Кому буде належати світ наприкінці XXI століття? Якими є механізми накопичення і перерозподілу багатства у світі? Чи мав рацію Карл Маркс, обіцяючи «неминучу загибель» капіталізму? На ці та інші запитання автор шукає відповіді у книзі. Пікетті жодним чином не претендує на беззаперечність своїх ідей. На прикладі Європи і США він розглядає концепції розвитку капіталу від ХVІІІ століття й до сьогодні. Усі свої ідеї підкріплює розрахунками, елементарними та усім зрозумілими формулами, навіть прикладами з класичного та сучасного мистецтва.

Тома Пікетті – французький економіст, професор Вищої школи соціальних наук і Паризької школи економіки, оглядач газет Libration та Le Monde. Світову популярність здобув завдяки своїм дослідженням причин і наслідків економічної нерівності у світі. Пікетті відмовився від ордену Почесного легіону 2015 року, аргументуючи це тим, що уряду краще займатися зростанням економіки, а не присуджувати нагороди.

***

Що таке капітал?

Підсумуємо: незалежно від того, дивимося ми на рахунки компанії, держави чи світової економіки, взаємопов’язані випуск продукції та дохід можуть бути розкладені на суму доходу від капіталу та доходу від оплати праці:

Національний дохід = дохід від капіталу + дохід від оплати праці

Але що таке капітал? Які його межі? Яких форм він набуває? Як змінюється його структура з плином часу? Це питання, ключове для даного дослідження, буде детальніше вивчатися в наступних розділах. Наразі достатньо зазначити такі моменти.

По-перше, скрізь у цій книзі, коли я кажу «капітал» без подальших характеристик, то завжди виключаю те, що економісти часто називають (на жаль, як на мене) «людським капіталом», що складається з робочої сили індивіда, кваліфікації, професійної підготовки та здібностей. У цій книзі капітал визначається як загальна сума не пов’язаних із людиною активів, якими можна володіти і які можна обміняти на певному ринку. Капітал включає всі форми нерухомості (серед іншого й житлову нерухомість), а також фінансовий і професійний капітал (заводи, інфраструктуру, обладнання, патенти тощо), використовувані фірмами та державними органами.

Є багато причин для виключення людського капіталу з визначення, яке ми даємо. Найочевидніша полягає в тому, що людський капітал не може належати іншій людині чи продаватися на ринку (принаймні на постійній основі).

Це його ключова відмінність від інших форм капіталу. Звісно, людина може виставити на продаж свої послуги, щоб найнятися на роботу за певним трудовим договором. Однак у всіх сучасних правових системах така угода має бути обмеженою і в часі, і в обсягах. Звісно, у рабовласницьких суспільствах це не діє: тут рабовласник може цілком володіти людським капіталом іншої особи, й навіть її нащадків. У таких суспільствах рабів можна купувати та продавати на ринку й передавати в спадок, вони також входять до складу статків рабовласника. Я покажу, як це працювало, коли розглядатиму структуру приватного капіталу на півдні Сполучених Штатів до 1865 року. Якщо залишити осторонь ці специфічні (й наразі історичні) приклади, то немає сенсу намагатися підсумовувати людський капітал і капітал, не пов’язаний із людиною. Протягом усієї історії обидві форми багатства відігравали вирішальні ролі в економічному зростанні та розвитку, взаємно доповнювали одна одну. Це триває і в ХХІ столітті. Однак, щоб зрозуміти процес зростання та нерівність, яку він породжує, маємо чітко розрізняти людський капітал і капітал, не пов’язаний із людиною, та розглядати кожен із них окремо.

Не пов’язаний із людиною капітал, який у цій книзі я називаю просто «капіталом», включає всі форми статків, якими особи (чи групи осіб) можуть володіти та які можуть передаватися чи продаватися на ринку на постійній основі. На практиці капітал може належати приватним особам (у такому разі говоримо про «приватний капітал») чи уряду, або органам влади (у подібних випадках маємо на увазі «державний капітал»). Є також проміжні форми колективної власності, що належать «юридичним особам» (тобто таким суб’єктам, як фонди й церкви) і мають специфічне призначення. Я повернуся до цього. Як свідчить особливий приклад рабства, межа між тим, чим приватні особи можуть і не можуть володіти, значною мірою змістилася з плином часу і залежно від різних частин світу. Те саме справедливо й стосовно власності на атмосферу, море, гори, історичні пам’ятники та знання.

