В ніч перед тим, як над селом Трудолюб на Полтавщині підніметься фінський прапор, з-під хмар визирає гострий молодий місяць.
На ранок двоє високих людей — і на перший, і на всі наступні погляди — скандинави (очі — синь, волосся — світло) — крокують снігом (рип-рип) до сільської школи. На флагштоку вже тріпотять два прапори — наш і їхній.
Так починається амбітний освітній проект «Змінитися за сім днів» від ГО EdCamp Ukraine.
У Еса Сінівуорі і Кайсу Хелмінен, вчителів і представників освітньої експертної компанії Lumo Education, майже тридцять років фінського педагогічно стажу. Того самого хваленого і тиражованого в Україні.
Що ці двоє зможуть (що встигнуть?) змінити у школі, якій вже натякали на закриття і де ще не бувала жодна мультимедійна дошка?
Еса і Кайсу крокують хрустким снігом, на ходу розгадуючи ребуси жінки (не директора, але когось тут особливого) про кількість годівничок і яблунь на подвір’ї, кількість дітей (120) і вчителів (20) у школі.
Йдуть так, сміючись, до самісіньких вхідних дверей, аж поки жінка з ребусами і загадками — та, яка веде, запрошує і жартує (не директор, але чимось тут особлива), — не кладе раптово руку на холодний гранітний прямокутник праворуч від дверей.
І на граніті якусь мить тепліє її відбиток.
Життя після
«Він прийшов у дев’ятому класі із сусідньої школи. Такий був дуже розумний. Відрізнявся від усіх. Ми одружилися на третьому курсі. Вчилися у різних містах. Він у Харкові, я — в Сумах. І з кожним роком жили все краще і краще. Тридцять років ходили за руки, каталися на ковзанах, на лижах, щоліта з рюкзаками… Шість разів піднялись на Говерлу. Так. Така любов є не у всіх і не скрізь. Тепер я це бачу».
За приїзд фінських вчителів боролися 675 українських шкіл. Вирішальним стало інтерв’ю: серед чотирьох фіналістів тільки та сама жінка порадилася щодо відповідей з колективом. А це означало, що у неї точно є команда. Так перемога дісталася Трудолюбу.
Це село на півтисячі осіб поблизу Миргорода славиться кузнею Петра, де кують ножі й клинки періоду вікінгів, Середньовіччя і Київської Русі. А тепер — і школою, до якої раптом приїхали двоє педагогів з Фінляндії. Жінка з ребусами і загадками — вчителька математики Валентина Федоряка — і про кузню, і про школу знає кожну деталь.
От школа — вона бідна. Це підтверджують вчителі, стелі й обладнання. Частина приміщення стоїть самотня і відітнута — тут бояться, аби такого не сталося з усією школою. Тому роблять її інакшою: ось — розклад, де кожен клас представлений фотографією, а предмети розфарбовані в різні кольори, а ось — зона для спілкування без гаджетів, ось — парти стоять групами, 3D-картини з книжок у бібліотеці, яку тут мріють зробити сучасним простором.
Валентина показує всі ці деталі Есі та Кайсу, які ті, безумовно, впізнають, бо ті всі ідеї з їхніх шкіл і визбирано.
Вчителька ходить і дивується: її мрія сьогодні тут, видно, всесвіт почув, як півроку тому під час освітньої поїздки до Фінляндії вона записала собі десь на полях, слухаючи Кайсу: «Як добре було б, якби вони приїхали до нас в Трудолюб!»
Мені фінське пасує по натурі, бо вважаю, що діти в школі повинні бути щасливими. Вони ж тут живуть такий великий відрізок часу! Щодня — по 7-8 годин
«Ось, вони тут», — думає Валентина і завжди повторює дітям: «Мрійте і занотовуйте, хай це хтось бачить, бо бачить же хтось».
