Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті
Yakaboo Publishing
Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті
Стівен Сломен, Філіп Фернбак
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 28 Травня, 23:59
Промокод — theukrainians

Ми живемо у дивовижну епоху: ще ніколи знання, зокрема наукові знання, ніколи не були настільки доступні, ніколи перевіряти факти не було так легко, ніколи так багато людей не мали можливості вчитися новому. І попри це людей, які вірять у всесвітню змову, “шапочку з фольги” та інші антинаукові забобони, не стає менше, радше навпаки. Американські коґнітивісти Стівен Сломен і Філіп Фернбак з перших сторінок переконують, наскільки мало ми знаємо про те, про що, здавалося би, знаємо багато. Абсолютна більшість людей не розуміє механізм дії приладів, якими ми користуємося щодня, навіть такі прості, як зливний бак унітазу. Попри це людство не тільки вижило, а й досягнуло нечуваних успіхів у розумінні й навіть опануванні навколишнього світу. Як так сталося? Сломен і Фернбак пишуть про те, що усі ми живемо у спільнотах знання, а те, що ми вважаємо “своїми” знаннями, насправді розподілено довкола нас, і ми сягаємо по ці експертні знання, навіть не помічаючи цього і не усвідомлюючи глибини свого невігластва. Високорозвінені суспільства складаються з окремих осіб, які напрочуд мало знають, а своїм розвитком завдячують ефективності обміну знаннями. Автори також пояснюють, чому навіть освіта і вільний доступ до інформації та наукових досягнень не рятує людей від схильності до упереджень, забобонів і помилок, а також розповідають, що з цим робити.

***

Розділ третій

Як ми думаємо

В одного з нас (Стіва) є собака на ім’я Кессі. Кессі та її господар мають багато спільного. Зокрема, ми подібні в нашому ставленні до їжі. Коли настає час вечеряти, у нас обох від голоду починає судомити шлунок. Кессі розв’язує цю проблему тим, що з наближенням часу вечері стає біля своєї тарілки. Це непогана ідея. Зрештою, саме там майже щовечора з’являється їжа; коли Кессі помічають, її годують. Проблема з цим розв’язком у тому, що якщо в кухні нема нікого, хто побачив би, як вона стоїть біля тарілки, їй нічого не світить, доки хтось не згадає, що її час погодувати.

Господар Кессі трохи розумніший за свою собаку. Замість прямувати до місця розташування їжі, він прямує до джерела їжі. Коли він відчуває, що час вечері вже насувається, він зависає десь поряд зі своєю дружиною, бо саме вона в родині відповідальна за готування їжі. Рано чи пізно, щоб він від неї відчепився, вона починає готувати вечерю. Цей розв’язок працює незалежно від того, чи є хтось у кухні. Його дієвість залежить від доступності дружини. Треба визнати, що цей розв’язок не ідеальний. Він не працює, якщо дружина у від’їзді або якщо така залежна поведінка чоловіка її дратує.

У розумі Кессі сформувався міцний зв’язок між споживанням їжі й місцем розташування її тарілки — зв’язок, який скеровує її поведінку. Але господар собаки зробив щось щаблем вище: він збагнув, щó спричиняє наявність їжі (його дружина), і його стратегія спрямована на цю причину. Його собака зосереджується на результаті (тарілці, в якій опиняється її їжа) і, як наслідок, іноді залишається голодною.

Зосереджуватися на причинах, а не на результаті — доволі ефективна стратегія для розв’язування низки проблем. Якщо ви страждаєте від симптомів хвороби, краще вилікувати хворобу (причину), ніж симптоми (результат). Якщо ви не хочете, щоб ціла громада людей залишалася голодною, ви досягнете більших змін тим, що створите умови, які дадуть людям змогу прогодувати себе, а не просто даватимете їм їжу.

Можливо, ми занадто критичні до Кессі. Психологія як наука десятиліттями йшла стежкою, проторованою великим російським фізіологом Іваном Павловим, чиї знамениті експерименти, що він їх провів наприкінці 19-го століття, було сприйнято як демонстрацію здатності тварин формувати асоціації між будь-якими стимулами, як-от лунанням дзвінка і їжею. Павлов виявив, що в собак текла слина ще до того, як їм до рота потрапляла їжа (те саме відбувається і з нами).

Відтак він став визначати, чи вони очікують їжу, вимірюючи продуктивність їхніх слинних залоз (згрубша — скільки слини вони пускали). Він регулярно годував своїх собак після того, як задзвонити у дзвінок. Пізніше виявилося, що в собак починає текти слина просто від лунання дзвінка — їжі для цього не було потрібно. Він стверджував, що в собак розвинулася асоціація між звуком і їжею, так що звук викликав реакцію, подібну до реакції на їжу. Звук дзвінка мався на увазі як довільно обраний стимул — стимулом могло б бути все що завгодно за умови, що собаки здатні це сприймати. Їжа добиралася не довільно.

Павлов обирав її з огляду на те, чого хотіли собаки. Але він виходив із припущення, що в пам’яті собак не існувало попередньої асоціації між їжею і дзвінками. Цей зв’язок був довільний. Наукова спільнота повірила Павлову: 1904 року він отримав Нобелівську премію за свою роботу, і його теорії про асоціації лягли в основу біхевіористської традиції, яка панувала у психології усю першу половину ХХ століття.

У 1950-х роках психолог на ім’я Джон Ґарсіа почав пробивати дірки у твердженні, що можна навчитися будь-якої довільної асоціації. В одному з досліджень Ґарсіа на щурах проводили експерименти, в яких було поєднано різнорідні стимули. Щури спочатку сприймали блимання світла на тлі шуму або відчували незвичний солодкий смак води, яку їм давали. Потім їх било електричним струмом або у них розвивався біль у шлунку (за рахунок речовини, доданої у воду). Щури швидко навчилися асоціювати шум і блимаюче світло з ударами електричним струмом, а підсолоджену воду — з наближенням болю у шлунку. Але вони були нездатні навчитися інших асоціацій — між шумом з блиманням світла і болем у шлунку або між підсолодженою водою і ударом електричного струму.

Механізми, які спричиняють блимаюче світло, — це ті ж механізми, що спричиняють удари електричним струмом. Відповідно, пиття води з додаванням чогось — навіть якщо додана речовина солодка — є потенційною причиною болю в шлунку. Обидві ці пари мають сенс з погляду причиново-наслідкового зв’язку. Пари, складені навпаки, такого сенсу не мають. Важко побачити зв’язок між солодкою водою та ударом струму або між блимаючим світлом і болем у шлунку. Щури засвоїли ті асоціації, які мали сенс з погляду причиново-наслідкового зв’язку, але не змогли навчитися довільних асоціацій. Дослідження Ґарсіа вказує на те, що щури схильні до вивчення співвідношень, у яких існує змістовний причиново-наслідковий зв’язок, а не довільних комбінацій. Навіть щури здатні на прості причинові умовисновки, коли вираховують імовірні причини своїх негараздів.

Якщо щури мислять причиново-наслідковими зв’язками і не покладаються лише на прості асоціації, те саме, припускаємо, стосується і собак. Павловські асоціації не формуються між довільними парами стимулів — вони формуються лише тоді, коли ця асоціація має якийсь вірогідний причиново-наслідковий сенс. Тож ми просимо вибачення за наш наклеп на розумові здібності Кессі. Ми дуже поважаємо собак і їхню здатність мислити причиново-наслідково. Ще більшу повагу в нас викликає причиново-наслідкове мислення в людей.

Людське мислення є причиново-наслідковим

Люди є чемпіонами світу з причиново-наслідкового мислення. Ми можемо передбачити, що станеться, якщо ми чиркнемо сірником по нерівній поверхні, якщо ми вийдемо в дощову погоду без парасольки або якщо щось не те скажемо нашому чутливому колезі. Для цього всього потрібні розмірковування про причини і наслідки. У кожному з цих випадків ми уявляємо собі світ у певному стані, а потім уявляємо дію механізму, який змінює цей стан. У першому випадку ми уявляємо сірник і нерівну поверхню, а потім уявляємо механізм чиркання сірника об цю нерівну поверхню. Ми знаємо про цей механізм достатньо, щоб знати, що це спродукує іскри і що ці іскри спричинять запалення горючої речовини на сірнику. У другому випадку ми уявляємо, що ми в приміщенні і нам сухо, а на вулиці дощ. Відтак ми уявляємо механізм, що складається з падання на нас великої кількості крапель води. Ми знаємо достатньо про цей механізм, щоб знати, що наш одяг і волосся вберуть частину тих крапель, а інші краплі впадуть нам на шкіру.

Коротше кажучи, ми намокнемо. Робити передбачення за допомогою причинових знань — знань про те, як працюють механізми, — здається доволі простою справою, але для цього треба бути знайомими з великою кількістю механізмів: чиркання сірником по нерівній поверхні, потрапляння під краплі води, прикривання схолоднілого тіла важкою ковдрою, кричання на маленьку дитину, натискання кнопки вмикання на електронному приладі, влучання у вікно бейсбольним м’ячем, поливання рослини, натискання педалі газу в автомобілі, — і цей список можна продовжувати безкінечно. Ми знайомі з величезною кількістю механізмів, які призводять до певних наслідків.

І ми не просто з ними знайомі: ми розуміємо, як вони працюють. Ми знаємо, що іскри не виникне, якщо сірник чи поверхня, об яку ми його чиркаємо, мокрі або якщо сірник притиснути занадто слабко або занадто сильно. Ми знаємо, що не намокнемо під дощем, якщо ми вдягнені у водозахисний одяг або якщо дощ такий нещільний, що вода випарується з нас так само швидко, як вона на нас осіла. Щодо кожного механізму, з яким ми знайомі, ми розуміємо принцип його роботи достатньо, щоб знати, яким умовам має відповідати цей механізм, щоб дати очікуваний результат (дитина заплаче, коли на неї закричати, лише якщо вона сприйме крик як злий, а не грайливий), а за яких умов він не дасть потрібного результату (дитина не заплаче, якщо ви кричите на неї з такої відстані, що дитина вас не чує).