Певні кола приватних осіб хотіли б володіти цими речами й часом виправдовують своє бажання аргументами ефективності, а не просто власної вигоди. Однак немає гарантії, що це бажання збігається зі спільними інтересами. Капітал не є незмінною концепцією: він відбиває стан розвитку та особливі відносини, які превалюють у певному суспільстві.

Капітал і багатство

Щоб спростити текст, я використовую слова «капітал» та «багатство» як взаємозамінні, так, ніби вони є абсолютними синонімами. За деякими визначеннями, краще було би залишити слово «капітал» для опису форм багатства, накопиченого людьми (будівель, обладнання, інфраструктури тощо), і, таким чином, виключити землю та природні ресурси, якими люди були наділені та які не мусили накопичувати. Тоді земля була би складовою багатства, але не капіталу. Проблема полягає в тому, що не завжди легко відділити вартість будівель від вартості землі, на якій вони зведені. Ще більша складність полягає в тому, що дуже непросто оцінити вартість «незайнятої» землі (коли люди отримали її століття чи тисячоліття тому) окремо від тих удосконалень, які відбулися за рахунок людського втручання, наприклад, дренажу, зрошення, внесення добрив тощо. Аналогічна проблема виникає у зв’язку з такими природними ресурсами, як нафта, газ, рідкоземельні метали тощо, чию чисту вартість важко відділити від доданої, що виникає завдяки інвестиціям, необхідним для розвідування нових родовищ і підготовки до їх розробки. Тож я зараховую ці форми багатства до капіталу. Звісно, цей вибір не скасовує необхідності уважно розглянути походження багатства, особливо межу, яка відділяє накопичення від присвоєння.

Деякі визначення «капіталу» передбачають, що цей термін має застосовуватися лише до складових багатства, безпосередньо задіяних у процесі виробництва. Наприклад, золото може вважатися частиною багатства, але не капіталу, оскільки є думка, що воно корисне лише як засіб заощадження. Знову ж таки, це обмеження вражає мене своєю неприйнятністю та непрактичністю (адже золото може бути фактором виробництва, не тільки при виготовленні ювелірних виробів, але й в електроніці та нанотехнологіях). Капітал у всіх його формах завжди відігравав подвійну роль і як засіб заощадження, і як чинник виробництва. Тож я вирішив, що простіше не встановлювати жорсткого розмежування між багатством і капіталом.

Так само я відмовився від ідеї виключення з капіталу житлової нерухомості на тій підставі, що вона «не виробнича», на відміну від «виробничого капіталу», який використовується фірмами й урядом: промислових заводів, офісних будівель, обладнання, інфраструктури тощо. Справа в тому, що ці форми багатства корисні й продуктивні (у контексті виробництва) та відображають дві головні економічні функції капіталу. Житлова нерухомість може розглядатися як актив, що надає «комунальні послуги»; їх вартість вимірюється в еквіваленті орендної плати. Інші капітальні активи можуть слугувати факторами виробництва для фірм та органів влади, які виробляють товари та надають послуги (і потребують для цього заводів, офісів, обладнання, інфраструктури тощо). Кожен із цих двох типів капіталу на сьогодні складає приблизно по половині вартості капіталу розвинених країн.

Підсумуємо: я визначаю «національне багатство» чи «національний капітал» як сукупну ринкову вартість усього, чим володіють жителі та уряд певної країни в певний момент, за умови, що ці статки можуть продаватися на певному ринку. Вони складаються із загальної суми нефінансових активів (землі, житлових будівель, комерційних матеріально-виробничих запасів, інших будівель, обладнання, інфраструктури, патентів та інших професійних активів, які перебувають у безпосередній власності) та фінансових (банківських рахунків, взаємних фондів, облігацій, акцій, інвестицій усіх типів, страхових полісів, пенсійних фондів тощо), за вирахуванням загальної суми фінансових зобов’язань (боргу). Якщо ми розглядаємо тільки активи та зобов’язання приватних осіб, отримуємо приватне багатство чи приватний капітал. Якщо ми розглядаємо активи та зобов’язання, які належать урядові й іншим державним суб’єктам (наприклад, міським адміністраціям, органам соціального страхування тощо), отримуємо державне багатство чи державний капітал. За визначенням, національне багатство є сумою цих двох складових.

