Після фантастичного виступу в фіналі «Євробачення» український фолк-електро-гурт ONUKA вкотре увірвався до європейських чартів. А відеозапис номера переглянули більше двох мільйонів глядачів з усього світу. І це не дивно — українській музиці є чим дивувати.
Поряд із командою Нати Жижченко тієї ночі на сцені драйвували артисти Національного академічного оркестру народних інструментів України. В їхньому арсеналі — близько 40 інструментів, які здавна були поширеними на українських територіях. НАОНІ не боїться експериментувати із сучасними стилями. Композиції Adele, Beatles, Metallica, ABBA у виконанні ансамблю звучать неперевершено!
Попри винятковість колективу та віртуозність кожного з музикантів, ось уже майже півстоліття — скільки існує оркестр — йому доводиться невтомно доводити власну необхідність. Принаймні у цьому переконує художній керівник оркестру — Віктор Гуцал.
Колись, ще за радянських часів, його на 15 років звільнили з цієї посади за надмірну любов до національної музики — у фаворі мала бути інтернаціональна. Тепер, коли у важливості саме української музики й інструментів нібито мало хто сумнівається, постала інша проблема — відсутність достатньої державної підтримки.
«Держава має стати нашим головним менеджером, — каже Віктор Омелянович. І пояснює, що найбільша необхідність — можливість гастролювати світом: — Ми маємо нести українську культуру в світ, бо нам справді є чим пишатися! А організовувати гастролі самостійно нам, на жаль, комерційно невигідно — надто великий колектив, а ціни на концертні квитки високими бути не можуть».
Наразі оркестру вдається виступити за кордоном не частіше, ніж раз у рік. Здебільшого — за кошт партнерів із-за кордону.
Одночасно в українських містах виступи НАОНІ далеко не завжди збирають повні зали, що можна пояснити тільки недостатньою промоцією. Ми вирішили виправити цю несправедливість і спільно із колективом НАОНІ підготували гайд українськими народними інструментами.
Він, звісно, не є вичерпним. Дослідники називають близько 60 інструментів, які облюбував український народ. Ми ж спробували розповісти про інструменти з усіх етнічно-культурних регіонів країни.
Фото — The Gate Agency
Ілюстрації — Роман Гречило
Тарас Столяр
40 років / Чернівці
Бандуру часто називають оригінальним витвором українського народу, який почав широко розповсюджуватися з кінця XVI ст. Утім, довкола цього досі точаться суперечки. Деякі дослідники пишуть, що бандура виникла в Англії, а вже звідти поширилася по Західній Європі і дійшла до України.
В будь-якому разі, бандура є символічним для України інструментом.
Вона була улюбленим інструментом козаків. У Запорізькій Січі існували хори, оркестри і рапсоди-бандуристи. Також бандуристи офіційно входили до складу Війська Запорізького і разом із довбишами, сурмачами, трубачами виконували козацьку військову музику.
А пізніше бандуристи, мандруючи містами й селами України, співали волелюбні думи та історичні пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків з легендарного минулого і закликали до боротьби проти гнобителів.
Цей витончений інструмент має виконавські можливості, подібні до фортепіано: можна грати всіма десятьма пальцями й видавати складні акорди.
Зовнішній вигляд бандури невпинно змінювався і вдосконалювався. З розвитком мистецтва виконання виникла потреба розширити діапазон інструмента, збільшити кількість струн.
Сучасна бандура має 10-14 басових струн і 40-50 приструнків. Вона використовується як сольний та ансамблевий інструмент: існують тріо та цілі капели бандуристів. А звучання бандури часто поєднують з електронними інструментами.
«Колись давно чув зворушливу історію: один чи то японець, чи то канадієць — словом, іноземець, котрий не мав жодного стосунку до України, — побачив фотографію бандури і закохався! Його так вразила форма цього інструмента, що він почав вивчати, що й до чого, і зробив власну бандуру своїми руками.
Існує стереотип, що бандура — винятково жіночий інструмент, який акомпанує співу. Але я цього не розумію: вона так красиво звучить сама собою, навіщо ту гру голосом заглушувати?