Екскурсію школою вона закінчує у своєму невеликому кабінеті. На стіні біля столу — фотографія — Петя і Валя в обіймах на сліпучо світлій вершині. Фотографія висить трохи осторонь від усього іншого, ніби стереже свої межі. Решта стіни — щільно заклеєна сертифікатами (одразу й не порахуєш, скільки їх там, але початок вони беруть з 2014-го). Валентина бачить зацікавлені погляди і здіймає руку:
«А це моє життя, — каже. — Життя після смерті».
Я керівник класний
«Вони прийшли, посідали на підлогу. Учні ще… Але розуміли, що ніякі слова не заспокоять. Просто поплакали разом зі мною. І сказали: «А тепер ми підемо шукать фарбу і будемо фарбувать стовпи і місточки».
«Меркурій — перша планета від Сонця, розташована на відстані…» — розтягував вчитель, дивлячись крізь вікно на свій будинок. А Валентина думала: «Ех… Коли я буду вчителькою, ніколи так не робитиму». Її ідеалом була вчителька англійської. Валя захоплено підглядала, як та йде на роботу, а її підбори набиваються вологим листям. Як щодня — інший шарф, нова брошка. Не надивишся. Через ту любов за урок Валя вивчала по двадцять слів.
Після інституту п’ятнадцять років працювала заступником директора з виховної роботи. Працювала, доки не задумалася, яка з того користь. Ну, школі, думала, ще виховній системі. Математиці, хмурила брови, вона за нинішньої системи навчає тільки найкращих учнів, а фіни ось — ні — всіх.
Фінська освіта Валентину цікавила давно і сильно: вона навіть збирала вирізки з журналів і газет.
— Мені фінське пасує по натурі, бо вважаю, що діти в школі повинні бути щасливими. Вони ж тут живуть такий великий відрізок часу. Щодня — 7-8 годин. І на наших уроках вони рідко видаються щасливими. А щасливі — коли грають, кудись ідуть, подорожують. І я все роблю, щоб ці крупиночки щастя визбирувати, берегти. Щоб діти самі вміли шукать це щастя і тримати в собі. Тому що це — теж дар. І над цим теж потрібно трудитися. Можна сказати: «Я нещасний, не щастить». А можна хапатися за кожну малесеньку можливість. За кожну мить. Цьому я вчу дітей. Така моя місія.
І Валентина зрозуміла: коли вона класний керівник — робить дітей щасливими. Зараз вона може підрахувати: за два випуски — з 16 і 10 учнів — стільки ж вийшло щасливих. Фото останнього, минулорічного класу, усміхається над її столом.
— Керівники бувають великі й дуже великі. А я от керівник класний, — Валентина сміється. Аргументує: для неї не існує виховної години за книжкою. Якщо тема екологія — то треба посадити дерево, якщо кафе — піти туди і взяти до рук виделку, якщо про бабусю — то провідати. Для Валентини все просто: немає часу — не треба брати клас. Виснажений вчитель нікому не потрібен.
У неї було так: у п’ятому класі всі її учні навчилися плавати, у шостому — стали на ковзани, у дев’ятому — пішли на байдарках, у десятому — хто міг — поїхали на гірських лижах. Крім того, всю Україну треба було їм показати. А у Валентини план: щороку — дві поїздки і багатоденний похід. Донецьк встигли побачити, каже. А потім додає ще довгий список: Харків, Полтаву, Святогірськ, Умань, Львів, Чернівці, Кам’янець-Подільський, Хотин, Коломию…
— Багато міських дітей цього всього не бачили, — каже.
А під час останньої спільної поїздки, яка випала на Одесу, виявилося, що дітям не вистачає вільного часу, щоб прогулятися малими групами.
І Валентина відпустила. На весь день. О 18-й зустрілися в готелі.
Одна група прийшла з дев’ятьма піцами (знайшли піцерію, де кожна третя безкоштовна), інша принесла мішок мушель (гуляли берегом і знайшли особливе місце), третя дізналася про виставу, квиток на яку коштує десять гривень («Ми ж навіть не заходили, — каже Валентина, — бо думали, що це дорого неймовірно. А так дізналися і пішли»), четверті побували в музеях.
