Книга «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» польського репортера та письменника Мірослава Влеклого — жанрово унікальна. З одного боку, автор створив репортаж-реконструкцію подорожі до Радянського Союзу в 1930-х роках Ґарета Джонса — британського репортера, який першим розповів у західних медіях правду про Великий голод в Україні. З іншого боку, ця книга — докладна та драматична біографія Ґарета Джонса, якого за опубліковані тексти про «комуністичний рай» цькували деякі корумповані західні журналісти, а через декілька років він помер за достатньо загадкових обставин.
Мірослав Влеклий – польський письменник і репортер, автор репортажних книг «Я був тут. Тоні Галік», «All Inclusive. Рай, у якому секс є богом», «Рабан! Про церкву з іншого світу». Співавтор декількох репортажів, за якими створено театральні вистави «Сварка», «Листи на волю», «Бог у дім», «Львів не віддамо». Лауреат премії «Маґеллан» у номінації «Репортажна книга» («Я був тут. Тоні Галік»), номінований на премію ім. Беати Павляк та тричі – на премію Newsweek ім. Тереси Торанської. «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» – перша книжка Мірослава Влеклого перекладена українською мовою.
Переклала з польської мови Олени Шеремет. Переклад та публікацію книги підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи».
***
У клітці хижого звіра
У навколосвітню подорож «у пошуках інформації» Ґарет вирушає у жовтні 1934 року, одразу ж після того, як закінчується його договір із редакцією «The Western Mail». Перед рейсом через океан він зустрічається з друзями. З Лідією, приятелькою з Берліна, іде в гори Гарц. Як і раніше, він не має часу на стосунки, але обіцяє матері, що коли повернеться з подорожі довкола світу, то вже не вибиратиметься далеко.
У родині кажуть, що Джонс колись заручився із подругою шкільних років Джейн Еванс. Це нібито через неї він поїхав навчатися у Страсбурґ. Ґаретові сестри здогадувались, що йому не до вподоби був її снобізм. Джейн остаточно його розчарувала, коли хамовито повелася з офіціанткою під час їхньої вечері в ресторані. Натомість Марґарет Стюарт, якій Ґарет надіслав листа з повідомленням, що він опинився у чорному списку НКВС, це подруга з Кембриджа.
Джонс товаришує також із Морфід Дейвіс, сестрою шкільного друга, але вона називає його радше «старшим братом». Жінки, на думку Ґаретових сестер, цінували в ньому енергійність і вважали привабливим. Їм подобалося, що він любить танцювати. Повернувшись з однієї із поїздок Росією, Джонс розповідав Морфід, як танцював там із вродливою росіянкою. Він дивувався, бо здавалося, що коли вони крутилися в один бік, жінка — вища, а коли — у другий, то раптом ставала нижчою. З’ясувалося, що це через її дерев’яну ногу.
У жовтні Ґарет із Берліна надіслав Морфід листівку із шимпанзе, на звороті кепкуючи, що це його фотографія, і згадуючи їхні зустрічі, сповнені жартів і сміху. У січні наступного року він надішле їй із Гонолулу ноти з гавайською піснею «Malihini Mele» й підпише: «З любов’ю від Ґарета».
У Нью-Йорку Джонс товаришував із Аделаїдою Гукер, донькою мільйонера й радника Рузвельта. У Китаї подружиться з донькою генерала Ченя Дзитана. У Японії буде радо фотографуватися з гейшами й одну з них запросить до танцю. Перед від’їздом у навколосвітню подорож він обіцяє матері, що після повернення житиме спокійним родинним життям. Він уже не малий «Джонський». Перед ескападою на Далекий Схід його друг, лондонський кореспондент «Frankfurter Zeitung» дає йому китайське ім’я Дзоу Нен Ссь.
Тур «Навколо світу в пошуках інформації» Джонс починає з Нью-Йорка. 6 листопада, через два дні після прибуття до США, він став свідком перемоги демократів на виборах у Конгрес. Про цю подію він пише для німецької газети «Berliner Tageblatt». Принагідно відвідує редакцію «The Herald Tribune», звідки надсилає депеші. Його дивує, що завдяки статтям про Голодомор його там усі впізнають. Із вродженим запалом він нотує: «Це був найемоційніший і найприємніший вечір у моєму житті».
В агентстві «International News Service» він домовляється про цикл статей із Далекого Сходу, навідується також у редакцію «New York Times». Із газети дізнається про смерть Айві Лі, свого колишнього працедавця.
У Вісконсині, в селі Вельс, провідує нащадків валлійських емігрантів, а також Френка Ллойда Райта, одного з найвидатніших архітекторів ХХ століття. Кілька днів він проводить у Чикаґо. Поїздом залізничної компанії «Гранд Каньйон» перетинає замерзлу річку Міссурі, з вікна вагона захоплюється широкими кукурудзяними полями в Канзасі. Їде у Санта-Фе, на коротко заїжджає у Мексику й через пустельну Аризону дістається до Каліфорнії. Відвідує Помону та Пасадену. Святкує у Голівуді й у маєтку Герста в Сан-Сімеон. Його вражає замок, басейн, оточений античними колонами й кипарисами, вишукані сади з вавилонськими, грецькими, римськими, перськими та єгипетськими статуями, чудовий вид на Тихий океан, пальми, апельсинові дерева й терени з екзотичними тваринами, де живуть буйволи, ведмеді, антилопи, леви, ягуари, шимпанзе, слони. Разом із дресирувальником він навіть заходить у клітку з тиграми.
На знімальному майданчику фільму «Девід Коперфільд» кіностудії «Метро-Ґолдвін-Маєр» він знайомиться із плеядою зірок. Публікує тексти про голод у Росії в «Los Angeles Examiner», бере інтерв’ю для «Manchester Guardian». В університетському клубі в Лос-Анжелесі виступає із промовою. Він спостерігає за роботою Герста, до якого стікається інформація з усіх куточків світу. А в магнатовому замку має у своєму розпорядженні розкішну спальню.
У середині січня 1935 року із Сан-Франциско Джонс відпливає на Гаваї. У дорозі читає книжку Пітера Флемінга про подорож через Китай, яка остаточно надихає його поїхати в Маньчжурію. У Гонолулу, а потім на Яві він пише статті, у яких пророкує події, які стануться через 6 років, коли японці нападуть на гавайський Перл-Гарбор. У них він наголошує на стратегічній важливості військової бази для США, розмірковує, як у разі конфлікту вчинили б японці, які становлять майже половину населення Гаваїв, і говорить, що хаос і ймовірна війна в Європі тільки розохотять їхні імперіалістичні амбіції в Тихому океані. Із Гаваїв кораблем він пливе до Йокогами, а звідти їде автобусом у Токіо.
Ґаретова племінниця Марґарет Сіріол Коллі вважала, що і росіяни, яким він встиг добряче насолити, і японці, які виношували свої імперіалістичні плани, мали достатньо причин хотіти його смерті. Тим паче, що нещодавно вбили Сергія Кірова, який мав замінити Сталіна на посаді генерального секретаря партії, після чого Герстові газети взялися публікувати низку антикомуністичних статей, яку відкрив текст Джонса про Голодомор. Наприкінці лютого 15 тисяч прихильників Сталіна в Нью-Йорку вийшло на протест проти магната, якого звинувачують у впливі на припинення переговорного процесу між СРСР і США.
Точно невідомо, чи ставлення Герста до Радянського Союзу формується підо впливом Джонсових розповідей, чи це радше Ґарет став лише елементом антирадянських інтриг американця. Племінниця вважала, що «Ґарет був безстрашний, але йому бракувало уяви». Валлієць усвідомлював, що він опинився у чорному списку спецслужб СРСР, але цим не переймався. Завдяки теплому прийому в Сполучених Штатах і новому етапу зацікавлення його статтями він не боїться жодних загроз, а світ здається йому відкритим, як ніколи.
