Блокпост за блокпостом. «Здоров’я бажаю! Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова! Їдемо до своїх, на Попасну», — впевнений і гучний голос вітається з машини до військових.
Свої — це медики з цілої України, які з усіх можливих відряджень обрали зону АТО. Чимало місцевих лікарів із початком бойових дій зникли зі своїх робочих місць, і мешканців прифронтової зони часто стало нікому лікувати. Тож допомагають добровольці. А втім, не всюди їх вітають із радістю.
— У нас півкраїни живе в минулому, за принципом «це моя корова, я її дою», у такому собі феодальному ладі, — розмірковує дорогою співзасновник ПДМШ Геннадій Друзенко. — А інша половина — в майбутньому. Це люди, які готові до експериментів, готові творити нове.
Медики їздять зшивати ці половини в єдине полотно.
Попасна. Бандерівці приїжджають
У попаснянської районної лікарні під боком крайній український блокпост. За ним — окупований Первомайськ. У подвір’ї чорна, засипана землею вирва від снаряду.
Попасна — місце найтривалішої дислокації медиків ПДМШ. Вперше вони прибули сюди у березні 2015-го.
Коли головному лікарю Олександру Володимировичу повідомили, що їдуть йому на допомогу, він навіть не запитував, хто і що вміють. Настільки потрібні були робочі руки.
У нас півкраїни живе в минулому, за принципом «це моя корова, я її дою». А інша половина — в майбутньому. Це люди, які готові до експериментів, готові творити нове
Ахіллесова п’ята лікарні — кадри. Хірургів і травматологів не вистачає досі. Поряд гупнуло — і кандидати одразу кажуть: «Олександре Володимировичу, я тут працювати не буду». Немає у Попасній і своєї реанімації, тому тяжкохворих звідси відправляють до Лисичанська. А тамтешня лікарня просить укласти договір і платити за це.
— Може, це за законом і правильно. Але чи по совісті? — розводить руками Олександр Володимирович. — Ось приїжджають до нас волонтери. Бандерівці приїжджають сепаратистам допомагати, так? А тут, поряд, свої ж вимагають грошей. Ми пояснюємо, що у нас війна, у нас кожного дня стріляють, і я не можу набрати тут лікарів. А їх це не обходить. Різницю менталітету розумієте?
За спиною в Олександра Володимировича висить різьблена тарілка з тризубом. Подарунок від франківчан.
Вирвати місяць із життя
Всюди плитка. Біла, кремова. Щербата. Медики ПДМШ живуть просто у підвалі лікарні. Їм відведено дві кімнати: спальня для трьох хлопців і кухня-спальня для операційної медсестри Світлани. Тут завжди панує півтемрява. З вікон видно хіба, як миготять чиїсь ноги повз машини швидкої допомоги.
На столі парує їжа. Кипить вода на електричній плитці. Медики сідають до вечері.
Перша ротація у пам’яті Світлани — це великі білі собаки, що сновигали порожнім містом. Одне-єдине світле вікно на весь будинок. Пусто. Страшно. Сумно. «Їдеш, ніби всі повимирали. Чи поховалися».
«Вам заплатили — і хочете рятувати нас? Ви ж маєте все. Нащо приїхали?» — спочатку місцеві не були надто привітними.
Коли дивишся новини, і там кажуть, що не вистачає лікарів, треба просто взяти і поїхати. Просто. Менше говорити, а більше робити
— Коли дивишся новини, і там кажуть, що не вистачає лікарів, треба просто взяти і поїхати. Просто. Менше говорити, а більше робити, — вперто пояснює свій вибір Світлана.
Взяла — і поїхала. За день до від’їзду повідомила рідних. У Попасній тоді було всього дві сестри на хірургічне відділення. Одна відпочивала, одна чергувала. По добі. Зі Світланою дівчатам стало легше.
— Яка у мене зарплата? 2 100. Але не в тому справа. Коли виходиш з операційної, тобі добре. І на душі добре. Бо ти зробила хорошу справу. Розумієте? Комусь допомогла. Це трішечки таке… Хто любить свою професію, то воно так є.
