36-річний Андрій Вороняк — психолог. Він працює у Львові, здобуває чергову освіту, займається волонтерством і по-спортивному сприймає виклики.
— Те, що я незрячий, люди часто помічають, коли вже на них налітаю, — жартома каже Андрій.
Своїм прикладом він заперечує всі стигми щодо людей із фізичними обмеженнями. Це історія перемоги над собою заради повноцінного життя серед тих, хто бачить.
Вирватися із мушлі
— Якось одна жінка поламала мені тростину на вулиці. Інша вирішила врятувати від мене Сихівський ринок і провести, куди потрібно. Сихівський ринок вона врятувала, а себе — не змогла. З того часу ми, як той Мойсей, 14 років водимо одне одного, — розповідає Андрій про знайомство зі своєю дружиною. Почуття гумору йому не бракує. — Треба дивитися з усмішкою на речі, які, здавалося б, не дуже смішні.
Втім, так було не одразу. Коли Андрій закінчував школу, йому діагностували пухлину мозку. Вже тоді він зрозумів, що з цим треба якось боротися. У 20 він різко втратив зір. Тоді здавалося, життя закінчилося.
У 20 він різко втратив зір. Тоді здавалося, життя закінчилося
— Від Різдва 2000 року я живу без відчуття світу. Це схоже на те, коли тебе кидають у холодну воду посеред моря. Повний шок, відсутність будь-яких надій. Одразу навіть складно усвідомити, як це твоє помешкання раптом стало тобі незнайомим. Близько року я просто вчився ходити квартирою, не перевертаючи меблів. До цього я займався важкою атлетикою, плаванням, з пухлиною бігав на довгі дистанції. Від моменту втрати зору все змінилося, але реакції — ні. Я звик ходити швидко, імпульсивно. Довелося змінювати чимало звичок. Правилом номер один став педантизм щодо речей. У світі незрячого все має своє чітко визначене місце.
Через рік Андрій став на облік в Українському товаристві сліпих. Втім, каже, середовище незрячих — це вузький мікросоціум, з яким у нього мало спільного. Він ніколи не навчався з незрячими — до Львівського національного університету імені Івана Франка вступив на звичайних умовах. Психологію обрав з особистих питань.
— Як це часто у житті трапляється, відповідей я не отримав, а питань стало ще більше. Та це мене ще більше мотивувало. Зараз я маю сертифікат із арт-терапії. Деколи мені кажуть, що незрячий не може цим займатися. А я заперечую — може, і навіть дуже ефективно.
Маючи досвід роботи психолога-вихователя з дітьми із вадами опорно-рухового апарату, Андрій певен: якщо до тебе ставляться як до здорового, то і розвиваєшся по-іншому. А інколи адекватне ставлення людей дає змогу обійти навіть фізичні обмеження. Зараз він працює психологом у приватній фірмі.
— Я отримую задоволення від співпраці та здорової конкуренції зі зрячими. Особливо, коли мої друзі чи колектив на якийсь час забувають, що я не бачу. Я вважаю, що це світ зрячих і мені треба максимально пристосуватися до його умов, щоб отримати щось в житті.
В мені постійно борються мої функціональні обмеження з тим, що я бачив, і прагну поводитися, як зрячий. У середовищі, де я працюю і вчуся, я можу щось дати. На жаль, стикався зі значною кількістю незрячих, які очікують, що їм щось дадуть, нібито їм хтось щось зобов’язаний. Це патова ситуація, від якої страждають і незрячі, і їхнє оточення. Якщо ти закрився у цій мушлі, у своїй сліпоті чи іншій ваді, ти перспективи не маєш.
Технології наосліп
Ще після першого курсу Андрій зрозумів: без комп’ютера дороги немає. Щоб навчатися зі зрячими, треба було адаптувати матеріал під себе. Бувало, саме це займало 80% часу.
— За перший місяць вивчення комп’ютера мої друзі тричі переставляли Windows. Коли я чув «operation is invalid» (операція недійсна, — TU), навздогін кричав: «Сама ти ржава залізяка!». Рідні боялися заходити на кухню, коли я сидів з ноутбуком. Це виклик собі, мозок працює на межі своїх можливостей. Ти ставиш мету і знаходиш шлях, як вирішити питання. По-іншому жити нецікаво.