Мою бандуру мені тітка купила. Завжди на гастролі везу інструмент із собою у салоні літака. Бо бували випадки, коли бандуру здавали у багаж, а назад отримували тріски. Плюс — у багажному відділенні буває до -30 С0, після яких інструмент не звучить. Пам’ятаю, мав внутрішній переліт в Ірані. Стюардеса попросила віддати їй бандуру, пообіцяла, що покладе її десь біля себе. І тут я через ілюмінатор бачу, як мою бандуру вже везуть у багаж. Зірвався — побіг. Охорона на мене накинулась, бо думали, що терорист. Але я не міг допустити, щоби вона не зі мною летіла».
Вікторія Ходіс
45 років / Київ
Дерев’яний обідок з дерева, обтягнутий сухою шкірою. Вживали його в народній практиці з давніх-давен у найрізноманітніших життєвих ситуаціях: як військовий музичний інструмент для додавання завзяття побратимам і залякування супротивника, на урочистих зустрічах, а також на похороні, на полюванні для залякування звірини, під час оголошення судових вироків і, звісно, на весіллях.
Бубон — невід’ємна складова частина народних інструментальних ансамблів, які виконують музику до танців. Теперішній бубон має в отворах обруча парами вільно закріплені металеві тарілочки або навхрест перетягнуті дротики, з навішаними дзвіночками. Головне його завдання — утримувати темп, підкреслювати синкопи, надавати відповідного колориту у звучанні і додавати запалу у грі.
«Ритм — це основа будь-якої композиції. Досить ударнику припинити грати — музика цілого колективу обривається. А отже, бубон й інші ударні — це серце оркестру. За це їх і люблю».
БУГАЙ
Сергій Примачок
32 роки / Умань, Черкащина
Бугай — старовинний музичний інструмент, зберігся переважно у Західній Україні. Раніше його робили самі музиканти. Брали дерев’яне барильце, з обох боків обтягували шкірою, з одного боку в центрі припасовували пучок конячого волосся.
Цікаво, що в основу басової лінії минулорічного треку ONUKA «Vidlik» лягло саме звучання бугая.
«Бугай дуже ефектний інструмент — не у кожному творі використаєш. Але техніка гри дуже проста: смикаєш за волосся мокрими пальцями — а він реве у відповідь, мов бугай. Залежно від того, де зупиняєш руку, змінюється і висота звучання».
Галина Бердоуз
43 роки / Надвірна, Івано-Франківщина
Дводенцівка, по суті, є здвоєною сопілкою зі своєю системою отворів. Нині трапляється дуже нечасто. Виготовляють переважно з ліщини, ясеня або явора.
«Чуєте, правда? Таке враження, що дві сопілки грають, а насправді це один інструмент!
Я упевнена, що кожен інструмент має свою душу. А ще вони лікують від суму і поганих думок. Пограєш чи послухаєш — і легше стає на серці».
Світлана Бондаренко
53 роки / Київ
Деркач — шумовий інструмент, поширений в народі. Робили його самотужки. Якщо взяти його до рук і просто покрутити — пролунає доволі потужний тріскучий звук. Попри простоту, на цьому інструменті вправні виконавці можуть відтворювати досить складні ритми.
«Йшли батьки на жнива, і щоби дитина не нудилась, робили для неї з дерева всякі диркалки, тріскалки — ними й бавилась. Тепер подібні інструменти використовують і в оркестрі. Коли ми записували пісню «Фурія» з «Другою рікою», Валерій Харчишин, коли почув деркач, аж стрепенувся: «То саме те, що треба! То ж вона — фурія! Так уже голову запиляла, як той звук».
Світлана Кафка
41 рік / Нова Каховка, Херсонщина
Дримба — один із найдавніших музичних інструментів. Археологи вважають, що вона була відома людству з часів пізнього неоліту. Про це, за словами вчених, свідчать фрагменти музичних інструментів з кісток мамонтів, знайдені на давніх стоянках на території сучасної Чернівецької області.