Національне багатство = приватне багатство + державне багатство

Державне багатство у найрозвиненіших країнах сьогодні незначне (або навіть має від’ємне значення, якщо державний борг перевищує державні активи). Як я покажу, переважно весь обсяг національного багатства припадає на приватний капітал. Однак це не завжди було так, тож важливо чітко розрізняти ці два поняття.

Поясню: хоча моя концепція виключає людський капітал (який не може обмінюватися на жодному ринку в нерабовласницьких суспільствах), вона не обмежується «фізичним» капіталом (землею, будівлями, інфраструктурою та іншими матеріальними благами). Я зараховую «нематеріальний» капітал, такий як патенти та інша інтелектуальна власність, яка враховується або як нефінансові активи (якщо особи безпосередньо володіють патентами), або як фінансові (якщо особа володіє акціями корпорації, котрій належать патенти, що є поширенішим). У ширшому сенсі, багато форм нематеріального капіталу враховуються у вигляді ринкової капіталізації корпорацій. Наприклад, вартість компанії на фондовому ринку часто залежить від її репутації та торгових марок, її інформаційної системи та організаційної форми, її інвестицій, матеріальних чи нематеріальних, спрямованих на забезпечення більшої помітності й привабливості її продуктів і послуг тощо. Це позначається на ціні звичайної акції та інших фінансових активів корпорації і, надалі, у національному багатстві.

Безперечно, ціна, яку фінансовий ринок у певний момент встановлює на нематеріальний капітал компанії чи навіть галузі, переважно довільна та нестабільна. Ми бачимо це в тому, як зникла інтернет-націнка 2000 року, у фінансовій кризі, що почалася у 2007–2008 роках, та, загальніше, у надзвичайній повільності фондового ринку. Сьогодні слід зазначити: це характеристика всіх форм капіталу, не лише нематеріального. Чи то ми говоримо про будівлю або компанію, про виробниче підприємство чи про фірму, що надає послуги, – завжди дуже важко встановити ціну на капітал. Однак, як я покажу, сукупне національне багатство, тобто багатство країни в цілому, а не якісь конкретні типи активів, підпорядковується певним законам і узгоджується з певними моделями, що їх регулюють.

Ще один момент: сукупне національне багатство завжди можна розділити на внутрішній капітал і капітал, вкладений за кордоном:

Національне багатство = національний капітал = внутрішній капітал + чистий капітал, вкладений за кордоном.

Внутрішній капітал – це вартість капіталу (будівель, фірм тощо), розміщеного всередині країни, про яку йдеться. Чистий капітал, вкладений за кордоном, – або чисті закордонні активи – вимірюють позицію країни відноснорешти світу: точніше, це різниця між активами в решті світу, що належать жителям цієї країни, та активами цієї країни, які належать громадянам інших країн. Напередодні Першої світової війни Велика Британія та Франція володіли значними позитивними чистими активами відносно решти світу. Однією з характерних рис фінансової глобалізації, яка почалася у 1980-х роках, стало те, що багато країн здобули більш-менш збалансовану позицію за чистими активами, однак ці позиції доволі значні в абсолютних термінах. Багато країн володіють значними частками капіталу в інших країнах, однак останні також мають певні частки в них самих, і їхні позиції переважно рівні, тож чисті закордонні активи наближаються до нуля. Звісно, в глобальному контексті всі чисті позиції мають зводитися до нуля для того, щоб загальне глобальне багатство дорівнювало «внутрішньому» капіталу цілої планети.

Відношення капіталу до доходу

Тепер, коли дохід і капітал визначені, можу перейти до першого базового закону, що пов’язує ці два поняття. Почну з визначення відношення капіталу до доходу.

Дохід – це потік. Він відповідає кількості вироблених і розповсюджених товарів за певний період (зазвичай береться рік).

Капітал – це запас. Він дорівнює загальному багатству, яке перебуває у власності в певний момент. Цей запас виникає з багатства, присвоєного або накопиченого за всі попередні роки разом.

Найприродніший і найзручніший спосіб виміряти вартість капіталу в окремій країні – поділити цей капітал на річні потоки доходу. Це дає нам відношення капіталу до доходу, яке я позначаю грецькою літерою β.

Наприклад, якщо сукупна вартість капіталу країни еквівалентна шести річним обсягам національного доходу, пишемо β = 6 (або β = 600%).

