Наука глобалізується надзвичайно швидко, і незалежно від того, у якій країні та якому університеті працюють науков(и)ці, у своїй діяльності вони мають одразу комунікувати та співпрацювати глобально, в академічному світі, де немає кордонів, але є висока конкуренція та міжнародні правила. Якщо дослідник цього не розуміє, то сходить із дистанції завчасу.
Про те, як наука відповідає на потреби суспільства, про світ, у якому доводиться жити сучасним науковцям, про наукову конкуренцію та співпрацю, а також про проблеми плагіату та авторського права ми поспілкувалися з Іриною Старовойт, кандидаткою філологічних наук, літературознавицею, поеткою, перекладачкою та викладачкою Українського католицького університету.
[«Університет ХХІ століття» — це спільний спецпроєкт The Ukrainians та Українського католицького університету, в рамках якого ми публікуємо інтерв’ю з експертами у різних сферах: від філософії до бізнесу. У цьому проєкті вони говорять про проблеми, виклики та завдання університету і пропонують своє бачення вищої освіти майбутнього.]
Як наукові дослідження можуть відповідати на запити суспільства?
Ми з вами живемо у Львові, місті, яке у ХХ столітті було дуже важливим осередком не лише викладання і навчання, а й наукових розробок у різних царинах. Проривні відкриття було зроблено тут у сфері математики, філософії, юриспруденції.
Саме у Львові, в лабораторії Рудольфа Вайґля, винайдено вакцину проти тифу. Це відкриття стало відповіддю на руйнівні ефекти Першої світової війни, коли на фронтах і в тилах лютував тиф, який забрав мільйони життів. Тож Вайґль зі своїм асистентом Людвіком Флєком пробували ідентифікувати переносника загрозливої хвороби і виявили, що тиф переносять комахи-кровососи — воші. Відтак науковці вивели особливу колонію вошей, над якими ставили експерименти, що увінчалися винаходом антитифової вакцини. Це була біологічна зброя того часу, бо той, хто нею володів, міг не допустити епідемії.
Парадоксально, що в міжвоєнні десятиліття разом із появою нових і нових високоточних спеціалізацій науковці часто працювали і робили відкриття у суміжних дисциплінах.
Вони були випускниками дуже добрих гімназій, які давали їм прекрасну ерудицію, а також були «випускниками» війни, яка, без сумніву, завжди є школою життя і виживання. Той же мікробіолог Флєк, крім основного фаху, займався питаннями теорії пізнання.
Коли він у 1930-х роках працював над своєю книгою «Як постає та розвивається науковий факт», то дійшов висновків, що мислення, у тому числі наукове, напряму залежить від мисленнєвого колективу, у який залучені науковці певного часу і місця, а також від мисленнєвого стилю. Тобто науковий факт утверджується завдяки тому, що ціла когорта людей одного чи декількох поколінь зі схожими дослідницькими інтересами упродовж тривалого часу розробляє певну проблему, спочатку формулює, а далі підтверджує на практиці науковість певних пояснювальних теорій.
Далі приходить нове покоління вчених із новими викликами, яке спростовує, підважує або доповнює ту чи іншу ідею. Виходить, що обставини і виклики сучасності, а також люди, які формують мисленнєві колективи, впливають на те, як ми бачимо світ, як розуміємо себе в цьому світі, як прогнозуємо і якимось чином ініціюємо розвиток світу. Ці процеси ми бачимо і в гуманітарних, і в соціальних, природничих і точних науках.
Тож наука не лише може, а й активно відповідає на насущні проблеми. Але зважмо, що оскільки сучасна наука — передовсім — це великі творчі колективи, великі вливання коштів, ресурсів, лабораторій, людей та ідей, то практично неможливо маленькою групою ентузіастів рухати величезні наукові дослідження вперед.
Для розвитку потрібні ресурси та відповідна інфраструктура — їх може забезпечити або держава, або міждержавні утворення, або приватні фундації. У країнах першого світу наукові розробки, які перемогли в конкурсі і мають економічний, соціальний чи безпековий потенціал, фінансують з усією серйозністю. А у країнах третього світу цим практично ніхто не займається, і боюся, що наразі за цим критерієм Україна наближається до третього світу, а не до першого.