— Тут нема доступної медицини, — до розмови приєднується хірург Юра. Він на своїй першій ротації у ПДМШ. — Лікарів мало. Мабуть, у тому полягає моя місія: допомогти. Довго, звісно, я тут сидіти не буду. У мене робота, діти, жінка. Але місяць зі свого життя вирвати можу. Жити в цьому підвалі, в цих умовах… Хоча я звик до комфорту. Дружина не знає, що я тут. Бо нащо? Щоб вона не спала? У новинах весь час «Попасна-Попасна».
Яка у мене зарплата? 2100. Але не в тому справа. Коли виходиш з операційної, тобі добре. І на душі добре. Бо ти зробила хорошу справу. Розумієте?
— Попасна-опасна, — жартує Жора, кремезний інтелігентний чоловік років сорока.
Одразу просить не фотографувати — він із місцевих. Військовий медик. Залишив «на тій стороні» дві квартири й дачу. Пішов добровольцем, бо переселенців не мобілізують.
Коли Жора чує від місцевих фрази на зразок «ми рускіє», одразу запитує, хто такі Солженіцин чи Валентина Терешкова.
— Німа сцена! Ти ж рускій, а історії своєю улюбленої країни не знаєш. Той, хто здатен аналізувати хоч якось, розуміє, що це все, м’яко кажучи, велика афера.
— А я тут роблю експеримент, — каже Юра, — розмовляю українською. І мені часто люди відповідають, що приїхали сюди з Західної України 30-40 років тому. І переходять зі мною на українську. Згадують.
— Ми тут жовте і блакитне зшиваємо, — веде далі Юра. — Повинні донести до людей і навчити, що тут Україна. І це не обговорюється. Не мову нав’язувати, а Україну. Мовної проблеми нема, але русифікацію треба стримати на державному рівні.
— А ви що, справді про нас писатимете? — Світлана закриває долонями обличчя. — Ми ж звичайні люди!
Лікарі хороші
Із самого ранку у продовольчій будівлі поблизу лікарні метушаться дві дівчини-кухарки. Навідріз відмовляються говорити. Носять продукти. Відра і коробки зникають у дверях.
Завідувачка складу пояснює: потрібно було бачити, як вони готували їсти під обстрілами. Але тоді ніхто не бачив. 110 пацієнтів хором запитували: «Де їжа?». А готувати тут потрібно все руками — жодних пристроїв. У поміч лиш старенькі, начищені до блиску алюмінієві каструлі.
Неподалік лікарні тупцює з сигаретою худорлявий чоловік. Пацієнт. Звуть дядя Коля. Сьогодні у нього операція. Грижу вирізатимуть.
У дяді Колі донька в Німеччині. Коли гостював, навмисно просив привести до місця, де похований Бандера. Дядя Коля і сам не знає, звідки він такий взявся, але каже, пропаганда на нього не діє.
— Ну тут багато за Україну… Але не дуже, — затягується цигаркою. — А «тим» нічого не докажеш. Ми як зчіпались… Вони: «Росія — наш друг, наш брат, а стріляють тільки укропи». Я вже й не сперечаюсь. Російське телебачення заборонили, але ж є інтернет. Вони дивляться те саме, що й раніше. Знаєте, був я один раз у Львові… Сподобалось! Не думав, що так гарно. Вулиці особливо оці. Вузенькі. Тільки не знаю, як водії їздять.
— У вас тут лікарі приїжджі, чули про них?
— Це знають всі. Їх у місті хвалять. Чомусь кращі. Може, тому, що грошей не беруть… Бо наші все одно — трішки, але дай. А ось, дивіться, чоловік йде. Він мене «нацик» називає.
Чоловік стає поруч, нервово переминається з ноги на ногу.
— Дочь? — киває на мене. — А что ты по-украински? Ты ж где, в Германии живеш? Ты по-русски говори. Мы находимся на земле русской.
— На украинской. Донбасс — это Украина, — вступається дядя Коля.
— Коля, в каком ты городе служил?
— В Кабуле.
— Ты сколько этих… чучмеков перерезал…
— Бачиш, за сєпарів, — каже мені Коля.