— Це було просто неймовірно, коли вони розказували, що робили. І я була щаслива, що це все не даремно.
Те, що можна робити зараз
Говорить: «Хочу до Львова. У музей наш улюблений поїхати. В «Арсенал»». Я питаю у своїх школярів. Вони — «Поїхали». Це вже друга поїздка до Львова з ними. Стою біля картини. Стою і думаю: «Петю, ну де ти?» І тут чоловіча рука обіймає мене за плечі. Друг Петі із Одеси. Каже: «Знаєш, Валю, так захотілося прийти сюди саме зараз». І такого дуже багато. Але зараз я так втомлююсь, що він мені менше приходить уві сні».
Еса і Кайсу планували свої українські уроки разом, але ведуть окремо: коли у нього шостий клас, у неї четвертий і п’ятий. А на наступному уроці навпаки. Діти чекають початку за партами в групах. За їхніми спинами — два ряди вчителів, озброєні блокнотами і ручками — готові до спостережень.
Урок про харчовий ланцюг починається з гри. Діти з картками на лобах (а на картках — різні звірі) підходять одне до одного з запитаннями, на які можна відповісти «так» або «ні», щоб вгадати, яка їм випала роль. Вчителька Кайсу — також у грі.
Розгадавши своїх звірів, діти шукають собі компанію в харчовий ланцюг. Ось пінгвін тягне до себе рибу і білого ведмедя.
Кайсу не виправляє — вона ставить запитання. І діти легко знаходять помилки — додають і вилучають звірів з харчових ланцюгів, наводять аргументи: де яка тварина живе і ким чи чим харчується. Виконавши завдання, клас аплодує (це їм підказує Кайсу: «Ви молодці»).
Урок триває в якомусь незвіданому для звичайної української школи темпі. Ніби існує лише цей процес роздумів і дій, у який важливо зануритися і вчителю, і учню, захопитися ним настільки, щоб забути про час.
Тому коли для наступного завдання парти перетворюються у станції, вчителі, які сидять позаду, беруться підганяти дітей і бурхливо реагують на затримки і помилки.
Робота на станціях — це знову рух. Одна команда виконує математичні задачі з сірниками, друга на дотик визначає тварин у мішку і записує їх у харчовий ланцюг, третя грає у Memory — знаходить дві картки з зображенням однакових тварин. За сигналом вчителя діти міняються станціями.
Деренчання дзвінка на перерву залишається непоміченим.
Наступні уроки так само насичені іграми і запитаннями. Діти не хочуть, щоб їхні нові вчителі їхали, а одна з учениць вважає, що на цих чотирьох заняттях вона прогулювала уроки, а не вчилась. Хоча саме через гру в її лексиконі ненав’язливо з’явилися нові терміни і їхнє розуміння: консументи, редуценти, продуценти і популяція.
Я вперше в житті чула: «Вибач, але в тебе тут помилка». Жодного разу не прозвучало слово «неправильно». Натомість можна сказати: «У нас проблема, давай вирішимо. Молодець, що озвучив»
На вчительському обговоренні уроків першою слово бере Валентина:
— Для фінів дитина — центр всесвіту. Її щастя — не просто задекларована цінність. Це видно. Повага до дітей зашкалює. Я вперше в житті чула: «Вибач, але в тебе тут помилка». Ні разу не прозвучало «неправильно», як часто говоримо ми. Замість цього можна ж сказати: «У нас проблема, давай вирішимо. Молодець, що озвучив». Ми побачили, як через гру можна навчати. Як все легко інтегрується. І це те, що можна робити зараз. Працювати над виробленням довіри й поваги до дитини і одне до одного.
Померти або бути
«У нас у домі була одна кімната-бібліотека. Стелажі знизу догори завалені журналами і книжками. В спальні старій я жити не змогла… з книг залишила тільки щось для пам’яті. Найцінніше. І поселилася у тій кімнаті».