У якому стані українська наука сьогодні? У якому світі живе сучасний дослідник?
Українська наука зараз у кризі. Є пострадянський спадок, який ми майже 27 років намагаємося осмислити і подолати. Тоді наука була віддалена від університетів, адже ті виконували насамперед навчальну функцію. І хоча деякі викладачі могли поєднувати наукову та викладацьку діяльність, від них цього, за гамбурзьким рахунком, не вимагали. Натомість існувала Академія наук УРСР, в інститутах якої і мали відбуватися інноваційні дослідження.
Розкажу докладніше. Починаючи з 1930-х років, в Радянському Союзі настав час кривавих репресій, тотальної цензури, а людей розумової праці тримали під особливим наглядом. Багатьох розстріляли за фальшивими вироками у 1933-1937 роках.
Усе це залишило незгладимий травматичний слід на науці, а самі університети деінтелектуалізувалися, перетворилися на місця індоктринації з універсальною для усіх програмою — за мрією Сталіна студентам різних університетів від Владивостока до Мінська на одній і тій самій парі читали один і той же типовий конспект до теми. Свобода спілкування зі світовою наукою схлопнулася.
Викладачі не продукували нового знання, не посували його вперед, а виступали лише ретрансляторами. Тоді ідеологія більшовизму пропагувала думку, що історія закінчилася, ми дійшли до найвищої точки цивілізації — і залишилось усього кілька кроків, щоб побудувати комунізм. Марксизм-ленінізм претендував на те, щоб стати «теорією всього». Залишалося від’юстувати його втілення у різних науках.
Усе це дуже знеохотило людей розумової праці та збіднило інтелектуальний ландшафт. Хоча, звісно, частина науковців продовжили рух незалежної думки. За це їх звільняли з університетів, а особливо активних та публічних — відправляли у гулагівські табори або психіатричні клініки. За таких умов особливо гуманітарні і соціальні науки зазнали непоправних втрат і негативної селекції кадрів.
«Залізна стіна» — не тільки метафора, вона дійсно відділяла великих науковців від великого світу. Наприклад, у моїй рідній галузі дуже важливою є постать Михайла Бахтіна, філософа та семіотика, випускника Одеської філології, автора концепції діалогізму. Так от, у 1920-х він був впливовим інтелектуалом у Ленінграді, а вже в 1929-му його арештували, відправили на Соловки, а далі — в Кустанай і Саранськ.
Він, розум світової величини, зміг захистити дисертацію лише в 54 роки. Три його рукописні книги були знищені або цензурою, або війною. Його дисертація про терапевтичну і визвольну функції сміху в Рабле вийшла скоріше в англомовному перекладі в Массачусетському технологічному інституті (MIT) у США, ніж в оригінальній версії в СРСР. Його посмертно надруковані книги і фрагменти записників у 1980-х зробили йому ім’я в глобальній гуманістиці.
Але чи сам Бахтін свого часу мав доступ до світової науки, яка розвивалася синхронно з його пошуками? Відповідь — ні. Те, до чого він додумався, було або багажем 1910-1920 років, або випадковими інсайтами.
Ми живемо і працюємо у щільному науковому полі, де випадкові інсайти стаються рідко, тим паче рідко мають достатню підтримку, щоб визначати тренди. Щоб рухати науку, а не наново винаходити велосипед, треба бути в інтелектуальних столицях світу, читати відповідні журнали, брати участь у конференціях і, що важливіше, — міжнародних дослідницьких колективах.
Зараз практично не існує одноосібних проєктів, чи таких, що втілюються маленькою командою в одному університеті. Але, чесно кажучи, робота над спільним добре профінансованим міжнародним дослідженням, до якого долучені фахівці з провідних університетів, теж часом не приносить бажаного евристичного результату.
Наука — це царина з високою зоною ризиків. Якщо у бізнесі, розробляючи чи впроваджуючи інновацію, 30% невдачі вважають добрим результатом, то у науці навіть 50% невдач не є поганим результатом. Інтелектуальна праця потребує інтелектуального ризику і готовності прийняти невдачу або ж гостру критику, яка теж є частиною наукового спілкування.
Університети — це живі організми, і з часом ті, які є провідними у окремих напрямках, можуть втратити позиції… Як сприймати такі зміни?
Так, університет може бути проривним у певній ділянці, а, скажімо, через двадцять років ця вібрація вщухає. Наприклад, так сталося в моїй теперішній спеціалізації — культурології. Сам цей напрямок започаткували в університеті міста Бірмінгем у Великій Британії.
Бірмінгемська школа соціокультурних студій була найважливішим, що спродукували науковці у гуманітарній сфері в 1970-1980 роках. Але уже в кінці 1990-х на початку 2000-х кафедра не витримала переатестації і цей напрямок закрили.
Це не означає, що всі науковці, які працювали у царині соціокультурних студій, зійшли з дистанції. Дехто з них поїхав в інші університети, країни, дехто з цієї сфери перейшов в іншу. Тобто ніщо в науці не є вічним, і щоб упродовж тривалого часу тримати позиції, потрібно постійно підтверджувати високий статус, продукувати ідеї і розв’язки насущних проблем, шукати гранти та можливості інституційної підтримки власних напрацювань.
Як в українських університетах корелюють навчальна та наукова складові?
Спершу потрібно визнати, що за минулі п’ятнадцять-двадцять років навіть в Україні навчання стає все більше студентоцентричним, а це означає, що університети стають клієнторієнтованими. Наголос все більше ставиться на якості викладання та опіці над студентами, тоді як на якості науки — менше.
У результатах науки університет зацікавлений, але не в її процесі, бо наука — це дуже коштовно. Чимало студентів навіть у державних університетах можуть частково (чи повністю) оплачувати вартість людських ресурсів і витратні матеріали свого научання, але ніщо всередині університету не може заплатити за підтримку наукової інфраструктури.
Більшість викладачів доброго університету — це люди, які довели, що вони спроможні робити щось у науці. Це кандидати і доктори наук, але наразі від них очікують, щоб були хорошими педагогами, своєрідною сполучною ланкою між тим, де зараз наука, і тим, де студент. Хоча, на мою думку, немає прямої залежності між тим, що ти експертно знаєш, і тим, що можеш дуже добре навчити цього інших.
Не кожен науковець мусить бути добрим педагогом, і не кожен педагог мусить бути дуже добрим науковцем. Але розуміти, як функціонує наука і що в ній важливе й актуальне, педагог повинен. Так само науковець повинен розуміти, як відбувається передавання знань на високоточному рівні.
Тому, на жаль, університети часто заважають науковій кар’єрі, оскільки мають високі норми викладацького навантаження, а наукову роботу розглядають як доповнення до основної. Тоді як наукова вимагає пріоритетності — інтелектуального лідерства, сфокусованої тривалої уваги, ресурсів, обладнання і базової безпеки для ризику — для експедицій, польових досліджень чи лабораторних дослідів.
Не завжди наші кафедри є мисленнєвими колективами, про які говорив Флєк. Не завжди наші університети мають наукові школи, хоча б одну на факультет. Але чи можемо з чистим сумлінням вимагати від них того, що не завжди є і в Британії, Північній Америці чи Австралії, де фінансування науки в університетах, порівняно з нашим, відрізняється на порядок?
І тому нам в Україні не слід присвоювати третій, четвертий чи якийсь вищий рівень акредитації університетам в цілому, а натомість треба акредитовувати окремі кафедри та програми, пильнувати за академічною репутацією цих менших одиниць, адже з них і має складатися репутація цілого університету.
Нам в Україні не слід присвоювати третій, четвертий чи якийсь вищий рівень акредитації університетам в цілому, а натомість треба акредитовувати окремі кафедри та програми
Чи відчуваєте, що українському суспільству справді потрібні наукові дослідження? Чи є розуміння їхньої важливості та, відповідно, підтримки?
Україна як держава, яка потроху стає на шлях інноваційності, мабуть, уже відчуває готовність ризикувати і навіть підтримувати наукові експерименти і стартапи. Хоча наявного ресурсу щедрості поки що замало.