У гуцулів дримба була жіночим інструментом. Головним музичним інструментом на вечорницях, які влаштовували у карпатських селах, була дримба в руках господині. В Карпатах побутував також цікавий звичай: парубки дарували дівчатам дримбу, коли серйозно до них залицялися.
«Тепер, мені здається, дримба вже не є винятково жіночим інструментом — може, навіть навпаки. Цей інструмент надзвичайний: ніби й простий, але таке віртуозне виконання трапляється. Колись я чула цілий ансамбль з 25 дримб — дивовижна музика! А її вібрації ще й лікують!
Херсонщина не так багата на народні інструменти, тож коли я вчилася в училищі й вперше знайомилась із різними інструментами, була в такому захваті, що змальовувала у блокнот кожен з них. Тоді ж я дізналася, що в Херсонській області є поселення бойків (с. Зміївка. — TU), де досі зберігають живі традиції — народної музики в тому числі».
Ігор Курков
29 років / Вінниця
Взагалі-то дудук є вірменським народним інструментом. Але побутував він і на теренах сучасної України — зокрема серед кримських татар. У етнічному інструментальному кавері на пісню Джамали «1944», з якою вона перемогла на «Євробаченні», дудук немовби втілює у своєму звучанні увесь біль кримськотатарського народу.
Традиційно дудук виготовляють з абрикосового дерева через його характерну здатність резонувати. Як стверджують фахівці, такий дудук відрізняється від інших м’яким звучанням, більше схожим на людський голос.
В 2005 році музика вірменського дудука була визнана шедевром Всесвітньої нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
«Дудук — майже магічний інструмент. Його люблять за довгі й приємні медитативні мелодії. Хоча якщо у вірмен дудук — це здебільшого саме сумні, траурні композиції, то кримські татари грають на ньому і веселі й танцювальні мелодії. Останніми роками ми в ансамблі розвиваємо татарську тему, розширюючи родину інструментів. Дудук займає серед них чи не головне місце».
Юрій Яценко
69 років / Київ
Цей струнно-щипковий інструмент був знаним ще з XIII ст. і відомий багатьом народам світу. Подібні інструменти мають схожі назви: у татар — кобиз, у румунів — кобза, у мадярів — кобоз, у росіян — домра, у афро-американців — банджо.
На теренах сучасної України кобза набула великого поширення серед козацтва. На ній грали мандрівні кобзарі (часто — сліпці), які виконували народні пісні різних жанрів. Кобзарі грали та співали в місцях, де збирався народ, — на базарах, біля храмів, а також по хатах. Вони ставали творцями дум та історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу, і часто закликали його на боротьбу. У 1930-их роках минулого століття радянська влада розгорнула репресії проти кобзарів — багато з них були заарештовані й зрештою зникли безвісти. Останніми десятиліттями кобзарське мистецтво в Україні потроху відновлюється.
«У нас в ансамблі є ціла група кобз — з 14-ти інструментів. Свого часу цю нішу в Україні з відомих причин заповнила російська домра, але роках у 80-х дослідники-музикознавці й майстри-ентузіасти поступово почали повертати кобзі її заслужену роль в українському інструментарії. Композитори навіть твори спеціально під кобзу почали писати. В оркестровій практиці кобзи прекрасно себе зарекомендували — їхнє звучання завжди додає барв і колориту».
КОЗОБАС
Данил Демаш
24 роки / Донецьк
Вважається, що це один із найновіших українських народних інструментів — козобасз’явився лише наприкінці 60-х років минулого сторіччя.
Ще раніше, щоправда, на Івано-Франківщині побутував звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а танцювати ще хотілося, гості брали відро, встромляли у нього коромисло, прив’язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а потім палицею протягували по ньому. На такому «інструменті» грали на 5-7-й день весілля, з ним колядники супроводжували різдвяну «козу», імітуючи її «голос». Кожен господар був радий привітати ряджених на своєму подвір’ї.
Взявши за основу цю традицію, майстри створили козобас. Його перший зразок зробили в Національному українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Майже одночасно подібну химеру змайстрували й у Київському оркестрі народних інструментів. Музична майстерня на Тернопільщині налагодила виробництво цього інструмента.
«Щось подібне робили і раніше. На котел, обтягнутий шкірою, натягували струни. Поєднували ще й з тарілками — так з’являвся синтез ударних і басових. Цей інструмент задавав ритм народним гулянням, а саму музику сповнював об’ємом. Як і контрабас, козобас — це основа. От в оркестрі, скажімо, якщо контрабас почне грати наперекір диригенту, то всі решта музиканти підуть за басом. Тож від нього залежить багато. Існує стереотип, що на басах легко грати, але це неправда — технічно це дуже складна робота».
Олексій Шевченко
45 років / Київ
Ліра відома в Україні з XVII століття. Вона часто була супутником кобзи чи бандури. На ній грали незрячі мандрівні співці — лірники, братські цехи яких, на відміну від кобзарських, охоплювали ледь не усю етнічну територію України. Разом з тим, темброві властивості ліри та обмежені прийоми гри обумовили переважно сумний церковно-дидактичний репертуар лірників.
Сучасні майстри та музиканти України і Білорусі знову звернули увагу на давній народний інструмент, щоб відродити його, вдосконалити, ввести до фольклорних ансамблів, оркестрів.
«Перші ліри були прямокутними чи трапецевидними. Сучасна форма з’явилася після появи скрипки. Лірники поряд з кобзарями були індивідуалістами — ходили-співали по селах. Поки їх усіх у 1934 році не розстріляли. І мені зрозуміло, чому їх хотіли винищити, — лірники, як і кобзарі, були носіями духовності українського народу. Їхнє мистецтво досі не відновилося, на жаль, у повній мірі.
Є окремі майстри, які роблять традиційні старі інструменти. Є, щоправда, і ті, хто вдосконалює інструмент. Олексій Кабанов створив модерну ліру: вона має більше струн і механізмів, які їх перемикають. Є навіть електронні ліри тепер.
Звук, кажете, такий, що плакати хочеться? Та то у мене просто зарплата така (сміється)».
Георгій Вакуленко
60 років / Умань, Черкащина
Окарина (або зозулька) — один із найдавніших духових інструментів, який належить до різновиду свистунів. Вони дотепер поширені в Україні як дитячі іграшки. Виготовляють їх із глини у вигляді півників, пташок, кошиків, баранчиків, жабок, хаток. Мають отвір для вдування повітря, а також бокові отвори на корпусі, закриваючи і відкриваючи які можна робити різні за висотою звуки.
Трапляються деякі екземпляри віком у кілька тисяч років, але й понині на них можна грати.
«Зозулька — ніжний інструмент, з м’яким, приємним тембром. Його звучання направду нагадує спів пташки. У нас є навіть окремий ансамбль зозульок — вони різних розмірів і, відповідно, різного звучання — а усі гуртом співають казково. Публіка їх обожнює».
Євгеній Діденко
32 роки / Бердичів, Житомирщина
У повсякденному побуті українців рубель і качалкаще не так давно були у кожній селянській родині — з їхньою допомогою розм’якшували та прасували тканину. Часом народ використовував ці два знаряддя як ударні інструменти: якщо провести качалкою по трибах рубля, утворюється тріскучий звук, що нагадує звук деркача. Сьогодні цей інструмент використовують лише епізодично у виконанні танцювальної або гумористичної музики.
«Це такий тандем, в якому один інструмент не може існувати без іншого. Ми їх використовуємо для підсилення емоційного напруження і створення відповідного настрою. А ще на футбол з ними можна ходити (сміється)».
Георгій Агратіна
69 років / с. Маршинці, Чернівецька обл.
Народний духовий інструмент, схожий на поздовжню флейту. Виготовляють його з дерева або тростини (тепер також з пластмаси чи металу) і очерету. Трапляється одноствольна, двоствольна і багатоствольна свиріль.
