Інколи корисно писати в дорозі та в тимчасових помешканнях, адже незвичність і невизначеність провокує думку.
Та раніше я сам обирав маршрути своїх подорожей, способи пересування й місця перебування. Тепер війна накреслює напрямки моїх мандрів. Вагони потягів і салони автівок та автобусів подеколи замінюють мені бібліотечні зали та мій власний робочий стіл удома. Авіасполучення у моїй країні та між моєю країною й іншим світом було призупинено через російську аґресію. Наше небо вже не є безпечним. Ми рухаємося землею. Ми веземо допомогу цивільним і нашій армії із заходу на схід нашої країни, а там, на сході, дивимося, слухаємо та запам’ятовуємо, намагаючись задокументувати різними мовами і в усі доступні нам способи жахливі злочини росіян проти людяности на нашій українській землі.
Поїздка на якусь конференцію або семінар до Польщі, Чехії або Німеччини, яка раніше забирала кілька годин, тепер триває днями. Я потроху звикаю до того, що маю працювати в дорозі. Та й сама дорога збуджує, бентежить і надихає. Я чую поруч із собою розмови своїх співвітчизників. Жінок, які тікають від російського зла, рятуючи власних неповнолітніх дітей та літніх батьків. Військових, які або їдуть у коротку відпустку з фронту, або повертаються на фронт. Жінок і чоловіків, що, як і я, намагаються допомогати нашій армії та цивільним, які на деокупованих територіях потерпають від жахливих наслідків російської агресії. Жінок, які повертаються з інших європейських країн, щоби розшукати своїх батьків, сестер і братів, чоловіків, синів і дочок, зниклих у вирі війни. Нескінченні історії втрат і болю, які перетікають одна в одну. Нескінченні історії людяности й надії, які живлять одна одну.
Наближаючись до лінії фронту, відчуваєш зміну реальности. У дивний спосіб непомітно змінюється те, що і як ти бачиш, чуєш, відчуваєш. Звичні образи, звуки та запахи, залишаючись наче тими самими, стають іншими, а подеколи їх заступають інші, незвичні: розграбовані росіянами музеї, зруйновані росіянами будинки, розриті могили після ексгумації тіл, закатованих росіянами українських військових і цивільних, очі наших людей, що втратили близьких, тиша і порожнеча замінованих полів, понівечені стовбури дерев, заіржавілі рештки спаленої військової техніки. І ти не помічаєш, як ця незвичність стає звичною, як патологія війни та насильства просочується у звичний перебіг щоденного мирного життя.
Тиша стає не заспокійливою, а загрозливою, ніч — часом не сну, а обстрілів, запах диму сповіщає про пожежі, а не про мирне багаття, на якому можна приготувати смачну їжу.
Смак їжі стає іншим, доторк до іншої людини набуває нового значення.
Наближаючись до ліній фронту, відчуваєш наближення зла. З того боку лінії фронту — російський світ смерти. Там підважена людяність як така, там знецінене саме життя. І ти з подивом починаєш розуміти, що межа людської реальности окреслена лінією фронту. Потойбіч люди, які ненавидять людей, які ненавидять людяність як таку, які ненавидять самих себе. Вони потворні, нещасні та небезпечні. Але саме через це вони вчать нас того, як небезпечно людині втратити людську подобу. Пригадую фразу українського військового лікаря, якому доводилося лікувати й російських полонених: «Саме тому, що ми побачили такий рівень розлюднення, ми відтепер ніколи не зможемо розлюднитися».
Наближаючись до лінії фронту, сягаєш меж людської реальности. Водночас усвідомлюєш межі власної екзистенції. Ти нарешті стаєш чесним із самим собою, розуміючи всю власну слабкість, крихкість і непевність. Подумки порушуєш питання, можливі відповіді на які окреслюють коло людяности. Що означає для людини піти на війну? Що означає готовність убивати, ризикуючи власним життям? Що означає робити це попри всю власну слабкість, крихкість і непевність, робити, щоби захистити те, що, зрештою, мабуть, і означає бути людиною, — щоби захистити вільне та гідне життя? І якщо нам пощастить вижити в цьому жаху, що буде потім? Чи повернеться колись до цього світу мир, і як зможемо ми жити в тому мирному світі, переживши досвід цієї жахливої війни?
Перетинаючи західний кордон України, також відчуваєш, що реальність непомітно, але водночас докорінно змінюється. Повітря легке та прозоре. В ньому не відчувається війни. Спочатку це якесь ірраціональне відчуття. Але потому воно втілюється в реальні переживання. Скажімо, насолоду від споглядання того, як у небі летить мирний літак. Це не російський бомбардувальник, що несе смерть. Мирний літак несе життя інших людей над тобою. І ти радісно проводжаєш його поглядом, подумки долучаючись до тих, хто летить, бажаючи їм безпечної та радісної мандрівки, сподіваючись, що колись і ти сам зможеш так само мирно подорожувати власною країною та всім світом. Ти зможеш знову досліджувати межі та виміри людської реальности, не наражаючись на небезпеку її знищення. Але водночас усвідомлюєш крихкість людської реальности.
До повномасштабного вторгнення Росії до України межі людської реальности були для мене радше метафорою. І навіть те, що вже до того росіяни окупували частину Грузії — батьківщини мого батька, а потому український Крим і Приазов’я, з якого походять грецькі предки моєї матері, ще не підважило для мене метафоричність виразу «межі людської реальности». Тепер ця метафора остаточно набула для мене жахливого екзистенційного вмісту, втілилася в реальній топографії мого життя.
Війна знищує життя, а якщо не знищує, то докорінно змінює його.
Війна, з одного боку, унеможливлює нормальне людське існування, з іншого — в найшляхетніших людей збуджує прояви справжньої людяности.
Війна змінює все і назавжди. Війна змінює не лише зміст, а також форму всіх наших думок і задумів, дій та бажань. Вона змінює темпоральний горизонт мислення та письма, вплітаючи в нього смерть. Відтепер ніхто з нас, вільних людей України, не знає, чи здійснить заплановане, чи додумає до кінця замислене, чи допише задумане. Росія несе нам смерть. Смерть завжди визначає людське існування, накреслюючи його граничну межу. Але під час війни її образ стає жахливо близьким і виразним.
Війна також змінює ритм мислення та письма. В умовах війни письмо стає переривчастим. Я починаю занотовувати думку в потязі, що їде з прифронтового Краматорська до Києва, а завершую допис уже в автобусі до Варшави, Берліна чи Праги, прямуючи на чергову міжнародну дискусію, впродовж якої укотре говоритиму про жахливу війну, що її розв’язала Росія проти України, про наш складний час, про ті виклики, що постали перед нашою цивілізацію, про загрози людству з боку таких злочинних держав, як Росія. Я говоритиму про це і не знатиму, чи матимуть мої слова силу та чи змінять вони на краще реальність, у якій ми живемо. Та попри те, говоритиму та писатиму. Просто тому, що це єдине, що я направду вмію робити. А не робити нічого, коли сама людяність загрожена, коли зло вкотре увійшло до нашого світу, не випадає. І щоразу я не знаю, чи буде в мене ще колись нагода сказати про це.
Чи не втомиться світ укотре від усього цього жаху та болю, і чи не будуть знову марними наші спроби зупинити зло. А зрештою, хто ті ми, що маємо повсякчас зупиняти зло? Чи маю я право вважати себе одним з тих, хто це робить?
Адже російське зло на фронті щомиті зупиняють ціною власного життя українські військові.
Під час коротких виїздів за кордон відчуваєш провину перед тими, хто залишився вдома, перед військовими, які щомиті ризикують життям на фронті, і перед цивільними в тилу, життю яких загрожує російське зло. Натомість «харошиє рускіє», що втекли зі своєї огидної батьківщини, не відчувають провини. Вони боягузливо й підло вважають себе жертвами, відмовляючись визнати, що те пекло, яким є і завжди була Росія, створили їхні предки та вони самі. На жаль, часто-густо, світ їх у цьому підтримує.
Чи маю я говорити і про це теж, а чи не маю просто замовкнути й дожити те життя, яке мені судилося? А чи маю зробити щось геть інше, окрім писати та говорити? Утім, уже роблю. Але чи цього не замало? І чи варто про все це писати та говорити?
Чи можна зупинити зло словами? Та чи не є саме мовлення дією, що здатна змінити світ?
Перед нами вкотре постає альтернатива: vita activa versus vita contemplativa. Але чи направду активне життя протистоїть споглядальному життю? Чи не передбачає натомість людська діяльність розуміння того, що робиш і заради чого це робиш, і чи не вимірюється цінність людського розуміння дійсности здатністю на підставі такого розуміння розумно діяти? Необов’язково споглядати та мислити, щоби бути, але без цього, мабуть, неможливо бути людиною.
Філософські сюжети вплітаються у тканину щоденного життя. Деякі думки та вислови філософів, істориків та інших учених минулого та сучасности набувають нових неочікуваних значень у контексті сьогодення, а деякі — дивують своєю інфантильною наївністю. Образи, метафори та поняття сходять зі сторінок книжок і, занурюючись у буремний потік життя, або розчиняються і зникають як примарні химери, недолугі вигадки високочолих інтелектуалів, або відкривають нові горизонти інтерпретації нашого людського існування, нашої історії, культури, політики та щоденного життя.
Життя живить і водночас підважує думку. Думка змінює життя, водночас змінюючись сама.
Занотовувати думки стає дедалі важче. Наче ковтаєш повітря, виринаючи з-під води. Ритм письма стає іншим. Письмо стає переривчастим. Слова стають крихкими, втрачають звичний сенс і натомість лякають та ваблять новими неочікуваними інтерпретаціями.
Вахтанґ Кебуладзе, філософ, публіцист, лавреат премії імені Юрія Шевельова.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