Науковий проєкт — це не кілометр дороги, який хоч і трохи спартачили відносно проєкту, але він все одно є, його можна помацати. Після закінчення циклу наукове дослідження найчастіше не дає швидкого результату. І коли інженерні, медичні чи прикладні дослідження майже завжди демонструють, яку користь від них отримає суспільство, з гуманітарними та соціальними — не все одразу.
Люди здебільшого хочуть бачити чіткий, видимий результат і не завжди помічають цю невидиму траєкторію на майбутнє, яку закладають гуманітарні науки. Але зрушення у позитивний бік відбуваються.
Скажімо, соціологія як наука була розгромлена і знищена в Радянському Союзі 1930-х, а вдруге відродилася як університетська дисципліна тільки наприкінці 1980-х. І я пам’ятаю часи, коли в Україні був усього один доктор соціології, потім три, потім десять… І соціологічна думка як багатогранна і дуже сучасна наука відродилася.
Які складні не були б цьогорічні президентські перегони, зважте, якою точною була щодо них соціологія. Це означає, що ми вийшли на дуже добрий рівень. Тобто зараз ми можемо ставитися ще з більшою довірою також і до інших досліджень українських соціологів та результатів їхніх досліджень.
Як впливає на науку той факт, що компанії, бізнеси замовляють у науковців певні дослідження?
Це створює переваги й загрози. Перевага в тому, що науковці бачать, як їхня інтелектуальна праця цінується і що вона може мати велику винагороду й впливати на суспільства.
З іншого боку, треба вміти добачити й загрозу. Бо коли корпорації або окремий приватний бізнес роблять вам замовлення, вони мають свою кон’юнктуру — і ви повинні її враховувати. У таких умовах частина науковців йде на компроміси з совістю або з професійною етикою. Тому правильніше, коли дослідник співпрацює з тою чи іншою компанією не напряму, а через посередництво відповідних агенцій. Тоді глибина цих наукових досліджень та чистота експериментів мала б бути кращою.
Більше того, науковці, які мають винахідницький розум, зазвичай дуже щедрі і, працюючи над одним довготривалим проєктом, можуть зробити по дорозі багато «дрібних» винаходів.
Так працював американський вчений Томас Едісон. Так працював львівський математик Гуго Штайнгауз, котрий у 1930-х співпрацював з медиками та біохіміками і як математик допоміг статистично обґрунтувати швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) як важливий показник загального аналізу крові, а також допоміг розробити модель інтроскопа — дзеркального мініприладу для дослідження травного тракту людини, попередника зонда та УЗД.
Як побудований науковий ринок? Чи вміють українські науковці конкурувати на ньому?
Оскільки наука глобалізується надзвичайними темпами і сьогодні фактично немає не глобальної науки, конкурентність — це необхідна умова, за якою працює ринок. І науковець, який тільки починає свою кар’єру, одразу потрапляє у це висококонкурентне поле.
Скажімо, мої колеги-науковці з Німеччини, Великобританії, Америки, які здобули перший науковий ступінь — доктора наук, — за останні 10-15 років не завжди і не одразу знайшли собі місце в університетах чи наукових інститутах. Колись ти проходив усі ці складні випробування, затрачав понад десять літ молодого життя і таки захищав дисертацію, а далі твоя кар’єра відбувалася майже автоматично.
Зараз такої гарантії нема, і не лише в Україні, а й у світі. Тому потрібно готуватися до глобальної конкуренції з перших років навчання в університеті, і сьогодні для цього є достатньо інструментів: програми обміну, стажування, кооперації з іншими науковцями, долучення до спільних проєктів, інше.
Сидячи в коконі окремого кабінету, ти не скажеш проривного слова в науці. Ще Ньютон говорив, що ми тільки карлики на плечах гігантів. Тобто до нас вже зробили дуже багато, а ми стаємо на плечі попередників, щоб побачити, що там ще далі.
Якщо будемо щоразу повторно йти шляхом, який уже пройшли до нас, то виглядатимемо у науковому світі смішними і запізнілими. Тому багато глобальних місць науки цікавляться нами як об’єктом досліджень, але вкрай мало сучасних українських науковців ведуть глобальну дискусію чи мають співрозмовний голос у міжнародних наукових розробках і академічних дискусіях, що їх провадять інші.
Ви сказали про глобальну конкуренцію серед науковців, але також існує і глобальна конкуренція за добрих науковців…
Так. Виховати людину певної кваліфікації для держави насправді дуже коштовно. Багато європейських країн намагаються висмикнути дуже доброго фахівця «в готовому вигляді», скажімо, з Румунії, Болгарії чи України, адже це відносно дешевше. Тому щоразу на новому витку проговорюється загроза «викачування мізків» із країни.
Зараз ідеться насамперед про ІТ-спеціалістів, а також лікарів та медсестер. Так, скажімо, після Другої світової війни США і Канада дуже скористалися з великої кількості емігрантів з вищою освітою, яких вони прийняли до себе. Економічне та соціальне зростання 1960-1970-х — у тому числі і їхня заслуга.
Одна з найпоширеніших і, здавалося б, найбанальніших проблем науки — плагіат. Чому це явище ніяк не зникне, навіть коли суспільства розвиваються й розумнішають?
Ми вже говорили про імітацію науки, яка була частиною повсякдення радянського університету, але насправді ця проблема лише поглибилася у пострадянський час. З одного боку, ми відчули, що нарешті можна вдихнути на повні груди, що є свобода, але, з іншого боку, не завжди розуміли, як застосувати цю свободу. Тому цілком закономірно, що Україну сьогодні вважають досить піратською країною, з огляду на те, як ми споживаємо програмні продукти, музику, фільми, книги.
Загалом, ми не шануємо авторського права. Якщо ми не визнаємо його ані стосовно гаджета, ні фільму чи музики, ми не шануватимемо його і в науці. Скажімо, ми не готові платити за ліки високої якості, в ціну яких закладена наукова розробка, а отже, і авторське право. Ми бідні, ми ховаємо очі від людей, які щось придумали і запатентували, бо не маємо чим їм за це віддячити.
Натомість у світі, окрім захисту авторського права, існує рух, який бореться за те, щоби наукові результати досліджень, зроблені за гроші платників податків, наприклад в ЄС, були завжди доступні тим самим платникам податків. Неправильно, коли наукові журнали ставлять величезні оплати за річну підписку, яку можуть собі дозволити тільки крупні університети або професійні асоціації. Це означає, що звичайна мешканка Франції чи Бельгії не може відкрити науковий журнал і дізнатися, а до чого додумалися психологи в сфері когнітивної лінгвістики чи яку розв’язку проблеми старечої самотності пропонують соціокультурні студії міського середовища.
У людей можуть бути такі запити, але відповідна інформація приходить до них уже в пігулках науково-популярного знання. Тобто передбачається, що цей науковий сленг недоступний для середньостатистичних людей, тоді як потрібно враховувати, що освіта наших суспільств із кожним роком зростає і з кожним новим поколінням ми стаємо ще високоосвіченішими людьми.
В Україні все більше людей, які мають вищу освіту в першому і другому поколінні, і ця масовізація відбувається по всьому світу. Не тільки наші телефони стали smart, ми самі маємо бути smart. А часом навіть outsmart, тобто вміти перехитрити технології, бути розумнішими за них.
Коли так, то важливо не тільки авторське право захищати, а й створювати умови, в яких ми зможемо будувати на рівні паритету creative commons — креативні спільноти, учасники яких генерували б нове знання і викладали його у вільному доступі, не боячись, що їхнє авторське право буде порушене.
Правильне використання надбань інших, у науковому контексті — цитування чи посилання, означає, мовляв, я тебе бачу і я вступаю з тобою у діалог. І тут важливо прищепити молодим науковцям розуміння, що вони можуть користуватися усім, але не вдавати, що це анонімне знання. Якщо хтось до цього додумався першим, а ви у нього навчилися, то просто зобов’язані віддати належне авторові.
Ми знаємо, що українські університети недостатньо співпрацюють з європейськими вишами. Як, на вашу думку, це виправити?
Проведу аналогію з недавньої історії нашої частини світу. Коли у Польщі на піку руху «Солідарність» у 1981 році запровадили воєнний стан, залізна стіна закрилася ще щільніше і поляки опинилися в економічній, політичній та інформаційній ізоляції. Найлегше змогли пережити цей стан ті, хто мав друзів чи родичів за кордоном.