Українська свиріль, або кувиці, є різновидом поширеної у всьому світі флейти Пани. Назва інструмента походить від імені давньогрецького бога Пана. Згідно з міфом, бог лісів Пан був палко закоханий у німфу Сірінґу. Сірінґа шукала порятунку від переслідувань Пана і просила своїх сестер врятувати її. Сестри перетворили Сірінґу на очеретину, Пан же зробив з цієї очеретини флейту, яка стала його улюбленим інструментом.
«У дитинстві замість іграшок я бавився музичними інструментами. Мій батько був акордеоністом, і разом з мамою вони грали у ансамблі. Виступали з короткими концертами перед кінопоказами. Сільські музики у нас в хаті усі репетиції проводили. Я їм спершу на барабанах підстукував, а так і долучився. Питання ким бути не стояло ніколи.
Музика для мене, як повітря. Буває, у вихідні приходжу на роботу, беру інструмент і займаюся. Якщо день не пограєш, то таке відчуття, ніби не вмивався зранку».
Юрій Джміль
45 років / Умань, Черкащина
Віктор Гуцал переконує — відома у всьому світі скрипка має українське коріння. Як доказ він згадує фреску ХІ століття на куполі Софійського собору, де зображений гудок — триструнний прототип скрипки. Гудок і справді вважають попередником скрипки поряд з лірою, гадулкою та іншими давніми інструментами, що побутували у різних народів.
Скрипка поширена у світі як один з найдосконаліших музичних інструментів. В Україні скрипка в її теперішньому вигляді була відома вже у XVI ст., що засвідчують поборові реєстри.
На початку XVII ст. скрипалі входять до складу полкової музики Війська Запорізького. Скрипка обов’язково супроводжувала вертепи. В побуті народу скрипка посіла належне місце в інструментальному ансамблі — троїстих музиках. Завдяки скрипці бурхливо розвивається жанр народно-інструментальної музики, основу якої становлять танцювальні мелодії, похідні марші і музика просто для слухання. Як колись, так і тепер є багато народних скрипалів-виконавців, які відрізняються певними особливостями видобування звуку, аплікатури, штрихів, принципами музичного розвитку, що надають їхній творчості характерності і неповторності.
На основі скрипки майстри створили інші типи смичкових інструментів: альт, віолончель, контрабас.
«Стосунки зі скрипкою — як стосунки з жінкою: любов тут може бути тільки взаємною. Якщо ти береш інструмент до рук з любов’ю і душею, то й вона видаватиме особливе звучання. Я завжди граю лише на власному інструменті — моя скрипка зі мною вже більше двадцяти років. Вона фабрична, а таким зазвичай не дають імен. Але у 98-му році її торкнулися руки майстра, який підтягнув її, і після того — зазвучала, немов жива. Назвав її Маргаритою».
Руслана Войт
37 років / с. Семенівка, Львівщина
Сопілку називають найдавнішим духовим музичним інструментом в Україні. Має свистковий пристрій і до 10-ти отворів на корпусі. Здебільшого її роблять з бузинової чи калинової цівки. Хоча тепер використовують також клен, горіх, бук і навіть пластмасу. Сопілка слугує сольним інструментом і провідним в ансамблях та оркестрах українських народних інструментів. Існують різні типи сопілок, що дають змогу створювати великі однорідні ансамблі. Різняться своїм діапазоном і тембром звука.
«Одного разу, ще у школі, учитель музики приніс на урок журнал «Культура». Гортаючи його, я була заворожена однією фотографією: на тлі природи вишикувалась шеренга музикантів з різними інструментами, а попереду їхав на коні їхній головний. Поряд були написані ноти «Запорізького маршу». Як додому прийшла, взялася перед дзеркалом бринькати на бандурі — намагалася заграти. І образ той довго з голови не йшов.
Минуло багато років, я закінчила консерваторію і вже півроку як працювала тут, в оркестрі, аж раптом в коридорі вивісили цілий ряд афіш з концертів за різні роки: побачила — завмерла! То ж було фото з мого дитинства, а ті музики — артисти НАОНІ, мої нинішні колеги. І «Запорізький марш» я тепер із заплющеними очима граю — то ж наша візитівка.
