Жити на Лівому березі

§§§

[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Я живу майже на березі Дніпра: до річки дві хвилини велосипедом, чотири хвилини пішки і сім хвилин по нерозчищеному льоду. Цієї зими на межі пісочного пляжу та стрімкої течії уперше за кілька років утворилася крига. Я перевірила це, коли у нас вимкнули останнє, що було, — холодну воду. «Братиму воду з Дніпра», — спершу думала я. Але тепер знаю: раптом що, воду слід брати з озера Тельбін, де за будь-якої погоди можна знайти кілька ополонок рибалок. Я живу у місці, де багато водойм, і це символічно: велику частину території Березняків і сусіднього мікрорайону Русанівка намили наприкінці 1960-х. Ми — анти-Атлантида Києва: піднялися з глибин і не плануємо тонути. 

Жити на Лівому березі означає нескінченно чути, що ти не належиш до Києва. І в чомусь це правда: ми — ніби супутник поруч із планетою. Тільки-от супутник цей уже поглинув передмістя і за населенням наближається до Правого берега, якщо вже не переважає його. Під час тривоги здається, ніби ми зачиняємо величезну браму і відокремлюємося від усього. Виїхати з Лівого на Правий чи навпаки майже нереально: маршруток обмаль, та й ходять вони від нас лише до лівобережних станцій метро, саме метро не їздить через Дніпро, автобусів — від сили два на маршруті і ніхто не знає, де вони просто зараз. А таксі коштує — як квиток до Львова, і це не гіпербола. Тож за змоги ми обираємо не виїжджати.

Лівий берег — автономне утворення. У нас свої кав’ярні всіх можливих хвиль, власні парки, озера й кінотеатри. Наші коти пухнасті й сміливі, наші качки не відлітають у теплі краї, останніми роками гуртуючись на озері Тельбін просто на льоду. Навіть наші озерні черепахи рішучі, ніби їх сюди завіз сам Дарвін. На Лівому березі відімкнення міряють не годинами, а днями.

«У мене не було світла дві доби», — ділюся з тренеркою у спортзалі.

«В мене зараз пішла друга», — флегматично відповідає вона. Ми обидві сьогодні митимемо голову не вдома.

Найближчі масиви живляться або від легендарної Дарницької ТЕЦ, або від трохи менш відомої, але не менш загроженої Видубицької. Коли обстрілюють ТЕЦ, ти завжди знаєш: характерний звук у батареях, з яких зливають воду, швидке знеструмлення всього мікрорайону, гудіння шахедів за вікном, виразні вибухи. І суцільна темрява. Якщо з правого берега через міст Патона в’їхати на лівий, здається, ніби пірнаєш в екстрачорну фарбу Vantablack, придуману спеціально для нашої місцини: ані вогника, ані ліхтаря, лише монотонне гудіння генераторів. Та за темними вікнами триває життя: у Сільпо в ТЦ «Сильвербриз» можна купити гіацинт у горщику (як же ми без гіацинтів під час відімкнень) і помаранчевий фреш, що його зроблять при тобі. Зоокрамниці пропонують нові ласощі для вашого кота. Щовихідних діти катаються на схилах Тельбіну: хтось на санках, а хтось і на пакеті АТБ. Дідусі зранку прямують на риболовлю — і я почну серйозно хвилюватися тільки коли з вулиць зникнуть і вони.

Цієї зими я вперше пережила такий блекаут, який вимірювався днями. У ранкові години все здається звичним: вода у бойлері не остигла, одягу ще не назбиралося на повну пралку, запаси павербанків і води не закінчуються. Йдучи на роботу, звично лишаєш усе на зарядці — бодай на годину світло та й дадуть, — але, повернувшись, виявляєш, що екофлоу наполовину розряджений, батареї крижані, а бутлі з льодом так і не стали бутлями з водою. Перевага цих будинків родом із 1970-х — газові плити. Недолік — нульова теплоізоляція і швидке остигання.