Далі Джонс їде у Шанхай, Гонконг, на Філіппіни дістається через два дні після того, як президент Рузвельт гарантував цій країні незалежність. Маніла особливо западає Ґаретові в душу. Далі: кількагодинна зупинка на Балі, явайська Баталія, тобто сучасна Джакарта, Синґапур. Однак найбільше Джонсові до вподоби були Сіам із Бангкоком, а також французький Індокитай, тобто сучасні Лаос, Камбоджа та В’єтнам. Найпалкіше він захоплюється Ангкором. Дістається до Кошеншіни, південних околиць В’єтнаму.
«Більшість француженок в Індокитаї курить опіум…» — зауважує він. З усіх відвіданих місць пише репортажі й усюди бере інтерв’ю. Коли об’їздить Далекий Схід, планує прочитати серію лекцій у Сполучених Штатах і на Різдво повернутися додому.
На початку червня він дістається до Кантона. Звідти — до Чанші, а потім знову до Шанхая. Початок липня він зустрічає у Пекіні. Там навідується до двох німців, до яких його скерував Вольф фон Деваль, його лондонський друг. Один із них — дипломат у німецькому посольстві, другий — журналіст-фрилансер, який багато років живе на Далекому Сході й чудово розмовляє китайською.
7 липня Джонс пише листа родині:
«Оце так щастя. Я чув, що наступної неділі відбудеться велика зустріч князів Внутрішньої Монголії, це десь 160—180 миль від Калґана. Я цілий день мізкував, як туди потрапити, бо поїзди туди не доїжджають, а їхати автомобілем дорого й важко. Це була б велика удача, але шанси, що вдасться, були мізерні. І раптом, коли я пив чай біля басейну в Пекінському клубі, до мене підійшов барон фон Плессен і каже: «Ти б хотів поїхати зі мною і доктором Мюллером (німецьким кореспондентом і приятелем Вольфа фон Деваля) у Внутрішню Монголію навідати князя Де Вана і зустрітися з князями? Автівка буде до наших послуг». Я не міг не скористатися такою пропозицією. Поїду на тиждень — це абсолютно безпечна країна. Жодних бандитів».
На місці Джонс планує узяти інтерв’ю у князя Де Вана. Він швидко отримує внутрішній паспорт і візу, але у британському посольстві його застерігають, щоб не їздив неподалік східного кордону провінції Чагар. У дорогу він купує собі шорти, схожі на ті, які носив барон фон Плессен. Утрьох вони їдуть поїздом у Калґан.
Йоган фон Плессен і Герберт Міллер — як дві протилежності, зазначає Ґарет. Перший — високий, чутливий, акуратний, точний і нервовий. Другий — низький, кумедно-цинічний, тип філософа, ніколи не нервується і мав би бути чудовим співмандрівником. Потім з’ясується, що більше, ніж репортажі, його цікавлять власні справи на Далекому Сході і, як зауважить вельська газета «South Wales Echo», «торгівля екзотичним крамом». Коли поїзд проїжджає біля Великої китайської стіни, очам подорожніх відкривається чудовий пейзаж із блакитними горами. Через вісім із половиною годин вони доїжджають до Калґана, центру монголо-китайської торгівлі, повної вантажівок, які через пустелю Гобі прямують до Росії. Перед від’їздом усі троє підписують документ, що у Внутрішню Монголію, північну околицю Китаю, яка охоплює історичні землі Монголії, вони їдуть на власний ризик і усвідомлюють, що Китайська держава не бере на себе відповідальності за їхню подорож. Автівку їм приязно надає німецька фірма «Wostwag». Караван із трьох машин, до якого приєднуються європейці, перевозить шкіру, шовк, вовну та тютюн.
Вони їдуть степом і впродовж 150 миль Ґарет не бачить ані однісінького дерева. 14 липня в листі до родини він захоплюється, що князь Де Ван, у якого вони гостюють, нащадок Чингісхана, найважливіша особа серед монголів, окрім величезних земель має ще й 35 тисяч коней і майже стільки ж верблюдів. Ґарет зазначає, що всі монголи, окрім лам, носять косички, а монгольський чай із додаванням кінського молока — просто жахливий. Джонс і його супутники беруть участь в урочистому фестивалі й зустрічі монгольських князів, дивляться багатогодинні змагання з боротьби. Переможцю чіпляють знак свастики, а Джонс міркує, що б на це сказав Гітлер. Сплять вони в юрті неподалік княжого палацу.
Фон Плессен мусить повертатися до своїх обов’язків у Пекіні, Ґарет продовжує подорож із Мюллером. Вони їдуть у напрямку Зовнішньої Монголії, теоретично незалежної держави, але практично — частини Китаю.
«Чи рік тому ви б могли подумати, що я мандруватиму через пустелю Гобі?» — пише Ґарет батькам.
19 липня Джонс і Мюллер доїжджають до табору бурятів, 30 миль від кордону Маньчжурської держави. Це назва маріонеткового утворення, яке 1932 року японці об’єднали з десяти окупованих провінцій китайської Маньчжурії. Через чотири дні Ґарет нотує: «Ми їдемо бандитським краєм до Долонора. Мені сказали, що це дуже приязні бандити й не нападають на іноземців. Д-р Мюллер досить близько знайомий із їхнім шефом і ми маємо з ним зустрітися. Не думаю, що нам тут загрожує якась небезпека…». Ватажка банди вони поки що не зустрічають, бо він саме зайнятий розбоями деінде. Ґарет захоплюється тим, що луки тут вкриті квітами і всюди співають жайворонки.
25 липня подорожні дістаються до міста Долонор неподалік кордону з Маньчжурською державою. Заледве два дні тому почалась окупація тутешньої китайської провінції Чагар японцями. Наступного дня, коли Ґарет походжає вулицями, що потопають у випарах опіуму, то бачить прапори Японії й Маньчжурської держави. Тисячі солдатів, сотні військових машин, зокрема танки. Загони окупантів рухаються дорогою убік Калґана. Якась гейша радіє, що прийшли японці. На вулицях, окрім солдатів, повно повій, яких тут на англійський манір називають дівчатами sing-song.
Наступного дня Ґарет робить останній запис у щоденнику:
«От мені пощастило. Японці саме вирішили приєднати це китайське місто до Маньчжурської держави. У місті 15 000 солдатів».
Його останні слова:
«Я свідок приєднання великої китайської провінції до Маньчжурської держави. Перед готелем засіки з колючим дротом. До Калґана, звідки ми повертаємося, ведуть дві дороги, однією їде понад двісті японських вантажівок, на другій чатують небезпечні бандити».
Він не встиг надіслати листа, у якому пише: «Це був найемоційніший тиждень у моєму житті».
28 липня на шляху з Долорона до Калґана відбувається викрадення. Нападники вдягнені у форму місцевої поліції, вони — китайці з Маньчжурії на службі в японців. Анатолія, російського водія фірми «Wostwag», а також прислугу Мюллера відпустили. Німця викрадачі також відпустили через два дні. Чому? Газети у Великій Британії пишуть, що це загадка. За Джонса вимагають викуп: 8 тисяч фунтів і 200 рушниць «Mauser».
30 липня Джонсові батьки отримують телеграму з Калґана: «Ставлення хороше. Я сподіваюся швидкого звільнення. З любов’ю, Ґарет». Вечорами він співає валлійською, англійською і німецькою. Ці пісні так подобаються бандитам, розповідав після звільнення Мюллер, що врятують Джонсові життя. Особливо їм припадає до душі валлійська пісня «Давид із Білої скелі» (Dafydd y Garreg Wen): вони весь час просили, щоб Ґарет заспівав її ще раз.
Через два тижні після викрадення, 12 серпня, пекінський кореспондент агентства «Reuters» інформує, що бандити передали ув’язненого іншому угрупованню, а воно підвищило суму викупу до 100 тисяч мексиканських доларів.
Ще перш ніж погана новина дістанеться дому в Баррі, світлина молодого Джонса раптом упаде зі стіни, а тітка Вінні скаже: «Ґарета не стало».
Того ж дня, напередодні свого 30-річчя, Джонс гине від трьох випущених у нього куль.
Пауль Шеффер, втративши друга, у «Berliner Tageblatt» пише:
«Кількість таких енергійних журналістів у всьому світі швидко зменшується, тому трагічна смерть цієї чудової людини — особливо важка втрата. Міжнародна журналістська спільнота втрачає свій колорит — в одних країнах швидше, в інших — повільніше, але це факт. На місце незалежних умів, натхнених щирими почуттями, приходять різної масті рутинери, журналісти-нездари, які стріляють з безпечного прикриття, жертвуючи своїм сумлінням».
Чи йшлося йому про Дюранті?
Тим часом доктор Мюллер готує обширний рапорт про обставини викрадення. Він не знає, чому бандити його швидко звільнили, але так і не відпустили Джонса. Але він вважає, що важливу роль тут могла зіграти їхня національність: до німця в них було краще ставлення, а от утримування британця могло бути частиною міжнародної інтриги. Цю версію швидко підхоплюють британські дипломати і Девід Ллойд Джордж. У «London Evening Standard» колишній прем’єр-міністр підтверджує: «У цій частині світу клекочуть інтриги й розбіжні інтереси, а та чи інші зацікавлені сторони ймовірно усвідомлювали, що містер Ґарет Джонс забагато знає про те, що там відбувається. […] Я завжди мав побоювання, що, ризикуючи, одного разу він перестарається. Ніщо не могло сховатися від його проникливого ока, ніщо не було для нього перепоною у пошуку фактів».
Після вояжу «Навколо світу в пошуках інформації» Ґарет володів би вже повною інформацією про найбільші загрози найближчих років: він давно застерігав від приходу до влади Гітлера, один із небагатьох мав дані про Голодомор й апетити Сталіна, передбачав і те, що мало здійснитися під час японського нападу на Перл-Гарбор.
Після смерті Ґарета його знайомий із Кембриджа, британський марксист і журналіст Клод Кокборн у секретному бюлетені висловлює думку, що звільнення Мюллера було пов’язане з таємними домовленостями урядів Німеччини та Японії. Про «порозуміння, а може, і союз» щось відомо також американському послові в Берліні Вільяму Додду. Свої п’ять копійок у вересні додає й Волтер Дюранті, покладаючи у «New York Times» провину на японців і загрозливу для них інформацію про їхні імперіалістичні амбіції, яку роздобув Джонс.
Мюллерів рапорт потрапляє до британського Міністерства закордонних справ, але його деталі не витікають у британську пресу. У звіті є згадка про Адама Пурпіса, литовця, директора фірми «Wostwag», торговця кіньми, яких він постачав китайській армії. Його називали «королем Калґана».
Ніхто тоді не пов’язує вбивство Ґарета з політикою умиротворення, тобто поступок, яку започаткував прем’єр-міністр Ллойд Джордж стосовно Сталіна, а продовжувати її мали інші політики щодо Гітлера.
Лише через багато років стане відомо, що:
— Японія і Німеччина не укладали в той час жодного таємного договору.
— Кокборн мав близькі стосунки з Борисом Виноградовим, першим секретарем посольства СРСР у Берліні, агентом спецслужб і коханцем Марти Додд, доньки американського посла, яку вдалося завербувати до співпраці з радянською розвідкою.
— Німецьку фірму «Wostwag», яка уможливила Ґаретові подорож, насправді контролював НКВС, а її начальник Адам Пурпіс був радянським шпигуном.
— Герберт Мюллер, який, на думку Джонса, мав стати чудовим співмандрівником, був відомим комуністом, а в 1917—1951 роках — агентом Комінтерну в Китаї.
Про його шпигунську кар’єру було відомо британській розвідці, але вона воліла не висловлювати цього публічно. Рапорт Міністерства закордонних справ Великої Британії у справі смерті Джонса має 500 сторінок. Про те, що вона могла бути пов’язана з його репортажами з України, немає ні слова.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
Оберіть рівень підтримки
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше499 грн/міс
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше416 грн/міс
499 грн/міс
При оплаті 4999 грн за рік