На сопілці навчилася грати іще дитиною — класі у другому. І хоч тепер мій основний інструмент — бандура, до сопілки маю особливі почуття.
Є багато народних казок, де за сюжетом на могилі того, кого вбили із заздрощів, виростає калина. Як вирізати з такої калини сопілку — заговорить людським голосом».
Юрій Кириченко
41 рік / Здолбунів, Рівненщина
Звука сурми ви не могли не чути — саме вона починає відомий кожному в Україні «Запорізький марш».
Сурма — давній дерев’яний духовий інструмент із гучним тембром. Найбільшого поширення надобула в козацьку добу і належала до полкової музики, бо духові оркестри із сурм, труб і тулумбасів були майже у кожному полку і навіть у сотні. Про це свідчать численні історичні пісні і думи та записи в козацьких полках.
«Часом сурму плутають із трубами, приймаючи їх за один і той самий інструмент. Але це не так, бо в історичних творах часто є згадки, що перед походом грали і сурми, і труби. Чув також, що сурми використовували і в Галичині: вівчарі користалися ними поряд з сопілками та трембітами.
На жаль, жоден дійсно прадавній інструмент до наших днів не зберігся — вони ж бо були повністю дерев’яні. Уже в ХХ столітті окремі майстри (Василь Зуляк з Рівного та Олександр Шльончик з Чернігова) взялися відтворювати сурми.
Ми експериментуємо з ними багато: використовуємо не лише в народній музиці, а й в класичній програмі з оперними співаками, а також в роковій. Року, до речі, моя сурма не витримала. (Сміється) Не була вона розрахована на таке активне використання — дерево не витримало і розламалося навпіл. Мусили віддавати майстру, аби полагодив».
ТЕЛИНКА
Надія Овчарчина
45 років / с. Кам’яна, Чернівецька обл.
Телинка — духовий інструмент, котрий вважають первісним прототипом флейти. У нього лише два відкриті отвори, без жодних додаткових дірочок для висоти звуків. Має красиве колоритне звучання.
«На телинці мене чоловік грати навчив. Нас із ним взагалі музика пов’язала. В консерваторії клас бандури (я тоді на ній вчилася) був поряд із цимбальним — то бачилися часто. Потім разом працювали вже тут, в оркестрі. Разом ходили на роботу кілька років, а у 1995-му одружилися. Володя жартує часом, що краще за музиканта ніхто музиканта не зрозуміє. Він, окрім цимбалів, грає на сопілках різних, на окарині, дводенцівці, флейтапані».
ТРЕМБІТА
Микола Блошкін
39 років / Родом із Києва
Споконвіку трембіта була єдиним засобом зв’язку вівчарів між собою та із селом — такий собі аналог сучасних мобільних телефонів. Трембіта сповіщала про вихід овець на полонину, відхід на той світ чи народження в сім’ї дитини. Нею запрошували на весілля, з нею ж колядували. А ще — за її тінню визначали годину, а найдосвідченіші чабани за звучанням навіть передбачали погоду. Особливо добре, кажуть, інструмент відчуває дощ та грозу.
Виготовлення трембіти — справа довготривала. Спочатку майстер обирає правильне дерево, бажано громовицю — смереку, в яку влучила блискавка. Далі зрізаний стовбур залишають на рік гартуватись. І тільки після цього настає найвідповідальніший момент — одним ударом потрібно розщепити стовбур навпіл, а далі витесати серцевину. Наостанок дві половинки скріплюють корою. Нині, щоправда, увесь цей процес удосконалений і спрощений — скажімо, серцевину тепер часто випалюють, замість видовбувати вручну.
«Довжина трембіти в середньому три метри. І хоч вона й довга, але не важка — кілограма півтора. Тому тримати її під час гри не складно. А от транспортувати… Часом стирчить з переднього вікна автомобіля — інакше ніяк.
Чув, що в Карпатах у трембіти заливають горілку — для кращого звучання. Я теж пробував, але, скажу чесно, з водою звичайною це теж спрацьовує.
Одного разу під час гастролей ми вечеряли в Івано-Франківську у народному ресторані одному. В куточку стояла трембіта. То господар каже, хто зможе звук видати з неї — тому презент. Він просто не знав, на кого натрапив».
