— «Любава» — це не просто приміщення. Це молодь, яка об’єднується, аби зробити щось разом. Це більш як тисяча людей, — наголошує Люба.

Аби мати постійний простір для заходів і власної роботи, міські активісти вирішили створити громадський центр, що до літа має повноцінно запрацювати. Незабаром тут відкриють клуб молодих мам, англійський розмовний клуб і курси для музикантів.

— Ми знайшли приміщення і зібрали кошти у звичайних жмеринців-підприємців. Зробили акцент на невеликих внесках — від 20 до 200 грн. Деякі допомогли одноразово, деякі готові щомісяця давати гроші, — розповідає Андрій і показує листа, якого роздавали в рамках власноруч організованого «спільнокошту». Потреб у центру небагато: гроші на оренду, інтернет та комунальні послуги, трохи меблів, фарби і лінолеуму. Самі організатори забезпечують технікою, канцелярією і своєю волонтерською роботою та обіцяють регулярно звітувати про діяльність.

Крім заходів у «Любаві», Люба працює з дітьми за програмою Active Citizens — координує проект «Еко-нідзі» із популяризації роздільного збирання сміття. Британська рада в Україні проводила тренінг, а потім влаштувала конкурс на фінансування проектів.

— Ми трохи допомогли із написанням заявки — і несподівано перемогли, — радіє дівчина. Почнуть із пластику і паперу — школярі збиратимуть і здаватимуть їх, таким чином отримуватимуть кишенькові гроші.

— Про схожі акції мені ваш міський голова розповідав, — згадую попередню розмову.

— От-от, робимо те саме, але окремо, тому процес гальмується, — підтримує Люба. — Ми маємо активних громадян, які приєднуються до різних ініціатив, а вони мають матеріальні ресурси і можуть щось швидше робити, але в наказовому порядку.

Тут же згадуємо «План Z» і розвиток туризму.

Коли люди не сприймають місто як своє, вони його не цінують

— Коли люди не сприймають місто як своє, вони його не цінують, — говорить Люба.

— А туризм — це насамперед люди, яких ви бачите, коли виходите з потяга чи машини, — додає Андрій. — Якщо ми просто зробимо гарний об’єкт, то ніхто не приїжджатиме подивитися на нього. Потрібно залучати якомога більше людей до цього процесу, аби вони переймалися ідеєю міста, асоціювали себе з ним і відповідно зустрічали туристів.

Прошу його сформулювати в одному реченні, чим є Жмеринка сьогодні. Замислюється надовго. — Це дитина, що народжується. У нас є всі шанси виростити її сучасною, розумною і успішною, або навпаки — неуспішною. До цього із нею нічого не робили, тривав той процес, що передує народженню…

Зі Жмеринки, здається, можна дістатися будь-куди: проходять потяги через усю країну на Київ і Одесу, Чоп і Маріуполь, Кишинів, Мінськ і Москву. Поїхати звідси можна о будь-якій годині дня і ночі. Питання тільки, чи лише з пирогами та смаженою рибою, купленими на пероні, чи з бажанням повернутися і привезти друзів у гості до жмеринців.

DSC_4810
Юлія Сосновська

Текст і фото Юлія Сосновська

Схожі публікації

3422 5

Урбаністика в дії: що хорошого та поганого в українських містах

Архітектори Львова, Одеси, Харкова та Полтави про успішні та невдалі проекти у їхніх містах

01.06.2017 Мар'яна Федина
5556 12

Юрій Іванів

Розмова із львівським пожежником

31.12.2014 Інна Березніцька
8486 13

Марія Насєдкіна

Розмова із громадською активісткою, засновницею ініціативи «Дивовижні»

12.11.2014 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

41981 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
47053 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
38699 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати