[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.
До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії.]
***
Приглушене світло маленького кабінету відбивається від великого блакитно-жовтого стягу на вікні, освітлюючи завішану дипломами стіну. Ближче до дверей — фото з Євромайдану і війни на Донбасі. Дерев’яна різьблена скриня на підлозі прикрита газетами. Робочий стіл прикрашають маленькі дерев’яні рамочки з фотографіями.
За столом — Сергій Рахманін: перебирає лівою рукою вервицю, дописуючи статтю у черговий номер «Дзеркала тижня». У цій газеті Сергій працює майже два десятиліття, і хоча за свою роботу на телебаченні колись навіть отримав «Телетріумф», асоціюється передусім із ДТ. Він сміється, що багатий журналіст — це оксюморон, і переконаний, що журналістикою повинні займатись ті, хто вважає її місією.
Сергію, сучасні медіа настільки швидко змінюються… Як зрозуміти, що є журналістикою сьогодні?
Зараз важко визначити, що є журналістикою і хто є журналістом. Тепер такий час, коли усталені поняття набувають нового змісту, розмиваються принципи, за якими жили покоління, держави, правила, за якими існували професії. Принципи, за якими ми виховувались і вчились, піддають сумніву або ними взагалі нехтують. Журналістика прекрасна тим, що стійкого визначення не має. Навіть за умови дотримання стандартів, канонів і принципів вона є суб’єктивною. Покликання журналіста має полягати в тому, щоби допомогти людям, які його читають, відрізнити чорне від білого, брехню від істини.
А не страшно помилитися і назвати чорне білим, наприклад?
Непомильних людей не існує. Журналіст має право на помилку, якщо вона не свідома. Але якщо він занадто часто помиляється, потрібно або щось із собою робити, або міняти фах. Боятися відповідальності за те, що пишеш, — природно. Якщо є внутрішнє переконання, що ти маєш рацію або повинен щось сказати, — це варто робити.
Зараз і в читачів, слухачів та глядачів, і в журналістів є природне бажання поділити все на чорне і біле. Багато речей замовчуються, перекривлюються, інтерпретуються. Не тому, що люди такі лихі. Є побоювання, що те, що ти скажеш, може зашкодити або прислужитись ворогу цієї країни чи суспільства. Тому одні люди практично свідомо уникають більш-менш об’єктивного висвітлення речей, інші намагаються передати куті меду: або розфарбувати світ у дуже білу барву, або у глухо чорну. Але такого не буває — світ дуже строкатий. Більшість кольорів є відтінками сірого.
А ви до якого «табору» належите?
Намагаюся розрізнити кожен відтінок сірого. Будь-яке явище чи фігура має інший бік. Будь-яка подія має позитив і негатив, вади й чесноти. Чи не найбільше, чого зараз бракує журналістиці, — критичного всебічного погляду на те, що описуємо. Зовнішній бік події чи явища не є повним, у будь-якій події треба роздивитись, що у ній є корисного, а що шкідливого. Завжди є нюанси, напівтони, наслідки.
Критичного ставлення бракує і читачам, слухачам, глядачам. Необ’єктивна, некритична інформація або збільшує лави тих, хто все бачить у чорному і зневірюється в тому, що можна чогось досягти і щось змінити, або поповнює списки тих, хто спрощує те, що відбувається. Останні також розчаровуються, коли зрештою бачать, що дійсність не така, як про неї говорили журналісти.
Якби критичного аналізу було більше, не було б оцього умовного і трохи дебільного поділу на «зрада/перемога», який сьогодні існує не тільки у суспільстві, а й серед тих, хто інформацію продукує.
