Андрій Курков

Найвідоміший письменник з України — так у світі називають Андрія Куркова, який народився в Ленінградській області і пише російською.

Його найпопулярніший твір «Пікнік на Льоду» продано накладом у 150000 примірників, а загалом на рахунку — 13 романів для дорослих і 5 книжок для дітей. Шосту у вересні презентували на 21-му Форумі Видавців у Львові. А черговий роман для дорослих Курков ніяк не допише — заважають новини й необхідність інтерпретувати їх для західних діячів. Європейці вважають письменника одним з найбільш надійних джерел інформації з України.

Андрія Куркова називають емпатом — він чудово відчуває та розуміє людські історії, тому не поспішає нікого засуджувати. «Ми не знаємо усієї правди» — каже письменник, який є справжнім фахівцем з переплітання сюжетних ліній.

Успішному українцю Андрію Куркову, як і багатьом з нас, також бувало важко не відвернутися від своїх мрій. А таки не відвернувся, лишився вірним собі. Це спрацювало.

 

Коли вам було 24, ви служили охоронцем у тюрмі, а уже за кілька років стали відомим європейським письменником. Коли відбувся переломний момент?

Я хотів стати письменником з 13-річного віку. Але вчасно зрозумів, що радянським письменником стати не зможу, бо не хочу себе і всіх обманювати — писати так, як треба системі.

Тому я схитрував. Моя мама працювала лікаркою у Київському медичному закладі для працівників МВС. Спитав у неї, чи не лікується там часом який-небудь генерал. Мені пощастило, один дуже добрий саме лікувався. Він переписав мене на внутрішні війська в Україні і Молдові. Тому коли я уже прийшов на збірний пункт, мені «по блату» (я ж від генерала!) запропонували обрати одну із трьох в’язниць, де я можу служити охоронцем — це теж вважалося службою. Обрав Одесу.

Так я став майже тюремним письменником. Працював охоронцем, а вночі мені давали ключі від кабінету начальника штабу, де була друкарська машинка. Там я писав доповіді до партзборів, передруковував з різних журналів, плагіатом займався, одним словом. А от вночі писав казки й оповідання. (Усміхається)

І тюрма, й армія не були моїм вибором, моїм бажанням. Якби я міг, узагалі б не ішов служити. Але усередині 80-их ніхто не вірив, що Радянський Союз розвалиться. Доводилося погоджуватися на такі умови.

Проте я все одно намагався писати свої твори далі. Друкувати нічого не вдавалося. Розсилав, звісно, носив до редакцій, однак чув: «Все класно, але це не радянська література, нема закликів, не формат».

Після армії ви працювали редактором видавництва «Дніпро», потім сценаристом на кіностудії Олександра Довженка…

Різні були досвіди. До літератури в мене був хист із дитинства, я умів фантазувати. А щодо роботи на кіностудії Довженка… Сценаристом став через те, що не міг друкуватися. Друзі-кінематографісти бачили, що пишу цікаво, що це моє. І у такий спосіб допомагали мені — хотіли, щоб я вигадував сценарії. Я навчився їх добре писати, навіть викладав сценарну майстерність у Київському театральному інституті.

Коли з’явилася на світ ваша перша книжка? 

У 86-88 році у видавництві «Веселка» мала вийти одна дитяча книжка. Її спершу взяли «в план», а потім зусиллями моїх колег, українських російськомовних казкарів, з того плану викинули — аби не створював конкуренцію. Пізніше мала вийти збірка оповідань у видавництві «Молодь». Там теж взяли книжку, було рішення її видавати, а потім мені поставили такі умови, від яких я відмовився. Знову не вдалося.

А що це за умови були такі?

Смішна історія. До мене «прикріпили» молоду редакторку, не киянку, що важливо. І ось вона мені каже: «Я стою у черзі на квартиру. Якщо ти на мені оженишся, я замість однокімнатної матиму двокімнатну. Тоді і перша книжка твоя вийде, і друга». Я відмовився. Сказав, що стільки за книжку не платитиму.

А вже у 89-му видавництво «Радянський письменник» взяло до збірки три мої повісті. До слова, погодив усе це дуже гарний письменник Валентин Тарнавський, він довів цю справу до кінця.

А у 91-му, перед розвалом Союзу, тиражем 15 тисяч вийшла книжка у серії «Прозаїка». Її розкупили за три місяці. Так я встиг видати книжку перед смертю Радянського Союзу.

Наступні дві дитячі книги вийшли без мене, піратські, у Петербурзі. Ще дві книжки видав у Києві  за власний рахунок — узяв кредит у двох своїх друзів, придбав папір, видав. Це було дуже ризиковано, усюди панував рекет і бандити, одного з тих товаришів убили. Але справа пішла — я сам продав 75 тисяч книжок. Це був 93 рік.

