Степан Бурбан: «Через війну ми всі більше страждаємо на самоцензуру й багато чого не можемо собі дозволити у мистецтві»

Музикант — про локальну ідентичність, усеприсутність війни й переосмислення минулого

21 Червня

Коли сьогодні чуєш назву «Паліндром», завжди вагаєшся: йдеться про виконавця чи гурт, про реп чи альтернативний рок — власне, часом усі ці іпостасі поєднані. Утім дещо залишається незмінним: більшість слухачів неодмінно асоціюватимуть її з обличчям Степана Бурбана — львів’янина, який висловлює послідовну громадянську позицію, оспівує українських поетів і, схоже, чи не найбільше цінує в людях щирість. Степан почав кар’єру в середині 2010-х під сценічним ім’ям «Кашляючий Ед», а через кілька років змінив його на «Паліндром». У багатьох його треках зберігається львівська естетика дев’яностих і початку нульових, а ще — внутрішня свобода й уміння вдало експериментувати. Ця розмова зі Степаном — про дитинство, творчість, усеприсутність війни, локальну ідентичність і переосмислення минулого.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

У тебе нещодавно був тур, ти їздив багатьма містами. Наскільки різними вони тобі здавалися? Які загалом твої відчуття від них? 

Якось виходить, що з містами, які мали б бути галичанинові по духу і западати в сердечко, іноді так не стається. Я говорю, до прикладу, про Тернопіль, Луцьк. Хоча в Луцьку мені дуже сподобався концерт, а в Тернополі чомусь було мало людей і важко розкачатися. Хоча під кінець усі наче достатньо спітніли й зарядилися. 

Але загалом таке враження, що в Харкові, Дніпрі більше потрібні концерти. І це для мене не відкриття, але я ще раз переконався, що хотів би жити в Харкові, якби мав нагоду. І, можливо, повторити, заколабитись із місцевими митцями, художниками.

Тому враження загалом позитивні. І коли розумієш, для чого це… Я не хочу називати це благодійністю, бо якщо маєш змогу займатися тим, чим займався все життя, то, будь ласка, допомагай війську, тому що завдяки їм ти можливий у принципі як митець. І тоді розумієш, що ще й долучився до корисної справи, хоча жодної суми ніколи не достатньо. Коли я їхав додому після останнього концерту, в Дніпрі, побачивши багатьох військових, яким вдалося вирватися на виступ, то відчував щастя. 

Хоча це дуже короткочасний заряд — його вистачає на тиждень. І далі знову копирсаєшся в голові, кажеш собі, що робиш недостатньо, шукаєш варіанти, як долучитися до допомоги. З’являється відчуття провини: чому я досі не у війську, чому займаюся тим, чим займаюся. Наступного дня прокидаєшся й розумієш, що навколо купа людей, які в тебе вірять і чекають на нову музику, і продовжуєш далі. Такі психоемоційні каруселі. 

Що тебе зачепило в Харкові?

Ми в’їжджали в Харків бусом, і мені було трохи страшно. Мабуть, через новини або через те, що я досі підписаний на підозрілі телеграм-пабліки, які дуже швидко сповіщають про умовну загрозу ракетної небезпеки, але іноді рекламують суші, показують дивні відео й інше ІПСО — мовляв, у Харкові всі сидять вдома й бояться, — ця думка відклалася. Там тривога вмикається після виникнення загрози, а я дуже люблю накручуватися: завжди уявляю, що, умовно, ми в’їжджаємо в Харків і ракета влучає в наш бус. 

Але, приїхавши, я побачив місто, яке просто живе. Їздить багато машин, люди ходять з морозивом у руках, підлітки сидять на лавці й слухають музику з колонок. Ми прогулялися містом, і я абсолютно заспокоївся. 

Нам пощастило, що тоді в нашій зоні дислокації не відчувалися прильоти. Проте ми бачили багатьох знайомих, які розповідали про свою перманентну втому, але й певну певну байдужість до вибухів: вони на своєму місці, займаються улюбленою справою. І росіяни, які, можливо, думають, що створюють психологічний тиск і працюють заради того, щоб Харків спорожнів, цього не досягнуть. Бо люди настільки заряджені й патріотично налаштовані щодо свого міста, що це вселяє гордість. Я ніколи не думав, що можу таке відчувати стосовно інших людей — пишатися ними. 