Якби критичного аналізу було більше, не було б оцього умовного і трохи дебільного поділу на «зрада/перемога», який сьогодні існує не тільки у суспільстві, а й серед тих, хто інформацію продукує
Заяложене слово, але журналістика — це місія. Багато хто про це або забуває, або навіть не знає, приходячи в професію. Це не просто опис подій. Інформацію людина отримує скрізь: читаючи книжки, спілкуючись на вулиці зі знайомими. Сам собою факт не означає нічого. Коли ви кажете: «це горнятко», читач не розуміє, який із цього факту робиться висновок. Ви маєте йому пояснити, дати помацати. Те, що Україна підтримала Четвертий енергетичний пакет, для читача не означає нічого. Він не знає, чому четвертий, а не третій, що таке енергетичний пакет і чим він відрізняється від пластикового.
Зараз достатньо зайти в соцмережі, аби побачити відео з реєстратора, яке лише за кілька годин покажуть по телебаченню. Але суть полягає не в тому, щоби переглянути, а в тому, щоби зрозуміти, що відбулось. Побачити те, що залишилось за кадром. Зосередитись на деталях, які здаються дрібними, а насправді є важливими. Пов’язати те, що ти побачив, прочитав, із тим, що відбувається навколо, зрозуміти, як воно впливає на країну, світ і на тебе особисто. Цими речами журналіст і має займатися.
Його обов’язок — привертати увагу людей до тих речей, на яких варто зосередитись. Це інтелектуальний сервіс. Журналісти — люди, які мають за фахом, звичкою, вдачею вміти допомагати людям. Вони потрібні кожній людині незалежно від її намірів і принципів. Через їхнє розуміння і пошук певних шляхів суспільство або розвивається, або ні. Це не означає, що журналісти якісь унікальні, просто сам факт дотичності до великої кількості інформації, потреба стикатися, перетравлювати, систематизувати і подавати інформацію робить фах окремим, інакшим.
Неодноразово бачила, як кореспонденти з різних «таборів» можуть обійматись на зйомках, а потім приходити у свої редакції і писати діаметрально протилежні сюжети, або один і той же журналіст може писати проукраїнські тексти в одне видання і працювати з проросійським редактором… У вас ці речі не викликають відчуття сюрреалізму?
Якби це була єдина сюрреалістична штука сьогодення, це було б іще не найгірше. Ми живемо в час, коли дуже багато сюрреалістичного, коли одні і ті ж люди можуть бути схильними до самопожертви і в той же час — бандитами, рейдерами, ґвалтівниками, дезертирами. Є люди, які жертвують однією рукою, а іншою крадуть. Є люди, які щиро проповідують одне, а потім цих же проповідей не дотримуються.
Нація за Шопенгауером — це представники різних соціальних верств, національностей, політичних поглядів, об’єднані ідеєю. Цієї система в Україні не було, вона тільки зараз формується. Ми живемо в час, коли стара система напіврозвалилася і живе як непохований труп, а нова ще народжується. І такі суперечності є і будуть буденними. Є люди, яких це ще дивує, а є ті, які призвичаїлися.
В Україні ніколи не було медійного ринку, засобів, завдяки яким могли б розвиватись незалежні медіа. Тому завжди існувала не зовнішня, а внутрішня цензура. І якщо в людини всередині була хоч дрібка сумління, в ній існувала суперечність. З одного боку, є потреба слідувати логіці, політиці свого власника, з іншого — твої внутрішні переконання.
Кожен сам собі малював межу, якої не можна переходити. Я знаю людей, котрі абсолютно щиро пишуть про Україну, війну, Майдан, але в них є внутрішній цензор — інтереси власника і боязнь опинитися на вулиці. Це можна називати компромісом сумління: «Ок, я грюкну дверима, буду чесним і принциповим, без роботи — і навіть тієї частини речей, які я можу покращити, мій читач не почує. Тож краще чогось не докажу, але щось зроблю».
Медіа завжди комусь належали. Цілі покоління жили в такій системі координат, і нові журналісти, які приходять на заміну, підсвідомо перебирають ці правила. Це прикмета часу. Вона є дошкульною, але тимчасовою. Те, що люди, які представляють канали, що ворогують між собою, обіймаються на зйомках, для мене менша біда, ніж тоді, коли вони публічно в соцмережах плюють одне в одного. Адже сварки вбивають те, що вони роблять.