Є інші різновиди міркувань, які більшості людей не здаються аж такими природними. Важко міркувати про корінь третього степеня з числа 8743; важко міркувати про квантову механіку; важко передбачити шанси на виграш наступного разу, коли ви гратимете в казино в місті Ріно, штат Невада. Важко навіть міркувати про те, чи Ріно розташоване східніше чи західніше від Лос-Анджелеса (перевірте: відповідь може вас здивувати). Не все в нас виходить добре. У чому ми майстри, то це у міркуванні про те, як працює світ. Ми обдаровані у сфері причиново-наслідкового мислення — щури, як виявляється, теж. Що могло б бути корисніше, якщо ви тварина, яка розвинулася у світі, де треба діяти?

У попередньому розділі ми побачили, що мета мислення — обрати найефективнішу дію в умовах поточної ситуації. Це вимагає здатності розпізнавати глибокі властивості, які є незмінними у різних ситуаціях.

Нас, людей, вирізняє наша вправність у вирахуванні отих глибоких незмінних властивостей. Потрібен геній людського розуму, щоб визначити ключові властивості, які показують, чи у когось струс мозку, чи то заразна хвороба, або, наприклад, чи не час вже підкачати шини в автівці.

Усі приклади, що їх ми поки що обговорили, є доволі простими. Ми не стверджували, що люди здатні продемонструвати хоч якісь успіхи в передбаченні результатів воєн, або наслідків переходу на новий вид медичного страхування для певної організації, або хоча б того, як працює унітаз. Причинове мислення, може, і дається нам легше, ніж інші типи мислення, але ілюзія глибини пояснень показує, що ми як індивіди все ж доволі обмежені в тому, наскільки всеохопно ми здатні це робити.

Причиново-наслідкове мислення — це наша спроба використати знання причиново-наслідкових механізмів для того, щоб зрозуміти зміни. Воно допомагає нам робити припущення про те, що станеться в майбутньому, через обмірковування того, яким чином певні механізми перетворять певні причини на певні наслідки. Наведемо свідчення того, що причиново-наслідкове мислення є природним для людей.

Розгляньмо таку ситуацію:

Хтось почув, як один лобіст каже сенатору: «Якщо ви підтримаєте мій законопроект, вам як мінімум рік не треба буде шукати спонсорських коштів». Протягом наступних декількох місяців, поки навколо цього законопроекта в Сенаті точилася боротьба, цей сенатор був його неухильним прибічником. Як ви думаєте, скільки часу витратив того року сенатор на збір спонсорських коштів?

Це запитання нескладне: зрозуміло, що сенатор радше байдикуватиме, попиваючи дорогий віскі і курячи сигари за рахунок лобіста, ніж буде постійно в роз’їздах, намагаючись зібрати кошти. На це питання так легко відповісти тому, що люди є висновувальними машинами. Ми робимо висновки про купу речей, про які нам не казали і які ми не спостерігали на власні очі. Історія з лобістом — простий приклад логічної схеми, яка називається modus ponens. В абстрактному формулюванні вона виглядає так:

Якщо A, то B.
A.
Отже, B.

Хто б став із цим сперечатися? Якщо з A випливає B, то маючи A, ми маємо і B. Це звучить так, ніби ми двічі повторюємо одне й те саме.

Однак насправді тут аж ніяк не очевидно, що все відбулося саме так. Можливо, сенатор підтримав законопроект, але відмовився брати фінансування від цього лобіста. Можливо, лобіст збрехав. Наслідки можуть не реалізуватися. Логічні схеми на кшталт modus ponens здаються природними, якщо розглядати їх абстрактно, але щойно ми наповнюємо їх реальним змістом, вони можуть перестати здаватися такими природними, тому що тоді у дію природним чином вступають причиново-наслідкові міркування.

Багато логічних схем взагалі не здаються природними, а деякі умовисновки, які не є логічними, здаються такими. Ось приклад:
Якщо мої труси блакитні, то мої шкарпетки гарантовано зелені.

Мої шкарпетки таки зелені.

Отже, мої труси блакитні.

Чи це валідний висновок? Більшість людей вважає, що так, але з погляду логіки найпростішого рівня (відомої як пропозиційна логіка, або логіка висловлювань) відповідь — аж ніяк. Це логічна помилка, яка називається ствердженням консеквента (того, що слідує).

Тепер візьмімо умовисновок, який стосується не лише того, які факти є істинними, а й причин і наслідків:

Якщо я впаду у каналізаційну яму, мені потрібно буде прийняти душ.

Я прийняв душ.

Отже, я впав у каналізаційну яму.

У цьому випадку більшість людей не попадеться на трюк. Той факт, що я прийняв душ, не означає, що я впав у каналізаційну яму, оскільки є багато інших причин, з яких я можу прийняти душ. У цьому випадку перше твердження є причиновим: падіння у каналізаційну яму є причиною для того, щоб прийняти душ. Коли ми зайняті причиново-наслідковим висновуванням, ми значно більшою мірою свідомі усіх міркувань, які дозволяють нам зробити коректні висновки. І для цього необхідна доволі потужна розумова машинерія. Ми маємо розуміти, що падіння у каналізаційну яму може бути причиною прийняти душ, а не навпаки. Нам треба допустити можливість того, що я прийняв душ з якоїсь іншої причини. Ми маємо оцінити вірогідність цих причин. І з усіх цих вбачень ми маємо виробити відповідь на запитання. Ми робимо це за лічені секунди. Ми від природи обдаровані здатністю міркувати причиново.

