Назад за веселкою

Історія колишнього директора школи з Дебальцевого, який через війну будує нове, майже студентське, життя у Києві

09.03.2018 Дмитро Пальчиков

Василь Михайлович Саляк став наймолодшим директором школи №1 в Дебальцевому. Вчив чужих дітей географії та інших природознавчих наук, виховував своїх, ростив онуків. Мав квартиру, дачу, машину. Як сам каже — доживав своє. Та коли українські військові були вимушені покинути Дебальцеве, Василь Михайлович, наче знову студент, без копійки в кишені розпочав життя спочатку.

 

У шкільному класі, де не лишилося жодного вікна, вітер тихо колише фіранки. Коридор, із розбитою на цеглини стіною, пустує. В білій стелі зачаїлася снарядна відтулина.

 — А ось тут, праворуч, був мій кабінет! — тицяє пальцем у планшет Василь Михайлович. На відео — березень 2015-го року й дебальцівська школа №1. — Це актовий зал, виступав тут. Стільки разів… Атестати вручав.

Відеоряд супроводжує культове «Падіння» Джулі Круз, яке свого часу стало головною музичною темою телесеріалу «Твін Пікс».

«Другого числа о шостій сорок вісім ранку. З того боку вона летіла, — жіноча рука на відео малює уявну траєкторію й вказує напрямок однієї з мін. — Влетіла нам у вікно. Дуже щось крупне. Артилерист казав, що це якась міна «Тюльпан». Ну, я не знаю, що це. Сторожа контузило. Його жбурнуло аж до вікна».

— Це Тетяна говорить — наша завгосп, — коментує далі Василь Михайлович. — В тому спортзалі з діркою в стелі ворота на стіні намальовані. Ой, скільки ми там голів позабивали!

DSC_8143

Василь Саляк майже три десятиліття присвятив цій, тепер розбитій війною, дебальцівській школі — був тут і вчителем, і директором. Переглядаючи відео, своїх відчуттів пояснити не може. Він щиро усміхається і водночас його голос тремтить, наче стропа, натягнута поміж дерев.

Василеві Михайловичу за п’ятдесят. Народився на Тернопільщині, але вже в дев’ятому класі опинився в Дебальцевому, куди його забрала тітка. Чоловіків-вчителів завжди не вистачає в школах, вони в меншості, не раз натякали рідні — так і обрав фах. Хотів йти на історію, але зрештою став географом.

Далі простіше: Луганський педагогічний інститут, знайомство з дружиною, й одразу після розпаду СРСР школа №1 в Дебальцевому, у якій він став вчителем географії-біології й наймолодшим директором — у двадцять дев’ять років.

Поцілунок міни

Дебальцеве, січень-лютий 2015-го. Радянська панельна п’ятиповерхівка майже порожня. Без газу, електрики й води. Василь Саляк та його син проводять звичний ритуал: йдуть на дачу на околицю міста по дрова та вугілля, а далі — назад у мікрорайон. Навпроти під’їзду випалений клаптик землі. Це не від снаряду. А від вогню, на якому мешканці будинку разом з вчителем знову готуватимуть собі їсти. Цегла, дрова, багаття, баняк. Їжа — готується.

— Хотілось хоч раз на день поїсти гарячого. Зазвичай ми варили якусь кашу. Волонтери допомагали — давали тушонку, — пригадує Саляк. — У нас були запаси картоплі на зиму, капуста. Неподалік був колодязь. Інколи до нас сусіди приходили. Сиділи й розмовляли. Всі розуміли одне одного й ділились останнім.

Школа в січні ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде. Під час уроку вчителю й класу не раз доводилось переривати навчання через обстріли. Рвучка біганина в підвал, наче фізкультхвилинка, перетворилась на звичність. У підвал споруди ховався весь мікрорайон.

Школа в січні ще працювала. Тільки діти сідали подалі від вікон. Василь Михайлович каже, учні вже на звук вираховували, що саме летить і куди впаде

— На Водохреща це сталося, — згадує Саляк. — Був звичний урок, й раптом — вибухи. Ми сиділи в бомбосховищі без опалення й при свічках. Потім уроків взагалі вже не було. В нашу школу близько п’ять снарядів потрапило. А до цього ми там майже жили.

Саляк каже: «Урок можна догнати, а здоров’я?». Та попри це, він до останнього не хотів виїжджати. Але дружину та дітей все ж відправив до рідних. Останньою краплею для нього самого став перекур біля підвалу.

Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення безглуздості такої смерті. Я не хотів виїжджати, нам було що втрачати

— Я вийшов з підвалу виглядати сина, який залишився зі мною в місті. Він вже мав повернутись з дебальцівської птахофабрики, бо там працював ветеринарним лікарем. Нема й нема, а вже по шостій. Щойно я підпалив цигарку — вибух. Впав на землю. За кілька метрів від мене розірвалась міна. Дивлюсь на ногу — кров. Це уламок ледь поцілував її. Це ж безглузда смерть, на рівному місці… — робить паузу Василь Михайлович, намагаючись підібрати слова. — Тоді до мене прийшло якесь усвідомлення безглуздості такої смерті. Я не хотів виїжджати, нам було що втрачати. Але потім зрозумів — воно того не вартує… «Якось буде», — подумав.

У Дебальцевому саме тривала евакуація. На той час в школу Саляка вже потрапив снаряд. Розбиті вікна з колегами залатав клейонкою. Кілька десятків автобусів курсували до найближчих безпечних міст. Василь Михайлович опинився в Бахмуті, де його напоїли, нагодували й купили квиток на поїзд. Хто? Він не знає. Мабуть, волонтери, міркує вчитель тепер.

DSC_8143

Охоронець школи

Василь Саляк приїхав до Києва. За цей час його дружина вже знайшла роботу в одній з київських шкіл. Згодом сім’я почала орендувати кімнату. Сам вчитель був впевнений: він переселенець тільки до кінця навчального року.

— Ми приїхали голі-босі. Я навіть атестаційного листа, який підтверджує мою вчительську кваліфікацію, не взяв. Добре, що трохи діти допомогли. З першого вересня, думав, буду розповідати про фізичну географію знову у нашій дебальцівській школі, — пригадує він. — Навіщо було тягатись з теплим одягом, якщо ми скоро повернемось?

Але реальність виявилася іншою.

Шукаючи роботу згодом, Василь Михайлович натрапив на оголошення приватної охоронної фірми. Там сказали: «Беремо всіх». А щойно дізнались професію нового співробітника, направили охороняти освітні заклади.

Шукаючи роботу згодом, Василь Михайлович натрапив на оголошення приватної охоронної фірми. Там сказали: «Беремо всіх». А щойно дізнались професію нового співробітника, направили охороняти освітні заклади

— Ми фактично почали життя спочатку — і це на шостому десятку років. Відчуття, наче ось закінчили університет й перед нами усі горизонти. Тоді, звісно, було легше. Ми отримали квартиру й самі обирали, як її облаштувати. А тут, так розумію, навряд чи колись матиму змогу купити житло. Добре, що згодом вдалося оформити пенсію — стало трохи легше.

Щоб прожити у столиці, Саляку довелось багато працювати. Його життя було таким: добова зміна у Київському університеті права, далі — на метро й добова зміна у Слов’янській гімназії. Зранку вихід на денну зміну у молодшій школі — до шостої вечора. Після шостої — душ, гоління, заготівки їжі для наступних робочих днів. Зранку — Київський університет права. І так по колу. Василь Михайлович відробляв без трьох днів повний місяць. Двадцять з них — доба.

— І як вам працювалося охоронцем, коли там, удома, ви були директором? — питаю.