У ті роки, наскільки я розумію, свою книжку видати було дуже важко…

У тисячу разів важче, ніж сьогодні. Зараз видаватися насправді і легко, і дешево. Раніше не можна було мріяти про міні-наклад у 100 примірників, а тепер, зі сучасною технікою, — видавай 30, наприклад, і роби, що хочеш. На початку 90-их замовлення мало складати 10, 20 тисяч і більше. Інтернету не було, нічого не було, слід було домовлятися з кожнісінькою книгарнею. Я домовлявся по всій Україні з дуже різними людьми, фірмами, спілкувався з міськими та обласними  «Союздруками». Ходив до всіх, хто міг взяти і продати мої книги.

На щастя, сьогодні продажем займаються видавництва. Та і продавати ваші твори — легко. А як ви пишете?

У середньому написання книги займає 1-2 роки. Буває, що пишеш роман за 5 місяців, але довго редагуєш. А буває навпаки. Наприклад, зараз я не можу себе змусити закінчити книгу, яку почав півтора роки тому. Сьогодні не про книгу думається — постійно стежиш за новинами, пишеш про Україну. Я просто не можу налаштуватися на роман.

Найскладніше — починати роман. Коли у тебе вже є якийсь масив тексту, писання починає чимсь нагадувати звичайну роботу. «Робочий» день може бути і п’яти-, і восьмигодинним. Редагуєш, скорочуєш, пишеш — та й по всьому.

Щодо сюжетної лінії, то, звісно, я беру щось зі життя, але найчастіше усе — вигадка. Візьмемо за приклад «Львівську гастроль Джимі Хендрікса». Там є дещо із життя найстаршого львівського хіпі Аліка Олісевича, Оксани Прохорець, де-де є щось про Юрка Винничука… Однак усе інше — суцільна вигадка. Історія про могилу Джимі Гендрікса, в яку зараз повірили і сам Алік Олісевич, і його друзі, є також наслідком творчості. Це такий феномен, коли людині настільки подобається історія з минулого, що вона сама починає в неї  вірити. Нехай так не є, але її це не цікавить.

Що означав для вас перший письменницький успіх?

Відчув успіх, коли факсом отримав перший контракт у 97 році. Спочатку це був шок. Я перелякався. За 18 років розсилання листів та рукописів по цілому світу я звик чути лише відмови, а тут раптом видавництво погоджується друкувати…

Пізніше, коли у березні 99-го книга побачила світ, а у червні ввійшла до десятка бестселерів у Швейцарії, я  вирішив, що можу називати себе професійним письменником, що можна працювати далі і нікуди нічого більше не надсилати.

Успіх для мене — це здійснена мрія. Я багато років мріяв стати професійним письменником, і став ним. Мої книги сьогодні читають по всьому світу — від Японії до Бразилії. Розповідаю і про Україну, і про минуле, і  про Радянський Союз. Мені це подобається. Я просто займаюся улюбленою справою — це, напевне, і є найбільший успіх в житті.

Що є найважливішим для Андрія Куркова? Без чого ви не уявляєте свого життя?

Без Києва, без родини. Починав писати, коли ще був неодружений. А зараз без сім’ї, без нашого будинку зі садком і городом у селі не уявляю свого життя. (Усміхається) У нас свої овочі є, фрукти. Загалом я навіть готовий жити за містом, але діти вчаться у київських школах, дружина Елізабет працює в місті. Тож до села доводиться лише навідуватися, а не жити.

А ще для мене дуже важливе значення мають подорожі. Інколи мандрую з книжками по сім місяців на рік, по вісім…

Що або хто повпливав на вас найсильніше? І під яким впливом ви живете сьогодні?

Сьогодні життя має найбільший вплив, сама наша історія. А раніше, якщо так можна сказати, мене формували Андрій Платонов, Даниїл Хармс, молодий Максим Горький, трохи менше Гоголь з Булгаковим, а ще норвезький письменник Кнут Гамсун. Страшно подобалися мемуари різних людей і щоденники. Тут можу виділити, приміром, Блока і Кафку.

Яку пораду в такий непростий час ви можете дати українцям?

У будь-якому разі все зараз залежить від того, як українці будуть поводитись. Тепер головне берегти власну гідність, захищати власну державу. Важливо не панікувати, не кричати, не шукати ворога всередині. Він є, але той, що всередині — не головний. Коли я дивлюся на всю цю паніку і читаю новини у соціальних мережах, стає соромно за багатьох друзів з Фейсбуку. Люди перелякані, інших лякають замість того, щоб реально дивитися на речі. Ми всього не знаємо і, схоже, правду про багато страшних речей ми дізнаємося пізніше. Думаю, що винні знайдуться з усіх боків.

