Татуювальник Аушвіцу
#книголав
Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 31 Серпня, 23:59
Промокод — theukrainians

Дебютний роман австралійської письменниці Гізер Морріс про силу кохання, віри й внутрішнього спротиву, завдяки яким можна пройти крізь найтяжчі випробування. Книжку написано на основі реальних подій.

У 1942 році у концентраційному таборі «Аушвіц» зустріли одне одного Лалі Соколов та Гіта Фурман. У неї стерлося татуювання з порядковим номером, він мав набити новий… Це було кохання з першого погляду. Молодим людям судилося пережити страшні випробування, розлуку й омріяне возз’єднання, яке переросло у 56 років щасливого подружнього життя. Їхню історію кохання записала Гізер Морріс зі слів самого Лалі, з яким авторка випадково познайомилася 2003 року. Ця зустріч змінила долі обох. Відчуваючи до Гізер довіру, літній чоловік наважився розповісти їй найпотаємніші подробиці свого життя під час Голокосту.

***

РОЗДІЛ 7 

Попри люту холоднечу, попри мішанину снігу й грязюки, на яку перетворилася територія табору, Лалі аж сяє від радості. Сьогодні неділя. Лалі й Ґіта будуть серед сміливців, які гуляють територією, сподіваючись на коротку зустріч, слово, дотик руки. 

Він прогулюється, виглядаючи Ґіту, стараючись не дати холоду пройняти його до кісток. Він ходить повз жіночий табір, але так, щоб не викликати підозр. Із блока № 29 вийшли кілька дівчат, але Ґіти серед них немає. Коли він уже готовий здатися, з’являється Дана, окидає поглядом територію, знаходить Лалі й поспішає до нього. 

— Ґіта захворіла, — каже вона, підходячи. — Ґіта хвора, Лалі. Я не знаю, що робити. 

Серце в паніці рвонуло йому до горла. Він згадав візок смерті, те, як сам був на волосині від загибелі, чоловіків, які його виходили й повернули до життя. 

— Я маю побачити її. 

— Тобі не можна заходити. Наша капо презлюща. Вона хоче викликати СС, щоб вони забрали Ґіту. 

— У жодному разі не дозволяй їм цього зробити. Не дай їм забрати її. Будь ласка, Дано, — просить Лалі. — А що з нею? Ти знаєш? 

— Ми думаємо, що це тиф. У нашому блоці цього тижня вже померли кілька дівчат. 

— Тоді їй потрібні ліки, пеніцилін. 

— Де ж ми візьмемо ліки, Лалі? Якщо ми підемо в лікарню й попросимо пеніциліну, її просто заберуть. Я не можу її втратити. Я вже втратила всю свою сім’ю. Прошу тебе, ти можеш нам допомогти, Лалі? — благає Дана.

— Не віддавайте її в лікарню. Робіть що завгодно, тільки не йдіть туди, — думки Лалі гарячково метушаться. — Послухай мене, Дано: на це в мене може піти пара днів, але я спробую дістати їй трохи пеніциліну, — Лалі ціпеніє. В очах туманіє. В голові гупає кров. 

— Ось що вам треба зробити. Завтра вранці відведіть її, як завгодно — несіть, тягніть, що хочте робіть — але доправте її до «Канади». Вдень сховайте її там серед одягу і давайте їй побільше пити, хоч і силоміць, а потім відведіть її назад у блок на перекличку. Можливо, вам доведеться робити так кілька днів, поки я не дістану ліки, але ви мусите це зробити. Це єдиний вихід, щоб її не забрали в лікарню. А зараз ідіть і глядіть її. 

— Гаразд, я зможу це зробити. Івана допоможе. Але їй потрібні ліки.

Він стискає руку Дани.

— Скажи їй… — Дана чекає. — Скажи їй, що я подбаю про неї. 

Лалі бачить, як Дана біжить у свій блок. Він не може ворухнутися. Від думок пухне голова. Він щодня бачить візок смерті — «Чорна Мері», ось як його називають — не можна, щоб її життя закінчилося там. Її доля не може бути такою. Він озирається на тих сміливців, які бродять надворі. Він уявляє, як вони падають у сніг і лежать там, усміхаючись йому, вдячні за те, що смерть забрала їх звідси. 

— Ти її не отримаєш. Я тобі її не відддам, — кричить він.

В’язні відходять від нього подалі. Есесівці не потикають носа надвір у цей промерзлий, похмурий день, і скоро Лалі залишається на самоті, паралізований холодом і страхом. Нарешті він рушає. Його розум згадує і про решту тіла. І Лалі, спотикаючись, бреде в свою кімнату й падає на ліжко. 

* * *

Настає ранок, денне світло вповзає у кімнату. В кімнаті віє пусткою, хоч він і тут. Він дивиться звідкілясь зверху вниз і не бачить себе. Позатілесне переживання. Куди це я зібрався? Мені треба повернутися. Я маю зробити щось важливе. Згадка про вчорашню зустріч із Даною різко вкидає його в реальність. 

Він хапає портфель, черевики, накидає ковдру на плечі, вискакує з кімнати й біжить до головних воріт. Йому байдуже до тих, хто навколо, йому негайно треба зустрітися з Віктором і Юрієм. 

Двоє чоловіків з’являються разом з усіма іншими, і з кожним кроком до свого робочого місця розчиняються в сніговій заметілі. Вони помічають Лалі й відходять від основної групи робітників, зустрічаючи його на півдорозі. Він простягає Віктору повну жменю коштовностей і грошей — цілий статок — і висипає все це йому в сумку. 

— Пеніцилін або щось схоже, — промовляє Лалі. — Ви зможете мені допомогти? 

Віктор кладе пакунок із їжею в розстібнутий портфель Лалі й киває: 

— Так. 

Лалі поспішає до блока № 29 і спостерігає звіддаля. 

Де ж вони? Чому не виходять? Він ходить туди-сюди, забувши, що його видно з вишок, які оточують табір. Йому треба побачити Ґіту. Вона мусила протриматися цю ніч. Нарешті він бачить Дану й Івану, Ґіта безживно висить у них на плечах. Ще дві дівчини затуляють їх собою від зайвих очей. Лалі падає на коліна, уявивши, що, може, це востаннє він її бачить. 

— Що це ти тут робиш? — де не береться позаду Барецкі. 

Лалі підводиться. 

— Мені стало недобре, але зараз усе гаразд. 

— Може, тобі слід звернутися до лікаря? Тут у нас є кілька в Аушвіці. 

— Ні, дякую, я краще попрошу вас мене застрелити. 

Барецкі дістає пістолет із кобури. 

— Якщо ти хочеш померти саме тут, Тетувірере, буду радий зробити тобі послугу. 

— Не сумніваюсь, але не сьогодні, — каже Лалі. — Я так розумію, що на нас чекає робота? 

Барецкі ховає пістолет у кобуру. 

— Аушвіц, — каже він, рушаючи. — І віднеси-но цю ковдру туди, де ти її взяв. У тебе смішний вигляд. 

* * *

Лалі й Леон увесь ранок працюють в Аушвіці, виколюючи номери на руках переляканих новоприбулих, намагаючись якось пом’якшити їхній шок від цього. Але думки Лалі біля Ґіти, і кілька разів він натискає голкою занадто сильно. 

Після обіду, коли робота закінчена, Лалі напівіде, напівбіжить назад в Біркенау. Він зустрічає Дану біля входу в блок № 29 і віддає їй усі свої пайки зі сніданку. 

— Ми зробили їй постіль із одягу, — розповідає Дана, ховаючи їжу в тимчасові одвороти рукавів, — і напували водою зі снігу. Після обіду ми привели її в блок, але вона все ще в дуже поганому стані.

Лалі стискає руку Дани.

— Дякую вам. Спробуйте її погодувати. Ліки будуть у мене завтра. 

Він прощається. У голові вихор думок. Я ледве знаю Ґіту, та все ж як я житиму, якщо її не стане?

Цієї ночі сон тікає від нього.

Наступного ранку Віктор кладе в портфель Лалі ліки разом із їжею. 

Після обіду Лалі вдається передати все це Дані. 

* * *

Увечері Дана й Івана сидять біля вже непритомної Ґіти. Задушливі обійми тифу сильніші за них. Моторошна непорушність повністю охопила Ґіту. Вони говорять до неї, та схоже, що вона їх зовсім не чує. Дана капає кілька крапель рідини з маленької пляшечки в рот Ґіті, поки Івана тримає його відкритим. 

— Мабуть, я більше не дотягну її до «Канади», — каже змучена Івана. 

— Їй стане краще, — запевняє Дана. — Іще кілька днів. 

— Де це Лалі дістав ліки? 

— Нам не треба цього знати. Будьмо вдячними за те, що він зробив. 

— Як ти думаєш, уже занадто пізно? 

— Не знаю, Івано. Просто будемо тримати її міцно, і допоможемо їй пережити цю ніч. 

* * * 

Наступного ранку Лалі дивиться звіддаля, як Ґіту знову ведуть до «Канади». Він із неймовірною радістю бачить, як вона кілька разів намагається підняти голову. Тепер йому треба знайти Барецкі. 

Загалом квартири для офіцерів СС розташовані в Аушвіці. У Біркенау для них відведено лише невеличкий будиночок, і саме туди поспішає Лалі, сподіваючись зустріти Барецкі, коли той заходитиме чи виходитиме. Він з’являється через кілька годин, і, схоже, дуже дивується, побачивши Лалі, який чекає на нього. 

— Тобі мало роботи, га? — питає Барецкі. 

— Я хочу попросити вас про послугу, — випалює Лалі. 

Барецкі звужує очі: 

— Я більше не роблю ніяких послуг. 

— Можливо, колись я зможу вам віддячити. 

Барецкі сміється: 

— Та що ж такого ти зможеш для мене зробити? 

— Як знати, та може, ви не проти зробити послугу про запас, так, про всяк випадок? 

Барецкі зітхає: 

— Що ти хочеш? 

— Це Ґіта… 

— Твоя дівчина. 

— Ви не могли б зробити так, щоб її перевели з «Канади» в адміністративну будівлю?79 

— Чому? Ти, мабуть, хочеш, щоб вона працювала там, де є опалення?

— Так.

Барецкі постукує ногою:

— На це в мене піде день-два, але я подивлюся, що я зможу зробити. Нічого не обіцяю.

— Дякую.

— Ти мій боржник, Тетувірере, — самовдоволена посмішка знову грає на його фізіономії, коли він крутить в руках свій модний стек. — Ти мій боржник. 

Із перебільшеною бравадою Лалі каже: 

— Поки що ні, але сподіваюся, що буду.

Він іде геть, і його хода стає пружнішою. Може, йому вдасться зробити життя Ґіти трохи стерпнішим. 

* * *

Наступної неділі Лалі повільно йде поряд із Ґітою, яка вже одужує. Йому хочеться обійняти її так само, як роблять Дана й Івана, але він не наважується. Просто бути біля неї вже добре. Вона швидко втомлюється, а сидіти дуже холодно. На ній довге вовняне пальто, явно привласнене дівчатами з «Канади» без заперечнь з боку есесівців. У ньому глибокі кишені, й Лалі накладає туди повно їжі, перш ніж відправляє її назад у блок відпочивати. 

* * *

Наступного ранку есесівка веде Ґіту в головну адміністративну будівлю. Дівчині нічого не пояснили, і вона автоматично готується до найгіршого. Вона хворіла, а тепер зовсім слаба — ясно, що начальство вирішило, що з неї більше немає ніякої користі. Поки охоронниця розмовляє зі старшою співробітницею, Ґіта роззирається по великій кімнаті. Тут повно брудно-зелених столів і картотечних шаф. Скрізь ідеальний порядок. Найбільше її вражає тепло. Есесівці теж тут працюють, тому це приміщення обігрівається. Ув’язнені й вільнонаймані жінки працюють швидко й тихо, щось пишуть, реєструють, не піднімаючи голів.

Конвоїрка підводить Ґіту до своєї співробітниці, Ґіта заточується — наслідки тифу все ще даються взнаки. Співробітниця утримує її від падіння й відштовхує. Потім хапає руку Ґіти й перевіряє її номер, далі тягне її до порожнього столу й штовхає на жорсткий дерев’яний стілець поряд ще з однією ув’язненою, у такому ж одязі, як і Ґіта. Дівчина не піднімає голови, тільки намагається займати якомога менше місця, не привертати до себе уваги, щоб есесівка її не помітила. 

— Покажи їй, що треба робити, — роздратовано гаркає есесівка. 

Коли вони залишаються самі, дівчина показує Ґіті довгий список з іменами й іншими даними. Вона дає їй стосик карток і показує, що їй треба переписувати дані кожної особи на картку, а потім у велику книгу в шкіряній палітурці, яка лежить між ними. Все це дівчина робить мовчки, і крадькома роззирнувшись по кімнаті, Ґіта вирішує і собі тримати язика за зубами. 

Пізніше цього дня Ґіта чує знайомий голос і піднімає голову. В кімнату заходить Лалі й віддає папери одній із вільнонайманих дівчат, які працюють за столом реєстрації. Закінчивши розмову, він поволі обводить поглядом усі обличчя. Помітивши Ґіту, він підморгує їй. Вона не може стриматися й охкає, і кілька жінок озираються на неї. Лалі швиденько виходить з кімнати, а сусідка штовхає Ґіту ліктем у бік. 

*** 

Робочий день закінчується, і Ґіта помічає Лалі, який стоїть неподалік і дивиться, як дівчата виходять з адміністративної будівлі й розходяться по своїх блоках. Тут повно есесівців, і йому ніяк не підійти. Дівчата виходять разом, розмовляючи. 

— Я — Цилька, — каже нова товаришка по службі. — Я з блока № 25. 

— Я — Ґіта, блок № 29. 

Дівчата заходять на територію жіночого табору, й до Ґіти підбігають Дана й Івана. 

— З тобою все гаразд? Куди тебе забрали? Чому тебе забрали? — розпитує Дана, і на обличчі в неї страх і полегшення. 

— У мене все добре. Мене взяли працювати в канцелярію.

— Як?.. — дивується Івана.

— Лалі. Я думаю, це він якось влаштував. 

— Та це ж чудово. Тебе не ображали?

— У мене все добре. А це — Цилька. Я працюю з нею.

Дана й Івана обнімають Цильку, знайомлячись із нею. Ґіта усміхається, радіючи, що її подруги відразу приймають нову дівчину до їхнього кола. Цілий день Ґіта хвилювалася, як вонизреагують на те, що вона тепер працюватиме у відносному комфорті, не мерзнучи й не виснажуючись фізично. Вона б їх не засуджувала, якби дівчата заздрили її новій ролі й уважали б, що вона вже не одна з них. 

— Краще я піду у свій блок, — каже Цилька. — Побачимося завтра, Ґіто.

Цилька йде, а Івана дивиться їй услід.

— Боже, яка ж вона гарненька. Навіть у цьому ганчір’ї вона вродлива.

— Еге ж. Вона весь день мені потрошку всміхалася, так щоб мене підтримати. Її вроду не можна не помітити. 

Цилька обертається й усміхається їм. Потім однією рукою стягує з голови хустку й махає їм, а довге чорне волосся каскадом спадає їй на спину. Вона рухається з лебединою грацією.Це — молода жінка, яка не усвідомлює своєї краси, і, схоже, навколишній жах не має над нею сили.

— Спитай у неї, як їй вдалося зберегти своє волосся, — каже Івана, інстинктивно торкаючись до своєї хустки.

Ґіта й собі скидає хустку з голови й проводить рукою по своєму короткому колючому «їжачкові», чудово знаючи, що скоро його знову зріжуть, зістрижуть до самої шкіри. Її усмішка зникає. Потім вона знову зав’язує хустку, бере Дану й Івану під руки, і вони вирушають до візка з їжею. 

РОЗДІЛ 8 

Лалі й Леон працюють цілодобово, бо німці, захоплюючи кожне місто, містечко й село, не залишають там жодного єврея, вивозять їх із Франції, Бельгії, Югославії, Італії, Моравії, Греції й Норвегії та кидають за ґрати так само, як тих, кого вже вивезли з Німеччини, Австрії, Польщі й Словаччини. В Аушвіці вони татуюють тих нещасних, яких відібрала собі тамтешня «медична команда». В’язнів, призначених для роботи, привозять потягами просто в Біркенау, позбавляючи Лалі й Леона необхідності чухрати вісім кілометрів туди-сюди. Та через такий наплив новоприбулих Лалі не має змоги отримувати від дівчат з «Канади» їхній «улов», і частування Віктора щодня повертаються разом із ним додому. Час від часу, коли потік номерів вичерпується, та ще й о потрібній порі дня, Лалі відпрошується до вбиральні й біжить до «Канади». Запас коштовних каменів, ювелірних виробів і грошей у нього під матрацом збільшується. 

День переходить у ніч, а чоловіки все стають і стають у чергу, щоб отримати номер для життя, короткого чи довгого. Лалі працює автоматично: простягає руку по папірець, береться за підставлене йому передпліччя, виколює номер. «Проходьте». «Наступний, будь ласка». Він знає, що втомився, але чергова рука така важка, що він її впускає. Перед ним стоїть велетень, погляд устигає схопити лише грудну клітину, товсту шию й масивні кінцівки. 

— Я дуже голодний, — шепоче чоловік. 

Тоді Лалі робить те, чого ще ніколи не робив. 

— Як ваше ім’я? — питає він. 

— Якуб. 

Лалі починає татуювати Якубу номер. Закінчивши, він озирається й бачить, що есесівці-охоронці потомилися і не звертають на них жоднісінької уваги. Лалі тягне Якуба за собою в тінь, куди не дістає світло прожекторів. 

— Зачекайте тут, поки я закінчу. 

Після того, як останній в’язень отримує свій номер, Лалі й Леон збирають свої інструменти й столик. Лалі махає Леону на прощання і просить вибачення за те, що той знову залишився без вечері, обіцяючи принести йому щось завтра вранці зі своїх запасів. Чи то пак сьогодні вранці? Якуб усе ще ховається, а Лалі тим часом оглядається, переконуючись, що всі есесівці розійшлися. Нарешті скрізь порожніє. Швидкий погляд на сторожові вишки, чи ніхто сюди не дивиться. Він каже Якубу йти за ним, і вони хутко йдуть до Лалі додому. Лалі зачиняє за ними двері, Якуб сідає на його ліжко. Лалі піднімає край продавленого матраца й дістає трохи хліба й ковбаси. Простягає чоловікові, і той швидко з ними справляється. 

Коли чоловік закінчує їсти, Лалі питає:

— Звідки ви?

— З Америки.

— А тут ви як опинилися?

— Я приїхав провідати свою родину в Польщі й потрапив тут у пастку — не зміг виїхати — а потім була облава, і ось я тут. Я не знаю, де моя родина. Нас розділили.

— Але ви живете в Америці?

— Так. 

— Чорт, не пощастило.

— Як вас звуть? — питає Якуб.

— Я — Лалі. Мене називають Тетувірер, і вам тут буде непогано, так само, як і мені. 

— Не розумію. Про що ви?

— Про ваші габарити. Німці — найжорстокіші виродки з усіх, які колись були на світі, але тупими їх не назвеш. У них є хист знаходити правильну людину на потрібну роботу, і я не сумніваюся, що вони й для вас підберуть таку роботу. 

— Яку роботу?

— Не знаю. Зачекайте й побачите. Ви знаєте, у який блок вас призначили? 

— Блок № 7. 

— О, я його добре знаю. Ходімо, я вас тихенько проведу. Вам краще бути там, щоб відповісти, коли через кілька годин викличуть ваш номер. 

* * * 

Минає два дні, настає неділя. П’ять останніх неділь Лалі працював і жахливо скучив за Ґітою. Сьогодні яскраво сяє сонце, коли він прогулюється територією, виглядаючи Ґіту. Він завертає за ріг якогось блока, і його приголомшують вітальні вигуки й оплески. У такому таборі це — щось нечуване. Лалі проштовхується крізь натовп до центру. Там, в оточенні в’язнів і есесівців виступає Якуб. 

Троє чоловіків підносять йому велику колоду. Він піднімає її і жбурляє геть. В’язні ледве встигають розбігтися. Інший в’язень приносить великий металевий стрижень, і Якуб згинає його майже навпіл. Вистава триває, все важчі й важчі предмети приносять Якубу, щоб він зміг продемонструвати свою силу. 

Натовп стихає. Підходить Густек у супроводі есесівців. Якуб продовжує свою виставу, не помічаючи нових глядачів. Густек спостерігає, як він піднімає шматок сталі над головою і скручує його. Густек побачив достатньо. Він киває найближчим есесівцям, і ті підходять до Якуба. Вони й не думають до нього торкатися, просто своїми гвинтівками вказують напрямок, куди він має йти. 

Натовп розходиться, і Лалі бачить Ґіту. Він поспішає до неї та її подруг. Одна чи дві хихикають, помітивши його. Цей звук абсолютно не пасує до табору смерті, й Лалі тішиться ним. Ґіта сяє. Він бере її за руку й веде на їхнє місце позаду адмінбудівлі. Земля ще зовсім холодна, довго не всидиш, і Ґіта притуляється до стіни, підставивши обличчя сонцю. 

— Заплющ очі, — каже Лалі. 

— Навіщо?

— Роби, як я кажу. Довірся мені.

Ґіта заплющує очі.

— Відкрий рота.

Вона розплющує очі.

— Заплющ очі й відкрий рота.

Ґіта так і робить. Лалі дістає з портфеля маленький шматочок шоколаду. Кладе його їй між губами, щоб вона відчула його текстуру, потім проштовхує далі в рот. Вона притискає його язиком. Лалі витягає його і знову лишає між губами. Шоколад тепер зволожений, і Лалі ніжно проводить ним по її губам, а вона із задоволенням злизує його. Він проштовхує його їй у рот, вона затискає його зубами й відкушує маленький шматочок, широко розплющуючи очі. Насолоджуючись смаком, вона каже:

— І чому це шоколад набагато смачніший, коли тебе ним годують?

— Не знаю. Ніхто ніколи мене ним не годував. 

Ґіта бере маленький шматочок шоколаду, який Лалі й досі тримає в руці.

— Заплющ очі й відкрий рота.

Повторюється та сама гра. Ґіта намазує рештою шоколаду губи Лалі й ніжно цілує його, злизуючи шоколад. Він розплющує очі й бачить, що її очі заплющені. Він притискає її до себе, і вони пристрасно цілуються. Нарешті Ґіта розплющує очі й витирає сльози, що течуть по обличчю Лалі. 

— А що в тебе ще є в цьому твоєму портфелі? — питає вона грайливо. 

Лалі чмихає й сміється.

— Діамантовий перстень. Чи тобі більше до вподоби смарагди?

— О, я візьму діамант, дякую, — підігрує вона йому.

Лалі порпається в портфелі й дістає невимовної краси срібний перстень з одним діамантом. Простягає їй і каже:

— Він твій.

Ґіта не може відвести погляду від персня, що міниться проти сонця. 

— Де ти його взяв? 

— Дівчата в одному зі складів «Канади» знаходять для мене коштовності й гроші. Саме за них я купую їжу й ліки, які я даю тобі й іншим. Ось, тримай. 

Ґіта простягає руку, наче хоче приміряти перстень, але потім відсмикує її назад. 

— Ні, хай буде в тебе. Використай його на благо. 

— Гаразд, — Лалі збирається покласти його назад у портфель. 

— Зачекай. Дай я ще разочок на нього гляну. 

Він тримає перстень двома пальцями, повертає його туди-сюди. 

— Це найпрекрасніше з того, що я коли-небудь бачила. А тепер сховай. 

— Це друге найпрекрасніше з того, що я коли-небудь бачив, — каже Лалі, дивлячись на Ґіту. Вона червоніє й відвертається. 

— Я б іще з’їла шоколаду, якщо в тебе трохи залишилось. 

Лалі дає їй маленьку плитку. Вона відламує шматочок і кладе в рот, на мить заплющивши очі. Решту ховає в рукав і підгортає його всередину. 

— Ходімо, — каже він. — Повернімося до дівчат, щоб ти могла їх пригостити. 

Ґіта простягає руку до його обличчя і пестить його щоку. 

— Дякую тобі. 

Лалі заточується, втрачаючи голову від її близькості. 

Ґіта бере його за руку й рушає, ведучи Лалі. Вони заходять у головну зону, і Лалі помічає Барецкі. Вони з Ґітою роз’єднують руки. Він обдаровує її поглядом, у якому вона читає все, що їй треба знати. Їй боляче отак безмовно прощатися з ним, не знаючи, коли буде їхня наступна зустріч. Він підходить до Барецкі, який свердлить його очима. 

— Я шукаю тебе, — каже Барецкі. — На нас чекає робота в Аушвіці.

* * *

Дорогою до Аушвіцу Лалі й Барецкі минають кілька робітничих бригад, кожна всього з кількох чоловік, яких, мабуть, покарали цією недільною роботою. Кілька есесівців, які їх охороняють, вітають Барецкі вигуками, але той і вухом не веде. Щось із ним сьогодні зовсім не так. Зазвичай він непомірно балакучий, та сьогодні він увесь якийсь напружений. Попереду Лалі помічає трьох в’язнів, які сидять на землі, спина до спини, підтримуючи один одного, явно виснажені. В’язні дивляться на Лалі й Барецкі, але навіть не роблять спроби ворухнутися. Не стишуючи ходи, Барецкі скидає з плеча гвинтівку й робить по них кілька пострілів. 

Лалі ціпеніє, прикипівши очима до мертвих людей. Нарешті, озираючись на Барецкі, який усе віддаляється, Лалі згадує, як він уперше побачив таку невмотивовану жорстокість до беззахисних людей — він сидів тоді на дошці в темряві. Перед ним постала та перша ніч, коли він тільки прибув у Біркенау. Барецкі відходить усе далі, й Лалі боїться, що тепер він може зірвати свою злість уже на ньому. Він поспішно наздоганяє Барецкі, але тримається на певній відстані. Лалі знає, що Барецкі знає, що він тут. І знову вони заходять у ворота Аушвіцу, і Лалі дивиться вгору на слова, які їх прикрашають: «ARBEIT MACHT FREI». Він стиха лається, і хай це слухає який завгодно Бог. 

 

#книголав
Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 31 Серпня, 23:59

Читайте ще

Маркетинг майбутнього. Як ґроуз-хакери змінюють правила гри
Раян Голідей
Я так бачу
Творча майстерня «Аґрафка»
Священна книга стартапера. Як збудувати успішну компанію
Стівен Бланк, Боб Дорф
Планета Pixar
Лоуренс Леві

Блог