Сьогодні в розвинених країнах відношення капіталу до доходу загалом коливається між 5 та 6, склад капіталу майже цілком приватний. У Франції та Великій Британії, Німеччині та Італії, США та Японії національний дохід у 2010 році становив приблизно 30000–35000 євро на душу населення, тоді як сукупне приватне багатство (за вирахуванням боргу) зазвичай становило близько 150000–200000 євро на душу населення, або у 5–6 разів перевищувало річний національний дохід. Існують цікаві варіації, і в Європі, й у всьому світі. Наприклад, β більше ніж 6 у Японії та Італії, але менше за 5 у США й Німеччині. Державне багатство має ледь-ледь позитивне значення в одних країнах і незначною мірою від’ємне в інших. І так далі. Я детально досліджуватиму це в кількох наступних розділах. Наразі достатньо мати на увазі цей порядок розмірів, щоб максимально конкретизувати зазначені вище поняття.

Те, що національний дохід у багатих країнах світу 2010 року мав рівень 30000 євро на душу населення на рік (чи 2500 євро на місяць) жодним чином не означає, що кожен заробляє таку суму. Як усі середні показники, ця цифра доходів приховує величезну нерівність. На практиці багато людей заробляють значно менше, ніж 2500 євро на місяць, тоді як інші – в десятки разів більше.

Нерівність у доходах почасти є результатом нерівної оплати праці, а почасти – значно більшої нерівності в доходах від капіталу, які своєю чергою стають наслідком надзвичайної концентрації багатства. Середній національний дохід на душу населення становить лише суму, яку можна було би роздати кожній особі, якби існувала можливість урівняти розподіл доходів без зміни вартості сукупного випуску продукції чи національного доходу.

Так само приватне багатство на душу населення на рівні 180000 євро, або шести річних обсягів національного доходу не означає, що кожен володіє таким значним капіталом. Багато людей мають значно менше, тоді як деякі особи володіють капітальними активами вартістю в мільйони чи десятки мільйонів євро. Значна частина населення має дуже незначне накопичене багатство – набагато менше за обсяг доходу протягом одного року: кілька тисяч євро на банківському рахунку, еквівалент кількатижневої чи кількамісячної зарплатні. Деякі люди навіть мають від’ємне багатство: іншими словами, товари, якими вони володіють, коштують менше за їхні борги. І навпаки, інші володіють значними статками, які за розміром перевищують їхній річний дохід у 10–20 разів, а часом і більше. Відношення капіталу до доходу по країні в цілому не з’ясує для нас характеру нерівності всередині країни. Однак β справді вимірює загальне значення капіталу в суспільстві, тож аналіз цього відношення є необхідним першим кроком у вивченні нерівності. Головна мета частини 2 – зрозуміти, як і чому відношення капіталу до доходу варіюється від країни до країни і як воно еволюціонувало в часі.

Щоб оцінити конкретну форму, якої сьогодні набуло багатство у світі, корисно відзначити, що капітал у розвинених країнах нині складається з двох приблизно рівних часток: житлового та професійного капіталу, який використовують фірми й уряд. У підсумку, кожен громадянин однієї з багатих країн у 2010 році заробив у середньому 30000 євро на рік, володів приблизно 180000 євро капіталу: 90000 – у формі житла і 90000 – у формі акцій, облігацій, заощаджень чи інших інвестицій. Спостерігаються цікаві варіації в різних країнах, які я проаналізую в розділі 2. Зараз той факт, що капітал можна розділити на дві приблизно рівні частини, корисно мати на увазі.

Перший фундаментальний закон капіталізму: α = r × β Тепер я можу представити перший фундаментальний закон капіталізму, який пов’язує вартість капіталу з потоком доходу від нього.

Відношення капіталу до доходу β у простий спосіб пов’язане з часткою доходу від капіталу в національному доході, позначеною α. Формула така: α = r × β, де r – це норма дохідності капіталу.

Наприклад, якщо β = 600%, а r = 5%, то α = r × β = 30%.13

Іншими словами, якщо національне багатство включає шість річних обсягів національного доходу і якщо норма дохідності капіталу становить 5% на рік, тоді частка капіталу в національному доході – 30%.

Формула α = r × β – суто облікова тотожність. Її, за визначенням, можна застосувати до всіх суспільств у всі періоди історії.

Хоча це й тавтологія, проте її слід розглядати як перший фундаментальний закон капіталізму, оскільки вона виражає прості, прозорі відношення між трьома поняттями, найважливішими для аналізу капіталістичної системи: відношенням капіталу до доходу, часткою капіталу в доході та нормою дохідності капіталу.