Люди не є машинами з логіки в тій формі, в якій ними є комп’ютери. Хоч ми й постійно робимо висновки, але ці висновки не ґрунтуються на логіці з підручників — вони ґрунтуються на логіці причиново-наслідкових зв’язків.

Так само, як люди не мислять виключно асоціативно (як вважав Павлов), вони не міркують і за схемою логічної дедукції. Ми міркуємо, застосовуючи аналіз причин і наслідків. Люди роблять висновки, мислячи про те, як працює світ. Ми думаємо про те, яким чином причини призводять до наслідків, які чинники нівелюють або упереджують настання наслідків і які чинники мають бути дійсними, щоб причини вплинули на світ так, як вони мають вплинути. Замість мислити в категоріях пропозиційної логіки — логіки, яка каже нам, чи певне твердження істинне, чи ні, — люди мислять у категоріях каузальної логіки, логіки причиново-наслідкових механізмів, в рамках якої ми, щоб дійти висновків, застосовуємо наші знання про те, як події набувають того вигляду, якого вони набувають, у реальності.

Здатність міркувати причиново дозволяє нам вирішити багато реальних проблем. Побудова мосту над проваллям або водоймою — продукт причиново-наслідкових міркувань. Щоб збудувати безпечний міст, його конструктори мають подумати про механізми підтримування ваги, які витримають щось настільки важке, як автомобілі та вантажівки. Щоб приладнати до транспортного засобу колесо, яке уможливить його пересування шляхом котіння, необхідно обміркувати причиново-наслідкові механізми іншого роду. Здатність придумати міст або колесо була передумовою для власне конструювання мостів і колес, а це, своєю чергою, дало людству змогу розширити свою територію, врятуватися від хижаків і загалом виграти в еволюційній конкурентній боротьбі за обмежені ресурси.

Наша здатність думками забігати в далеке майбутнє теж є свого роду причиново-наслідковим мисленням. Вона передбачає міркування про механізми, які впливають на світ у довгій перспективі. Саме таке довгострокове планування необхідне, щоб мотивувати нас витрачати роки життя на навчання. Навчання — це механізм розвитку вмінь, цінність яких може стати явною лише через багато років. Щоб навчитися складного мистецтва виробництва каяків, потрібні роки. Але у спільноті, яка використовує каяки, ніхто не вкладав би у це час, якби не розумів, що це мистецтво знадобиться значно пізніше — після того, як нинішнє покоління виробників каяків візьметься за своє останнє весло, — щоб громада і далі могла рибалити і подорожувати у звичний для неї спосіб. Виділяти час на вивчення корисної техніки або мистецтва має сенс тільки якщо ви здатні достатньо далеко зазирнути в майбутнє через розмірковування про причиново-наслідкові механізми, які визначають соціальні зміни, на кшталт смерті.

Ми показуємо відмінні результати в аналізі причин і наслідків не тільки, коли йдеться про фізичні об’єкти і соціальні зміни, а й коли перед нами постають проблеми психологічного характеру. Уявіть собі, що хтось — наприклад, ваш чоловік або ваша дружина — відмовляється з вами розмовляти. Відтак ви опиняєтеся перед проблемою, яку маєте вирішити. Вам треба застосувати причинове мислення, щоб ідентифікувати проблему і вирахувати, що з нею робити.

Щоб ідентифікувати проблему, вам треба поміркувати про причини і наслідки у сфері людських реакцій і емоцій. Що могло спонукати когось негативно відреагувати на вас? Чи образили ви цю людину? Чи нагадали ви їй про якусь її давню провину? Чи образили ви її моральні принципи? Як і у випадку фізичних об’єктів, для цього потрібно провести складний причиново-наслідковий аналіз. Для цього потрібно розуміти мислення і мотивацію людей, а також те, до яких дій це їх спонукає. Щоб визначити, щó когось розізлило, треба хоч щось знати про погляди цієї людини. Наприклад, щó ця людина знає про ваше минуле? Які моральні цінності важливі для неї? Вам також треба щось знати про те, чого ця людина прагне. Які сфери для неї чутливі? Чого вона хоче досягти, відмовляючи вам у спілкуванні? Іншими словами, вашим завданням є обрати з низки можливих намірів, якими може керуватися людина, той намір, який може мотивувати дії саме цієї людини, й ідентифікувати наслідки, на які він чи вона сподівається як результат цієї ситуації. Такого роду причиновий аналіз ми робимо в кожній ситуації соціальної взаємодії, і це те, в чому більшість людей є справжніми майстрами.

Пошук розв’язку цієї проблеми теж вимагає причинового мислення. Якими будуть наслідки різноманітних доступних вам напрямів дії? Якщо ви спробуєте втішити цю людину, їй може стати легше, але вона також може сприйняти це як визнання провини, що означатиме її виграш.

Якщо ви почнете сварку, ви, може, і не дасте їй виграти, але це може призвести до припинення стосунків або зробити їх настільки нестерпними, що в них доведеться на певний час зробити перерву.

Передбачити наслідки наших дій стосовно інших людей іноді важко, але, знов-таки, ми робимо це постійно — і переважно успішно. У відповідь на ввічливо висловлене просте прохання зазвичай варто очікувати, що людина з радістю його виконає, а реакцією на жарт зазвичай буде лояльна напівусмішка (принаймні таким є наш досвід). Люди дуже добре вміють міркувати про причини і наслідки — не тільки щодо фізичних об’єктів, а й щодо людської поведінки.

Пряме і зворотне висновування

Причиново-наслідкове мислення є основою розумової діяльності людини; саме ним людський розум переважно і зайнятий. Але не всі його аспекти однаково легкі. Ми робимо висновки, рухаючись логічним ланцюжком і вперед, і назад. Пряме висновування, або висновування вперед, — це обмірковування того, як причини спричиняють наслідки.

Ми застосовуємо його, щоб передбачити майбутнє: як сьогоднішні події спричинять події завтрашні? Ми також застосовуємо його, коли розбираємося, як працюють речі: як, наприклад, натискання послідовності кнопок зрештою встановить сигнал побудки на нашому новому годиннику? Приклад застосування логічної схеми modus ponens, наведений вище, є прикладом прямого висновування. Ми попросили вас зробити висновок уперед — від дій сенатора до того, чи потрібно йому буде витрачати час на збір коштів.

Зворотне висновування, або висновування назад, — це висновування від наслідків до причин. Лікарі застосовують його, щоб діагностувати причину певних симптомів; механіки застосовують його, щоб діагностувати, щó не так з вашою автівкою. Зворотне висновування назагал передбачає пояснення, тобто з’ясування того, як саме утворився певний стан речей. Нам краще дається пряме висновування — від причини до наслідку, — ніж діагностичне висновування від наслідку до причини. Наприклад, лікарю легше передбачити, що в когось, хто страждає на пептичну виразку, болітиме живіт, ніж дійти висновку, що хтось, у кого болить живіт, має пептичну виразку. Зворотне висновування також забирає більше часу, ніж пряме.

Висновувати назад від наслідку до причини, може, й важко, але саме це робить людину особливою: нема ясності щодо того, чи хоч якийсь інший організм здатний або зацікавлений з’ясовувати причини того, що трапилося.

Висновування уперед часто набуває форми невеличкої умоглядної симуляції. Якщо я попрошу вас передбачити, скільки часу вам знадобиться, щоб зробити омлет, ви можете уявити, як виконуєте різні потрібні для цього дії, оцінити час, необхідний на кожну з них, і додати всі ці відтинки часу. Щоб передбачити наслідки ініціювання війни з Росією, ви можете уявити, як міжконтинентальні балістичні ракети летять у повітрі, як їх засікають радари і як у відповідь у повітря злітають інші міжконтинентальні балістичні ракети. Діагностичні висновування від наслідку до причини не такі легкі. Якщо йде війна з Росією і ми хочемо знати, щó її спричинило, нам потрібні якісь інші засоби добору можливих причин і наступного оцінювання того, якою мірою кожна з цих причин може пояснити те, що сталося.

Як не дивно, той факт, що ми краще вміємо міркувати передбачально, аніж діагностично, призводить до певної помилки, якої ми припускаємося у процесі передбачального висновування, але якої не робимо, коли міркуємо діагностично. Уявіть собі, що ви медичний працівник у закладі, який надає психіатричну допомогу, і вас просять розглянути такий випадок:

Пані Н. — тридцятидвохрічна жінка, в якої діагностували депресію. Будь ласка, вкажіть імовірність, з якою першим симптомом, з яким вона звернулася до лікаря, була летаргія.

Іншими словами, якщо ви не знаєте нічого, окрім того, що комусь тридцять два роки і що в неї депресія, яка ймовірність того, що вона страждатиме від летаргічних станів? Якщо ви не знаєте відповідних статистичних даних (а з ними мало хто знайомий), на це питання важко відповісти. Але є певні речі, які ви таки знаєте. Ви знаєте, наприклад, що імовірність того, що в неї буде летаргія, має бути принаймні трохи нижчою, якщо для її летаргічного стану нема жодної іншої причини.

Тож якщо ми спитаємо вас:

Пані Н. — тридцятидвохрічна жінка, в якої діагностували депресію.

Повне діагностичне обстеження показало, що в неї не виявлено жодного іншого медичного або психічного розладу, який може спричинити летаргію. Будь ласка, вкажіть імовірність, з якою першим симптомом, з яким вона звернулася до лікаря, була летаргія.

Ви маєте назвати нижчу цифру — може, ненабагато нижчу, але принаймні в цьому разі менше причин вважати, що в неї буде летаргія.

Але це не те, що роблять люди. Люди натомість ігнорують те, що в другому питанні виділено жирним шрифтом. Ми поставили ці питання кільком групам фахівців з психіатрії, які відвідували спонсорований Гарвардським університетом семінар. Коли ми просили різні групи відповісти на кожне з цих питань, вони давали однакову відповідь на обидва питання. Причина, з якої вони проігнорували надруковане жирним шрифтом, — люди не переймаються альтернативними причинами, коли думають про імовірність певного наслідку за наявності такої-то причини. Вони уявляють собі молоду жінку, яка страждає від депресії, та досліджують створену ними розумову картинку на предмет імовірності летаргії. У цій розумовій картинці не залишилося простору, в якому могло б ітися про те, чи в цієї жінки зневоднення, чи вона перевтомилася, чи в неї летаргічний стан з якоїсь іншої причини.

Але от диво: діагностичне висновування не страждає на це обмеження. На тому ж семінарі ми звернулися до різних груп з таким проханням:
Пані Н. — тридцятидвохрічна жінка, яка звернулася до лікаря зі скаргою на летаргічний стан. Будь ласка, вкажіть імовірність того, що в неї буде діагностовано депресію.

Тут ми розвернули питання на 180 градусів. Замість того, щоб питати про ймовірність якогось наслідку за умови існування певної причини, ми запитуємо про ймовірність певної причини за наявності такого-то наслідку. І цього разу ми порівняли оцінки, що пролунали у відповідь, із відповідями на таке:

Пані Н. — тридцятидвохрічна жінка, яка звернулася до лікаря зі скаргою на летаргічний стан. Будь ласка, вкажіть імовірність того, що в неї буде діагностовано депресію, якщо повне діагностичне обстеження не виявило в неї жодного іншого медичного або психічного розладу, який може спричинити летаргію.

Текст, виділений жирним шрифтом, знову вказує, що пані Н. не страждає від жодної з альтернативних причин летаргії. У цьому випадку відсутність альтернативної причини має підвищити оцінку імовірності, яку дають люди. Якщо я запитаю вас, яка ймовірність того, що має місце A, якщо A спричиняє B і ви знаєте, що B справді сталося, тоді, якщо ви дізнаєтеся, що ніщо інше не спричинило B, — A стає дуже ймовірним. Власне, якщо ви вважаєте, що в кожної події є причина (а більшість людей вважає саме так), тоді A гарантовано відповідає істині, оскільки це єдина доступна причина для B.

Саме це і сказали нам ті фахівці-психіатри. За відсутності альтернативних причин їхня оцінка ймовірності того, що пані Н. має депресію, була вища, ніж у ситуації, коли про альтернативні причини нічого не було сказано. Висновуючи діагностично, від наслідку до причини, наші респонденти не нехтували альтернативними причинами.

Люди ігнорують альтернативні причини при висновуванні від причин до наслідків, тому що не відводять під них простору в своїх умоглядних симуляціях і тому, що ми нездатні прогнати умоглядну ситуацію у зворотному напрямі — від наслідку до причини.

Хоча ми не генії в діагностичному висновуванні, наша здатність до нього, можливо, і робить нас людьми. Практично немає доказів, що на це здатна будь-яка інша тварина. Тварини можуть реагувати на своє середовище у дуже складні способи, і ми раніше бачили, що щури чутливі до причинових міркувань, але поки що в жодної тварини не виявили здатності міркувати діагностично, від наслідку до причини.

Найсерйозніший доказ того, що ми помиляємося і що тварини здатні на діагностичне висновування, походить з досліджень не тих тварин, про яких ви могли б подумати, — шимпанзе, або бонобо, тобто карликових шимпанзе (які генетично ще ближчі людині, ніж звичайні шимпанзе), або дельфінів (які, як відомо, значно розумніші за людей і терпляче очікують нагоди перепідкорити собі Землю). Ні, тварина, чиї здібності на ниві висновування найбільше вразили науковців, — це ворона.
В одному дослідженні шести новокаледонським воронам запропонували прозору трубку зі смачним шматочком м’яса всередині.

Підступні експериментатори зробили у трубці дірку, так що єдиним способом дістати їжу було скористатися інструментом, щоб виштовхати або витягнути м’ясо, одночасно уникнувши дірки. Троє з шести ворон не тільки вирахували, як дістати їжу з першої версії трубки, а й, схоже, розібрались у причиново-наслідковій структурі проблеми. Вони змогли витягти їжу з інших трубок, в яких дірки було розташовано інакше. Це доволі поважне досягнення, враховуючи те, на що зазвичай здатні (або нездатні) істоти, які не є людьми, в лабораторних умовах; навіть шимпанзе цього зробити не можуть. Але воно все одно блякне у порівнянні з вишуканими й абстрактними способами мислення, притаманними людям. Жодна ворона ще ніколи не діагностувала хромосомне відхилення у хворої дитини (або у хворого вороняти, якщо вже на те пішло). Тож гіпотезу про те, що лише люди здатні на істинне діагностичне висновування — причинове висновування від наслідку до причини, — усе ще не спростовано. Але ворони все одно — надзвичайно подиву гідні тварини.

Роль оповіді

Причиново-наслідковий аналіз набуває різних форм. Він потрібний, щоб розібратися, як працює ваша нова кавомашина, як полагодити светр, в якому з’явилася дірка, або як доглядати за вашим коліном, що вражене артритом. Ми як суспільство обмінюємося інформацією про причиново-наслідковий аналіз у різні способи. Ми вкладаємо в упаковку інструкцію зі збирання, коли продаємо новий прилад, що потребує збирання; ми ділимося на YouTube своїми відео про те, як полагодити посудомийну машину; і ми читаємо написані професіоналами книги про те, як лікувати хворих, як справляти враження на людей і як ефективно управляти бізнесом.