На концерті я дивився в очі людей у залі. І складалося враження, наче діти потрапили на свого улюбленого артиста. Мені одразу пригадується мій перший концерт у житті: це було у спортзалі школи, виступ Левка Дурка. Мене розпирало від емоцій, хоча я майже нічого не бачив через кремезні спини інших і чув лише звуки. Але загалом відчуття були шалені. І от я дивився на цих людей: вони були настільки щасливі, не хотіли нас відпускати, кликали на біс кілька разів. Після цього — спілкування, фотографії. Я зазвичай стараюся зникнути після концерту, мені треба видихнути. Але тут я кайфонув від концерту і спілкування, що мені загалом невластиво. Ці люди наче навчилися жити, попри такі складні умови. Вони повноцінно пізнають життя. 

Якщо говорити про локальну ідентичність, у твоїх текстах і кліпах часто йдеться про Львів. Що для тебе «львівськість», бути львів’янином?

Я дуже люблю працювати через гіперболізацію. Якщо я подаю щось комічне, то завжди його гіперболізую, аби воно виглядало на межі крінжу. І мало хто розуміє, що я маю на увазі, але мені подобається. Коли думаю про свою «львівськість», то мені чомусь одразу згадується «12 канал», «Хатка левенятка». І місто. Не знаю, як можна, думаючи про свою «львівськість», не згадуючи про саме місто. Це банально, на перший погляд. Але з іншого боку, заїхати на Підзамче, зайти в кафе, які існують з дев’яностих чи початку нульових, де спітнілі чоловіки з вусами випивають чарку й спілкуються про все на світі, — у мене це викликає захват. Я розумію, що це можливо тільки у Львові. Я хочу це оспівувати, і коли долучаюся до цього, то відчуваю, що поєднуюся з містом, із його подихом. Мені здається, що я гіперболізую, власне, ось це. 

Хай би куди я їхав, через свій вайб я запрошую людей до Львова: вони там опиняються, навіть якщо насправді у тому ж Харкові.

Коли співаю про кафе «Надія» або Брюховичі, вони вже в контексті, їм не треба нічого пояснювати. 

Я не переїхав до Києва, як зробили багато музикантів. Колись була така думка: щоб якось піднятися, треба переїжджати до Києва. І всі, хто чогось досягали в українській музиці, так зробили. Але мені цього не потрібно. Ми приїжджаємо до Києва — вибачте, похвалюся — збираємо повний зал, їдемо назад до Львова. 

Я навіть думаю, що все зіпсується, якщо «Паліндром» опиниться в Києві й долучиться до всієї тусівки: іскринка, львівська магія з дерунами й схилами Підзамча кудись зникне. 

Чи є постаті — культурні, історичні — які в тебе асоціюються передусім зі Львовом?

Звісно. Одразу пригадується Маркіян Іващишин. Останні шість років я живу зі своєю дівчиною, Ляною Мицько (директоркою Львівського муніципального мистецького центру — ред.), яка дотична до культурного Львова набагато довше, ніж я. Коли ми познайомилися, я, як Аліса, пізнавав цей казковий світ. Ляна мене знайомила з багатьма людьми. Іноді я просто мовчав, бо боявся сказати якусь дурницю й видатися необізнаним у мистецтві, когнітивно неспроможним зв’язати докупи два слова. Ляна мене познайомила і з Маркіяном Іващишиним. А до того я вже наслухався купу легенд і знав про його особистість, те, чим він займався на початку 90-х і до того. Коли я з ним говорив, у мене тремтіли коліна. Але він знайшов до мене підхід, і я йому відкрився. Ми про щось розмовляли, жартували. А через кілька тижнів він трагічно помер. Ляна після цього була в розпачі: Маркіян їй щойно передав проведення фестивалю «Флюгери Львова», застав цей фестиваль і після нього помер. Я не розумів, чому в Ляни був такий розбитий стан, — мабуть, думав, ця людина була для неї дуже вагома. Тоді я почав досліджувати ще більше і зрозумів, з якою легендою ще недавно спілкувався біля «Дзиґи».

[Читайте також: Маркіян Іващишин: розмова з провідником Революції на граніті та фундатором мистецького об’єднання «Дзиґа»]

Я не уявляю свого життя без музики, без мистецтва загалом. І для мене ця людина була, як і для багатьох, таким собі провідником у мистецтво Львова. Він учив молодь сприймати мистецтво, нормально реагувати на різні його прояви. 

