По-перше, треба не виділятися. Бути схожим на всіх інших. Не вбиратися виклично, в неділю ходити до церкви, до мами звертатися на Ви. По-друге, краще ні з ким не сваритися, особливо з представниками влади. Навпаки: найбажаніше — у цю ж владу пропхатися; але не на вершину, бо там складно і небезпечно, треба зайняти скромне і хлібне місце десь посередині кар’єрної драбини. Третя порада простіша: до всього нового й інакшого ставитися з підозрою й недовірою. Краще добре засвоєне старе, наше, традиційне. Як з діда-прадіда. Тоді й можна нормально жити в маленькому місті.
Якщо, звісно, народитися в правильному місті. Кожному з трьох, про яких думаю зараз — Шмуелю Йосефу Аґнону, Бейлі Бартоку, Бруно Шульцу — випало народитися й виростати на периферії, пограниччі, на розмитій ліній географії, культури й національності. Там, де немає жодної певності, де замість ґрунту — сипучий пісок, де повітря — не лише твоє. У таких умовах можуть вирости прекрасні, екзотичні квіти, якими й була згадана трійця, але ще більше таких квіток не виросли, вбиті міщанським осудом малого міста, вітром зневаги і заздрощів, низьким одвірком перспектив і можливостей. У столиці, поближче до центру — легше, там все до твоїх послуг. А в маленькому містечку на краю світу — всі проти тебе, але якщо вже тобі вдалося, то це справжнє чудо. Краще бути першим у провінції, ніж другим у Римі, древні таки мали рацію.
Розпочну не за алфавітом, з Бартока. Ми з ним сусіди по дитинству. Бо виросли у Виноградові (для мене) чи Нодьсевлюші (угорська назва часів Бартока). Розминулися всього на якусь сотню років, але байдуже, у світі бували й більші трагедії. Бо я його відчуваю — там, «попід Чорною горою, де Тиса хвилями шумить. Де з виноградною лозою рідне місто гомонить». А Бейла, безсоромний і нахабний, як усі мадяри, нагадує мені про себе за кожної, навіть найгіршої, нагоди. Він як сумління, яке починає щеміти в найнесподіваніших місцях.
Ті, що вже чули музику Бартока, розуміють, чому його зараховують до трійки найвизначніших композиторів ХХ століття і одного з найбільших реформаторів музики усіх часів. Розкрученіші і попсовіші Стравінський і Сметана нервово курять збоку, коли Бейла комбінує різноманітні й часто непоєднувані мотиви. Модернізм як він є. Секрет Бартока полягав у глибокому дослідженні фольклорних джерел, у відчищуванні намулу, у вилущуванні кістяка, скелета мелодії, праісторичної основи музики. Українські, румунські, угорські мелодії він поєднував з африканськими чи індіанськими. Знав, що там, на споді, музика має одне лице. Це знання подарувало йому світову славу.
Складається враження, що наші міста досі не належать нам, ми не вміємо пишатися минулим, сконцентровані виключно на поразках і власному часто обмеженому локал-патріотизмі
Проживши у Виноградові п’ятнадцять років, я так і не знаю в якому саме будинку жив Бейла Барток, в яку церкву ходив разом із мамою, який саме парк був його улюбленим, дивлячись на які краєвиди він писав музику, в яку дівчину зі школи вперше закохався, в ім’я якої красуні ночами звучали для нього фортепіанні мелодії? Райцентр із великим минулим спромігся назвати музичну школу в честь композитора, маленьку (що симптоматично) тупикову вулицю, на подвір’ї угорської школи встановити бюст Бартока розміром в невеликий гарбуз чи велике яблуко.
Здається, ми зовсім не навчилися давати собі раду з пам’яттю і довколишнім простором. Складається враження, що наші міста досі не належать нам, ми не вміємо пишатися минулим, сконцентровані виключно на поразках і власному часто обмеженому локал-патріотизмі. Центральна вулиця Виноградова носить ім’я Миру (того, що совєтський), на центральній площі — пам’ятники солдатській матері і янголу-хранителю. Ви не знайдете багатомовного сайту, присвяченого життю Бартока у Виноградові, у ятках і магазинах не купите поштових листівок з його фотографіями чи дисків із музикою, жоден гід не проведе вас жодним туристичним маршрутом «Слідами Бейли Бартока».
Трохи інша — краща — ситуація з Бруно Шульцом, в Україні знанішим і популярнішим. Його твори тлумачать різні перекладачі, в тому числі найкращі (Юрій Андрухович), на його честь у Дрогобичі влаштовують щорічний великий міжнародний фестиваль і наукову конференцію, навіть сувенірна продукція з зображеннями Шульца продається у місцевих підприємців, у Дрогобицькому університеті є музей письменника. Шульц був польськомовним євреєм, що жив на кресах — пограниччі, культурне розмаїття якого в ті часи робило його радше небезпечним, ніж цікавим. Прикордоння культур для письменника закінчилося кулею на дрогобицькій вулиці.
Але минули роки — і текстами Бруно Шульца почали цікавитися і поляки, і українці, і євреї; можливо, не цілі народи, держави, але передусім читачі. З цієї читацької любові й виріс фестиваль, який сьогодні очолює Віра Меньок, і який ось уже стільки років збирає в занедбаному Дрогобичі іменитих гостей з різних країн. Збирає часто всупереч бажанню міської влади й навіть місцевої громади, окремі, націоналістично налаштовані представники якої і чути не хочуть про того «чи то поляка, чи то жида». Але фестиваль відбувається — завдяки волі й любові кількох пасіонарних людей.
Те ж саме — життя, рух — і в Бучачі, який я відвідав в рамках резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти». Так само тут все тримається на кількох людях, які здатні не лише гори перевернути, а й зробити, здавалось би, неможливе — розворушити і зацікавити не лише сам Бучач, а і всю Україну згадкою про Аґнона і його творчість. Хоча як вихідець із малого міста, знаю: часом легше розворушити цілу країну, ніж летаргічний сон рідної провінції. Тому успіх громадської організації «Бучач-Арт» на чолі з Віктором Гребеньовським та «Літературного центру імені Аґнона», який курує Мар’яна Максим’як — в дечому навіть більший за успіх самого Аґнона. Адже в свій час Шмуель Йосеф Аґнон у Бучачі був куди менш знаним, ніж зараз. І причиною цьому не Нобелівська премія, про яку мало хто дізнався, і яку потім швидко всі забули, відправляючи письменника в рубрику «Видатні уродженці нашого краю» й не читаючи його текстів. Причиною цьому — бажання щось змінювати, робити, організовувати, будити, хапаючись за кожну можливість, кожну рятівну соломинку — а вже особливо не упускаючи такої розкішної нагоди, якою є 50-та річниця врученню Аґнону Нобеля.
Банальним, але правдивим є твердження, що більшість талантів народжуються у провінції. Банальним, але правдивим є твердження, що пізніший світовий успіх цих талантів — справжнє чудо. Знову ж таки, банальним, але правдивим є твердження, що малі батьківщини геніїв дуже складно їх потім сприймають — масштаби не сходяться. Але за лаштунками цієї великої драми — генія і його рідного міста — я б хотів змістити фокус трохи вбік. На людей, без які ці генії ніколи не відбулися б. На вчительку музики, дратівливу, але чуйну старшу пані, яка навчила Бартока грати на фортепіано. Директора школи, який взяв дивакуватого Бруно Шульца на роботу вчителем трудового навчання (!), але таким чином дав змогу митцеві заробляти на життя. Настоятеля Бейт-Мідрашу, який схвально відгукнувся на перші проби пера Аґнона, тим самим не вбивши талант у зародку. На людей, які жертвують власним часом, матеріальними ресурсами й нервами, щоб організувати концертик, встановлення меморіальної дошки, літературний вечір чи фестиваль. Завдяки ним це все відбувається, рухається, живе.
Часто так виходить, що ми пам’ятаємо генія, цікавимося й приїздимо в його місто, ходимо вулицями, абсолютно занурені в минуле, у вже втрачену епоху, зовсім не помічаючи людей, які ходять навколо
І часто так виходить, що ми пам’ятаємо генія, цікавимося й приїздимо в його місто, ходимо вулицями, абсолютно занурені в минуле, у вже втрачену епоху, зовсім не помічаючи людей, які ходять навколо. Анонімів, які й є містом. Анонімів, які, можливо, у цей момент підтримують нині ще малесеньких талантів, імена яких завтра гримітимуть на весь світ. Анонімів, які й є геніями. Чому б не придивитися д них, чому б не почитати цю найзагадковішу книгу — людей?
Текст написано в межах резиденції «Аґнон: 50 кроків, щоб зрозуміти», що підтримана Goethe-Institut у рамках програми «Культурно-освітня академія».
Фото — Христина Стринадюк