«Нічого не хотілося — тільки на кладовищі сидіть. І в мене було два виходи: або померти разом з ним, або бути такою, якою я б йому подобалася», — глибокого вечора, коли школа робиться порожньою і холодною, Валентина сідає за свій стіл, щоб розповісти, як вона лишилася жити. Як зачепилася за якісь конкурси, вебінари, освітянські знайомства.
Дивиться на список мрій і планів на стіні, праворуч від сертифікатів, пригадує. На осінь 2017 планувала: намокнути під дощем, нагодувати пташок, намалювати мандали, допомогти воїнам, виспатися.
Там не могло бути ніякої Фінляндії, бо поїздка для освітян, про яку вона чула, коштувала тисячу євро. Але хтось поцікавився, чому це не може бути мрією? І Валентина вирішила, що може.
Сіла писати заявку. Вкінці додала: «На жаль, тисячі євро у мене нема».
Телефон задзвонив раптово і вирвав зі спогадів. Навколо були безкінечні ряди книг:
— Гуляю по книжковому ринку на Петрівці у Києві, плачу (це було наше улюблене місце з Петьою), а тут кажуть, я виграла пільгове місце у Фінляндію! Одне було таке місце. Отакої!
Школа щастя
«Раніше ніколи не вірила ні в загробне життя, ні в щось схоже. Але чогось думаю, що він стежить за мною, що допомагає. І кожного разу я йому дякую».
Коли Валентина Федоряка повернулася з Фінляндії, раптово побачила у своїй школі купу деталей, які вимагали змін.
Найперше відчепились від стін мертві пластмасові квіти. Потім здали позиції сиві плакати з формулами у кабінеті фізики (зараз тут зроблені учнями фотографії, які пояснюють фізичні явища). Стенд із медалістами й спортсменами раптом почав докучати запитаннями: «А як щодо дівчинки, яка грає на скрипці? А тої, що краща, ніж була вчора? Для чого ми відзначаємо лише тих, хто приносить славу школі?»
Два пеньки в коридорі, на яких діти гралися в смартфонах на перерві, натякали на необхідність зони для спілкування, вільної від гаджетів. Про те, щоб купити м’які пуфи, не йшлося — дорого, тож вчителі і діти почали їх виготовляти самі — обтягнули поролоном тракторні фільтри і пластикові пляшки. Принесли книжки, розмальовки, олівці — і простір готовий.
На перервах школа вийшла на вулицю. Фіни до того звиклі, а в Трудолюбі дітей випровадити з приміщення важко. Довелося вмикати пожежну сирену. Перша — і сорок хвилин школа гралася в сніжки. Наступна — і на подвір’ї армія сніговиків. Рух і радість. Надалі планують виходити без тривоги.
Іншого разу школа тоне у паперових літачках. Політ — звідки душа забажає. Школа ж для дітей, каже Валентина, то чому не можна робити все, що подобається?
Вона любить повторювати, що у Фінляндії на кожній дитині й вчителях написано отакими (масштабує пальцями біля лоба) буквами: «турбота», «любов», «щастя», «довіра».
А ще більшими — на школах: «учителе-» і «дитиноцентризм».
З учителецентризмом нічого не вдієш, бо то справа державна:
— Я навіть кімнати не можу виділити і купити м’які меблі вчителям. А от дитиноцентризм — можу. У мене й так демократія на уроках. Але з’явилося більше поваги до дитини. Одного разу учень мене попросив: «Можна, я стоятиму біля підвіконня на уроці?» — «Можна», — кажу. І він так зрадів! Це таке йому щастя було там стояти!
Власне мені потрібна школа щастя у Трудолюбі. Щоб вона була. Хочу робити щось для неї корисне. Ну так… як лідер без титулу. Титул мені не потрібен. Я хочу, щоб онуки казали: «Наш дідусь помер за Україну, а бабуся після його смерті подорожувала світом, говорила англійською і змінювала свою школу».
***
Петро Федоряка — командир взводу 25-ої окремої повітрянодесантної бригади, коваль і вчитель математики Трудолюбівської школи, загинув під Шахтарськом 31 липня 2014 року.
Автор фото — Уляна Рудіч.