Згодом Андрій став сертифікованим інженером із забезпечення якості тестування програмного забезпечення, викладав комп’ютерні курси для незрячих, обслуговував комп’ютери в Українському товаристві сліпих. Там долучився і до спільного проекту із видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Із Віктором Лапчаком розробив макет «Комбінованої абетки» шрифтом Брайля для батьків із незрячими дітьми і навпаки.
Сьогодні свої знання із психології та технологій Андрій Вороняк використовує для допомоги дітям, які не бачать. В інклюзивному просторі «Сенсотека» він знову навчатиме незрячих учнів школи №100 користуватися сенсорними смартфонами з основами GPS-навігації. Розмовами про навігацію Андрій заохочує школярів вивчати плоский телефон.
— Вони бояться смартфонів як вогню. Усі маніпуляції з пристроєм — це численні жести подекуди навіть чотирма пальцями в різні боки. У незрячого це вимагає неабиякого терпіння. Коли я освоював ґаджет, моя дружина казала, що я на кілька місяців пішов «у віртуальні світи».
Сьогодні Андрій без смартфону вже не уявляє свого життя.
Міф про чутливість
Окрім GPS-навігації, Андрій використовує програми на зразок «Be my eyes» (Будь моїми очима, — TU), читає книжки з озвученням.
— Сучасної літератури шрифтом Брайля є мало. Та й це не зовсім зручно — занадто об’ємно. Тому у мене є різні книжки на телефоні. Поки що все озвучення на телефоні російською. Український текст це трохи спотворює, але у Харкові вже активно тестують перший українськомовний синтезатор. Та все ж для грамотності незрячого, я вважаю, важливо читати руками, без аудіосупроводу.
Зі шрифтом Брайля Андрія ще в юності ознайомила вчителька школи №100 Надія Миколаївна.
— Не можу сказати, що я ним володію, бо вже багато років не використовував. Але чутливість в руках розвивається швидко, якщо того дуже хотіти. Існує безліч легенд про те, що у незрячих є якась гіперчутливість у пальцях і не тільки. А це лише перенесення акценту уваги на той чи інший орган чуття. Таке може розвинути в собі кожен, поставивши за мету.
Наче чарівник, Андрій кілька секунд водить пальцями по чорній поверхні телефону. Враз звідти починає белькотіти жіночий голос: синтезатор читає книжку Віктора Франкла «Людина у пошуках сенсу».
— Дуже глибока, — коментує Андрій. — Якщо ти знаєш, для чого, то подолаєш будь-яке «як», сказав Ніцше.
Слухати й допомагати
Під час навчання на підготовчих курсах для тренерів із соціально-психологічної адаптації ветеранів АТО Андрій дізнався про нову програму в Українському католицькому університеті. Сьогодні психолог здобуває ще одну кваліфікацію у магістратурі: «Клінічна психологія з основами когнітивно-поведінкової терапії», застосовуючи знання на практиці. Вже другий рік поспіль як психолог-волонтер він працює з українськими бійцями, які повернулися з війни на сході.
— Я б сказав, що відсутність зору інколи заважає, а інколи допомагає. Я можу, не оцінюючи людини візуально, за тим, як і що вона говорить, сформувати попереднє враження. Менше зважаю на зовнішні чинники. Тому тим, з ким працюю, це дає певний рівень конфіденційності.
Андрій зізнається: часто почати глибшу розмову непросто — потрібен кредит довіри.
— В нас, як і раніше, прогресує «кухонна психотерапія» або терапія за допомогою чарки. Часто ветерани не визнають своєї проблеми, мовляв, ми ж не хворі. Тут не йдеться про хворобу, а про абілітацію — варіант адаптації. Для здорової психіки вбивати не притаманно. Тому наші хлопці, які беруть активну участь в бойових діях, отримують серйозний рівень стресу. Важливий момент — стресостійкість їхньої нервової системи. Гарне слово — resilience — пружність нервової системи. Наскільки психіка адаптивна до подій. Є люди, які струсили з себе пил і живуть, а є ті, хто важко переживає навіть незначні, умовно кажучи, стреси.