Більше того, дуже показовою була ситуація Майдану, коли журналісти різних медіа стояли, в прямому розумінні, пліч-о-пліч, ділились цигарками, яблуками, водою, прикривали одне одного. Це було свідченням того, що ці компроміси сумління є вторинними, коли йдеться про серйозні, стратегічні речі. Сьогодні ці люди знову розійшлися, але маю надію, що, коли трапиться серйозна річ, компромісів сумління буде набагато менше.
До речі, про соцмережі. Все частіше спостерігаю, як журналісти намагаються висловитись у «Фейсбуку» з будь-якої актуальної теми незалежно від того, компетентні вони в ній чи ні. Чи не знищують вони при цьому самого сенсу журналістського слова?
Не думаю, що знищують. Але шкодять. Якщо є можливість, я раджу дотримуватись певних рамок. Соцмережі — приватний майданчик, де журналіст може собі дозволити більше, ніж у своїх текстах. Але він є публічною особою. Президент не може публічно ходити лише у спідній білизні, бо це викличе певну зневагу. З одного боку, президент — це додаткові права, з іншого — тягар додаткових обов’язків. Тому журналісти, люди, до думки яких дослухаються, повинні себе стримувати.
Я не аскет чи людина, яка вважає себе істиною в останній інстанції, але мені не подобається, коли журналісти вживають брутальну лайку в соцмережах. Це миттєво зменшує вартість їхнього слова. Брутальність дозволена між своїми, але їх читають сотні, а декого десятки і сотні тисяч людей. Тому вони не можуть понизити планку, яку виставила їм професія.
Навчитися складати слова у словосполучення, словосполучення в речення, а речення у тексти ще не означає, що ти став журналістом. Якщо тобі аплодують — це не є ознакою якості
Навчитися складати слова у словосполучення, словосполучення в речення, а речення у тексти ще не означає, що ти став журналістом. Якщо тобі аплодують — це не є ознакою якості. Але якщо над твоїм текстом замислились двадцять людей, це цінніше, ніж коли лайкнули півтори тисячі.
З іншого боку, як людину, котрій небайдужа доля цієї країни, мене непокоїть інше. Книга Германа Гессе «Гра в бісер» починається так: у вигаданій країні панує фейлетонна епоха, коли всі серйозні жанри замінюють легковажними. Умовно кажучи, статтю чи книгу замінює химерний жанр — фейлетон. Гессе показує, що це негативне, але тимчасове явище.
Фактично зараз — новітня фейлетонна епоха: є велика кількість людей, яка думає, що знає відповіді на всі запитання. Є запит на спрощене подання думки, кожен може бути режисером, дописувачем. І завдяки цьому багато невігласів набирають собі шанувальників. Такі речі мають право на існування. Але кепсько, що за цими ж законами починають жити і журналісти, які видавались розважливими і мудрими. Вони скочуються до рівня тих, яким вони мали б прищеплювати правила хорошого тону. Ця мода на невігласів, легковажність і спрощеність мине. Однак для того, щоб вона швидше минула, повинні бути взірці. І ними мають бути, зокрема, і журналісти.
Якщо ми говоримо про взірець, то яким повинен бути цей взірцевий журналіст?
Головне, що має визначати справжнього журналіста, — відповідальність за свої слова. Будь-який підручник із психології може навчити, як легко маніпулювати свідомістю. У певних прошарків населення найзапитуванішою емоцією є гнів. Є ціла категорія людей, яким подобається брутальність. Достатньо почати так писати — і тебе починають лайкати й поширювати. Автор, який пише погано, який не володіє словом, інтонаціями, не має внутрішньої логіки текстів, не може бути професіоналом, але може мати прихильників.
А що має статися, аби журналісти перестали мавпувати брутальність і повернулися до якісної роботи?
Усі другорядні, вторинні речі рано чи пізно набридають. Колись була мода на пластик, дешевий яскравий одяг і пиво в пластикових пляшках. Від цього втомилися. Люди зрозуміли, що це не лише непотрібно, а й шкідливо. І повернулися до серйозніших, класичних, здорових речей.
Рано чи пізно журналістика одного рядка чи одного заклику помре. Що прийде натомість — питання. В будь-якому разі, за логікою розвитку журналістики, воно буде кращим, ніж зараз. Світ дуже дивний і швидко розвивається, але те, що журналістика стане якіснішою, — для мене не питання. А от скільки забере цей період домінування другорядного — не знаю.
Ви сказали, що найпопулярнішою емоцією є гнів. А що має прийти йому на заміну?
Спокійне і водночас тверде переконання є розумним замінником гніву. В лиху годину, кризу, війну, під час злої доби люди не хочуть замислюватись над складними розв’язками. Їм потрібна одна пігулка, яка вилікує усі болячки, особливо тоді, коли хвороб до біса, а людині непереливки. Вони хочуть прочитати одне речення з рецептами. Такий запит породжує відповідну пропозицію. За нею немає нічого, окрім слів.
Журналістика має прищепляти людям із клепкою в голові схильність до критичного аналізу. Не до критиканського і не до заспокійливого, а саме до критичного
Журналістика має прищепляти людям із клепкою в голові схильність до критичного аналізу. Не до критиканського і не до заспокійливого, а саме до критичного. Розрізнити чорне і біле: коли ти розглядаєш проблему з двох точок зору, не заперечуючи її чеснот, але й не заплющуєш очей на її ґанджі. Коли робиш це спокійно, впевнено, твердо і переконливо, це породжує якісний текст і нормальне сприйняття дійсності. Саме така журналістика неминуче має замістити піну, яка є зараз. Вона зійде — 100%.
Якщо ми заберемо цю піну, про яку ви говорите, чи є в Україні достатньо журналістів, котрі здатні створювати якісні тексти?
Вони завжди є. Посилаюсь на власний досвід. Українська журналістика пережила певну кількість періодів: етап строкатої, цікавої, кольорової журналістики змінювався на сіру, легковажну, але ці періоди постійно змінюються. Були часи, коли здавалося, що людей, які уміють писати, практично не залишилося, бо вони або пішли з професії, або скурвилися, вибачте на слові. І раптом, ніби нізвідки, знаходились ті, котрі змінювали, покращували журналістику на очах. Але вона ставала іншою.
Завжди є люди, здатні вчитися і схильні до самонавчання, завжди є люди, схильні до змін. Є запас міцності журналістики, яка продукує нові кадри. Проблема ще й у тому, що журналісти живуть на вістрі надії і розчарувань. Завищені очікування у суспільства породжують велике розчарування. І журналісти, які знають набагато більше за інших, розчаровуються першими: коли вони дізнаються, що плани, реформи, політики — не такі. І коли це розчарування набуває великих масштабів, воно впливає на твої бажання і рішучість.
Зараз такий період, коли люди, які сподівались на зміни, розчарувались. Хотілось у шаленому темпі рухатись до ліпшого життя. Але це не означає, що на журналістиці треба ставити хрест. У розчарування є й об’єктивна причина: на журналістику елементарно бракує грошей. Практично не існує видань, які могли б самі себе окуповувати. Ринку реклами нема, нема можливості утримувати навіть інтернет-ресурси. Вони існують або завдяки гранту, або — олігарху.
Журналістика виглядає кепсько. Однак навіть за таких умов вона виглядає краще, ніж могла б з огляду на об’єктивні обставини. Завжди є резерв і ресурс. Якщо журналістика вистоїть у складних психологічних, матеріальних, емоційних, політичних умовах — стане ще сильнішою.
Зараз дуже цікавий час. Для працелюбних людей, які можуть і вміють учитися, які прищепили собі вміння критично ставитись до того, що вони роблять, для тих, у кого міцна нервова система, — зараз час для самоствердження, час для великої творчої свободи. Але не всі цим користуються. На жаль. У нас ситуація з медіа завжди була різною, але можливості почувати себе так вільно, як зараз, іще ніколи не було.
У вас є дві доньки: одна на четвертому курсі, інша — молодша. Якщо вони захочуть стати журналістками, чи зрадієте такому вибору?
Радше — ні. Цим треба хворіти, цього треба прагнути. У випадку старшої доньки я цього не відчув. Це не погано і не добре, просто факт. З іншого боку, скільки себе пам’ятаю, я завжди хотів бути журналістом. Але це не проста професія. Вона потребує зусиль набагато більше, ніж мені здавалося, коли я до неї тільки ішов. Був період, коли здавалось, що ще трохи — і ти навчишся всього і зможеш усе: написати будь-яку тему у будь-який час — і всім вона обов’язково сподобається. Але з часом ти дивишся на певні речі тверезіше, з висоти пережитого, враховуючи розуміння того, чим займаєшся. Це розуміння приходить не відразу, тільки з часом.
Я не хотів би для своїх дітей тих внутрішніх переживань, які я мав за час роботи в журналістиці. Та якщо цих стресів не буде, то й не буде з тебе журналіста. Це не означає, що в іншій професії менше стресу або навантажень, просто про ті професії я знаю менше. Про цю точно знаю, наскільки вона важка і як потрібно їй віддаватися. Як будь-який батько, я хочу для своїх дітей кращої долі, ніж отримав сам.
Що вас тоді тримає в журналістиці?
Вона мені подобається. Просто, але щиро. З іншого боку, тримає відчуття, що те, що я роблю, має якийсь сенс. Є достатньо людей, яких мої тексти чогось навчили, змінили їхнє життя, змусили щось змінити, починаючи від вибору професії до рішення вийти на Майдан чи поїхати на війну. Це не абстрактні особи, а абсолютно реальні люди, яких я знаю. Вони дозволяють утримувати рівновагу, коли зле, коли ти відчуваєш розчарування, смуток, зневіру…
Журналісти не впливають на політику чи на життя країни прямо, вони роблять це опосередковано. Якби не журналісти, якби не було того, що вони робили, то все навколо було б набагато гірше, ніж є насправді. І я маю цьому багато доказів.
Ми ніколи не можемо помацати плоди своєї роботи руками. Наша мета — не відставлений прем’єр-міністр чи три тисячі лайків під постом. Результати нашої праці можуть даватися взнаки через роки або й через десятиріччя. Це, до певної міри, ірраціональні штуки. Але вони приводять до абсолютно раціональних наслідків у житті країни, у житті людей.
У нас немає функції чи місії виховувати, а надто — змінювати людей. Але так чи інакше ми на них впливаємо. Інколи робимо їх гіршими. Але інколи — кращими, чеснішими, прагматичнішими
У нас немає функції чи місії виховувати, а надто — змінювати людей. Але так чи інакше ми на них впливаємо. Інколи робимо їх гіршими. Але інколи — кращими, чеснішими, прагматичнішими. Ми примушуємо замислюватись над речами, над якими вони не думали. Стримуємо від негарних, нечесних, неблагородних вчинків, які вони були готові зробити.
Відчуття того, що це важливо і потрібно, робить твою професію справді важливою і стримує від бажання, яке є у будь-якого найзапитанішого журналіста: поставити хрест, прибити до нього цвяхом свою останню статтю — і спробувати себе в чомусь іншому.
Ніколи не картав тих, які кидали журналістику і йшли в інші сфери: хтось реалізовувався, хтось ні. Чиясь відсутність була помітною, чиясь ні. Але я практично не знаю людей, які б із фаху пішли і про це не шкодували. Якась ірраціональна привабливість у ній є. Не знаю, чи може бути професія, цікавіша за журналістику. Може, десь і є. Я такої не знаю.
