Шосте число журналу літературного репортажу Reporters — про те, як нам, українцям, які переживають подекуди незіставні досвіди у цій війні, жити одне з одним далі: у втомі і надії, вдома і за тисячі кілометрів, з болем і у спробах знайти ґрунт, з якого проростуть емпатія, прийняття і єднання. Щоб отримати примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians Media.
§§§
Днями ми з чоловіком обговорювали, як підтримувати хорошу фізичну форму, щоб бути готовими до фронту. Якраз перед тим я зустрілася з подружжям, яке воює з 24 лютого, і в мене було чергове загострення стану «те, що ти робиш на цивілці, не має жодного значення, значення має лише боротьба на фронті».
«Від мене в армії буде більше користі, ніж від тебе, бо я системніша і організованіша. Тому в армію піду я». Після цих слів наш семирічний син, який досі не зважав на розмову, жалібно глянув і сказав: «Мамо, я не хочу, щоб ти йшла в армію. Як я буду без тебе?» На це мій чоловік відповів: «Мама теж не хоче йти в армію, але ще більше не хоче, щоб ти йшов воювати, коли підростеш».
Мій син із символічним для нашого часу іменем Мирон народився вже за війни — 2016 року. Броник і каска були елементами інтер’єру нашої квартири з його перших днів. Він уже й не пригадує часу без повітряних тривог і не знає, що можна сидіти на уроках у класі весь час і не спускатися в укриття. Коли вмикається сирена, він кричить: «путін — х…ло» і «москалі здохніть» і я його не зупиняю.
Натомість роздумую, чи лише мій син не знає життя без війни і чи знала його я або ж мої старші родичі? Коли в нас закінчилося нормальне життя — 24 лютого 2022 року чи, може, з першими розстрілами на Революції Гідності або ж із першими «зеленими чоловічками» в Криму і на Донбасі 2014-го? Можливо, окремі люди чи родини мали і навіть нині мають нормальне життя. Але чи мали ми його як нація?
Коли почалася наша війна — два, десять років тому? Чи чотириста або й більше?
Московсько-українські війни тривали ще в XV столітті, коли наші території належали до Великого rнязівства Литовського. Ми перемагали московитів у битві під Оршею 1514 року під командуванням князя Костянтина Острозького. Далі були численні війни між Козацькою державою і московським царством. Аж до ліквідації Запорозької Січі 1775 року. Потім були 1917-й, 1941-й.
Фактично наша визвольна боротьба триває вже кілька століть. І те, що вона ніколи не закінчувалася, стає очевидно і без історичних книжок, достатньо банально проаналізувати життя власного роду.
Моя прабабця Лікерка Пилипишин народилася 1908 року, як тоді казали, «за Австрії». Третя донька в сім’ї була тягарем. За дівку треба було віддавати землю, коли видавали заміж. Коли батьки йшли в поле, залишали немовля саме в хаті. Голодна Лікерка смоктала пальці, від цього вони зрослися, як у гуски, і тато згодом розрізав їх гострою бритвою. Пальці на все життя лишилися кривими.
Сестра Лікерки в пошуках кращого життя «на шіфі», так називали великі кораблі, виїхала в Канаду. Слід її там загубився. Були чутки, що вона в перші ж свої роки десь там і померла.
Брат Лікерки приєднався до ОУН, був арештований, отримав термін 10 років за політичною статтею як «ворог народу» і загинув у Челябінській тюрмі.
Чоловік Лікерки Володимир Камінський пішов до радянської армії, воював у Другій світовій проти німців, повернувся з пораненням і контузіями. Кілька років під час війни Лікерка сама «тягла» трьох дітей. Не було грошей, супермаркетів і павербанків, як сьогодні. Влади мінялися — то поляки, то українські повстанці, то совєти. У другій кімнаті глиняної хати Лікерка тримала свиню, у хліві не можна було, бо вкрали б. Лікерка впоралась — діти вижили. Через кілька років її старший син за нез’ясованих обставин загинув, перебуваючи в армії. Його поховали за місцем служби — у Тбілісі. Батькам надіслали телеграму, та й по всьому.