Якщо говорити про інших людей, дотичних до музики, то згадується Ігор Білозір. Моя бабця слухала його з квадратного радіо, яке називали брехунцем. І це людина, яка загинула за переконання в дивній лайці з російськомовними. Для багатьох він у цей момент став наче Морфеусом: чимало людей прокинулися і зрозуміли, що в нас несправедлива ситуація з українською мовою. 

Хай буде й Оксана Білозір. Це теж формує мене як львів’янина, мабуть. Багато хто ставиться до цього як до крінжової совкової української музики. Але даремно. Якщо переслухати стару «Ватру», там такі дивні музичні розміри, дивні ходи в аранжуванні. Нещодавно я дивився «Ля Палісіаду», і там дуже класно імплементували музику «Ватри», вона ідеально вписалась — наче Білозір воскрес, повернувся написати саундтреки до цього кіно.

В інтерв’ю «Слуху» ти сказав, що в контексті локальної ідентичності певною мірою продовжуєш справу Вови зі Львова. Чи слухав ти його в юності? І чи загалом важлива тяглість поколінь для музики? Чи є вона в українській музиці? 

Моє знайомство з музикою Вови зі Львова відбулося дуже спонтанно. В принципі, всі речі, пов’язані з музикою, в моєму житті відбувалися спонтанно. 

Тут варто зробити ремарку. У сьомому чи восьмому класі ми передавали в школі одне одному диски з музикою, рандомно записаними плейлистами. До мене потрапив диск «Музика 2005», але там мало бути порно чи якась еротика, — перше, яке я мав побачити у своєму житті. І я з таким захопленням ішов додому після уроків з тим диском, ввімкнув його, а натомість побачив ігри. Серед них — програма Fruity Loops. Я ввімкнув її, думаючи, що це якась гра. Виявилося, це програма для написання музики. Я щось наклацав і зрозумів, що зробив біт — примітивний, перший. І відтоді працюю в цій програмі. Це справді випадок.

З Вовою зі Львова сталося, мабуть, так само. Ми з другом дуже любили грати в комп’ютерні ігри. У друга був комп’ютер, а в мене — ні. І я до нього приходив бавитися. Так склалося, що ми разом їздили в «Новий ЦУМ» на перетині вулиць Володимира Великого і Княгині Ольги. Там була акція — в подарунок давали диск альбому Вови зі Львова «Вино, кобіти, патіфон», який його означив як виконавця. Нам було абсолютно байдуже, але ми взяли, бо це давали на халяву. Я тоді любив важку музику — точніше, думав, що люблю важку музику. Насправді ж підбирав щось із мейнстриму, що було в журналі COOL: Металіка, HIM тощо. Вдома я запустив цей диск суто з інтересу: поклацав треки, і там як бонус був чорно-білий кліп на пісню «Сихів».

Я його глянув і відкрив писка, бо до того думав, ніби українською не можна звучати так фірмово. Мені це тоді нагадало якогось 50 Cent: справжній реп, але моєю мовою, з «львівськими» словами, якими говорить до мене моя бабця.

Ще й трек досить ліричний — про любов до району. І я відчув мурашки по шкірі. Відтоді в мене почало з’являтися відчуття, що не все зійшлося на рок-музиці, не варто бути таким категоричним. І музичний смак почав набирати більшого горизонту. 

Потім Вова зі Львова вів програму на М1, де показував класичні кліпи заокеанських реперів. Уже старшим я озирався назад і розумів, наскільки це круто, що в 2006 році він зробив таку неформатну програму на телеканалі, який транслював речі, що зайдуть абсолютно всім. 

Зараз я не дуже сприймаю те, що робить Вова зі Львова. Відчувається, що він далі чесний з собою, але мені здається, що найкращим він залишився в тих часах — зухваліший, більш контркультурний, хоч я й не люблю це формулювання. 

Зрештою, через війну ми всі більше страждаємо на самоцензуру й багато чого не можемо собі дозволити у мистецтві, що могли б робити навіть до повномасштабного вторгнення. Мені здається, я й раніше часом користувався досить радикальними художніми методами, які іноді «вистьобували» нашу меншовартість, і сьогодні це багато хто міг би сприйняти в штики. Зараз мене би розіп’яли, думаю, особливо у твітері. Тому зараз я обережний з тим, що роблю, хоча іноді треба вимикати цього цензора, аби створити щось справді хороше і вартісне.

Справді, в кожної людини, яка займається творчістю, є своя доба. 

Так. І це вже не стосується Вови зі Львова, але часом помічаєш митців, які всіма можливими способами чіпляються за свою найкращу добу. Це схоже на мем,

де Стів Бушемі зі скейтом намагається асимілюватися з підлітками у школі, бути молодим. Це жалюгідно виглядає й вартує того, щоб з цього сміятися. Тому варто вчасно збагнути, що твій час минув. Або принаймні когось запитати збоку. 

Стосовно тяглості. Мені згадується ситуація з «Паліндромом»: у 2019 році, коли я записав перший альбом, «Про сьогодні, завтра і вчора», почали виходити відгуки: казали про зв’язок із раннім «Скрябіним», тяглість і так далі. І мій друг Cape Cod — Максим, виконавець із Києва — якось написав мені, що тяглість в українській музиці — це те, чого немає в принципі або якщо є, то в дуже мізерній пропорції. А я наче це зробив якось, хоча й не думав. 

Мені здається, що до тяглості в українській музиці, принаймні в наш час, спроможні ті, хто в 90-х споживали українську музику.

Міленіали можуть її рефлексувати, що відбилось і на мені відбилось. Я відрефлексував свої спогади зі «Скрябіним». У молодшої аудиторії зараз інші герої. І ці герої будуть, напевно, звертатися до естради нульових чи десятих. 

Для мене це досить складне питання, бо не хочеться повертатись до цієї історії, але з українською музикою на початку нульових і весь період дивного президентства в нашій країні була складна ситуація. Наприклад, ВіаГра — це російська музика чи українська? Ніби українська, але співають вони російською. Словом, все було дуже перемішано. 

Коли минув рік повномасштабної війни, багато хто пафосно висловлювався, мовляв, зараз відбувається відродження української музики, з’явилися нові артисти. І насправді десь це так, бо лише зараз, у цьому кризовому стані, формується справжня українська музика. Багато хто нарешті прозрів і зрозумів, що, умовно, російською мовою в нас розмовляти не можна, що ми не маємо нею знімати кіно, співати музику. Відбувається самоідентифікація, і це екстраполюється на культуру. Тому ми наче зараз народилися, і казати про тяглість трохи складно, мені здається. 

Є винятки, звісно ж, — люди, які були свідомими весь цей час, — але їх мало. Я дивився інтерв’ю «Мертвого Півня», записане десь 1997 року в Івано-Франківську. Їх питали, чи вони планують заходити в шоубізнес. Йшлося про те, що український шоубізнес йде до того, аби змішатися з російським (наприклад, «Океан Ельзи» потім почали в Росію їздити), і це вважалось нормальним. «Мертвий Півень» відповідали, що це абсолютно не окей і їм краще взагалі туди не заходити, бути осторонь, але на своїй території і чесними перед собою. На них, мабуть, тоді дивилися як на фріків, а виявляється, це була найбільш адекватна позиція.

Тому для мене питання про тяглість — дуже складне. Мабуть, треба брати ноутбук, вмикати гугл, заходити в архіви, дивитися старі інтерв’ю і робити конспект, аби нарешті мати відповідь. Я насправді не знаю, чи є ця тяглість. Колись вона буде точно, тому що нарешті сформується великий пласт української музики.

Ти згадав, що рефлексував про «Скрябіна». Мені здається, Андрій Кузьменко — досить неоднозначна фігура. Які в тебе з цим стосунки?

Мабуть, моя мама, коли була вагітною, слухала багато цієї музики в подорожах з татом. Бо коли я почув її вперше, то в мене було враження, ніби мені помазали теплим медом: воно зігріває, а ти не розумієш чому. Ти ще навіть не знаєш, що це за емоції, а вже відчуваєш. Коли я став старшим, то теж слухав цю музику і відкривав щось нове. І зараз я її іноді слухаю, хоча все знаю напам’ять, мені абсолютно не цікаво і нудно. Але бувають дні, особливо під час війни, коли хочеться ескапізму, вирушити кудись у дитинство. І «Скрябін» дуже пасує як саундтрек до цих подорожей. Свого часу я переглядав багато інтерв’ю «Скрябіна» класичного зразка: від дивних зйомок початку 90-х і до моменту, коли вони стали більш-менш мейнстримом. Мені дуже хотілося бути схожим, подобалася манера розмови самого Андрія. Очевидно, що він не обізнаний в багатьох питаннях, які йому іноді ставили в розмовах, але він умів відповідати, використовуючи так званий хлопський розум, який у мене інколи теж спрацьовує. Головне, мабуть, — просто не корчити з себе розумника і не старатися відповідати на все, якщо не знаєш. Напевно, я дійшов до цього розуміння від переглядів цих інтерв’ю. 