Андрій Мітін
43 роки / Київ
Свого часу тулумбас був невід’ємною частиною воєнного побуту козаків Запорізької Січі. Ним скликали раду козаків чи старшин, повідомляли про загрозу ворожого нападу, навіть передавали накази по кошу чи полку під час бою. Вирушаючи в похід, полкові зв’язкові брали з собою литаври, прив’язуючи їх до сідла.
Тулумбасибули різних розмірів. У найбільші з них били одночасно вісім чоловіків. Їх називали ще набатом і тримали лише в Запорізькій Січі. В народі цей інструмент значного поширення не набув.
«Тулумбаси — це грім. Я коли граю — адреналін у крові вирує, того відчуття словами не передати».
Володимир Овчарчин
47 років / с. Локітка, Івано-Франківщина
Струнно-ударний музичний інструмент трапецієвидної форми, на якому грають спеціальними паличками. На думку вчених, різновиди цимбалів існують уже майже три тисячі років. Цей інструмент був поширеним всюди — у Китаї, Південно-Східній і Середній Азії, на Близькому Сході. У XVI столітті цимбали вже міцно входять до української народної музики. На століття пізніше французький інженер і мандрівник Ґійом Левассер де Боплан у своєму «Описі України», змальовуючи селянське весілля, каже, що коли молода йде до церкви, то йдуть «поперед неї скрипка, дуда і цимбали». Народні ансамблі троїстих музик рідко коли обходились без цимбалів — звучний і технічно досконалий інструмент міцно полюбився українському народові.
Сьогодні цимбали значно вдосконалені: стабілізовано форму, поліпшено акустичні властивості, розширено діапазон. Великі концертні цимбали мають хроматичний діапазон більше чотирьох октав, прекрасний звук і віртуозні технічні можливості.
«Мій батько і його рідня грали по селах на весіллях: тато — на бубні, стрийко мій — на кларнеті, їхня сестра — на скрипці. Репетирували завжди у нас вдома. Тож я з дитинства і підігрував. Спершу ложками молотив по столу, а як підріс, віддали мене в район у музичну школу — на цимбали. Пам’ятаю, вже під ранок на тих весіллях, коли мені, малому, очі злипалися просто за інструментом, заснути рідко коли вдавалося — народ так танцював, що цимбали мої підстрибували в такт.
Зараз далеко не у кожній музичній школі можна навчитись грати на цимбалах — вчителів мало та й інструменти не всюди є. Їх тепер тільки під замовлення роблять на фабриці у Львові і кілька приватних майстрів. Але не думаю, що цей інструмент зникне, — знаю, що у чудового майстра з Івано-Франківська син справу переймає. Та й музиканти — молоді, талановиті цимбалісти — є і будуть».
ЦИМБАЛИ ГУЦУЛЬСЬКІ
Андрій Войчук
33 роки / Новодністровськ, Чернівецька обл.
Гуцульські цимбали відрізняються від інших розміром та формою деки. Цей інструмент тримають на колінах і грають сидячи або ж стоячи (зі спеціальним ременем). Звук видобувають дерев’яними паличками без флісу.
«Класичні цимбали важать під 90 кілограмів, а ці — легенькі: від 10 до 17 кілограмів. Тож їх можна носити на шиї. Я взагалі-то мультиінструменталіст: граю, окрім цимбалів, на окарині, сопілці, свирілі, телинці й інших інструментах. Кожен з них має власну функцію — де треба підкреслити певний емоційний момент, де певну фарбу передати. У кожного особливе звучання».
***
Прочитати й послухати ще раз:
Бандура / Бубон / Бугай
Дводенцівка / Деркач / Дримба
Дудук / Кобза / Козобас
Ліра / Окарина / Рубель і качалка
Свиріль / Скрипка / Сопілка
Сурма / Телинка / Трембіта
Тулумбаси / Цимбали / Цимбали гуцульські
За допомогу в обробці аудіо дякуємо Василю Мартинюку.