Норма дохідності капіталу є центральним поняттям багатьох економічних теорій. Зокрема, у марксистському аналізі наголошується на падінні норми прибутку – історичному прогнозі, який виявився цілковито помилковим, хоча й містив цікаве інтуїтивне знання. Поняття норми дохідності капіталу також відіграє ключову роль у багатьох інших теоріях. Принаймні норма дохідності капіталу визначає його дохідність протягом року незалежно від юридичної форми (прибутки, доходи від нерухомості, дивіденди, відсотки, роялті, приріст капіталу тощо), виражену у відсотках від вартості інвестованого капіталу. Таким чином, це поняття ширше за «норму прибутку» та значно ширше за «відсоткову ставку»15, хоча й об’єднує їх.

Очевидно, що норма дохідності капіталу може широко варіюватися залежно від типу інвестицій. Деякі фірми досягають норми дохідності понад 10% на рік; інші отримують втрати (від’ємну норму дохідності). Середня довготривала норма дохідності акцій у багатьох країнах становить 7–8%. Дохідність за інвестиціями в нерухомість чи облігації часто складає 3–4%, хоча реальна відсоткова ставка за державними борговими зобов’язаннями іноді значно нижча. Формула α = r × β не висвітлює усіх тонкощів, однак показує нам, як співвідносяться ці три величини, і це може бути корисним для структурування дискусії.

Наприклад, у заможних країнах у 2010-х роках дохід від капіталу (прибутки, відсотки, дивіденди, доходи від нерухомості тощо) загалом коливався на рівні 30% національного доходу. За умови відношення капіталу до доходу на рівні 600% це означало, що норма дохідності капіталу становила близько 5%.

Якщо конкретніше, то це означає, що поточний національний дохід 30000 євро на рік на душу населення в багатих країнах поділяється на 21000 євро доходу від праці (70%) та 9000 євро доходу від капіталу (30%). Кожен громадянин володіє в середньому 180000 євро капіталу, а 9000 євро доходу від капіталу, таким чином, відповідають його середній річній дохідності на рівні 5%.

Ще раз наголошую: я говорю тут лише про середні показники. Деякі особи отримують у доходах від капіталу значно більше, ніж 9000 євро на рік, тоді як інші не отримують нічого, сплачуючи своїм орендодавцям і кредиторам. Також існують значні варіації від країни до країни. На додачу, вимірювання частки доходу від капіталу часто є складним і в концептуальному, і в практичному сенсі, позаяк існують деякі категорії доходу (такі, як не пов’язаний із зарплатнею дохід осіб, які самі забезпечують собі зайнятість, а також підприємницький дохід), котрі складно розділити на дохід від капіталу й дохід від оплати праці. У деяких випадках це може зробити порівняння хибними. Коли виникає така проблема, найменш недосконалим методом вимірювання частки капіталу в доході може бути застосування імовірної середньої норми дохідності щодо відношення капіталу до доходу. На цьому етапі наведений вище порядок розмірів (β = 600%, α = 30%, r = 5%) можна прийняти як типовий.

Задля конкретності зазначимо також, що середня норма дохідності землі в аграрному суспільстві зазвичай становить близько 4–5%. У романах Джейн Остін та Оноре де Бальзака той факт, що земля (як державні облігації) приносить близько 5% від суми інвестованого капіталу (чи, еквівалентно, що вартість капіталу відповідає приблизно 20 рокам річної ренти), настільки беззастережно приймається, що часто відсутні навіть згадки про це. Тогочасні читачі добре знали, що для отримання річної ренти в розмірі 50000 франків потрібен капітал близько 1 млн. Для романістів ХІХ століття та їхніх читачів відношення між капіталом і річною рентою було очевидним, і під час використання кожної шкали вимірювання їх взаємно замінювали, так, немовби рента й капітал – синоніми чи абсолютні еквіваленти в двох різних мовах.

Зараз, на початку ХХІ століття, ми бачимо приблизно таку саму дохідність нерухомості, 4–5%, часом трохи меншу, особливо там, де ціни за нетривалий період зросли тими самими темпами без підвищення орендної плати. Наприклад, 2010 року велике помешкання в Парижі вартістю 1 млн євро зазвичай здавалося в найм за ледь більше ніж 2500 євро на місяць, чи 30000 євро за рік, що відповідає дохідності капіталу для домовласника лише на рівні 3% протягом року. Попри це, така орендна плата доволі висока для орендаря, який живе лише на дохід від оплати праці (сподіватимемося, йому платять добре), тоді як для домовласника вона становить значний дохід. Погані новини (чи гарні залежно від вашої точки зору) полягають у тому, що так було завжди.

Цей тип ренти має тенденцію до зростання аж поки дохідність капіталу не сягне приблизно 4% (що на цьому прикладі відповідатиме орендній платі на рівні 3000–3500 євро на місяць чи 40000 за рік). Тож плата для цього орендаря, імовірно, у подальшому зросте. Річна дохідність інвестицій для домовласника може врешті підвищитися за рахунок довготривалого приросту капіталу у вартості помешкання. Менші помешкання приносять аналогічний або, можливо, трохи вищий дохід. Помешкання вартістю 100000 євро може принести 400 євро на місяць орендної плати, або приблизно 5000 за рік (5%). Той, хто володіє таким помешканням і вирішує жити в ньому, може заощадити еквівалент орендної плати й витратити ці гроші з іншою метою, що дасть аналогічну дохідність інвестицій.

Капітал, інвестований у бізнес, звісно, підпадає під більший ризик, тож середня дохідність часто є вищою. Ринкова капіталізація компаній, що цінуються на фондовій біржі, в різних країнах становить від дванадцяти до п’ятнадцяти обсягів річних прибутків, що відповідає річній дохідності інвестицій на рівні 6–8% (до оподаткування).

Формула α = r × β дає нам змогу проаналізувати значення капіталу для цілої країни чи навіть для всього світу. Її також можна використати для вивчення рахунків окремої компанії.

Наприклад, візьмемо фірму, що використовує капітал вартістю 5 млн євро (включно з офісами, інфраструктурою, обладнанням тощо) для виробництва товарів вартістю 1 млн євро щороку, де 600000 євро йдуть на зарплату робітникам, а 400000 – на прибуток16. Відношення капіталу до доходу в компанії β = 5 (її капітал дорівнює п’яти річним обсягам випуску продукції), частка капіталу α = 40%, а норма дохідності капіталу r = 8%.

Уявімо іншу компанію, яка використовує менший капітал (3 млн євро) для випуску такого самого обсягу продукції (на 1 млн євро), але використовує більше праці (700000 євро на зарплату, 300000 євро на прибуток). Для цієї компанії β = 3, α = 30%, а r = 10%. Друга фірма буде менш капіталомісткою за першу, однак прибутковішою (норма дохідності її капіталу значно вища).

У всіх країнах величини β, α та r значною мірою різняться залежно від компанії. Деякі галузі капіталомісткіші за інші: наприклад, металургія та енергетика капіталомісткіші за текстильну й харчову галузі, а виробництво капіталомісткіше за сектор послуг. Також спостерігаються значні варіації між фірмами однієї й тієї самої галузі залежно від обраної ними технології виробництва та ринкової позиції. Рівні показників β, α та r у певній країні також визначає відносна частка житлової нерухомості та природних ресурсів у сукупному капіталі.

Варто наголосити, що закон α = r × β не показує нам, як визначається кожна з цих трьох змінних, чи, зокрема, як визначається відношення національного капіталу до доходу (β), причому останнє, в певному сенсі, дає змогу виміряти, наскільки потужне капіталістичне суспільство, про яке йдеться. Щоб відповісти на це запитання, маємо ввести додаткові поняття та відношення, зокрема норми заощаджень, темпів збільшення інвестицій і темпів зростання. Це приведе нас до другого фундаментального закону капіталізму: що вища норма заощаджень і що нижчі темпи зростання, то вищим буде відношення капіталу до доходу (β). Це покажемо в наступних кількох розділах; на цьому етапі закон α = r × β означає лише, що, незалежно від того, які економічні, соціальні та політичні сили визначають рівень відношення капіталу до доходу (β), частку капіталу в доході (α) та норму дохідності капіталу (r), ці три змінні не є незалежними одна від одної. Концептуально, є два ступені свободи, а не три.

Національні рахунки: соціальний важіль розвитку

Тепер, коли ключові поняття випуску продукції і доходу, капіталу й багатства, відношення капіталу до доходу й норми дохідності капіталу пояснено, детальніше розглянемо, як ці абстрактні величини можна виміряти й що можуть розповісти ці вимірювання про історичну еволюцію розподілу багатства в різних країнах. Я стисло розгляну головні етапи історії національних рахунків, а далі в загальних рисах подам картину змін глобального розподілу випуску продукції та доходу починаючи від ХVІІІ століття. А також обговоримо, як змінилися темпи демографічного та економічного зростання за аналогічний період. Ці темпи відіграватимуть важливу роль в аналізі.

Як зазначалося вище, перші спроби вимірювання національного доходу та капіталу сягають кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття. Близько 1700 року декілька окремих оцінок з’явилися у Великій Британії та Франції (вочевидь, незалежно одна від одної). Передусім я говорю про праці Вільяма Петті (1664) та Ґреґорі Кінґа (1696) в Англії, а також П’єра Лепезана де Буагільбера (1695) і Себастьєна Ле Претра де Вобана (1707) у Франції. Їхні роботи були зосереджені як на вартості національного капіталу, так і на річному потокові національного доходу. Одним зі своїх найперших завдань вони вважали обраховування сукупної вартості землі, поза сумнівом, найважливішого джерела багатства в тогочасній аграрній сфері, а потім співвіднести кількість земельного багатства з рівнем вартості випуску сільськогосподарської продукції та земельної ренти.

Слід зазначити, що ці автори часто мали на увазі політичну мету, загалом пов’язану з модернізацією системи оподаткування. Визначаючи національний дохід і багатство, вони сподівалися показати уряду, що можна було б значно підвищити доходи від податків, при цьому ставки оподаткування залишалися б на відносно низькому рівні, за умови, що вся власність і вироблені товари підлягали оподаткуванню й кожен, включно із землевласниками як аристократичного, так і простого походження, був зобов’язаний платити. Ця мета прослідковується в роботі Вобана «План королівської десятини» так само як і в працях Буагільбера та Кінга (хоча менш помітна в творах Петті).

Наприкінці ХVІІІ століття бачимо подальші спроби виміряти дохід і багатство, особливо в часи Французької революції. Антуан Лавуазьє опублікував свої оцінки на 1789 рік у книзі «Територіальні багатства королівства Франції», виданій 1791 року. Нова система оподаткування, запроваджена після Революції, яка поклала край привілеям знаті та обклала податком усю земельну власність, була значною мірою інспірована цією працею, яку широко використовували для оцінювання очікуваних надходжень від нових податків.

Однак найбільше оцінки національного багатства набули поширення саме в ХІХ столітті. У 1780–1900 роках Роберт Гіффен регулярно оновлював свої оцінки вартості британського національного капіталу, які він порівнював із оцінками інших авторів (особливо Патріка Колкхауна) початку 1800-х років. Гіффен був у захваті від розмірів вартості британського промислового капіталу, а також від вартості закордонних активів, придбаних із часів наполеонівських війн, який у багато разів перевищував увесь державний борг, що сформувався через них17. У Франції приблизно в той самий час Альфред де Фовіль і Клеман Колсон опублікували оцінки «національного» та «приватного» багатства і, як і Гіффен, обидва автори також захоплювалися значним накопиченням приватного капіталу протягом ХІХ століття.

Для кожного було цілком очевидно, що в 1870–1914 роках приватні статки процвітали. Для тодішніх економістів проблемою було оцінити багатство та порівняти різні країни (вони ніколи не залишали поза увагою франко-британське суперництво). До Першої світової війни оцінкам багатства приділялося значно більше уваги, ніж оцінкам доходу та випуску продукції, і цих оцінок багатства у будь-якому разі було більше, й не лише у Великій Британії та Франції, але й у Німеччині, США та інших промислових державах. У ті часи здатність оцінити національний капітал своєї країни була умовою посвячення в економісти.

Лише в період між двома світовими війнами національні рахунки почали формуватися на щорічній основі. Попередні оцінки завжди зосереджувалися на окремих роках, із послідовним оцінюванням раз на 10 чи більше років, як у випадку Гіффенової оцінки вартості британського національного капіталу в ХІХ столітті. У 1930-х роках удосконалення первинних статистичних джерел уможливило появу перших щорічних даних щодо національного доходу. Вони загалом сягали початку ХХ століття чи останніх десятиліть ХІХ-го. Для США їх запровадили Кузнець і Кендрік, для Великої Британії – Боулі та Кларк, для Франції – Дюге де Бернонвіль.