— А шо эти мне сделали? Машину поубивали, хату разбили, другую разбили.
— Я знаю, що тобі дісталося…
— Тут медики приїхали. Ви у них лікуєтесь? — намагаюсь змінити тему.
— Да-да. Только у них. Тут Дима из Львова был. Очень хороший.
— То ви раді, що вони приїхали? — дивуюсь.
— Конечно!
— Але вони ж теж українською говорять.
— Ну… Это самое… Врачи-то хорошие.
Восьма година. В лікарні обхід. Чоловіки кидають недопалки і пірнають у лікарняну напівтемряву.
Новоайдар. Наші
— Робота як робота. Шо там, шо тут, — дивується запитанням анестезіолог Володимир.
— Тільки ви чомусь не залишились у Франківську, а приїхали сюди.
— У кожного своя життєва позиція. Я нікого не засуджую.
Позиція Володимира дала про себе знати на Майдані. Де потрібна допомога — там він мав бути. Після того, каже, пішло-пішло-пішло. Дізнався, що є ПДМШ, — записався. Треба, то треба. Життєва ж позиція. Двоє синів пішли добровольцями. Володимир допомагає тут незнайомим людям і думає, може, якщо потрібно буде його синам — їх теж у біді не залишать.
У Новоайдарі, каже, прийняли, як рідного. Коли приїхав вдруге, мав враження, що пропрацював тут багато років. Говорить українською. Так йому комфортніше.
У розмовах із місцевими медиками намагається розвіювати міфи про «бандерівців».
— Життя показало: ми, медики, стали тут ланкою, яка об’єднує. Нам розказують про своє життя, а ми про своє. І в нас повне взаєморозуміння.
Каже, не існує ніяких «ми» і «вони» — у всіх однакові потреби: щоби без війни, щоби робота і зарплата, щоби хороша освіта для дітей.
— Але як можуть люди ставитись до нашої держави нормально, якщо вона їх кинула напризволяще? Місцеві їздили працювати в Луганськ, у великі міста. А зараз залишилися без роботи. Маршрутки не ходять. У кращому випадку — раз на добу. Чим їм діставатися? Медиків нема, педагогів нема. Ви поставте себе на їхнє місце. От ви живете тут. І шо вам робити? Всі не можуть виїхати. Чому б не запровадити виробництво? Два роки йде війна.
Пану Володимиру не дають спокою непочуті історії місцевих медиків. Каже: «Підіть з ними поговоріть». Переконує: це саме з ними потрібно розмовляти. Бо коли тут не було військових медиків, не було ПДМШ, не було нікого, це вони надавали допомогу українським військовим. І годували, і лікували. І поранені тоді тут, у лікарні, лежали навіть в коридорах. «Підіть поговоріть, — каже. — Підіть».
І веде до їдальні, де якраз обідають медсестри. Сполохані, ніби птахи, затуляють обличчя від камери.
— Я з Луганська.
— Я теж.
— Нема сенсу про це говорити.
Як відлуння одна за одною.
Називають невеликі цифри своїх зарплат. Самі ж з них сміються. Не вірять, що можуть отримати статус учасників війни. Володимир переконує говорити, розповісти, як було.
— Тоді всі ми прибігали. І санітарочки. Нікого не треба було просити. Самі.
— А перші поранені військові чомусь нас боялись.
— Боялись.
— Їх, мабуть, переконували, що тут звірі…
— «А ви хто? — питали хлопці. — Ви хто?»
«Наші, — відповідали ці сполохані птахи. — Наші.»
Трьохізбенка. Трохи їхнього болю на себе
Дорога з Новоайдара до Трьохізбенки — вузька і побита, оточена по боках тонкими лініями дерев. Машина стрибає і хитається. Уява не хоче приймати думки, що цією дорогою їздить швидка. А вона їздить.
У Трьохізбенці дві тисячі мешканців. А в амбулаторії не залишилось жодного лікаря. Тільки дві медсестри і фельдшер Лілія Миколаївна.