Психолог наголошує: абілітацію практикували ще індіанці щодо своїх вояків. Головне — зрозуміти, наскільки комусь потрібна допомога.
Адаптуватися й адаптувати
У планах Андрія також поновити заняття із просторової орієнтації з тростиною для школярів. Торік в межах «Сенсотеки» він вже працював із групою дітей, та вони досі не ходять самі.
— Часто буває, батькам простіше взяти ту дитину під руку і заволокти куди треба. А буває, що батьки соромляться своєї дитини з тростиною, — це страшно. Треба дати можливість вчитися ходити з тростиною, бо це дає відчуття свободи.
Колись мама Андрія виводила його на стадіон біля будинку, і хлопець міг годину ходити по колу. Якщо деякий час стояв на місці, вона забирала його додому.
— Коли відриваєшся від знайомого об’єкту і йдеш, то спочатку здається, що це крок в нікуди. Та зараз для мене немає жодних перешкод, аби поїхати до Києва чи кудись за кордон.
Влітку як тренер на чолі з групою незрячих школярів із Києва Андрій їздив у Болгарію. За допомогою GPS, каже, можна пересуватися будь-куди.
— Однак я завжди пояснюю своїм учням, що тростина — це ближній зір, а GPS-навігація — дальній. GPS не попередить про дрібні перешкоди, яму чи стовп.
На волонтерських засадах Андрій опрацьовує центри надання адміністративних послуг на рівень доступності для маломобільних груп населення. Виїжджає на об’єкти і дає рекомендації, що треба зробити.
— У 2009 році я їздив у робочу поїздку до Швеції від УТОСу. Про тамтешнє пристосування міст для незрячих можна лише мріяти. Мене найбільше вразила можливість отримати собаку-поводиря. Понад те, держава фінансує утримання цього собаки. Його під тебе адаптовують. Відтак ти маєш серйозний інструмент і надійного друга.
У Львові собак-поводирів немає. В Україні взагалі з цим проблема. Це і складно, і, мабуть, дуже дорого. Крім того, мають бути юридично обумовлені права людини, яка йде із собакою-поводирем. У нас далеко не в кожен заклад впустять.
Подалі від жалю
Зі слів Андрія, співчуття — це останнє, що потрібне незрячому. Пригадує, як деякі друзі навідувалися просто пожаліти. Тоді вказував на двері.
— У нас ставлення соціуму до людей із фізичними обмеженнями часто таке: я тебе пошкодую, але нічого не зроблю. Відверто кажучи, мене це принижувало і вводило у стан дезадаптації. Тут ти стараєшся вийти з нього, а тебе мішком по чубку — «ти такий бідненький». А від слова «сліпенький» в мене аж мороз по шкірі, — Андрій сміється. — Найбільше стигматизує власне цей жаль. Мені це давало стимул вирватися із середовища незрячих і більше могти самому. Тим паче, я сам забезпечую свою сім’ю.
Останніми роками, зазначає Андрій, люди стали толерантнішими до незрячих, частіше пропонують допомогу на вулиці. Проте упередження нікуди не зникли.
Більшість незрячих — це люди, компетентні у багатьох питаннях. Нам просто потрібно дати шанс, можливість себе проявити
— Людині без функціональних обмежень складно зрозуміти, що тому, хто їх має, треба спочатку перебороти себе, щоб щось почати робити. Перебороти соціальну стигматизацію, яка хоч-не-хоч, але робить із тебе інваліда. Часто є переконання: якщо ти незрячий, то в усіх інших питаннях ти теж інвалід. Тут я навмисно вживаю це слово, бо воно стигматизує, вішає тобі на чоло ярлик. Більшість незрячих — це люди, компетентні у багатьох питаннях. Нам просто потрібно дати шанс, можливість себе проявити. Інколи допомогти. Це знімає вантаж із соціуму і дає величезний ресурс. Незалежно від того, чи бачиш ти цей світ.
