Аїда Черкез понад три роки висвітлювала боснійську війну для Associated Press, живучи в обложеному місті майже без води, електрики та зв’язку зі світом. Аїда не знала, чи читає світ її репортажі, але вірила, що розповідати про злочини означає не дати світові удати, що він про них не знав. І тому продовжувала це робити.
У цьому інтерв’ю ми говоримо про те, як розпізнати наближення війни і навіщо й далі писати про злочини, коли світ здається глухим до страждань.
§§§
Цю розмову ми записали на на LMF 2025 — одній із найбільших медійних конференцій у Центральній та Східній Європі.
§§§
Розкажіть про те, як наближалася Боснійська війна, — чи відчували ви, що вона насувається? Чи готувалися до неї?
Коли російські війська перетнули український кордон, був четвер. За два дні до цього у нас були редакційні зустрічі, і я говорила колегам, що росіяни вторгнуться. Що вони збираються зайти в Україну. А мені відповідали: «Ні-ні, вони не наважаться. Ми ж у ХХІ столітті». Я зрозуміла, що в 1992 році я думала так само. У це було годі повірити. Але що ж вони робили на кордоні? Вони казали: «Військові навчання». На кордоні?
Жоден із моїх колег не хотів цього приймати: «Ні, ні, ні. Цього не може бути». Це той досвід, який ти отримуєш, коли проходиш через подібну ситуацію, — ти розпізнаєш ці рухи.
Я навіть не сердилась на своїх колег. Я не думала, що вони дурні, бо знаю, як я міркувала, коли довкола Сараєва розгорнули важку артилерію та націлили її на місто. Армія казала нам: «Це військові навчання. Вони тренуються, щоб у разі війни захистити місто». Тобто тренуються зі зброєю, направленою на місто? Але тоді в це було так важко повірити.
Це було так само неймовірно, як якби ви сказали американцям рік тому, що Трамп знову переможе і робитиме те, що робить.
Люди завжди думають, що такі речі можуть трапитися з кимось іншим, але точно не з ними. Я називаю це синдромом курця.
Кожен курець у світі знає, що куріння, ймовірно, спричинить рак легенів — не обов’язково, але ви кандидат. Проте люди курять, бо думають: «Так, це правда, але це станеться з кимось іншим, не зі мною».
Тож у 1992 році я була однією з тих, хто, навіть чуючи стрілянину, не вірив, що це справді відбувається з нами. Знадобилися місяці, щоб усвідомити, що це дійсно відбувається і що це не просто якийсь поодинокий випадок. Тоді ти думаєш: «Гаразд, але це щось, із чим хтось зараз розбереться і воно закінчиться за кілька днів». І так тривало місяці. Тепер я розумію, як це було тупо. Це ж було написано на cтіні.
Треба бути або абсолютно недалеким, або відмовлятися бачити реальність, думаючи, що війни не буде. І навіть тоді ти паралізований — наприклад, тобі, може, слід купити якісь консерви, втім, ти цього не робиш, бо відчуття «цього-не-може-бути» не дозволяє цього зробити. Я бачила, що багато українців відчували те саме. За два дні до повномасштабного вторгнення я радила своїм колегам, що купувати: наприклад, свічки і все решту, що я знала з часів облоги Сараєва. Думаю, вони все ще мені не вірили, і я навіть не сердилася на них через це, бо колись була однією з них.
Що, якби я знала? Якби була свідома того, що станеться? Чи мала б я силу прийняти реальність? Я би принаймні евакуювала своє немовля. Я цього не зробила — я евакуювала його через сім місяців після початку війни. Отже, я повністю розумію це заперечення реальності.
Чи відчували ви моменти відчаю упродовж років війни? Коли війна триває так довго, що, здається, не видно кінця-краю.
Був один конкретний випадок, який добре передає картину такої кризи. Це сталося через два роки після початку війни, у 1994-му. Це була 80-та річниця вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда, з якого почалася Перша світова війна. Ми хотіли зробити репортаж, який би розповідав: «80 років тому тут почалася Перша світова війна, потім була Друга світова, а тепер у Сараєво триває третя війна».
Для цього репортажу я знайшла свідка — дуже старого чоловіка за 90, який був свідком убивства Франца Фердинанда. Я пішла поговорити з ним. Він був лежачим і вже мав поганий слух. Мені доводилося кричати йому свої запитання, а потім він кричав мені свої відповіді. Так тривало два дні поспіль.