Сама з Луганська, десятий рік живе в Трьохізбенці. Дев’ятий працює. У неї глибокий низький голос і втомлені очі. Водить порожніми і холодними кабінетами амбулаторії. Газ перебили, а на вугільний котел потрібні гроші. Сьогодні нарешті обмірювали приміщення.
Все це тяганина бюрократична. Приїжджали «Лікарі без кордонів», обіцяли за тиждень все зробити. Їм не дозволили. Не знаю чому. Я далека від політики. Звісно, засмутилась. Думаю, з опаленням буде шикарно
— Все це тяганина бюрократична. Приїжджали «Лікарі без кордонів», обіцяли за тиждень все зробити. Їм не дозволили. Не знаю чому. Я далека від політики. Звісно, засмутилась. Думаю, з опаленням буде шикарно. Зараз ми у двох кімнатах тулимось, а похолодає, то в одну сповземось. А це, звісно, пекло: тут — дитину дивишся, тут — бабуся з тиском, тут — крапельниця, тут — гнійна рана… Як циганський намет. Всі кричать, всім треба. І холодно. До обіду тільки можна витримати. Та й без лікаря погано. Відповідальність велика. А то ж діти — страшно. Дорослий хоч сказати може. Нічого. Справляємось.
Акушер десь подівся — вагітні стрибають у швидких до Новоайдару. Ось фізкабінет був, ось стоматологічне крісло дивиться на сірий день крізь вікно. Тут дитячий кабінет, колись із «цілим педіатром», який ще до війни пішов, бо в селі мало хто хоче працювати. А тут у 2014-му, коли вже був розбитий міст, приймала лікар Тетяна Афанасіївна, жінка пенсійного віку. «Смілива», — резюмує Лілія Миколаївна. Після неї лікаря тут не було.
— А ви смілива? Чому залишились?
— А куди діватись? Якщо я знаю, як допомогти? Якщо є знання і можливості?
— Цим лікарям, які тут працюють, треба вклонятися. Бо тут, де гримає цілодобово, їздити по цих селах… У неї зона обслуговування дванадцять кілометрів! — фтизіатр з ПДМШ Василь Іванович і кардіолог Оксана приїхали сьогодні допомагати з пацієнтами у Трьохізбенці. — На чому їздите?
— На мопедику…
Близько 16-ої закінчився прийом. Хоча обоє медиків із ПДМШ тут не вперше, вражено діляться побаченим.
— Я б вам показав ту дівчинку. Я просто шокований був.
Навідались до 23-річної породіллі. Хата низька, тепло, аж душно, сморід, дихати нема чим. Чоловік загинув «на тій стороні», вона перебралась до родичів на українську територію. З туберкульозом. Живе з 18-річною племінницею і трьома дітьми: наймолодшій три місяці. Лікарі взялись допомагати. З Франківщини шлють продукти й речі.
— Я думав, що ми багато для неї взяли… Я їй приніс шампуні. Разові, в пакетиках. Але де вона має митися? Хіба влітку в річці. У неї відро води і старенький умивальник. А праска така, що у нас віддають колекціонерам старовини. Знаєте, що я побажав тій породіллі? «Щоб не я до вас приїжджав, а ви до нас, але відпочивати. І щоб ти в моєму віці жила в такій хаті, як я». Волонтерство — це трохи їхнього болю взяти на себе і хоч крапельку добра дати їм.
— Приїдете ще? — з надією в голосі запитує в Оксани фельдшер. Машина ПДМШ має виїхати поки не почало смеркати.
— Не знаю. Не знаю, — хитає головою Оксана.
— Як? Приїжджайте.
Обнімає міцно.
Станиця Луганська. Турбота
У Станиці Луганській з хорошим сигналом мовить радіо «Республіка». Сповіщає своїх слухачів про деморалізованість в українській армії і про успішну ліквідацію постачання наркотичних засобів з України в ЛНР. Радіо каже, що так Україна завдає удару по генофонду республіки. Радіо також радіє: нарешті закладено наріжний камінь під пам’ятник Александру Невському. Ця подія, за словами коментатора, значно наблизить його республіку до Росії.
59-річна терапевт Галина Миколаївна вже тиждень споглядає з вікна лікарні околицю Луганська. Хоча могла б дивитись на свій Івано-Франківськ. Якщо її запитати, чому так сталось, вона здивовано підніме брови і коротко зауважить — через патріотизм. «Як завівся цей двигунець на Майдані, так і досі».
Час від часу вночі на лінії горизонту тут спалахують «феєрверки». Попри те, що раніше до лікарні «прилітало», зараз обстріли доволі далеко. Ніхто на них уже й особливо уваги не звертає.
О пів на восьму ранку лікар жваво крокує до свого кабінету лабіринтами лікарні. Корпуси з’єднані так, що можна цілий день переходити з одного в інший і не побувати надворі.
— Дві третини життя ми проводимо у лікарні. Тому у мене у Франківську кабінет супер, — ділиться Галина Миколаївна, — жалюзі, ремонт, велика біла стіна, на якій я намалювала сердечко у вигляді дерева, багато вазонів. Ну дуже гарно.
Новий кабінет у Станиці був далеким від звичного: стіл і генератор посеред кімнати. Але зараз все змінилось, колеги принесли і кушетку, і покривало, і коробку для сміття. Галина Миколаївна несказанно цьому тішиться, хоча готова була і в наметі працювати.
Результат свого запалу до роботи показує в зошиті відвідувань. Кількість пацієнтів щодня росте: 4, 9, 11, 13,16, 23. Скільки прийде сьогодні, невідомо.
Відомо ж, що Галина Миколаївна в роботі має особливість — виявляти турботу.
— Знаєте, тут ніхто такого не бачив ставлення… Щоб, наприклад, погладити пацієнта по руці. Приходив нещодавно до мене чоловік з батьком. Батько такий… ногу вже втратив… занедбаний. Але я його погладила. Ви б бачили, який він задоволений йшов!
Чи зшивають медики країну? Галина Миколаївна каже, що безумовно. Вона весь час повторює пацієнтам, що «західняки» від них ніяк не відрізняються. Розповідає, що Івано-Франківська область прикордонна і була під Австро-Угорщиною, і під Польщею, але це Україна. А можна було теж захотіти собі незалежність. «Візьміть нас, поляки, так?»
— Я їм доводжу: ми любимо вас, а ви полюбіть нас і не кажіть, що «ми вас кормім».
Розповідь перериває стук. Несміло з’являється жіноча постать у зеленій вовняній хустині. Витирає долонею піт з чола. Всідається, відсуває стілець подалі від лікаря. Галина Миколаївна дратується. «Чи їх так лікарі відсували, чи що? Всі те крісло тягають».
— Зрозумійте, мені треба вас бачити! — каже пацієнтці.
— Та я захворіла…
— Ну нічого. Нічого, — лікар кладе руку на руку жінки. Та вдячно накриває лікарчину своєю долонею.
Принагідно ділиться: вчора стріляли. Але легенько. Деколи стіни тремтять, але вона з чоловіком вже не ховається у підвалі. Бо що там тих стін? Ще засиплять. А так у ковдру закутався, під ліжко заліз і чекаєш, що буде. Українські військові кажуть: «Тітко, не переживайте, все буде добре». Жінка усміхається, каже, вірить.
Тихого чоловіка років п’ятдесяти Галина Миколаївна впізнає з порогу — це її перший пацієнт у Станиці Луганській. Під час огляду він несміло хвалить свого лікаря: «От ви працюєте не як машина. А ті, бува, й не глянуть навіть на тебе, коли говорять».
«Бачите?» — питально дивиться на мене Галина Миколаївна, щоби впевнитись, чи я розумію, як пацієнтам бракує людської уваги і турботи.
Принагідно ділиться: вчора стріляли. Але легенько. Деколи стіни тремтять, але вона з чоловіком вже не ховається у підвалі. Бо що там тих стін?
«Можна закохатись», — кидає чоловік на прощання, виходячи з кабінету.
Галина Миколаївна усміхається.
***
Блокпост за блокпостом. «Здоров’я бажаю! Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова! Їдемо від своїх. На Київ».
Усі фото — авторки.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