Але, зрештою, є й інший бік: більш «дорослі» інтерв’ю — історія з «Інтером», Януковичем — це я для себе прорефлексував і відпустив. Можу зрозуміти, що людину поставили перед імовірністю зникнути з медійного простору, а вона прогнулась і пішла не туди, куди хотіла. Або й хотіла насправді. Ми до кінця не можемо знати. 

Але є інтерв’ю, які в мене викликають неймовірний крінж. Коли почалася війна в 2014 році, анексія Криму, Андрій в останні активні роки перед загибеллю давав багато інтерв’ю, які стосувалися не авангардного мистецтва і «Скрябіна», а політики. Можливо, Андрій вважав, що компетентний у цьому. Він казав, що політики крадуть і що всі вони покидьки — це, мабуть, правда, хоча й дуже популістська думка. І, власне, багато говорив, що війна — це заробляння грошей і за цим стоять масони. 

Я слухав інтерв’ю, і в мені зруйнувався образ Андрія Кузьменка, який знає все на світі й робить найкращу на світі музику. Мабуть, я б не хотів бачити ці інтерв’ю. Думаю, зараз, якби Андрій був живий, він би допомагав війську або зі зброєю в руках безпосередньо брав би участь у захисті країни. 

Чи можеш виокремити позитивні тенденції у твоєму жанрі? 

У репі? 

Так.

Позитивна тенденція, на яку ми всі разом працювали стільки років, ще з часів президентства Віктора Януковича, — це українізація українського репу. Тому що колись весь український реп звучав російською.

І от нарешті це сталося: я не чую російського репу в Україні. Звісно, є маргінали, які слухають російське, але я кажу про людей, які продукують музику.

Навіть найзатятіші репери, які казали, що говорять «київською російською» (наприклад, «шокають»), перейшли в побуті й у творчості на українську. Це найпозитивніша тенденція. І мені здається, що це точка неповернення. Хоча, може, я наївний, але хочеться в це вірити.

Проте мені й багатьом реперам здається, що це не жанр «Паліндрома». Іноді, коли хтось з інтерв’юерів запитує їх про «Паліндрома», я помічаю, як у них деформуються вилиці. Вони кажуть, що «Паліндром» — це не зовсім реп. Пам’ятаю таке в когось зі своїх давніх друзів із тих часів, коли ми всі разом курили марихуану, пили дешеве пійло і носили широкі штани. Може, це заздрість, що «Паліндром» може зібрати в Києві більш ніж сто людей. Хоча я всіх люблю і дякую за найкращі часи деструктиву разом.

Тому не можу як слід оцінювати, що змінюється в жанрі, — мені здається, я вийшов із нього. Я ще використовую речитатив і реп як інструмент, бо мені дуже подобається писати об’ємні тексти. Але мене дедалі більше тягне в бік рок-музики. Я вже згадував, що в юнацькі роки слухав «Металіку», і це дало своє. І оскільки в нас зараз є гурт — хлопці з гітарами, людина, яка грає в панк-рок-гурті на барабанах, — то це закономірність, що нас туди хилить. Здійснюється на моїх очах моя мрія — мати власний рок-гурт.

Коли я тільки починав займатись музикою, то думав: який бідний жанр цей реп — приходиш на свій концерт, даєш флешку діджею, читаєш у мікрофон і шоу на цьому закінчується. А тут можна розігнатися, і на стадіон не соромно вийти з такими хлопцями. Тому думаю, що рухаюся кудись у цей бік, хоча й не замикаюсь на жанрах. Замикатись — це дуже неправильно для музиканта в 2024 році.

Тому ось така тенденція — українізація. Хоча, напевно, це не тільки про реп, а й про всю культуру. 

Щодо твого розвитку. У «Найліпших питаннях собі» є кілька досить важких пісень. Але потім виходять «Сансет», «Найліпший день» — набагато легші треки. Чи ви з гуртом якось аналізуєте ці зміни? 

Наразі я такий собі каталізатор до того, щоби створити нову пісню. Альбом «Найліпші питання собі» створювався так: я приносив демки, скелети пісень, на репетицію, і ми це з хлопцями перегравали наживо, додавали інструментів і так далі. Тобто в нас поки що не виходить така співпраця, як у справжніх гуртів, які збираються на репетиційній базі і створюють щось з нуля. 