Упродовж цих двох днів ми зблизились, бо проводили весь день разом і він розповідав мені про своє життя. Я зрозуміла, що він знав усе про всі попередні війни, але не знав, що відбувається зараз. А я знала лише цю війну, але про війни, через які він пройшов, знала лише зі шкільних підручників. Отже, ми двоє разом знали все.
Я також зрозуміла, що ця людина, яка лежала у ліжку, народилася в цьому будинку, де я брала у нього інтерв’ю. Він пізніше, мабуть, і помер у тому ліжку.
Він ніколи не виїжджав та не жив в іншому місці. Втім, він устиг пожити у п’ятьох різних країнах — це та бурхлива історія Сараєва та Балкан, свідком якої він був.
Наприкінці другого дня він почав ставити мені питання: «Чому ти це робиш? У тебе хтось є? Ти одружена?». Я розповіла йому, що я розлучена і що в мене маленька дитина. Мій трирічний син перебуває в Німеччині як біженець із моєю мамою, а я тут висвітлюю цю війну. Я сказала йому, що думаю приєднатися до них, бо на початку всього цього мені здавалося, що якщо люди ззовні дізнаються, що тут діється, вони щось зроблять і зупинять це. Мені знадобилося два роки, аби зрозуміти, що ті люди знають.
Тоді я думала, що їм байдуже. Але тепер я знаю, що їм не було байдуже, — вони просто не знали, що робити. Наприклад, мені не байдуже, що відбувається в Україні. Але я не знаю, що робити. Саме ця безпорадність убиває нас, спостерігачів, більше, ніж те, що ми бачимо. Ти сидиш і дивишся, як усе розгортається на екрані, і не можеш нічого зробити як індивід — немає механізму. Я можу відправити гуманітарну допомогу, але що це дасть? Зробить так, щоб ти не помер голодним? Саме ця безпорадність зневірює людей. Хтось вирішить перемкнути канал, але не через те, що йому нецікаво, а тому, що не може витримати цього спостереження за несправедливістю і злочинами, що розгортаються перед його очима, і неможливістю щось із цим вдіяти.
Отже, я сказала цьому старому панові, що усвідомила: своїми репортажами я нічого не змінюю. Я думала доти, що журналістика щось змінить. Але зрозуміла, що кричу в глухі вуха і не хочу більше цього робити. Я піду, ніколи не повернуся, буду біженкою до кінця свого життя і просто буду виховувати свою дитину.
Він слухав моє нарікання, а потім подивився на мене і сказав: «Я розумію, але дивіться. Після Другої світової війни я розмовляв з деякими людьми і запитував їх: “Як ви почувалися і що робили тієї ночі, коли забирали ваших сусідів-євреїв, яких ви більше ніколи не бачили?”. І в усіх була одна й та ж відповідь: “Я не знав”. Люди не знали, куди забирають цих людей і чи повернуться вони вранці — може, вони поїхали кудись до родичів. Вони не знали про концтабори».
Він сказав, що в усіх була та сама відповідь. І додав: «Можливо, вони не знали, бо ніхто не повідомляв про це. Ми дізналися про концтабори, коли американці та росіяни зайшли і виявили їх. Ось коли ми зрозуміли, куди забрали всіх цих людей. Отже, ми нічого не робили, бо не знали».
І ще сказав: «Я думаю, ти повинна продовжувати свою роботу, бо одного дня, коли все це закінчиться, ніхто не зможе сказати: “Я не знав”. Ти перетвориш те, що раніше було ідеальним виправданням бездіяльності, на вибір. Так, ти знав, ти просто не хотів нічого робити або не був здатний щось зробити. Але не кажи мені, що ти не знав».
І тепер це «я не знав» я перетворюю на брехню. Тоді я подумала, що, можливо, я маю знизити планку, бо я почала працювати журналісткою, думаючи, що зупиню війну.
Я знизила планку і зрозуміла, що тепер моя робота — це викидати з рівняння брехню. Я збиралася показати все, що діялося, щоб ніхто ніколи не зміг сказати «Я не знав».
Цього було достатньо для моєї мотивації, і я залишилася. Це був мій найбільший момент кризи, і цей чоловік — залізничник, а не філософ — допоміг мені зрозуміти, наскільки важлива журналістика, можливо, не для моменту, в якому ти живеш, але для людства в цілому.
Як виглядали осередки нормального життя в обложеному Сараєві?
