Українці звиклися з війною. А вона триває далі. У мирних містах це ніде так не відчутно, як у військових шпиталях. Головний військовий клінічний госпіталь — осередок переживань на карті Києва. Щомісяця із зони бойових дій сюди привозять близько 45 військових. А коли тривали активні бої, як-от недавно на Світлодарській дузі, в день прибувало по три борти із 15-ма «трьохсотими» в кожному.
Вони, як і ті перші, три роки тому, потребують уваги, опіки та підтримки. Попри пануючи у суспільстві втому, в госпіталі досі лишаються люди, які замість пасивного розпачу обрали дію. Жертвуючи вільним часом, а подекуди стосунками, волонтери проходять тут школу людяності — кожен свою.
Непротоптані шляхи. Наталія
У лютому 2015-го до Головного військового госпіталю, що у Києві, борти приходили за бортами. Поранення — одне важче за інше. Понад дві з половиною тисячі українських військових тими днями залишили позиції на Дебальцівському плацдармі.
А в коридорі госпіталю втирала сльози молода жінка. Руки заламувала тихо. Ніяк не могла зібратися.
— Сонце, — раптом озвалася до неї старша пані, місцевий психолог. — Ти, будь ласка, або опануй себе, або додому іди. Ти маєш продукувати енергію! Інакше — ніяк.
Подіяло. Глибоко вдихнувши, Наталя Козіна повернулася до роботи. Співчувати, але не жаліти, бо з холодних і точних жестів користі більше — такий основний принцип. Його волонтери перейняли від медиків, які мусять абстрагуватися від болю пацієнтів, аби рятувати життя.
З початком роботи у шпиталі у Наталчин світ просочилися медичні знання про схеми лікування, види гнійних інфекцій та особливості різних протезів. Хоч за професією Наталія маркетолог, за покликанням, виявилося, — волонтер.
Вперше до Головного військового клінічного госпіталю вона прийшла у вересні 2014-го. Раніше, коли у київський шпиталь приходило багато охочих допомагати, Наталія їздила в Пущу Водицю, Бровари, Ірпінь, де теж одужують українські військові. Тепер волонтерська хвиля і у столиці, і в містах під Києвом спала, а життя Наталії і далі вщерть наповнене комунікаціями — треба тримати постійний зв’язок із колегами з дніпровського та харківського шпиталів, реабілітаційними центрами, українською діаспорою.
Чому не кинула цього досі? За три роки Наталя вислухала і пропустила через себе багато важких спогадів, але в голові тримає шокуюче добрий. Про священика, котрий у полоні розповідав воякам казки, які сам і вигадував. Щовечора військові чекали нових сюжетів, як розради. Звідки він сили брав?!
Є «залюблені», а є решта
Арсенал книжок, розставлених на полицях коридору гематологічного відділення, постійно оновлюється. Але детективи стоять непорушно. Їх оминають так само, як і диски з фільмами-бойовиками — на війні пострілів та ран набачилися і начулися понад міру.
Гематологія — відділення, де перебувають військові не з бойовими пораненнями, а з захворюваннями лімфи та крові.
І це — вразлива точка шпитальних волонтерів. Прямий зв’язок між раком та участю у війні прослідкувати неможливо. Побільшало військових в армії — і число онкохворих теж зросло. Та все ж воєнні переживання, очевидно, даються взнаки.
— У нас багато військових із раком лімфи, є і дуже молоді — 22-річний і 26-річний пацієнти. А госпіталь не має грошей на якісну хіміотерапію, — обурюється Наталія.
Одному з онкохворих, майорові Андрію Валентиновичу, волонтери зібрали на лікування майже 20 тисяч гривень. Тоді як шпиталь зміг покрити вартість ліків лише на 2 тисячі.
Ще одне відділення, де бракує допомоги, — психіатрія. Військові там майже не спілкуються між собою. Між ними, каже Наталія зі своїх спостережень, виріс бар’єр сприйняття: кожен вважає, що він нормальний, а в пацієнта поруч — проблема.
Люди здебільшого воліють матеріально і психологічно підтримувати учасників бойових дій із кульовими, уламковими пораненнями та тих, хто втратив кінцівки
Люди здебільшого воліють матеріально і психологічно підтримувати учасників бойових дій із кульовими, уламковими пораненнями та тих, хто втратив кінцівки. Пацієнтів із ампутацією Наталія називає «залюбленими», оскільки їх огортають увагою і волонтери, і преса. І це добре — таке ставлення особливо необхідне військовим, яких переслідують фантомні болі. Однак, якщо у пацієнта виявили не пов’язану напряму із боями хворобу — наприклад, онкологічну чи нефрологічну, то підтримка забариться.