Ці пісні, які трохи відрізняються вайбом, — «Найліпший день», «Сансет» — я створив удома взагалі без музикантів. Навіть якщо там є гітарні партії, їх записував я. Це такий DIY суто від мене.

У мене бувають перепади: коли розумію, що мене кудись несе в плані ментального здоров’я, я засідаю за Fruity Loops, щось творю. І коли бачу, що композиція повноцінна без залучення хлопців, то завершую її і запускаю в інтернет. А коли кажу: «Ей, підходьте до мене, є ідея», — тоді ми працюємо разом. Тобто є колективна робота, а є індивідуальна. 

До того ж я оформляю практично всі відео. Це третя сторона «Паліндрома». Є музикант, є гурт, а є ще чувак, який думає, що він режисер. 

До речі, до питання внутрішнього цензора. За час повномасштабного вторгнення мені стали максимально не комфортними зйомки на вулиці. Я завжди думав, що мені абсолютно байдуже до думки інших, але зараз некомфортно, коли на мене дивляться люди, які йдуть у своїх справах і в повітрі війна. Тому я намагаюся все завжди перенести в якісь кімнати, студії, хоча це дуже погано.

Але загалом кліпи — це теж моя слабкість. Я не можу встояти, коли пишеться новий сингл, — треба зняти кліп, навіть якщо це дуже погана пісня. 

В одному з інтерв’ю ти згадував, що з 24 лютого 2022 року навіть тобі «не виходить оминати війну». Чи хотів би ти вміти оминати війну у своїх текстах? 

Скажімо, я б хотів мати якусь кнопку, яка робить розподіл: коли цього забагато в моїй голові — від новин, від того, що відбувається в Харкові, на фронті, від байдужості багатьох людей, навіть знайомих, — мені би хотілося вмикати малого, який бере коробку з олівцями, розкидає по підлозі й малює небо чи сонце, навіть не знаючи, як те сонце чи небо виглядає — і, можливо, малює їх кислотними, дивними кольорами.

Хотілось би мати такого митця всередині себе — наївну дитину, яка все на світі романтизує і вміє заспівати про вічні, глибокі речі в час кризи. Але це важко, коли маєш бодай якусь емпатію.

Я помітив: усе, що несеться в моїй творчості з 2022 року, так чи інакше стосується реальності війни і я цього не можу в собі заблокувати. І, мабуть, і не хочу. Бо тоді відчуватиму провину, що абстрагуюся від війни. Коли згадуєш або бачиш фото знайомих військових, які по кілька тижнів без банального душу, без їжі, — бажання абстракції одразу розчиняється. І думаєш: окей, якщо я все ще не воюю, то використовую ресурс, який у мене є. 

Якщо я не буду говорити про війну, то не зможу зібрати допомогу серед своєї аудиторії. Наприклад, у наших концертах є певна драматургія: до середини ми йдемо так, наче це просто рок-концерт, де ми всі відриваємося, співаємо якусь «Кафе “Надія”» і всім добре. Але потім підходимо до того, що ми тут не просто так зібралися, у нас в країні війна. Пісні я складаю так, аби ми в кінці добивали людей: нагнітаємо трохи, щоб не розслаблялися, і підводимо їх до аукціону — це найважливіше. А потім у кінці даємо викричати все, вислемитися, поштовхатися добряче й покричати під пісню «Спи» чи «Все не так погано». Це пісні, які кажуть, що треба вийти з цього залу й почати щось робити. Тому я маю нагоду впливати на якусь кількість людей і використовую її. 

Я не навмисно пишу про сьогодення, це просто рефлексія на життя. 

Якось своїм улюбленим українським текстом ти назвав «Феномен доби» Стуса — про те, як Тичина «скотився» в кон’юнктуру, що ти часто протиставляєш справжності, щирості, за які вболіваєш. Коли ти вперше натрапив на цей текст? 

Я навчався на режисурі в львівській філії Університету культури і мистецтв, іноді його називають просто «Поплавського», — і знайомство зі Стусом, мабуть, почалось через університет. 

Викладачі просили нас назвати улюблене кіно, улюблену групу. Й багато хто називав дуже крінжові речі. І нас присоромлювали за те, що ми нічого не знаємо. Тоді я й почав читати. Бо в школі не читав, у старших класах взагалі поводився максимально деструктивно, а доти займався переважно футболом і мене не цікавило читання. Мені були цікаві Роналдінью, Зідан і всі ці персонажі. 