Моя бабця Люба, Лікерчина донька, народилася 1938 року. Дитина війни, яка мало про ту війну, на щастя, пам’ятає. Якось, коли прийшли забирати до колгоспу всі родинні статки, а Лікерка кричала, що ніколи в житті не підпише ті кляті папірці, чинуші схопили малу Любку — «Писати вмієш? Підписуй». І вона підписала. Забрали тоді у них все — навіть камінь і цеглу з хлівця та комори розтягли.
Після школи Любка вступила до педучилища, але мама її не пустила — «Хто робити буде? Яка наука?!». І Любка сапала колгоспні буряки. А вдосвіта і вночі разом з чоловіком Євгеном — переселенцем із Закерзоння — робила цеглу і випікала її в печі. З неї побудували собі хату.
Дід Євген, Ґєнко, на Тернопільщині опинився, коли йому було 18 років. З батьками й молодшим братом він мешкав на нині польських територіях. На територію Української РСР їх примусово депортували після договору між Радянським Союзом і Польщею в серпні 1945 року. Цей процес назвали обміном населення. А фактично людям дали кілька годин на збори і викинули, голих і босих, посеред поля. Вони вижили.
Моїм родичам іще пощастило. Вони мешкали на заході України і не знали, що таке голод 1932-33 років.
У чоловіковій родині, на Київщині, з голоду спухло 14 людей! 14! Якщо це не війна на знищення, тоді що?
Мій тато Степан народився в 1958-му. Коли совєти уже вистріляли і винищили більшість незгодних. Він ходив колядувати, щедрувати і сіяти, так, щоб не зловили «нехороші люди». Бабця потайки вчила його молитися, а за рядок посапаних буряків навчала співати «віватів» — народних весільних пісень. А коли тато привозив додому інститутських приятелів «з-за Збруча», Лікерка водила їх усіх до церкви — посповідатися і попричащатися, бо як то діти по 20 літ прожили і досі не сповідані?
Я народилася 1982-го. На щастя, Совєтський Союз мене мало зачепив. Хіба причепив зірочку з Леніним на фартух. Можливо, тому, що я жила в Тернопільській області, в нас не було жодного уроку російської мови, а на зарубіжній літературі згодом не змушували читати толстих і достоєвських. На початку 1990-х нас прийняли в «Соколи», ми марширували по плацу й вигукували «Бог! Україна! Нація!».
Моя донька Ніна народилася 2011-го. У 2016-му вона відмовлялася вести свій ютуб-канал українською мовою, щоб із неї не сміялись однолітки. Ми ледь її переконали, що українська — це не соромно. Три роки тому хлопчик, з яким вона дружила, раптово перестав із нею спілкуватися. Лише недавно він зізнався: друзі переконали його так зробити, бо «Ніна розмовляє українською, а отже, вона — крінж» (сленгом «крінжовий» — той, що викликає сором). В Ніни тривала своя боротьба, і я, мама, в українській столиці після 20 років незалежності України боролася за її українськість. Тоді, правда, здавалося, що в доньки є шанси жити без війни, без революцій, без голоду, без катаклізмів. Але Росія нікуди не ділася. Вона сиділа в президентському кріслі під прізвищем Янукович. А далі були Революція Гідності, анексія Криму, війна на Донбасі.
Мій син Мирон народився в 2016-му, коли війна вже йшла третій рік.
У перші місяці повномасштабного вторгнення, коли більшість людей після Бучі та Маріуполя була шокована звірствами росіян, я запитала доньку зв’язкової і медсестри ОУН Ванди Горчинської, як мама переживає всі ці події.