Наталія вибирає непротоптані шляхи — намагається вирішувати проблеми там, де їх не помічають інші.
Шпитальні сестри. Анжела
Гематологія межує із відділенням щелепно-лицьової хірургії та стоматології, куди потрапляють військові із пораненнями в голову, ушкодженнями обличчя, щелеп.
Фотограф вагається, чи документувати забинтовані обличчя. Я ж чую внутрішню команду: «Не витріщайся!» Дивлюся, а бинтів і шрамів не помічаю.
24 лютого у шпиталь прибула п’ята місія канадських спеціалістів із пластичних операцій на голові та кінцівках. Іноземні хірурги діляться матеріалами із госпітальними лікарями. На волонтерських засадах роблять унікальні операції: скальпують череп, збирають дрібні кістки з допомогою шурупів, неначе конструктор, а сліди тонкої роботи закривають косметичними швами.
— У пацієнта на ім’я Олег так сильно обгоріло обличчя, що його не впізнали рідні. Він дуже добре тримається. Є невелика надія, що йому трохи відновлять зір, — про Олега нам розповідає Наталина подруга, Анжела Сергієнко. Вона зізнається, що історію кожного пацієнта приймає надто близько до серця.
Коли не так давно у травматології помер Альоша — один з її підопічних, Анжела не могла заходити в його одинадцяту палату. А через два місяці пішла з життя Альошина дружина, яка хворіла на рак. Син-підліток залишився без батьків. Таким неможливо не перейнятися.
За освітою Анжела бібліограф. Раніше займалася підприємництвом у царині нерухомості. Приєдналася до госпітальних волонтерів після того, як сама подолала онкохворобу. У свій перший день у шпиталі жінка почувалася розгубленою, не знала, що говорити бійцям.
Анжела каже, життя в госпіталі має для неї інший темп і глибину, бо тут гостріше сприймається і горе, і радість, немає дріб’язкових та серединних емоцій.
А життєві ресурси найкраще відновлюються під час дружніх посиденьок у шпитальному ж товаристві або від насолоди дрібними речами, природою. На щастя, чоловік підтримує її в усьому.
Окрім допомоги власне бійцям, на волонтерські плечі лягає неухильна відповідальність психологічно підтримувати родичів пацієнтів. Сестра, жінка або мати не завжди можуть належним чином доглянути бійця після операції, бо самі переживають стрес. Їм важко зосередитися навіть на простих діях. А волонтери навчилися ставитися до цього як до роботи.
— У нас в критичному стані лежить боєць із сепсисом. Лікарі борються за його життя, намагаються врятувати руку. Йому 22. У матері п’ятеро дітей. Іще один син теж воює. Якщо їй не запропонувати опори, вона може впасти у розпач, думатиме, що нікому не потрібна. Вона повинна чути інші історії, — з надривом говорить Анжела.
Життя в госпіталі має інший темп і глибину, бо тут гостріше сприймається і горе, і радість, немає дріб’язкових та серединних емоцій
Але кордони між раніше незнайомими людьми у шпиталі швидко стираються. Із чужих людей волонтерки стали рідними, навіть хрестити діток запрошують одна одну.
Наталія та Анжела обмінюються повідомленнями 24 години на добу. Зараз жінки не мають часу на друзів, з госпіталем не пов’язаних. Однак Наталії прикро від того, що вона припинила товариські контакти із колись дорогими людьми:
— Кажу своїм друзям, що, коли закінчиться війна, я до них повернуся.
А насправді ж обидві подруги не сформулювали плану дій по завершенні війни. Поки що їх в’яжуть до роботи невпинні потоки повідомлень, дзвінків, повернень і подяк. Зворотній зв’язок від військових, які впоралися із важким психологічним станом, — це безумовна маленька перемога.
Волонтерство як обов’язок. Ірина
Роздивляємося ідеально рівні стоси одягу у приміщенні волонтерського складу. На верхній полиці лежать піжами, що прийшли з гуманітарною допомогою, зручні та якісні, але ніхто не хоче їх носити. Українські пацієнти до такого не звикли.