Я почав читати в університеті. Перша книжка — це «Намір» Любка Дереша. І звідти починається довгий шлях: розумієш, що навколо стільки всього. Якось я познайомився зі Стусом — можливо, після лекції, де розповідали про прем’єру «Тіней забутих предків». Хоча це ім’я я чув і в школі, воно мені завжди чомусь звучало дуже брутально, виникала асоціація з молотом. Тож я почав досліджувати Стуса, дивитися документалки, читати поезію. Але я її не розумів, вона була для мене дуже важкою. Тобто розумів набір слів, але не міг відчути її до кінця. І коли став старшим, знову повертався до пошуку інформації про Стуса. Найбільше мене вразив депресивний трисерійний фільм «Просвітної дороги свічка чорна». І там згадували про цю книжку, яку свого часу переклали як «Феномен суток», саме на цю роботу відреагували спецслужби. 

Якщо проводити аналогію, то в нас бракує такого критика, як Стус, у музичному середовищі, який може розібрати, наче рентгенівським знімком, тебе зсередини як творця й проаналізувати те, що в тебе в голові, чого ти боявся все життя і з чим зіткнувся. 

Я не міг дістати цю книжку, роздрукував її десь на форматі А4 і пробував читати. У певний момент мені ставало нудно, і я її відкладав, а з часом знову повертався і наче висилював цей текст. Але моментами, чесно кажучи, мені було так важко, що доводилося перечитувати по кілька сторінок — таке буває, коли відволікаєшся при читанні на свої думки. Це означає, що ти не готовий або твій психоемоційний стан не налаштований до читання. Зараз у мене подібне — відносно недавно відкрив для себе Кебуладзе, і коли вперше читав «Чарунки долі», то мені пригадався досвід з Стусом.

Як ти сам ставишся до постаті Тичини?

Тичина — прекрасний поет. Він, можна сказати, здійснив революцію в поезії. «Сонячні кларнети», історія з будинком «Слово» — тусівка з усіма найкращими. У той час хтось витримав, хтось — ні. 

Знаєш, я дуже часто у снах жахів уявляв, що Росія може опинитися у Львові — і що тоді буде з такими, як я, — людьми, які говорили про війну в піснях, фільмах? І я можу зрозуміти, що міг відчувати Тичина, коли прогинався і став придворним блазнем. 

Це все відбувається на рівні цінностей і на рівні відчуттів. Можливо, під впливом страху ти прогинаєшся. Можливо, щось у певний момент стає для тебе менш цінним — наприклад, твоя ідентичність, приналежність до народу, і ти це відпускаєш, бо вибираєш для себе бути живим і домовляєшся зі своєю совістю. Можливо, Тичина відчував страшні муки. 

Але як поет він чи не найталановитіший. І це показує навіть творчість гурту «Пиріг і Батіг», яка перевідкриває його геніальність. Можливо, це й харизма Мар’яна Пирога (творця і соліста гурту — ред.) так спрацьовує в симбіозі з поезією Тичини.

Як тобі відчувається зв’язок поетів 1960-х — 1970-х років і «наших 20-х»? Наскільки він тісний для тебе?

В принципі, 20-ті — це інші виклики в мистецтві. Це наче застати час, коли придумують воду чи їжу (не хочу казати «велосипед», бо це банально). А 1960-ті — це вже модерна Україна. Це дуже різне мистецтво в концептуальному плані, і мені його важко порівнювати. Але цих митців об’єднує приреченість бути винятковими. Хоча насправді винятковість — це ситуація, в якій вони перебували: жити в страху, нікому не довіряти. Вони показували, що насправді життя інакше, й намагалися пробудити довкола себе людей. І були поєднані любов’ю до України, розумінням, звідки вони і що є цінним. 

І чесність. У принципі, я досі вірю в чесність, навіть у наш час — коли навколо тікток, стан війни й різноманітне ІПСО (я навіть не підозрював колись, що ця річ настільки поширена) і нашими розумами керують… масони! (сміється).

Ти казав, що в школі займався футболом. Чи відгукується тобі пісня «Кургана й Агрегата» «Футбол 2000»? 

Мабуть, я її не чув. 

