[Цей матеріал створений редакцією у співпраці з проєктом Крила, який впроваджує міжнародна організація Пакт за підтримки Уряду Канади]
Напівпрозорі хрусткі льодяники з вареного цукру навіяли Анастасії смак дитинства, коли життя здавалось легким і безтурботним, навіть якщо насправді таким не було. Чаклування з пропорціями інгредієнтів над каструлькою нагадувало їй, що кулінарія завжди була її сильною стороною, роботою, за яку вона трималась в усі непрості моменти уже дорослого життя. Коли її синьо-жовті цукерки потрапляли до волонтерів чи їхали за кордон до українців, які тужили за домом, — відчувала свою причетність до загальної боротьби.
Був березень 2022-го. Анастасія почала робити льодяники на домашній кухні, аби дати собі раду з усім болем і хвилюваннями, невизначеністю і шоком, аби відчути контроль над своїм життям. Це її врятувало. Густа карамель третій рік тече на її кухні, аби стати десятками кілограмів стягів, тризубів, вишиваних орнаментів і карт України.
Символи
Одного дня у перший місяць великої війни Анастасія Гейло бездумно гортала соцмережі і наштовхнулась на оголошення: молода сімʼя перевозила свій бізнес із Луганської області в Ужгород і просила підтримати їх купівлею їхньої продукції. Вони друкували на 3D принтері приладдя для кондитерів — форми для льодяників і печива, насадки для приготування зефіру. На сторінці їхнього бізнесу Анастасія побачила формочки у вигляді герба, прапора і мапи України. Майже миттєво вирішила: буде робити цукерки, що підійматимуть людям настрій і патріотичний дух.
Анастасії щастило: коли в багатьох населених пунктах важко було знайти базові продукти, вона купувала у своєму місті барвники і декор. У Білій Церкві багато кондитерів, які печуть торти і тістечка, відповідно — і спеціалізованих магазинів для них теж доволі.
На початку жінка не мала спеціального термометра, а також грілки, що робить льодяник прозорим. Тож обпалювала перші солодощі над газовою плитою, а вони гнулись від перегрівання. Через зависоку температуру блакитний колір ставав бірюзовим. Довго експериментувала, аби вирахувати наосліп правильну температуру, щоб льодяник не покришився і не втратив своїх барв.
«Моїм дітям пощастило, бо увесь брак діставався їм», — усміхається вона зараз.
Коли зрештою льодяники почали вдаватись, Анастасія розповіла про нове захоплення у фейсбуці. Першими замовниками стали її підписники, які купляли цукерки для волонтерів, аби розрадити одне одного. А тоді льодяники почали замовляти за кордон — як частинку дому.
«У Європі багато хто не знав, що герб — наш символ, який має сакральне значення, а карта України — це наша територія, цілісна і суверенна. Ці символи стали вагомими. І це був спосіб нагадувати про Україну», — говорить Анастасія.
Тепер вона робить більше: ялинки, сніжинки, сніговички — до новорічних свят; квіти — навесні; маленькі крашанки — для прикрашання пасок. Зʼявився ще колосок і орнамент вишивки.
«Мої льодяники — теж елемент моєї психологічної підтримки. А ще — відчуття причетності до чогось більшого», — пояснює кондитерка.
Для самої Анастасії «чимось більшим» стала нова спільнота, коли вона пішла на проєкт Крила, що допомагає таким самим жінкам-підприємицям підсилювати одна одну, вчитись і разом шукати можливостей для розвитку. Анастасія мріяла навчитись бізнес-процесів і розширити власну справу. Жінка думала: може, окрім льодяників, почати робити ще й крафтові соуси? Але після навчання порахувала все і зрозуміла, що для нової справи сил їй наразі не вистачить. І зосередилась на льодяниках. Нові знання та нові подруги допомогли зробити наступний крок і підсилити маленький бізнес. Одна з учасниць проєкту Крила розробила Анастасії дизайн етикетки, флаєрів і візитівки, інша — зробила фотографії для її робочих сторінок.
Минулого року велика партія її цукерок поїхала у Сполучені Штати, на Сорочинський ярмарок для української діаспори у Техасі. Має Анастасія і постійних замовників — як-от громадська організація «Школа емоційного щастя», що возить цукерки на різні заходи, де представляє Україну. Востаннє льодяники подорожували з організацією у Копенгаген. У теплий сезон Анастасія співпрацює з кавʼярнями і кіоском у парку відпочинку.
«Якщо раніше у мене була одна каструлька з нержавійки, то тепер їх чотири. Змінила ваги, купила килимки для роботи, грілку для обпалювання льодяників. Форм було близько десяти, зараз — майже сотня. Я стала розбиратись у пакуванні. Знаю, яка упаковка має бути на далекі відстані, а які цукерки взагалі не варто відправляти, бо вони крихкі, і який відсоток браку має бути закладений. Зараз мені потрібно трохи більше часу на виготовлення, але усе робиться, як і раніше. Тепер більше допомагають діти — ходять по продукти й упаковку», — розповідає Анастасія.
Жінка невгамовна: робить цукерки, постійно вчиться, навчає інших робити льодяники. Її не зупиняє нічого, навіть хвороба — сім років тому Анастасії діагностували остеосаркому.
У горі й радості, в холод і спеку
Можливо, Анастасія не випадково почала займатись цукерками: у нульових її батьки мали маленький сімейний бізнес у Білій Церкві, продавали закуски на ринку. Тож Анастасія підхопила родинну справу — вивчилась на інженерку-технологиню харчових продуктів. Працювала без упину — з ранку до ночі, у холод та спеку. Сімейний бізнес спершу активно розвивався, та у 2017-му не витримав конкуренції з великими бізнесами.
Однак життя Анастасії змінилось не лише через це: за кілька місяців після закриття родинної справи Анастасія дізналась, що має онкологію — остеосаркому, що вражає кістки.
Спочатку жінці видалили кістку у нозі і замінили суглоб ендопротезом (який вставляють всередину). У 2020-му Анастасія мала рецидив — метастази у легенях. Після лікування живе і працює на постійній медикаментозній підтримці. Цього року рак повернувся втретє — рецидив виявили у мʼяких тканинах ноги. Три місяці тому кінцівку довелося ампутувати.
«Ампутація була найкращим варіантом з усіх можливих. Я казала: якщо ціна за те, щоб бути здоровою, — мінус нога, то хай буде так. Це краще, ніж не мати варіантів узагалі», — говорить Анастасія без тіні сумнівів.
Тепер підприємиця знову вчиться пристосовуватись до нових умов життя з онкологією.
«Я в діагнозі вже сім років, і всі активні фази хвороби стягую завдяки психотерапії. Це єдина можливість вигребти й бути в адекваті.
Я маю багато планів на це життя, я не збираюсь помирати. Як почалась війна, то казала: я не для того лікувалась, аби загинути через війну.
Я буду жити ще дуже довго», — стверджує вона.
Анастасія тримає свою обіцянку. Не просто живе — живе сповна. Від початку великої війни рішуче налаштована робити усе, що уміє найкраще, аби тримати себе і тих, хто її оточує.
Не зупинятись і триматись людей поруч — у цьому Анастасії допомагає й спільнота Крил, стосунки з якою вона несе із собою далі, в усі нові досвіди, в які занурюється. З ними вона і вчиться, і ділиться тим, що опанувала сама.
«Ми допомагаємо одна одній як можемо», — говорить.
А список її навчань — невичерпний. Вона вчилась і ораторського мистецтва, і просування у соцмережах, і фінансової грамотності.
«Це все — частина моєї роботи. Я все роблю сама, це театр однієї акторки», — усміхається Анастасія.
Цей «театр» продовжує допомагати їй триматись і давати собі раду з усім болем і усією невизначеністю. І увесь його колектив викладається сповна.
§§§
Цей матеріал створено завдяки підтримці Уряду Канади у рамках проєкту Крила (Жінки залучені: шлях до зростання та економічної безпеки), який втілює організація Пакт. Інформація, яка представлена у матеріалі, не обов’язково відображає погляди Уряду Канади.