Через двадцять годин без опалення приймаєш виклики свого часу і дістаєш третю ковдру, через тридцять — спальник, розрахований на суворі зимові походи.

Годині на тридцять п’ятій остаточно падає інтернет: тепер ви самі по собі, Правого берега більше не існує. У квартирі ходиш без куртки, але у футболці, термобілизні, зимовій піжамі і двох светрах. Кішка, яка раніше вдавала незалежну, залазить під усі три ковдри і тулиться до тебе вночі. Термос набуває нечуваної ваги, а йдучи в гості, пристойним вважається принести окропу. Раціон продиктовано тим, що зіпсується раніше, а вдягаєш уже не чисте, а тепле. Через сорок годин робиш зі свічок на таці щось на кшталт пункту обігріву. Через сорок дві йдеш в «Епіцентр» по вогнетривку цеглу, вона тепер — зірка всіх соцмереж. Екофлоу — збіса зручна, одначе важка штукенція, а тому у випадку блекауту одноразова. Невідомо, як тягнути 23 кілограми у найближчий пункт незламності, якщо ліфт не працює. Тому просто миришся із ситуацією і затримуєшся на роботі, де світло є, а ще пристаєш на всі запрошення, аби просто довше не повертатись додому. На другу добу соцмережі повні пропозицій «пожити у нас, на Правому, поки у вас не розрулиться». З новин дізнаєшся, що Садовий відправив на допомогу киянам львівських комунальників, Херсон — котельні, а Запоріжжя — когенераційні установки. Приятелі-галичани із сумом повідомляють, що в них на вулицях більше не горять ангелики з лампочок — а отже, криза вийшла за межі столиці. 

Моїм друзям у багатоповерхівці поруч іще важче: у них папуги. Ці горді нащадки динозаврів чомусь не відростили собі густої шерсті, як моя кішка Бісина, і страшенно мерзнуть. Узимку за всякої можливості друзі вмикають обігрівач: не собі, папугам. Ніхто не знає, як гріти папуг у блекаути, нас цього не вчили. Трохи далі на сусідній вулиці у будинках позамерзала вода у трубах, тиждень немає опалення, температура в помешканнях упала до нуля. Біля Лівобережки можна бачити свіжі сліди влучання на майже новенькому ЖК. Останні воїни Нічної варти — вуличні продавці ножів і фруктів біля Макдональдса — вперше на моїй пам’яті не виходять на роботу. На вулиці мінус сімнадцять. Прийшовши у спортзал, я знімаю із себе футболку, бо гаряче: там аж шістнадцять градусів тепла.

Лівий берег розбитий на дрібні кластери мікрорайонів, кожен з яких формує ком’юніті. У часи блекаутів це особливо помічна практика: так, це на Лівому люди збиралися на шашлики під час відімкнень, це в нас можна у місцевій групі знайти все загублене в темряві, дізнатися, як обігріти квартиру за допомогою каструлі, солі й каміння, а ще купити «домашню картоплю з доставкою на етаж» — невідомо, чи пропозиція дійсна під час відімкнень. Вночі, коли заряду на телефоні лишається відсотків 10, я заходжу у групу глянути новини. Останнє повідомлення там таке: «Всім привіт, приймаю замовлення на святкові тортики». Так, це типовий Лівий берег: тут швидко звикають до блекаутів і того, що можновладці називають «гуманітарною катастрофою». А от тортики — це святе. 

Я закінчую цю колонку вранці після чергового масованого обстрілу. Вночі поруч із нами горів гаражний кооператив і було чути вибухи. У нас знову немає нічого: ані світла, ані води, ані опалення. Кожна дрібна, майже автоматична дія — помити руки чи почистити зуби — займає утричі більше часу. Може, це і не те життя, яке я волію уявляти, але воно моє і воно триває. Надворі співають горобці і тільки -7 — здається, повертає на весну. 

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.