Так-от, подібно і в науковій сфері: для науковця будь-якої країни життєво необхідно мати контакт із зовнішнім науковим світом. Тому добрі університети постійно дбають про те, щоб до них приїздили іноземні науковці, читали лекції чи долучалися до спільних проєктів. Так зав’язуються професійні контакти. Особливо це важливо для тих, хто тільки починає шлях в науці, — для молодих науковців, які потребують опікунів, людей, з якими можна йти разом у цьому науковому паломництві.
Повинні бути такі ментори, наставники і всередині університету, адже насправді викладачі є рольовими моделями для молодших студентів і науковців, більшість з яких не хочуть просто стати науковцями чи викладачами. Передовсім, вони хочуть ставати саме такими викладачами чи науковцями, як хтось, кого вони визнають і ким захоплені.
Іноді усе відбувається від супротивного, адже багато з нас мали негативний приклад викладачів в університетах і хотіли стати кращими за них. Але кожен із нас мав хоча б один-два приклади тих викладачів, що стали для нас рольовими моделями. Можу побитися об заклад, що цими прикладами для наслідування були українці європейського і світового масштабу. Такі приклади дають силу рухатися на довгу дистанцію, мовляв, якщо ці люди змогли працювати в сфері науки, то і я зможу.
То яким є для вас образ сучасного науковця?
Науковець у ХХІ столітті — напів святий. Адже сьогодні наукова діяльність потребує майже монашої самодисципліни, постійних мандрів, великого морального куражу, емпатії, побутової скромності, особливої чутливості до проблем та потреб людей, яких недогледіли, недозрозуміли, інструменталізували. Науковець повинен розуміти, що відкривається на певну потребу, запит, тому мусить бути щедрим, вміти дарувати свій час, зусилля, мозок проблемам, які, можливо, не вирішаться навіть за його життя.
Цікаво, що наукова стезя потребує бути амбітним і неамбітним водночас. Амбітним, бо дослідник повинен ставити високі цілі, а неамбітним, бо одночасно слід розуміти, що ти досягнеш їх не сам, а лише опершись на досягнення попередників і теперішньої команди.
До слова, у західних університетах у цьому контексті існує гарна традиція: коли професор отримує пожиттєву посаду, він має можливість назвати свою кафедру іменем науковця, викладача, який в цьому університеті працював раніше і зробив формуючий і форматуючий вплив на нього, на багатьох інших і, можливо, навіть на ціле покоління.
Це дає розуміння, що як науковець ти живеш під зіркою когось, хто уже був до тебе, ти співвідносиш себе з його величиною, з його вкладом в науку, і навіть якщо ця людина не залишила видатного сліду, завдяки тому, що ти називаєш кафедру її іменем на час свого професорства, ти даєш їй цю вічну пам’ять. Ми не можемо на кожному місці побудувати цілу наукову школу, але мусимо навчитися бачити, що кожна людина в науці вже є верхівкою айсберга чи таємничої піраміди.
Бо університет — це місце, де ми інформацію переробляємо на знання, а знання — на мудрість
Яким, на ваш погляд, має бути університет ХХІ століття?
Університет ХХІ століття — це інституція, яка знову мусить довести своє право на існування. А щоб зробити це, університет має стати місцем трансформацій, де підтримано второпні способи і програми навчання для людей різного віку і кар’єрного щабля.
До університету люди будуть звертатися на різних етапах свого життя, тому він матиме значно більше впливу на вироблення суспільних рішень. Перед походом у політику чи на держслужбу громадські лідери та інноватори повертатимуться в університет, щоб наздогнати час і заповнити прогалини у своєму розумінні сучасного і майбутнього.
Цей університет більше не буде вежею зі слонової кістки (у найкращих своїх зразках він ніколи нею і не був), а буде радше інтелектуальним опікунчим простором, де люди можуть нарешті стати самозарадними, сформувати достатньо світоглядного панцира, щоби протистояти дуже складним обставинам та викликам світу, щоб зберігати лідерство смислу, залишатися мудрими і знати, що робити навіть в обставинах форс-мажору. Бо університет — це місце, де ми інформацію переробляємо на знання, а знання — на мудрість.
Усі фото — Лесик Урбан.