Це, власне, така ностальгія за футболом 2000-х років, тим, як ти дивишся з батьком телевізор, а там Зідан забиває голи. Чи є в тебе ностальгія за цією епохою?

До речі, я ніколи з батьком не дивився футбол. Мій батько завжди любив бокс, і в нас не було взаємин у перегляді спорту. Я навіть не знаю, як полюбив футбол. Це, мабуть, теж якийсь випадок. Усе, що відбувається в моєму житті так надовго, — це результат випадку. 

Коли почалась повномасштабна війна, я не міг нічого споживати: ні музики, ні будь-якого іншого контенту, окрім «Містера Біна». І мене це заспокоювало. Зараз у мене теж досить розхитаний стан, і останнім часом я дивлюся, як Роналдінью в 2004 році грає в «Барселоні» в Лізі Чемпіонів проти умовного «Манчестер Юнайтед». Є такі десятихвилинні відео, де зібрані найкращі моменти: фінти, голи. Я це переглядаю і поринаю в той дивний час, де я з м’ячем під пахвою, весь спітнілий п’ю маленьку водичку «Олімпія», відкриваю її — а там трубочка вилізає прямо в око. Цей безтурботний час заманює. Головне — не залишитися там і не забутися. Але особисто мені це потрібно для перезавантаження. Ця естетика футболу нульових є в мені, бо я тоді виростав (як і з музикою тих часів), усе це мені дуже знайоме і приємне. 

Нещодавно я дивився документальний фільм про Мундіаль, коли Україна вперше потрапила на чемпіонат світу в 2006 році в Німеччині. Я бачив цей чемпіонат малим, не пропускав жодної гри, завжди поспішав додому, й ми з бабцею вмикали телевізор. Хоча їй було абсолютно не цікаво, але вона дивилася зі мною. Я переглядав цей фільм, і мене промурашувало. Згадував себе в першій фірмовій футбольній формі, яку знайшов на секонді.

Це щось із розряду того, коли ми дивимося свої фотографії з моря з нульових років, гріємся якимись спогадами — те, що наповнює існування, особливо у важкий час.

В одному з інтерв’ю ти казав, що уявляєш Україну як маршрутку, де ти сидиш на задньому сидінні, споглядаєш і це тебе наштовхує на творчість. Власне, як ти твориш? Що тебе спонукає?

Я вчора дочитав книжку, яка в мене дуже довго лежала і яка мене мучила, — «Творчий акт: спосіб буття» Ріка Рубіна. Вона написана у філософсько-буддійському стилі — про мистецтво, творців, прийоми, лайфгаки, але загалом ніби віддалено. І там була ця річ: чому ми ставимо питання про те, чому ми цим займаємося. Я реально не знаю, чому і як я це роблю. 

Просто знаю: якщо в мене це забрати, то я буду 12-річним Степаном із дуже низькою самооцінкою, вразливий до всього навколишнього. Людиною, яка, коли її штовхнуть, просто нічого не відповість, але прийде додому й розплачеться — такий оголений нерв. 

І музика мені допомогла. 

Хоча я досить худа людина, але обростаю якоюсь масою, і це ніби захист, щит. Я просто не можу думати про те, чому ношу цей захист. Мені здається, те, що я роблю, мене захищає. До того ж це цікаво. Навіть цієї розмови не було б, якби я не займався музикою. А я, мабуть, соціофобний певною мірою. Не знаю, звідки воно пішло, — мабуть, від культури, яку я споживав підлітком, і мені здавалося, що це модно. Але загалом я досить неохоча до спілкування, закрита людина. Тому радий, що музика з’явилась і впорядковує моє життя, робить його насиченим, наповненим, спонукає жити. Мабуть, це просто спосіб існування, якісь банальні категорії.

Тут мені пригадався документальний фільм «A Headbanger’s Journey», що був популярний у нульових, — робота антрополога, який розповідав про різні жанри хеві-металу. Там багато фанів говорили, що музика їх захищає від злого світу. Цікаво, що в тебе це перегукується.

Я теж дивився цей фільм. Якщо відсторонитися від того, що я є виконавцем, якщо взяти мене як споживача музики, я абсолютно погоджуюсь із цими людьми. Мені здається, якби не музика, то в мене би зникло десь 80% тем для спілкування. Можливо, були б інші, але я виходжу з того, що є. Мінімізувалися б контакти з людьми, можливо, навіть із хорошими товаришами. Тобто це формує життя, і відповісти математично на питання, чому я це роблю, не вдасться.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки