Мрії мого батька
Yakaboo Publishing
Мрії мого батька
Барак Обама
купити зі знижкою 15%
знижка діє до 16 Квітня, 00:00
Промокод — chytanka

«Мрії мого батька» — перша книжка Барака Обами, який на час її виходу 1995 року був відомий лише як громадський діяч та перший в історії чорношкірий президент журналу Harvard Law Review. Саме цьому фактові, точніше, спричиненому цим фактом зацікавленню видавців до власної постаті, Барак Обама завдячує своїм письменницьким дебютом, а книжка — визначеним, «замовленим», фокусом на його біографії.

Ця доволі докладна розповідь про молоді роки майбутнього політика, а згодом — президента США, є дуже нетиповою, далекою від стереотипів історією чорношкірого американця: дитинство у білій сім’ї матері та навчання у престижній школі, життя у далекій екзотичній Індонезії, а отже — від ранніх літ обізнаність з дуже різними суспільствами, відкритість до життя у дуже різних прошарках суспільства, довга і виснажлива історія стосунків із батьком, подорож до Кенії, зустріч і прийняття африканської частини свого роду.

Також це універсальна історія про виклики модернізації і родинні травми, колоніалізм і самотність, в якій українські читачі можуть побачити значно більше знайомого, болючого, оплакуваного і гаряче обговорюваного, ніж можна було очікувати від американського автора. Пропонуємо вашій увазі фрагмент видання – про дідуся та бабусю Барака Обами і те, як у їхній свідомості виникло явище рівності рас – та доброго ставлення до кожного учасника американського суспільства:

***

Утім, 1960 року мій Дідо ще не пережив своїх випробувань. Розчарування прийдуть пізніше, та й то поступово, не так нищівно, щоб це його змінило на добре чи на зле. У глибині душі він почав вважати себе вільнодумцем, ба навіть людиною богеми. Час від часу писав вірші, слухав джаз і залучив чимало євреїв, із якими познайомився в меблевому бізнесі, до когорти найближчих друзів. У свій єдиний набіг в організовану релігію він долучив родину до спільноти унітарних універсалістів, йому подобалася думка про те, що вони запозичили святі писання в усіх великих релігій («Це як п’ять релігій в одній!»— казав він). Врешті Тут одмовила його від таких поглядів на церкву («Заради Бога, Стенлі, релігія— це ж не вибрати пластівці у супермаркеті!»), але оскільки Бабця була від природи скептичнішою і ставила під сумнів Дідові дивні уявлення, її уперта незалежність та незворушна схильність до ретельного самостійного обдумування більш-менш збалансовували їх між собою.

Тож їх можна було вважати схожими на лібералів, хоча їхні ідеї так ніколи й не викристалізуються у стійку ідеологію. І в цьому вони теж були типовими американцями. Тому коли одного дня моя мама прийшла додому й розповіла їм про приятеля, якого зустріла в Гавайському університеті,— студента-африканця на ім’я Барак,— їхнім першим поривом було запросити його на вечерю. Хлопчині, певне, самотньо так далеко від дому, міг би подумати Дідо. Краще подивитися, що він за один, напевне, сказала собі Тут. Коли мій батько з’явиться у них на порозі, Діда, певне, вразить його схожість на Нета Кінґа Коула, улюбленого Дідового співака. Я можу уявити, як він запитує батька, чи вміє той співати, не розуміючи нажаханого виразу обличчя моєї мами. Дідо, ймовірно, надто захопиться розповіданням анекдотів або суперечкою з Тут про правильне приготування стейків, тому не помітить, як мама простягне руку й потисне м’яку жилаву долоню поруч. Тут помітить, але із ввічливості закусить губу і запропонує десерт, її інстинкти не дозволять влаштувати сцену. По завершенні вечора вони обоє похвалять і розум юнака, і його гідність, і стримані рухи, і граційне закидання ногу на ногу,— а що за акцент у нього! 

Але чи дозволять вони своїй доньці вийти заміж за нього?

Цього ми ще не знаємо: до цього місця історія не пояснює достатньо. Правда в тому, що, як і більшість білих американців того часу, вони не особливо думали про чорношкірих людей. Джим Кроу дістався півночі Канзасу задовго до того, як народилися мої Дідо й Бабця, але в районі Вічити ці закони діяли в неофіційній, м’якшій редакції, без тієї лютої жорстокості, притаманної глибокому Півдневі США. Ті ж неписані правила, які керували життям білих, зводили контакти між расами до мінімуму. Якщо чорні й постають у канзаських спогадах батьків моєї мами, то хіба мимолітними óбразами— чорні чоловіки, які час від часу з’являються на нафтових родовищах у пошуку праці, чорні жінки, які перуть одяг білих або прибирають у їхніх домах. Чорні ніби є, а ніби й нема, як-от Сем-піаніст, Беула-покоївка і Еймос та Енді на радіо— розмиті й мовчазні постаті, які не викликають ні любові, ні страху.

Аж коли вони переїхали в Техас після війни, расові питання увірвалися в життя Діда й Бабці. У перший тиждень роботи Дідо отримав дружню пораду від колег-продавців меблів про те, як обслуговувати чорних і мексиканських клієнтів: «Якщо кольорові хочуть оглянути товар, то хай приходять у неробочий час і самі організовують собі доставку». Пізніше Тут познайомилася із прибиральником банку, в якому працювала, — ставним і поважним афроамериканським ветераном Другої світової, якого вона запам’ятала тільки як «містер Рід». Якось вони балакали у коридорі, коли на них налетіла офісна секретарка й зашипіла, щоб Тут ніколи, ніколи в житті не сміла більше «називати ніяких ніґерів “містером”». Невдовзі Тут застала містера Ріда у кутку, де він тихо схлипував. Коли вона спитала, що сталося, він розпрямив спину, витер очі й відповів на запитання запитанням

—Що ми зробили, що до нас так підло ставляться?

Того дня Бабця не мала відповіді, але запитання засіло в неї у голові, й вони з Дідом іноді про це говорили, коли моя мама вже спала. Вони вирішили, що Тут і надалі називатиме містера Ріда «містером», хоч вона і розуміла, не без полегшення й суму, чому прибиральник почав триматися від неї на безпечній відстані. Дідо почав відхиляти запрошення колег на пиво, пояснюючи це тим, що мусить їхати додому, аби не засмутити дружину. Вони перетворилися на замкнених, полохливих, сповнених невиразних побоювань вічних чужинців у цьому місті.

Нова атмосфера найдужче вдарила по моїй матері. На той момент їй було одинадцять чи дванадцять— єдина дитина в сім’ї, вона щойно переросла складну форму астми. Хвороба і численні переїзди зробили її самітницею— попри веселу й легку вдачу, мати з радістю заривалася з головою в книжку або виходила на самотні прогулянки. Тут почала хвилюватися, що останній переїзд ще більше підсилив ексцентричність характеру доньки. У новій школі мати мала небагато друзів. З неї нещадно кпили за її ім’я, Стенлі Енн (одне з найбільш нерозсудливих Дідових рішень— він хотів сина). Її дражнили «Стенлі Стімер». Або «Стен-мужик». Коли Тут приходила з роботи додому, вона зазвичай заставала маму саму на подвір’ї— та сиділа, звісивши ноги з ґанку, або лежала на траві, занурившись у власний самітний світ.

Окрім одного дня. Стояла безвітряна спека, коли Тут повернулася додому і застала на вулиці за парканом, що оточував їхній будинок, натовп дітей. Вона підійшла ближче і впізнала недобрий сміх і побачила дитячі лиця, викривлені від люті й огиди. Діти виспівували пронизливо на високих тонах рими: 

—Вона любить ніґерів! 

—Брудна янкі!

—Вона любить ніґерів! 