Ванді на той час було майже 98 років. 1946-го її заарештували совєти, з неї знімали шкіру, в прямому сенсі, відправили на 10 років таборів, батьків за участь доньки у «вражеской организации» депортували під китайський кордон, там вони і закінчили свій земний шлях.
Молода Ванда мала небагато шансів вижити у совєтських таборах, кілька разів вона була на волоску від смерті, однак пережила Сталіна, Радянський Союз і понад 30 років прожила в незалежній Україні.
«Мама спокійно переживає. Каже, що це мусило статися. Що росіяни мусили з нас зняти шкіру», — відповіла мені тоді Ярослава, Вандина донька.
Приблизно те саме мені сказав і дисидент Микола Матусевич. Він пройшов совєтські табори пізніше за Ванду — в 1970-х. Був одним з останніх політичних в’язнів, кого випустили напередодні розпаду Радянського Союзу.
— Ви знали, що вони на нас нападуть?
— Знав. То було лише питання часу, — немов відрізав пан Микола.
Ті, хто хоч трохи читав історію або на власній шкірі відчув, що таке Росія, знали. В них не виникало питання «Як же таке могло статися в XXI столітті?», яке було в багатьох людей. Бо, власне, роки й століття минали, а Росія лишилася тією самою.
«Німці відкрили тюрми. Чоловіки пішли туди дивитися, шукати своїх. Тато повернувся звідти додому в мештах, наповнених кров’ю. Там все було в крові. Тіла розкладалися. Найбільше його вразило, що зробили з молодою жінкою. Викололи очі. Відрізали вуха і груди. З рук вирізали шкіру і зв’язали її ж шкірою руки ззаду. На жінці було її немовля. Вони одне до одного були прив’язані колючим дротом».
Так свідчила тернополянка Ірина Максимів про часи, коли німці окупували Тернопіль і вигнали «перших совітів».
Оті перші совіти — це росіяни. Це вони повбивали в тюрмах українців, тих, яких самі ж туди помістили.
І це вони вчинили таке жахіття з жінкою і немовлям. Убили жорстоко всіх політув’язнених перед тим, як відступити з міста.
Через багато років, у 2014-му, потім у 2022-му, росіяни вернулися. Вже інші росіяни. Але такі самі. Російських солдатів, що нині воюють в Україні, не було на світі 1946 року, коли росіянин слідчий Бровін на українській землі бив до смерті українську дівчину Ванду Горчинську, приказуючи: «Бандеровская сука, где крыивки?». Тих російських слідчих тут були тисячі. Вони вибивали свідчення з мільйонів українців, яких потім і згноїли по таборах.
Нинішніх солдатів і навіть їхніх батьків і дідів не було і 1933-го, коли їхні предки влаштували нам Голодомор. І в інші голодомори не було.
Не було, коли їхні предки нас мільйонами вбивали на Соловках, катували холодом і голодом на сибірах. Їх усіх — цих хлопчиків, що нині прийшли вбивати, кидають бомби на мирні міста, розстрілюють людей у чергах по хліб, — іще тоді не було.
Не всі з нинішніх убивць уже народилися, коли вбивали Стуса. Коли весь наш цвіт, той мізерний, що ще лишився, в 1970-80-х кидали по тюрмах за політичними статтями.
То були інші рускі. Але одні й ті ж. Ті, через яких в багатьох українських поколінь поспіль була боротьба і суцільне виживання.
Якось мій друг сказав мені: «Якщо ти хочеш нормального прогнозованого життя, виїжджай, тут його не буде в наступні десятиліття». Мій друг воює на фронті, він бачив життя і смерть. Він знає, що каже, хоча сам ніколи з України не поїде.
Я також не поїду. Залишаюся, щоб мріяти про українське покоління, яке народиться для життя, а не виживання чи боротьби…. І щоб мій син не воював.
Христина Коціра, журналістка, письменниця, головна редакторка hromadske.
Головне зображення — Вадима Блонського. Світлини з архіву Христини Коціри.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