— Якось привезли красиві різнокольорові футболки. А хлопці не люблять яскравих кольорів, просять камуфляж або з гербами. Ми їх вмовляли взяти яскраво-голубу чи сонячно-оранжеву. Ні, і все. А якось іду бульваром Лесі Українки і бачу двох красенів. Підхожу ближче. Опа — наші хлопці. Як же змінили їх барвисті футболки. Вони не схожі у такому одязі на військових. У цьому районі Києва я часто помічаю пацієнтів шпиталю. А ще завжди впізнаю людину, яка йде із протезом, як би добре їй це не вдавалося. У мене натреноване око.
Ірині близько 60-ти. Вона приймає і віддає пакунки, а коли не має справ, читає книжки. Приєдналася до шпитальних волонтерів після виходу на пенсію. Перед старшим поколінням жінок, до речі, пацієнти госпіталю вільніше себе почувають. Їм не дуже хочеться, аби дівчата бачили їх у спеціальних пов’язках і білизні.
В суботу-неділю родичі із Києва забирають військових додому, аби підбадьорити затишком. На вихідні тут залишаються або важкі, або прикуті до ліжка, або військові здалека. Пацієнтам, які перебувають у госпіталі давно, хочеться домашньої їжі. Це одна із постійних потреб шпиталю, так само як м’ясо, молочні продукти та фрукти.
Ірині розповіді дещо відрізняються від оповідей інших волонтерів. Вони — більш відсторонені і зважені. Від неї дізнаємося, що дідусі-ветерани, які теж лікуються у шпиталі, передають рештки дорогих ліків і побажання молодим чоловікам, пораненим уже на теперішній війні. А військові з ампутацією взяли собі за правило навідуватися в госпіталь, коли сюди привозять важких поранених. Часто людина з ампутованими кінцівками непередбачувано та агресивно реагує на інших людей. А зустрічі із атовцями, які пройшли протезування і повернулися до відносно нормального життя, дуже підтримують недавно прибулих.
Ірина підмічає, що за два останні роки шпиталь кардинально змінився. Немає більше зневажливого ставлення до бійців від персоналу, покращилося забезпечення ліками. Однак поле для щоденної допомоги не вичерпалося.
— Для мене волонтерство — це обов’язок, — відрізає Іра.
Нашу розмову раптом перериває інша волонтерка:
— Ірочко, я їду. Приємно було попрацювати. Цьом!
— Щасти! Я на посту. Охороняю волонтерський склад, — каже Іра услід і прикладає долоню до голови, ніби віддає честь.
Будувати з нуля. Олександр Петруша
— Останні три роки госпіталь працює за основним своїм призначенням — лікувати евакуйованих із поля бою, — розповідає начальник клініки гематології Олександр Петруша.
— Керівництво робить усе можливе, аби забезпечити військовослужбовців необхідними медикаментами, але основний ресурс іде на поранених. Державна програма «Онкологія 2005-2015», що гарантувала безоплатні ліки для хіміотерапії, завершилася не розпочавшись. В Україні не виробляли жодного цитостатичного препарату. Зрозуміло, чому він настільки дорогий. Коли я бачу, як часто змінюються міністри, і при цьому нічого не рухається вперед, то розумію, що нашу медичну сферу треба будувати з нуля, — каже він.
І додає, лікувальна медицина — це сфера бізнесу, а представники влади вимагають від лікарів виконання соціальних функцій, прикриваючись гуманітарними лозунгами.
Вихід із ситуації начальник гематології наразі знаходить двома способами: або домовляється про участь пацієнтів у клінічних випробуваннях, що фінансують закордонні компанії, або просить волонтерів зібрати кошти на сеанси хіміотерапії.
Олександр Олегович веде нас у маніпуляційну, що розташована з сонячного боку будівлі. Влітку, коли сонце піднімається, тут стає надто спекотно і військовим важко проходити сеанси хіміотерапії. Сюди, звертає увагу, потрібен великий кондиціонер.
Дорогою до виходу лікар відчиняє двері одиничної палати — боксу, призначеного для пацієнтів у важкому стані після або під час курсів поліхіміотерапії. Зараз тут лежить двадцятирічний Женя. Він — сирота. І він у критичному стані. Женя уже звільнений зі Збройних сил України. Тягар відповідальності за нього, як і за решту пацієнтів, лягає на плечі лікарів та волонтерів. Це і не дає опустити рук.
— От подивлюся на своїх пацієнтів — і бажання щось робити, попри все, міцнішає. Більшість із них мають шанс на одужання.
***
Фото — Світлани Григоренко та Єви Зеленської.
[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