Прагнення до нормальності зберігає твій глузд. На відміну від України, у нас не було води та електрики протягом трьох років. Вода з’являлася і зникала, але більшість часу в нас нічого цього не було. Інтернету не існувало. Тож ти сліпий — ти не маєш уявлення: можливо, решти світу вже не існує, але ти просто про це ще не знаєш.
Ти намагаєшся імітувати нормальність, аби зберегти свій розум, — це свого роду розумова гігієна. Наприклад, жінки, які ніколи не користувалися макіяжем, почали ним користуватися, бо це елемент нормальності. Навіщо наносити макіяж посеред війни? У тебе навіть немає що одягнути, і ти кудись пробираєшся, щоб дістати дров. Це не нагода для макіяжу. Але вони наносили макіяж, бо це давало їм ілюзію якоїсь нормальності.
Важливим фактором у підтримці колективного здорового глузду були театри.
Люди, які ніколи не ходили до театру, під час війни почали ходити, бо ти сидиш там і протягом двох годин удаєш, нібито все гаразд.
Ти розумієш, що з культурою ти дистанціюєшся від тварин, які на тебе нападають. Ти доводиш, що ми не зведені лише до їжі й пиття, як тварини, — так, ти шукаєш їжу весь день, але ми також люди.
Люди сиділи в підвалі і читали книжки вголос, і всі слухали. Можливо, для декого це були перші книжки, які вони коли-небудь читали. Або слухали класичну музику — наприклад, у багатоповерховому будинку поруч зі мною було двоє вчителів фортепіано, які проводили концерти для сусідів, і люди, які навіть не любили класичну музику, ходили туди, бо це була ознака нормальності.
Імітація нормального життя — це механізм для підтримки розумової гігієни. Ти доводиш собі, що ти все ще людина. І тим, що дозволило місту залишатися настільки здоровим, наскільки це можливо, була культура. Культура не померла. Мій друг організував Сараєвський кінофестиваль, який існує і сьогодні, — він народився під час війни. Іноземний журналіст запитав його: «Навіщо кінофестиваль посеред війни?», а він відповів: «Навіщо війна посеред нашого кінофестивалю?» Для мене, філософськи, це було дуже гарне питання: що важливіше?
Тож я розумію імітацію нормальності, бо це частина твого захисту від божевілля.
Ви писали в основному для зовнішньої аудиторії, працюючи на Associated Press. У книзі «Спостереження за болем інших» Сьюзен Зонтаґ зазначає, що в наші часи лише найкривавіші історії привертають увагу людей, а коли кров стає чимсь буденним, тоді навіть це не працює. Чи відчували ви в якийсь момент, що ваша аудиторія стала байдужою до страждань, про які ви писали?
Мені пощастило, що я працювала до інтернету, тому не знала, чи читають люди мої історії, чи ні. Я уявляла, що вони це роблять. Не було даних, які б показували мені, чи дійсно вони це робили. Тож ти просто не ставиш собі таких питань — і це навіть краще. Якщо ти пишеш про звірства, а потім бачиш, що ніхто не купив цього випуску і ніхто цього не читає, це, мабуть, жахливо. Але, на щастя, цього не існувало в мій час. Я думала, що ми тримаємося на перших шпальтах, — так, власне, і було. Це була перша війна в Європі після Другої світової війни і це все ще було шоком.
Втім, якою була альтернатива? Не повідомляти про звірства? Навіть якщо ти розчарований через брак уваги чи брак дій після свого репортажу, то просто думаєш: а яка альтернатива? Взагалі цього не висвітлювати? Тоді ти приєднуєшся до публіки, яка нічого не робить. Ти навіть не пишеш про це і таким чином даруєш їм це виправдання: «Ми не знали».Тож просто працюй далі. Одного дня хтось підведе під цим риску — принаймні суди. У мій час не було судів. Суд ООН щодо воєнних злочинів був створений під час Боснійської війни. У нас не було ілюзії про суд — я навіть не уявляла, що хтось може там опинитися. Але зараз принаймні суди візьмуть це до уваги. Ти записала це. Це зафіксовано. У тебе є всі докази.
Важливо ніколи не брехати. Тобі не потрібно брехати, бо реальність і так досить жахлива, не треба нічого додавати до неї. Вона настільки погана, що деякі люди навіть не повірять, що це дійсно відбувається. Отже, просто продовжуй свою роботу і не впадай у відчай.
Як спостереження за болем інших може мобілізувати людей та уряди посісти проактивну позицію для підтримки та солідарності?