Після Другої світової цю місію економістів перебрали на себе державні органи статистики, які почали формувати й публікувати офіційні щорічні дані щодо ВВП та національного доходу. Такі офіційні дані розраховуються до сьогодні.

Однак порівняно з періодом до Першої світової війни головний акцент даних цілковито змінився. Починаючи з 1940-х років головною мотивацією було реагування на травму Великої депресії, протягом якої уряди не мали надійних щорічних оцінок обсягів виробництва. Давалася взнаки нагальна потреба статистичних і політичних інструментів, щоб належно керувати економікою і запобігати повторенню катастрофи. Через це уряди наполягали на щорічних або навіть щоквартальних даних про обсяги випуску продукції та доходу. Оцінювання національного багатства, яке так високо ставили до 1914 року, тепер відійшло на другий план, особливо після економічного й політичного хаосу 1914–1945 років, який ускладнював інтерпретацію їх значення. Зокрема, ціни на нерухомість і фінансові активи впали до вкрай низьких позначок, настільки низьких, що, здавалося, приватний капітал остаточно зник. У 1950–1960-х роках, у період відбудови, головною метою стала оцінка значного зростання вартості випуску продукції в різних галузях промисловості.

Обрахування багатства знову виступило на перший план у 1990–2000-х. Економічні та політичні лідери добре розуміли, що фінансовий капіталізм ХХІ століття неможливо належним чином проаналізувати за допомогою інструментів 1950–1960-х. У співпраці з центральними банками державні органи статистики в різних розвинених країнах додатково до звичних даних про дохід і випуск продукції збирали та публікували послідовні щорічні дані щодо активів і зобов’язань різноманітних корпорацій. Ці звіти про багатство досі далеко не досконалі: наприклад, природний капітал і збитки для навколишнього середовища належно не враховані. Попри це, вони свідчать про реальний прогрес порівняно з національними рахунками перших повоєнних років, пов’язаних лише з нескінченним зростанням вартості випуску продукції18. Ці офіційні дані я використовую у своїй книзі для аналізу сукупного багатства та поточного відношення капіталу до доходу в багатих країнах.

У цій стисло викладеній історії національного обліку заслуговує на увагу один висновок: державні рахунки є соціальним важелем, що невпинно еволюціонує. Вони завжди відбивають проблеми епохи, в яку створюються. Нам слід підходити до них обережно, щоб не зробити хибних висновків із опублікованих цифр.

Коли кажуть, що національний дохід країни на душу населення становить 30000 євро, очевидно, що це число, як і вся економічна та соціальна статистика, є для нас певним важелем, а не математичною достовірністю. Це просто найкраща оцінка з тих, які маємо.

Національні рахунки – єдина систематична спроба проаналізувати економічну діяльність країни. Їх слід розглядати як обмежений і недосконалий інструмент дослідження, збір і впорядкування даних із неспіввимірних джерел. У всіх розвинених країнах національні рахунки наразі збираються державними органами статистики та центральними банками з балансів і бухгалтерських книг фінансових та нефінансових корпорацій, а також із багатьох інших статистичних джерел і опитувань. Нема підстав апріорі вважати, що залучені до цього чиновники не роблять усього від них залежного, щоб помітити невідповідності в даних задля досягнення найкращих можливих оцінок. За умови, що ми використовуємо ці відомості обережно та критично і доповнюємо їх іншими там, де є похибки чи лакуни (наприклад, пов’язані з податковими змінами), ці національні рахунки є обов’язковим інструментом для оцінювання сукупного доходу й багатства.

Зокрема, як я покажу в частині 2, ми можемо сформувати послідовний аналіз історичної еволюції відношення капіталу до доходу, ретельно збираючи та порівнюючи оцінки національного багатства, надані багатьма авторами від ХVІІІ до початку ХХ століття, у поєднанні з офіційними рахунками руху капіталу кінця ХХ – початку ХХІ століття. Інше значне обмеження офіційних національних рахунків, крім відсутності історичної ретроспективи, не означає, що їх навмисне прив’язали лише до сукупного та середнього показників, а не до розподілу й нерівності. Тож для вимірювання розподілу доходу й багатства та вивчення нерівності мусимо використовувати інші джерела. Таким чином, національні рахунки становлять критично важливий елемент нашого аналізу, однак лише за умови доповнення додатковими історичними даними та даними щодо розподілу.