Важливо не панікувати, не кричати, не шукати ворога всередині. Він є, але той, що всередині — не головний

Головне зараз розуміти, що триває боротьба за майбутнє нашої країни, за те, щоб вона залишилася незалежною. Ясно, що геополітична карта зміниться після цього конфлікту. Мурована стіна між нами та Росією, безумовно, потрібна, хоча стіна психологічна і емоційна вже стоїть. Далі будемо дивитися. Насправді в мене нема відчуття, що ми дуже потрібні Європі. Серед тамтешніх країн тільки Литва та Польща по-справжньому опікуються нашим майбутнім.

Ми маємо навчитися навіть за найстрашніших часів залишатися оптимістами, тому що будь-яка історія, навіть найстрашніша, закінчується. Драма стає історією, а нормальне життя знову стає реальністю. Треба вірити, що все одно буде перемога. Нікуди Україна не дінеться, вона досягне свого. Так, заплатимо дуже багато, але травми лікуються, а життя не зупиняється. Можна зупинити годинник, але не можна зупинити час. Якщо ми не підемо вперед, то Україна все одно піде, проте уже без нас.

Чи варто сьогодні вдаватися до радикальних кроків?

Після Майдану у нас психологічно травмоване суспільство. Частину людей емоційно дуже сильно поранено. Вони живуть з надривом, відчувають необхідність показувати свою травму. Це треба враховувати.

Також слід пам’ятати, що багато пересічних людей думають, наче усі протести у нас — купуються. Адже (і це доведено багатьма журналістами та громадськими діячами) половина демонстрацій у нас є спектаклями, вони відбуваються за гроші, а не щиро. Треба зуміти змістити тут акценти.

Щодо протестів проти Росії, то Росії плювати на ці протести. Це все насправді робиться для внутрішньої консолідації людей. Бо багато хто вважає і відчуває, що нам бракує солідарності. Насправді, на мою думку, консолідації цій нації вистачає. У нас є частина Донбасу, і частина Криму і вся Україна, яка хоче цивілізованого, чистого, європейського майбутнього. І тут нічого забороняти не треба, якщо хтось відчуває потребу у протестах — нехай протестує.

Як, на вашу думку, мали би змінитися самі українці після Революції Гідності?

Наше суспільство випередило політичну еліту. Водночас треба враховувати різний рівень європеїзації у різних регіонах. Якщо Західна Україна нічим не відрізняється від Польщі, Угорщини, Чехії, то вже Запоріжжя й інші міста є трошки іншими. І вони не можуть всі за раз стати однаковими.

Мені здається, що українцям притаманна культура маленького підприємця. Тобто у Львові приємно дивитися, як у якомусь затишному куточку господар працює у своїй невеликій коморці. На Донбасі навпаки. Так історично склалося, що усі чекають — от прийде хтось і щось зробить за нас. А ми тим часом чекатимемо, доки борги по зарплаті повернуть. Це неправильно. Ми маємо виховувати оцю культуру маленького підприємця, це робить людей незалежними.

Так історично склалося, що усі чекають — от прийде хтось і щось зробить за нас. Це неправильно. Ми маємо виховувати оцю культуру маленького підприємця, це робить людей незалежними

Є багато інших речей, над якими треба добре думати. Україна велика, ми більші за Францію і за Німеччину. І така велика держава повинна розуміти, що ми будуємо і якими хочемо стати. Бажано, щоб люди мали одну-єдину мрію — Ukrainian Dream. Не таку, як американська, а нашу, власну, більш глибоку. Ми ж у Європі, а Європа більша за Америку.

Андрію, вас направду вважають українським письменником №1 у Європі. А як ви особисто це сприймаєте? Чи наголошуєте на тому, що ви українець?

Тепер у Європі самі на цьому наголошують. Зараз більше займаюся коментарями і публіцистикою від імені України, пишу про українську ситуацію зсередини. Кілька днів тому в мене була зустріч із людиною, яка займає чільне місце у Європейській комісії. Вона сказала, що там мене вважають найбільш незалежним джерелом інформації про Україну…

Які ваші улюблені фільми?

Я люблю і в музиці, і в кіно — ретро. Мені, наприклад, подобається практично все у Хічкока. Люблю старі англійські серіали 60-х років. Також класичні детективи, наприклад, «Вбивство», «Пуаро», де в головній ролі Девід Суше.

А які життєві принципи, правила ви маєте?

З радянських часів мені сподобалися слова Солженіцина: «Не верь, не бойся, не проси». Це єдиний принцип, що супроводжує мене у житті.

Одна порада для наших читачів. 

Головне — знати, куди хочеш прийти. Ніколи не можна втрачати надії, навіть якщо 10 років з твоєї мрії нічого не виходить. Треба вірити в себе і не боятися працювати. При цьому ніколи не чекати допомоги. Коли людина думає, що хтось має їй допомогти, просто втрачається час і талант. Ніхто не допоможе.