Завжди запитуйте себе: що ви робили, коли дивилися новини про війну в Перській затоці по телевізору? Що ви робили, коли дивилися на Арабську весну? Що ви робили, коли дивилися на В’єтнам? Що ви могли зробити?
Ось як зовнішня аудиторія почувається більшість часу. Якщо люди чесні із собою, то скажуть: «Я перемкнув канал». Не тому, що їх не турбувало те, що вони бачили, — воно їх турбувало. Саме тому вони перемкнули. Це тому, що вони почувалися безпорадними. Відчували, що один голос нічого не значить, що немає механізму, що нічого не можна вдіяти.
Насправді ми як людські істоти повинні знайти спосіб. Є, наприклад, демонстрації — це одна річ, яку можна зробити. Люди можуть написати своїм політикам і сказати: «Я не хочу більше бачити це по телевізору. Ви збираєтеся щось із цим робити? Бо завтра це трапиться зі мною, тому що ви колективно нічого не робите з тим, що відбувається з ними».
Безпорадність можна спробувати побороти якоюсь дією. Долучитись до збору гуманітарної допомоги, якщо немає інших варіантів. Я ненавиджу цю справу — гуманітарна допомога лише продовжує чиєсь страждання. «Ось тобі бутерброд, поки вони тебе вбивають». Але це хоч щось. Це краще, ніж сидіти і нічого не робити.
Але навіть у демократіях ми все ще не знайшли ефективного механізму для індивідів, що робити, коли ми спостерігаємо за людськими стражданнями деінде. На жаль.
Повертаючись до вашої фрази про те, що ми працюємо, щоб вони не могли сказати, нібито не знали. Якщо у когось є сильні ідеологічні переконання стосовно реальності, їх навряд чи переконають наші розповіді. Ми бачили це в історії — німці не вірили, що фотографії з Освенціму справжні. Зараз спостерігаємо те саме з подіями в Україні: росіяни проводили цілу кампанію, стверджуючи, що звірства в Бучі — інсценування. Що може зробити певні зображення, відео чи репортажі настільки потужними, щоб вони пробилися крізь ідеологічні бар’єри?
Завжди будуть люди, які не хочуть вірити.
Іноді реальність така жорстока, що люди вирішують не вірити в неї, бо це надто боляче. Коли вам кажуть, що той, кого ви любите, щойно помер, то ваша перша реакція — заперечення. Ви кажете «ні», бо не хочете, щоб це була реальність.
Отже, є люди, які закриють очі і не захочуть знати. Таких більшість серед тих, хто заперечує, — вони заперечують, бо це надто жахливо.
Далі є погані люди, які заперечують із певною метою. Вони не хочуть, щоб ви розповідали світові правду. Але більшість заперечує, бо це просто надто жахливо, щоби повірити.
Ви мало що можете з цим зробити. Люди не зміняться. Ви можете пробувати дістатися до тих, які не зовсім переконані, — з ними можна працювати. Навіть не йдіть до тих, хто заперечує, бо їх ви ніколи не переконаєте. І що більше ви будете намагатися, то більше вони будуть вкопуватися у своїй думці. Вони чинитимуть опір дедалі більше, бо кожне ваше зусилля змінити їхню думку вони сприйматимуть як змову.
Тому просто залиште їх у спокої. Вони завжди будуть, і вони вам не потрібні. Намагайтеся дістатися до раціональної аудиторії, бо це єдині, хто врешті-решт щось із цим зробить. Ви ніколи не досягнете того, щоб вам повірили всі.
Як географічна та культурна віддаленість від подій впливає на наше відчуття солідарності? Чи можете ви поділитися історіями з років війни про те, як різні аудиторії реагували на ваші історії?
Це питання ідентифікації — чи можете ви ідентифікувати себе з жертвою, чи ні. Є простий тест для цього: напишіть коротку новину про жінку, яку зґвалтували солдати, але розмістіть цю історію в Африці, в Конго, і нехай ім’я жінки буде щось на кшталт Натутуга, яку зґвалтували солдати Джанджавід, що проходили повз. Потім візьміть цю історію і просто змініть імена на Олена чи інші типові для України або ваших країн-сусідок імена — і подивіться, як це резонує з вами.
Вам важко ідентифікувати себе з кимось, чиє ім’я незнайоме. Якщо жертву звуть так, як вам знайомо, вам більше болітиме те, що з нею сталося.
У цьому є багато географії. Людей чомусь більше хвилює те, що відбувається з тими, хто перебуває в радіусі близько 1000–2000 кілометрів довкола них. Поставте точку біля Києва, а потім обведіть коло на 1000 кілометрів — це те, що турбує людей. Це ті люди, з якими вони можуть себе ідентифікувати. За межами цього — якийсь інший світ.
Ви можете спостерігати це на прикладі американців. Візьміть Айдахо і зробіть велике коло навколо Айдахо на приблизно 1000 кілометрів, і більш-менш усе, що ви матимете там культурно, — це Айдахо. Отож, звісно, люди із Середнього Заходу не можуть ідентифікувати себе у світі з кимось, крім себе. Але це не суто їхня особливість — так відбувається з кожним. Просто Європа дуже маленька. Якщо ви поставите палець на Відень і обведете це коло, то вийде так, що є багато країн, культур та мов, до яких вам справді є діло.
Але все, що за межами цього, — це деінде. Імена — дивні. Культура — інша. Можливо, там так прийнято — «Вони вбивають жінок у Саудівській Аравії за нізащо, можливо, це їхня культура». Ви не відчуваєте такого ж смутку за цими жертвами, як за людьми, які навколо вас географічно. На жаль, це факт.
Ми навіть не знаємо, що відбувається в Азії. Ми не маємо уявлення. Тибет — щось смутно чули про це, але чи відчуваємо ми емоції щодо нього? Рідко. Це люди з незнайомими іменами та іншим розрізом очей, і ми навряд чи зможемо ідентифікувати себе з ними.
Поговорімо про пам’ять про Боснійську війну та етнічні чистки у вашій країні. Яке місце ця пам’ять зараз займає в колективній культурі чи публічному просторі?
Вона дуже присутня, бо Боснійська війна закінчилася без переможця, тому всі думають, що вони переможці, і саме тому в нас усе ще є ці політичні проблеми. Але були кроки, щоб розібратися з цим минулим, і найважливіший — це Гаазький трибунал. Гадаю, саме завдяки цьому трибуналу не було випадків помсти після війни.
Бо помста — це не «ти вбив мою сім’ю, тепер я вб’ю твою». Помста тепер — «я піду до Гааги». Це погроза — «я пройду весь шлях до Гааги». І Гаага для однієї сторони — погане слово і жах, а для іншої сторони — надія. Тому це дуже важливо — щоб суд займався цим і щоб суд та правоохоронні органи мали монополію на насильство. Якщо у вас немає цього, то люди візьмуть справу у свої руки і зроблять це в обхід судів — і буде хаос.
Інша річ, яка, на щастя, сталася з нами, — це Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти (ICMP). Вона з’явилася в Боснії і нині стала міжнародним органом, який шукає зниклих безвісти. Саме у Боснії вона розробила технологію для ідентифікації людей через ДНК у масовому масштабі. До Боснії це було неможливо. По всьому світу були масові поховання з тисячами людей у них. Як можна було їх ідентифікувати? Тепер це можливо, і це пішло з Боснії. Тепер це застосовують всюди і це змінює правила гри.
Зазвичай у конфліктах ворожі сторони використовують історію, щоб виправдати свої злочини сьогодні: «Ви зробили це з нами під час Другої світової війни. Ви вбили один мільйон наших». Можливо — ми не знаємо. Можливо, так, а можливо, ні. Ми можемо сперечатися про цифри, бо ніхто не встановив, скільки точно людей було вбито.
Тепер у вас є ICMP. Вони встановлять поіменно, що в цій або іншій різанині було вбито 1384 людини. Ось їхні тіла, ідентифіковані через аналіз ДНК. Важко сперечатися з цим. Коли ця цифра встановлена, нею більше не можна маніпулювати. «Ви вбили мільйон наших» — «Ні, ми вбили десять ваших». І все, це вже не можна використовувати як аргумент у майбутніх конфліктах, щоб виправдати ті звірства, до яких ви плануєте вдатися.
Я думаю, що ICMP та ДНК-ідентифікація жертв є одним з найважливіших кроків вперед у науці миру.
Чи відчуваєте ви, що люди все ще переосмислюють цю травму в сучасних культурних процесах?
Наміри щодо переосмислення є, але молодь більше цим не переймається. Вони хочуть жити своїм життям. Вони не хочуть, щоб їх турбувало минуле, і навіть слухати про це не бажають. Вони кажуть: «Не отруюй мене своєю проблемою. Я маю власні».
Це і добре, і погано, бо ти маєш учитися на своїй історії. Але якщо історія настільки потворна, що молодь не хоче навіть слухати про це, то вона може повторитися, бо ви не зуміли взяти певну історичну подію і перетворити її собі на урок. Коли уроки не вивчені, помилки повторюються.
Тож ви маєте шукати баланс, щоб зробити молодь обізнаною про історичні події, але не обтяжувати їх надто сильно, бо вони просто дистанціюються: «Ти псуєш мою молодість цим лайном. Я повернуся до тіктоку і музики». Отож, ви маєте бути дуже обережними в тому, як комунікуєте це з наступним поколінням.
Чим для вас є справедливість після Боснійської війни?
Справедливість для мене залежить від очікувань. Якщо ви втратили дитину, справедливістю було б, якби ви могли повернути свою дитину. Це неможливо, хоч це й була б справедливість. Але ви можете пробувати досягнути її настільки, наскільки це можливо, і побачити, наприклад, як злочинець потрапляє до в’язниці.
Для мене це більша справедливість, ніж піти і вбити цього злочинця. Вбити — це легке рішення. Він навіть не відчуватиме цього — хіба що протягом п’яти хвилин. Цього для мене не досить.
Він має сидіти у в’язниці і думати про те, що він зробив, усе своє життя. Вбивство — це не справедливість.
Я не хочу, щоб він відбувся лише цими трьома секундами перед тим, як я вистрілю в нього. Та я і не змогла б нікого застрелити, тому я не можу звершити справедливість.
Справедливість для мене — це належна міжнародна судова процедура. Щоб не можна було сказати: «Переможець відправив переможеного до в’язниці». Ні, це має бути Міжнародний кримінальний суд чи Міжнародний суд справедливості, де сидять представники усього людства цієї планети, дивляться на справу й вирішують: «Ти був неправий. Ти заподіяв йому це. Ми як людство відправляємо тебе до в’язниці за те, що ти зробив тій людині». Це важить набагато більше, ніж національний суд, і для мене це максимальна справедливість.
Також, якщо можливо, потрібно виправити спадщину злочину. Недостатньо просто відправити винуватця до в’язниці — якщо він окупував якесь місце, він має його повернути. Якщо він украв у тебе щось, він має повернути гроші. Для мене це максимальна справедливість у сьогоднішньому світі, яку ти можеш отримати. І це вже набагато більше, ніж будь-коли в історії.
Коли варто починати розмову про пошук справедливості, про післявоєнне примирення та відновлення? Чи не божевілля говорити про це, коли війна досі триває?
Ні, це не божевілля. Ніколи не рано. Треба розуміти, що багато людей по той бік (можливо, навіть більшість) — по-перше, не знають, що відбувається. Їх ввели в оману. Напередодні війни ваш ворог через медіа підготував своє населення так, щоб вони бачили у вас лиходіїв та недолюдків. Бо тільки так, після такої медіаобробки, ти здатен мобілізувати людей, щоб вони боролися за тебе.Ніхто не прокидається вранці з думкою: «О, нападемо на Польщу». Потрібні роки підготовки, перш ніж ти дійсно нападеш, і вона обов’язково включає промивання мізків власному народу. Тож коли я дивлюся на росіян і на те, як вони реагують на все це — ті, хто підтримує війну, — вони просто повторюють те, що їм нав’язують медіа.
Коли ви згадуєте себе у ті роки війни, чи є щось, про що ви думаєте: «О, шкода, що я не зробила цього по-іншому»?
Звісно, ти завжди так думаєш. Це як коли сперечаєшся з кимось, а потім ідеш додому, прокидаєшся посеред ночі і думаєш: «Мені треба було сказати так чи так». Але ти не сказала. Легко бути генералом постфактум.
Є багато речей, які я зробила б по-іншому. Є деякі історії, яких я не написала, а тепер вважаю дуже важливими, втім, на той час якось їх пропустила. Я б хотіла бути більш освіченою у питаннях воєнних злочинів, бо були речі, які я бачила, але не розуміла, що це воєнні злочини, бо вони здавалися занадто буденними. Поза тим, я гадаю, що я досить непогано впоралася. Ні про що особливо не шкодую.
Яку одну книжку та фільм ви порекомендували б українцям, які мало або взагалі нічого не знають про Боснійську війну?
Фільм «Quo Vadis, Aida?». Є також документальний серіал BBC із шести епізодів — «Смерть Югославії». Якщо хочете зрозуміти, що насправді сталося, обов’язково подивіться його разом із фільмом «Нічия земля», який отримав «Оскар» двадцять років тому. Цього буде достатньо для початку.