Побачивши Тут, діти кинулися врозтіч, але один хлопчик таки встиг пожбурити через паркан камінь. Очі Тут простежили за траєкторією руху каменя й побачили, як він приземлився під деревом. Там і знайшлася причина вакханалії: у траві на животах лежали моя мама і чорношкіра дівчинка десь її віку, їхні спідниці зібралися над колінами, пальці ніг врилися в землю, головами спершись на руки перед якоюсь маминою книжкою. Звіддаля дівчатка у тіні дерев здавалися геть безтурботними. Аж коли Тут відчинила хвіртку, вона зрозуміла, що чорношкіра дівчинка тремтить, а очі моєї матері виблискують слізьми. Дівчата лежали нерухомо, паралізовані страхом, аж доки Тут нахилилася до них і поклала руки їм на голови.

—Якщо вже зібралися бавитися,— сказала вона,— то заради всього святого, зайдіть усередину. Давайте. Обидві. 

Вона підняла мою маму і вже збиралася взяти другу дівчинку за руку, але не встигла промовити й слова, як мала щодуху дременула вулицею, мов той гончак, лише п’яти замигтіли. 

Дідо, коли почув, що сталося, був сам не свій. Він влаштував моїй матері допит і записав усі імена. Наступного ранку він відпросився з роботи, щоб заїхати до директора школи. Дідо особисто зателефонував батькам декого з тих дітей, щоб поділитися з ними своїми думками. І всі дорослі як один відповіли йому те саме: 

—Краще поговоріть зі своєю донькою, містере Данем. У нашому місті білі дівчатка не бавляться з «кольоровими».

Важко сказати, скільки ваги варто надавати цим епізодам, чи утворилася або зруйнувалася через них якась постійна прив’язаність і чи вони набули сенсу винятково через подальші події. Переповідаючи їх, Дідо щоразу наполягав, ніби їхня родина полишила Техас почасти через незгоду з таким расизмом. А от Тут висловлювалась обережніше. Якось ми лишилися з нею удвох і вона розповіла, що вони переїхали з Техасу лише тому, що в Діда не дуже добре були справи на роботі, а якийсь друг із Сієтла пообіцяв йому щось краще. Вона зізналася, що слова «расизм» тоді навіть не було в їхньому лексиконі. «Просто ми з дідусем вважали, що до людей треба ставитися з повагою, Бараку. Оце й усе».

Така її, Бабцина, мудрість: вона була обачною щодо надмірних сентиментів і помпезних заяв, її цілком задовольняв здоровий ґлузд. Саме тому я схильний вірити її версіям подій, вони відповідають тому, що я знаю про свого Діда та його схильність перекроювати історію так, аби в ній Дідо мав бажану роль.

Та все ж я не цілком відкидаю Дідові спогади про дні минулі як зручне славослів’я і прояв білого ревізіонізму. Я й не можу, зокрема, тому, що знаю, як сильно Дідо вірив у витвори своєї уяви, як натужно хотів, аби вони були правдою, хоч і не завжди знав, як це зробити. Підозрюю, що після Техасу чорношкірі люди стали частиною його уявного всесвіту, того наративу, який пробивається до реальності через мрії. Стан чорної раси, її біль, її рани переплелися в його уяві з власними: дитинство без батька, тінь скандалу, втрата матері, жорстокість інших дітей, усвідомлення, що він не золота дитина, а «макаронник». Дідові інстинкти підказували: расизм належав минулому, тому минулому звичаїв, респектабельності, статусу, кривих усмішок, перешіптувань і пліток, у якому він був зайдою і прохачем.

– переклад з англійської Наталії Валевської

Yakaboo Publishing
Мрії мого батька
Барак Обама
купити зі знижкою 15%
знижка діє до 16 Квітня, 00:00

Читайте ще

Тотальна автоматизація
Крістофер Стайнер
Не вір у це
Чарлі Донлі
Спринт. Вирішуйте складні завдання і тестуйте нові ідеї за п’ять днів
Джейк Кнапп
Хітмейкери. Наука популярності та змагання за увагу
Дерек Томпсон

Блог