Можливо, найпоширеніший спосіб передавання причиново-наслідкової інформації від людини до людини — це оповідь. Візьмімо стару їдишську історію про крамаря, який, прийшовши до своєї крамниці, побачив, що його вітрину розмалювали образливими і принизливими графіті. Він почистив вітрину, але наступного дня сталося те саме. Тож в нього народився план: на третій день він дочекався місцевих хуліганів, які знову зробили свою брудну роботу, і заплатив їм десять доларів на знак вдячності за їхні зусилля. Наступного дня він знову їм подякував, однак заплатив їм лише п’ять доларів. Він і далі платив їм за псування його власності, але сума дедалі меншала, так що невдовзі вони вже отримували лише один долар. Вони перестали приходити. Навіщо стільки мороки і роботи, щоб познущатися над крамарем, за такі-то копійки?

Ця вигадана історія насправді є уроком про причини і наслідки. Вона розповідає про причини, які спонукають людей робити щось, і про те, як можна модифікувати їхню мотивацію і змусити їх думати, що вони роблять щось не з тієї причини, як вони гадали спочатку.

Історій про людську мотивацію багато, але історії можуть містити й інші одкровення про те, як працює світ і як нам слід поводитися. Темою однієї з оповідей у Біблії є першопричина усього — як було створено цей світ. Багато біблійних історії розповідає нам про наслідки наших дій і, відповідно, про те, чому певні дії правильні, а інші неправильні.

Історія Адама і Єви вчить нас виконувати вказівки Бога, а історія Каїна та Авеля розповідає нам, що ми повинні любити наших братів. Казки та міські легенди, як правило, вчать нас, чого треба уникати, де може чатувати небезпека і як визначити, кому ми можемо довіряти. Історії про героїчні вчинки розповідають нам про вражаючі горизонти нашого потенціалу.

Розповідання історій — природний для нас спосіб пошуку причиново-наслідкового сенсу в послідовностях подій. Ось чому ми знаходимо історії усюди. В одній класичній демонстрації зі сфери соціальної психології, яку провели у 1940-х роках, Фріц Гайдер і Маріанне Зіммель показали людям простий мультфільм, де в головних ролях були два трикутники і одне коло, які рухалися по екрану. Це і все: не було звуку, не було тексту. Іноді дві геометричні фігури наближалися одна до одної; іноді виглядало так, що одна з них женеться за іншою; іноді — що між ними бійка. Люди неухильно вбачали в цьому більше ніж кола і трикутники: вони бачили, як розгортається романтична драма. Люди бачать історії усюди.

Хороша історія не просто описує те, що насправді сталося, — вона йде далі. Вона розповідає нам про ширшу картину того, як працює світ, картину, в яку вкладаються і ті речі, яких насправді не ставалося — або принаймні досі не сталося. Коли шекспірова леді Макбет, убивши короля Данкана, не може припинити мити руки і вигукує: «Геть, клята плямо! Геть, кажу! — Раз, два… ну, отже, час до справи. — Яка у пеклі мла!» — ми дізнаємося не лише про муки сумління цього одного вигаданого персонажа, а й про емоційні наслідки вбивства. Ми навчаємося причиново-наслідкового правила: коли вбиваєш когось, тебе вражає непозбувне почуття провини.

Хороша історія має мораль, застосовну не лише до цього світу, а й до інших світів, у яких ми можемо опинитися. Мета, з якою ми переказуємо історію про те, як Авраам приніс свого сина Ісака в жертву на горі Моріа, — не просто поповнити доступний нам перелік фактів про Авраама та його родину, а, безумовно, вивчити урок про вірність Богу в будь-якій ситуації, в якій ми опиняємося.

У цьому сенсі оповідь вимагає від нас чогось, що значно перевищує спроможності будь-якої тварини, яка не є людиною. Вона вимагає від нас застосувати наше розуміння причиново-наслідкових механізмів нашого світу для побудови цілих альтернативних світів, які ми можемо осмислювати. Оповідь допомагає нам уявити, яким був би світ, якби щось було іншим. Це найясніше видно в науковій фантастиці: автори допомагають читачам уявити альтернативні світи з життям на інших планетах, або препаратами, що гарантують щастя, або роботами, які завойовують світ. Але багато історій іншого роду також стосуються альтернативних світів, особливо історій, які ми розповідаємо собі. Ви можете, наприклад, уявити, що ви рок-зірка. Якими були б наслідки?

Щоб з’ясувати це, ви можете звернутися до свого розуміння того, як працює світ, і видобути звідти інформацію про наслідки, що випливають з буття рок-зіркою. Наприклад, ви, ймовірно, зупинятиметеся у дорожчих готелях, роз’їжджатимете на лімузинах і проводитимете багато часу за роздаванням автографів. Можете пофантазувати про будь-які інші наслідки. Обмірковування альтернативних можливих світів — важлива частина буття людиною. Це називається контрфактуальним мисленням, і, як бачите, воно залежить від нашої здатності мислити причиново.

Чому ми це робимо? Чому для нас так природно розповідати історії, які вимагають міркування про контрфактуальні світи? Можливо, головна мотивація в тому, що це дозволяє нам обміркувати альтернативні дії.

Нам дуже легко думати про те, на що був би схожий світ, якби ми зробили щось інакше: якби ми змінили зачіску, купили нову газонокосарку або продали свій будинок і купили б яхту. І оскільки ми вміємо думати про такі гіпотетичні дії, іноді ми таки справді на них ідемо. Міркувач, який не може уявити собі новий стиль зачіски, не піде і не попросить зробити собі таку зачіску (принаймні не умисно). А міркувач, в уяві якого не може постати білль про права або нова конструкція пилососа, теж не піде і не зробить ані того, ані іншого. Здатність мислити контрфактуально уможливлює і надзвичайні, і звичайні дії.

Деякими з найвидатніших відкриттів людства завдячуємо контрфактуальним умоглядним експериментам. Добре відомо, що Галілей скидав вантаги з Пізанської вежі, щоб довести, що предмети різної маси падають з однаковою швидкістю. Серед істориків нема згоди, чи відбулася ця подія насправді, але ми точно знаємо, що задовго до цього гаданого експерименту Галілей знав, що з нього вийде, на основі експерименту, який відбувся в його уяві. Як він описував це наприкінці XVI століття у своїй книзі «Про рух», він уявив, як падають два предмети різної маси, з’єднані мотузкою. Використовуючи своє розуміння фізичних законів, яке скеровувало його мислення, він дійшов правильного висновку про те, що предмети падатимуть з однаковою швидкістю незалежно від їхньої маси.

Наші особисті уявляння зазвичай не такі глибокодумні, як у Галілея, але всі ми регулярно вдаємося до якоїсь версії цього процесу. Багато рішень приймається шляхом проведення невеличких умоглядних симуляцій, покликаних прорахувати ймовірні результати різних планів дій на основі нашого розуміння причиново-наслідкових законів, дотичних до цієї ситуації. Коли дорожній рух надто інтенсивний, ми уявляємо собі різні маршрути і обираємо той, на якому буде найменше заторів і який не забере забагато часу. Обираючи, щó з’їсти на обід, дехто з нас уявляє, яким на смак буде кожний компонент, і зважує, чи саме такого відчуття він чи вона наразі жадає. Ці умоглядні симуляції є мікроісторіями, що їх ми розповідаємо собі та іншим. Їхня мета — знайти та обміркувати причиново-наслідкову стежку, альтернативну до тієї, якою ми йдемо.

Психологи висловлювали ідею того, що з історій складається наша ідентичність — як індивідуальна, так і ідентичність груп, до яких ми належимо. Ми розповідаємо історії про минуле: ми згадуємо і романтизуємо. Ми розповідаємо історії про майбутнє: ми передбачаємо і фантазуємо. І ми розповідаємо історії про теперішнє: ми конструюємо те, ким ми є, і мріємо. Головний процес в усьому цьому — визначення причин і передбачення наслідків. Як ми опинилися там, де ми є? Куди ми йдемо? До яких дій мені вдатися просто зараз?

Історії слугують для передавання причиново-наслідкової інформації та уроків від людини до людини, для передавання досвіду, організації колективної пам’яті спільноти, а також для ілюстрування і проголошення певного ставлення. Коли спільнота погоджується прийняти за істину якусь історію, вона посвоює і те ставлення, що його передбачає ця історія. Американці, розповідаючи історію того, як 1773 року «Сини свободи» кидали ящики британського чаю за борт у Бостонській гавані, розповідають історію гордої непокори перед лицем примусу. Коли британські торговці того часу, чий чай було зіпсовано, розповідали цю історію, вони описували купку злодійкуватих хуліганів, яких слід провчити. Тож історії зазвичай належать спільноті, а не окремій особі, і вони тісно пов’язані з системою вірувань цієї спільноти.

Історії можуть бути колективними феноменами, але щоб окремі люди могли їх розповідати, вони мусять мати пристосовану для цього когнітивну систему. Ми вже побачили, що здатність когнітивної системи відтворювати причиново-наслідкові системи і обмірковувати їх є обмеженою — що ми як окремі люди не можемо впоратися зі складністю цього світу. Певно, саме тому історії зазвичай спрощують, а іноді й занадто спрощують події. Більшість людей мало що знає про англійського короля Генріха VIII, окрім того, що в нього були непомірні апетити, що це було однією з причин того, що в нього було шість дружин, і що більшість його дружин не вижила. Ми просто не в змозі пам’ятати і поширювати історії, складність яких наближається до складності реального життя.

Однак головне в історіях — причиново-наслідкові зв’язки у світі, скільки б ми їх не спрощували. Тож окремим людям потрібна когнітивна система, здатна зрозуміти причиново-наслідковість, закладену в сюжет будь-якої історії. Нам потрібна когнітивна система, здатна зрозуміти, чого хочуть досягти протагоністи та антагоністи, яким чином перешкоди можуть завадити досягненню цих цілей і як ці перешкоди долаються (або не долаються — і таке буває). Усі ці концепції мають причиново-наслідковий характер: йдеться про діячів, які намагаються запустити певні причиново-наслідкові механізми, результатом яких має стати певний стан світу. Аж ніяк не збігом є те, що оповідь — найприродніший режим людського дискурсу — залежить від того самого ресурсу — знань про причиново-наслідкові зв’язки, — який дозволяє мисленню продукувати ефективніші дії.

Yakaboo Publishing
Ілюзія знання. Чому ми ніколи не думаємо на самоті
Стівен Сломен, Філіп Фернбак
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 28 Травня, 23:59

Читайте ще

Вперед за мрією. Відвага, креативність і сила змін
Бел Комсток
Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Ярослав Грицак
Я і КонституціЯ
Лариса Денисенко
Залишок дня
Ішіґуро Кадзуо

Блог