— Та таке, — сухо й одразу відповідає Саляк. — Я майже не спав спочатку, але нам треба було вижити. Гроші мають властивість закінчуватись. А що робити? Я поважаю будь-яку професію. Кожна праця почесна. Хоча б своєю необхідністю. Бо гроші завжди нелегко заробляються. Зрештою, яка б не була робота, якщо ти її добре виконуватимеш, тебе завжди цінуватимуть.

І оцінили.

Минулого року в гімназії міжнародних відносин №323, де працює вчителькою дружина Василя, з’явилось місце викладача географії й економіки. «Скільки можна ночами не спати? Так можна й ноги протягнути. Пішли до нас», — сказала дружина. Саляк отримав шанс знову стати учителем.

Ми фактично почали життя спочатку — і це на шостому десятку років. Відчуття, наче ось закінчили університет й перед нами усі горизонти. Тоді, звісно, було легше

— Це вже минуло два роки, — каже Василь Михайлович. — Хоча фізично я не залишав школи. Але одне діло на дверях стояти, а інше налагодити контакт з дітьми та якось їх зацікавити. Хвилювався — бо ж час минув…

Василь Михайлович намагається згадати свій перший урок після переселення.

— У Дебальцевому класи невеликі — п’ятнадцять-двадцять учнів. А в моєму 5-В класі, скажімо, тридцять дев’ять дітей. Це не просто, адже я звик приділяти увагу практично всім — питати в них, викликати до дошки. А тут… Це й невеличкий тиск. Спочатку учні придивляються до тебе, вивчають манеру твоєї роботи. Швидко знаходять слабке місце. Але таланту не проп’єш!

Підготувати до життя

Скоро мине рік, як Василь Саляк викладає в київській школі. Здається, все стало на свої місця: підготовка, заняття, репетиторство, зошити, програма… Майже. Вчитель вірить: одного дня він знову повернеться в Дебальцеве. Але за умови — якщо територія буде підконтрольна Україні.

На питання, що найперше він зробить, повернувшись додому, Василь Михайлович хвильку думає й каже: «Повернусь у школу».

DSC_8143

Це буде морально непросто. Війна поділила педагогічний колектив.

— От скажіть, коли окупована частина Донбасу повернеться під контроль України (а це, звісно, станеться), то кого карати за те, що люди стали сепаратистами? — Саляк раптом насуплює брови. — Мені здається, школа має готувати дітей до таких життєвих викликів.

— Цьому можна навчити?

— На цьому вся педагогіка базується: показати, що таке добро і що таке зло. Відповідати добром на добро. Хочеться, щоб діти виростали людьми — були милосердні, розуміли й підтримували одне одного. Я не вірю в прислів’я «Людина людині — вовк».

На цьому вся педагогіка базується: показати, що таке добро і що таке зло. Відповідати добром на добро

***

Як сам каже Саляк, його життя чимось схоже до веселки. Принаймні, ці подібності він зауважував до війни в Дебальцевому.

— А зараз?… — повторює питання і замовкає на кілька секунд, дивлячись у стіл. — Сонце ще не вийшло. Нема веселки поки що.

— А коли буде знову?

— Коли війна скінчиться.

— Можна довго чекати.

— А що лишається? Дощ ще, певно, трохи йтиме. Але це вже весняний дощ. Мої діти вже точно не повернуться в Дебальцеве, а онуки тим паче. Але ми з жінкою хочемо. Хоча розумію: так, як було раніше, — не буде ніколи, — говорить, наче має сумніви, Саляк й додає: Правда ж?

DSC_8143

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект втілюємо за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Дмитро Пальчиков Олександр Рупета

Схожі публікації

9620 15

EdEra

Ілля Філіпов про українську студію онлайн-освіти EdEra

04.05.2017 Наталія Судакова
10533 7

Загублені

Чому українські ветерани добровільно йдуть із життя і чи можна цьому запобігти

27.02.2018 Ірина Кипоренко
2521 5

Кількість має значення

Як переселенці з Донбасу врятували сільську школу на Чернігівщині

13.10.2016 Роман Губа

Популярні публікації

49639 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
28306 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
40165 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати