Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще. У цьому переконана команда благодійної організації Klitschko Foundation, яку 15 років тому створили українські зірки боксу — брати Віталій та Володимир Клички.
Працюючи у трьох напрямках — спорт, освіта і наука, — фонд допоміг зробити крок назустріч до мрії вже більше ніж мільйону українських школярів.
З-поміж інших проектів, вже сім років поспіль команда фонду організовує літню «Школу успіху» — 10-денну програму, де під керівництвом менторів діти з різних регіонів України вчаться працювати в команді, розробляють власні проекти та обговорюють їх з відомими бізнесменами та громадськими діячами. А після школи — втілюють ідеї у життя. Випускники школи навчаються у найкращих університетах України та світу, засновують власні стартапи, творять спільноту людей зі схожими цінностями.
Про те, якими є ці цінності, а також про критерії успішності сучасної людини та мрії юних українців, ми поговорили з директоркою Klitschko Foundation Аліною Носенко.
Для тих, із ким працює, вона сама є яскравим прикладом для наслідування — фонд Аліна очолила, коли їй було всього 23. Вже тоді за плечима мала досвід навчання за кордоном, стажування у МЗС і МОЗ України, представництві ООН в Україні та у німецькому Бундестазі. За п’ять років на посаді директорки Аліна, зізнається, сама пройшла непростий шлях становлення. «Кожен наш проект створює маленьке диво в історіях залучених до нього дітей. Але це нелегка справа, в якій трапляються злети та поразки, труднощі і здобутки», — говорить Аліна.
Цим інтерв’ю розпочинаємо серію публікацій «Fight For Your Dream!» Ми розповімо про талановитих, амбіційних та сміливих українських підлітків — про тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.
Аліно, як ви стали такою, якою є зараз?
Напевне, завдяки шляху, який пройшла, — завдяки знанням, подіям, досвіду і людям, котрих зустрічала. Моє дитинство почалося із пригод: батьки жартують, що я народилася із валізою в руках. Мій тато моряк, і мама саме їхала до нього із Санкт-Петербурга в Таллінн. Але не доїхала, бо у дорозі вирішила народитися я. (Усміхається)
У мене було дуже активне дитинство. Його сформувало три міста: Санкт-Петербург, де вчилася мама, Херсон, куди моя родина перебралася пізніше, і Гамбург, де живе з родиною близька подруга мами. На канікулах я зазвичай була або в Пітері з його театрами й оперою, або в Гамбурзі. В Херсоні я вчилася, займалася спортом, відвідувала музичну і художню школи.
Мама сповідувала принцип: діти без дитинства — діти з майбутнім. Вона намагалася зайняти увесь мій час тими чи іншими способами самовираження, але при цьому завжди давала можливість робити вибір самостійно. У мене, скажімо, не дуже вдалося з тенісом, проте в бальних танцях я дійшла до кандидата у майстри спорту.
Пам’ятаю, коли ходила на заняття з англійської, це коштувало нечуваних 5 доларів за урок. Але батьки платили ці кошти і тато пояснював: «Хочу, щоби ти була людиною світу».
Пам’ятаю, коли ходила на заняття з англійської, це коштувало нечуваних 5 доларів за урок. Але батьки платили ці кошти і тато пояснював: «Хочу, щоби ти була людиною світу»
Бажання досягти більшого — теж із дитинства?
Частково це, мабуть, природне прагнення. Бо для кожної людини «досягти більшого» — своє. Одна людина мріє стати президентом чи полетіти на Марс, а інша — радіти, роблячи чистими вулиці. Але насамперед, звісно, мене сформували батьки. Щовечора мама запитувала мене: «Що ти сьогодні зробила хорошого? А в чому поводилась не дуже добре?» Вона ревно заохочувала мене до саморефлексії.
Пригадую, якось на уроці фізкультури мене страшно обурило, коли один із хлопців зрізав кут під час кросу, але отримав при цьому «п’ятірку». Я вийшла вперед і розповіла вчителю. Хлопцю знизили оцінку, а я йшла додому і, сповнена гордості, розповідала батькам, як поборолася за справедливість. «А тебе про це питали? — тільки й сказав тато. — Ти бігла чесно? От за себе й відповідай». Ця історія стала для мене хорошим уроком — будь відповідальною лише за себе і за свої вчинки, бо твій шлях — лише твій.
У середній школі на уроці англійської ми писали твір про те, де бачимо себе у майбутньому. Минуло кілька років, я вже була студенткою Інституту міжнародних відносин, і коли прийшла до школи подякувати, мені показали той мій твір. Була здивована, що ще у 7-му чи 8-му класі я написала, що хочу бути послом доброї волі. Я цього не пам’ятала, але освіту зрештою вибрала саме в цьому напрямку.
Ви вчилися у Києві в Університеті Шевченка та пізніше — за стипендією від Європейської комісії в Університеті Гумбольдта у Берліні. Можете порівняти українську й німецьку системи освіти?
Німецька освіта спирається на індивідуальність і можливості кожної окремої людини. Там немає зрівнялівки, яка є у нас: закінчиш школу, вступиш в університет, отримаєш гарну роботу… Натомість є багатовекторність. Для мене стала відкриттям відсутність стереотипу, притаманного нам, що кожна успішна людина має обов’язково добре вчитися і стати як не юристом, то економістом. Їхня освіта побудована на потребах держави, продиктованих економікою. Якщо країна виробляє машини — вона готує для себе інженерів. І діти мріють ними стати.
А вимоги до вступників там дуже високі. До університетів беруть лише найкращих. Дехто чекає кілька років, щоби здобути омріяну професію. Так держава гарантує якість фахівців, яких готує. І саме тому там не може бути, як у нас іноді, коли потрапляєш до рук десяти медиків — і отримуєш десять різних висновків про своє здоров’я.
Нашій освіті, до того ж, не вистачає практики. Я сама є випускницею п’яти різних стажувань. І саме практична робота у реальних офісах дозволила мені, наприклад, зрозуміти, чому я хочу працювати у громадському секторі, а не у бізнесі.
Розкажіть більше про ці стажування.
В університеті активно займалася темою профілактики ВІЛ-СНІДу разом із фондом Олени Пінчук. Будучи 17-річними студентками, разом із подругою вирішили організували щось до Дня боротьби із ВІЛ. Прийшли у фонд «АнтиСНІД» буквально з вулиці, кажемо: «Ми студентки, нам нудно і ми хочемо щось організувати». Так ми почали працювати і дійшли до власної лінії презервативів «I am safe. I am in КІМО». Самі робили стрічечки, клеїли ті упаковки. Вся ця історія була майже випадковістю, яка привела мене у велику благодійність.
Пізніше я працювала в піар-агентстві. Це було на третьому курсі. За одну ніч я розіслала п’ять резюме. І дивом мене взяли на півдня в команду, яка займалася бізнес-піаром. Це було чимось абсолютно новим. Я заробляла на той час доволі великі гроші — 500 доларів. Сказала суму зопалу: думаю, попрошу 500 — дадуть 200. А вони просто погодились. На першу зарплату пішли з мамою у ресторан, купили їй і мені чоботи та парфуми. Це були особливі відчуття, коли ти у 20 років розпоряджаєшся власними грішми і втілюєш власні проекти.
Якось моя керівниця захворіла, а ми тоді саме мали брати участь у тендері на антикризову кампанію. Тож вона доручила підготувати цей проект мені. «Маєш два дні. Розберешся», — сказала. Пам’ятаю, я сіла, все розписала, і ми виграли цей тендер. Пишалася тим, що мені вдалося зробити. За наступні півроку я зробила стільки проектів, взяла участь у стількох акціях, що потім для мене ніколи не було проблемою організувати будь-що за місяць або й за добу.
Десь у той самий час я вирішила, що хочу повчитися за кордоном. Але думала лише про якусь літню школу на час відпустки. Заповнила нехитру анкету, за тиждень зібрала документи — відправила й забула. А за кілька місяців на великій презентації Toshiba, серед іншої роботи, побіжно глянула пошту, а там лист від Erasmus Mundus (програма студентського обміну, — TU): «Вітаємо! Ви отримали стипендію. Бажаємо успішного року навчання». Ще раз перечитала. Одразу мамі зателефонувала в сльозах, а тоді вийшла до менеджера, кажу: «Звільняюсь!». Вона запитала: «Вже зараз?». Словом, ми там все заразом відсвяткували, відпрацювали Toshiba, і практично через місяць мені потрібно було їхати. Так я потрапила в Берлін.
Навчання у Німеччині стало проривом у моїй свідомості — я потрапила в абсолютно інакший світ. З дівчинки, яка не надто вміла розпоряджатися власним життям, мені в один момент довелося стати дорослою людиною: шукати житло, займатися документами. Особливо складними були перші три місяці. А тоді я ще й приїхала складати сесію у Києві. Приходила на іспити, а викладачі казали: «Ми вас не бачили на парах, ідіть на перездачу». Це був 2008 рік, ще мало хто їздив вчитися за обміном, і мені доводилося кожному викладачу пояснювати, що я на індивідуальному графіку, що я не прогулювала, а маю стипендію і навчаюся за кордоном. Мені, звісно, замість трьох питань ставили тридцять три.
Коли я пройшла на стажування в Бундестаг, де мала півроку працювати помічницею депутата, то виявилося, що я — наймолодша учасниця проекту за 25 років його існування. Моя депутатка підтримувала гуманітарний проект, який передавав в Україну слухові апарати і окуляри для дітей. Організація запросила Володимира Кличка бути амбасадором проекту, аби він заохочував німців жертвувати кошти. Тоді ж виникла ідея скооперуватися із Фондом братів Кличків. Так я познайомилась із Анною Старостенко, яка тоді була директоркою.
Одразу почали працювати у фонді?
Ні. Повернувшись в Україну, я почала шукати роботу. І всюди чула відмови — у вас недостатньо досвіду. Зрештою влаштувалася у ще одну піар-агенцію. А з фондом продовжувала співпрацювати як волонтер.
Буквально за два дні до виходу на роботу Аня попросила мене супроводжувати у Києві німецьку принцесу Майю фон Гогенцоллерн. Більшість команди їхала у Сєвєродонецьк на відкриття ДЮСШ, а з тих, хто залишався в офісі, окрім мене, ніхто не знав німецької. Пам’ятаю, як зустрічала її в аеропорту, — було страшенно холодно, і я одягнула шубу з натурального хутра — лише потім за її здивованим виразом обличчя зрозуміла, як це було недоречно: вона ж зоозахисниця. (Усміхається)
Того дня я отримала одночасно три пропозиції роботи… Була вражена: то мене нікуди не хотіли брати, а тут одразу три варіанти — і кожен вартий того!
Організували прес-конференцію, а наступного дня запланували поїздку в притулок для тварин. Це був 2011 рік — саме перед чемпіонатом з футболу, коли вирішували питання вуличних собак. Поїхали на Троєщину у найбільший центр. І раптом вона каже: «У мене є ліцензія — хочу прооперувати». У дорогому червоному костюмі, світлих туфлях Chanel вона взялася стерилізувати собаку. Ми всі були шоковані.
Потім поїхали у ще один притулок — коли вона зайшла туди, собаки стрибали від радощів. Там болота було по коліна, і сліди від собачих лап лишалися на її одязі, але вона не зважала на це. Тоді я, мабуть, вперше побачила, коли людина любить свою справу — вона таких речей не помічає. Ми провели прес-конференцію, було багато виходів у медіа, і зрештою домоглися, щоб UEFA виділило кошти на стерилізацію собак. Я була у захваті від того, чого при такому підході можна досягнути за три дні командної роботи.
Через кілька тижнів Майя запросила мене поїхати з нею у Донецьк на обговорення проекту нового центру для собак, створеного за всіма європейськими стандартами. І того дня я отримала одночасно три пропозиції роботи: мені запропонували залишитися у Донецьку, працювати у Фонді Ріната Ахметова; Аня подзвонила — сказала, що має для мене вакансію у Klitschko Foundation; а ще — отримала дзвінок і запрошення на співбесіду у Міністерство зовнішніх справ. Була вражена: то мене нікуди не хотіли брати, а тут одразу три варіанти — і кожен вартий того! Зрештою обрала Klitschko Foundation.
Чому?
Найперше — через німецьку мову. А ще тому що брати для мене — приклад зрозумілого та прозорого іміджу. До того ж тут я могла творити. Аня доручила мені розвиток молодіжних проектів. І не помилилася — так я працюю на майбутнє, і це мені страшенно подобається. Я займалася б цим і без зарплати — просто тому, що відчуваєш власну важливість. Тут я відчуваю цю магію — коли працюєш з людьми і бачиш, як вони змінюються.
Тут я відчуваю цю магію — коли працюєш з людьми і бачиш, як вони змінюються
Буквально через рік Віталій та Володимир запропонували вам стати директоркою фонду — вам на той момент було лише 23 роки. Як так сталося? Як ви самі сприйняли таке стрімке підвищення і як до нього поставилися ваші колеги?
Віталій тоді саме потрапив до парламенту і забрав Аню працювати з собою. А мені запропонували її місце. У перші секунди, пам’ятаю, подумала: «Вау! Мене оцінили! Як багато зараз зможу зробити!» Але потім, коли сіла у це крісло, почала усвідомлювати, скільки на мені відповідальності. Я досі дивуюся, як мені її довірили. Ми мали кілька зустрічей з Віталієм, говорили про моє стажування у Бундестазі, про його політичну діяльність, про роботу фонду і те, як я бачила б його розвиток, про різноманітні соціальні проекти.
У день мого призначення бачила різні реакції колег: дехто не був готовим працювати під керівництвом молодої дівчини, але інші — цілковито підтримували.
Це не було просто. Особливо перший рік. Пам’ятаю, як поверталася додому після роботи і казала, що мені треба просто помовчати: так багато говорила впродовж дня, що до вечора мій мовленнєвий апарат уже відмовляв. Важко було й емоційно — від кількості історій, з якими до нас зверталися. На початках ми отримували і листи з проханнями допомогти хворим дітям, і з закликами відбудувати будинок після пожежі. Відкривала ті листи — і сльози по щоках. Віталій тоді дуже часто бував на телебаченні як лідер партії, і нам писали надзвичайно багато людей. Зрештою ми зрозуміли, що не можемо вирішити усі проблеми, і вирішили зосередитись лише на трьох напрямках — спорт, освіта і наука.
Я вивчала досвід відомих благодійних фондів у Німеччині — як вони будують свою діяльність — і переносила цю матрицю на українські реалії. Зрозуміла, серед іншого, що довіра — одна з ключових цінностей. Тому ми вирішили зробити міжнародний аудит, і тепер щороку нас перевіряє Ernst&Young. Ми маємо справу з великими грішми — все має бути прозоро.
Іншим викликом стало управління колективом: коли ти сам ще не маєш міцного стержня, а тобі потрібно мотивувати команду людей. Але я завжди керувалася принципом, що ким би не була, корони не матиму. Буває, не встигає менеджер приїхати і, наприклад, розсортувати подарунки, — то я закочую рукави і сортую їх сама. Існує стереотип — якщо ти пов’язаний із кимось відомим, то будеш поводитися холодно і зверхньо. У нас такого немає — стараюся обирати для роботи у фонді людей щирих, усміхнених, простих. Брати Клички самі є такими — людьми, які надихають.
У спілкуванні з ними теж бували складні моменти — насамперед пов’язані, очевидно, з моїм віком. Володимир у випадках непорозумінь і суперечок, бувало, казав: «Нічого, з віком то минеться, і ти зрозумієш». Такі ситуації самі по собі були викликами. Якось Володимир дав мені завдання, яке мені здавалося виконати неможливо. Спробувала про це сказати, а у відповідь почула: «Аліно, для нас немає нічого неможливого. Якщо ти працюєш з нами, неможливого немає і для тебе».
Ця фраза стала для мене мотиватором в усьому, що ми робимо в фонді. Коли хтось із колег починає жалітися, що складно і щось не вдається, я завжди тепер кажу: «Думаєш, коли брати виходять у ринг, їм просто? Вони щоразу ризикують своїм здоров’ям. Але це їхня справа і вони у ній найкращі. У них невеликий вибір: або перемогти, або програти. І щоразу програмують себе на перемогу».
Розкажіть більше про те, які проекти зараз реалізовує Klitschko Foundation?
Цього року фонду 15 років, і за цей час ми займалися різним: від медицини до науки. Наразі ми виділили три головні напрямки: спорт, освіта і наука. Їх пов’язує одне — віра у майбутнє. Ми сповідуємо філософію мрійників і діячів одночасно. Вчимо дітей бути лідерами, а ще працюємо з громадами — віримо, що лише тоді, коли в локальній громаді будуть свої лідери, вона буде сильною.
Ми добре це відчуваємо, коли у наших проектах беруть участь великі міста і маленькі села. Ми створили щось на кшталт внутрішнього Facebook, де люди реєструються і можуть підтримувати ті чи інші проекти. Наприклад, будь-хто — школярі, батьки, адміністрація школи чи місцеві активісти — можуть заповнити анкету, зібрати команду підтримки та отримати для своєї школи спортивний майданчик.
Так от, в містах подібні проекти рідко перемагають — мешканці міст зазвичай орієнтуються самі на себе, підтримують зв’язки лише зі своїм колом спілкування. Тоді як в маленьких селах громада на три тисячі людей може активізуватися на 90% — там не голосують хіба немовлята чи дуже літні люди. І ми бачимо, як, перемагаючи, ці люди починають вірити у те, що власноруч можуть змінювати простір довкола себе. Хочемо, щоб у них була впевненість — їм не потрібно чекати, що хтось прийде і зробить, бо вони самі на це спроможні.
Ми сповідуємо філософію мрійників і діячів одночасно. Вчимо дітей бути лідерами, а ще працюємо з громадами — віримо, що лише тоді, коли в локальній громаді будуть свої лідери, вона буде сильною
Є у нас, скажімо, внутрішня боротьба зі спортивними залами, де стіни за радянською традицією досі пофарбовані до половини в синє чи зелене. Ми завжди говоримо, якщо з дитинства споглядати цю понуру смугу, виховати естетичний світогляд наврядчи вдасться. Тому в нас є експериментальний проект в Черкасах із нативним дизайном: мама може залишити дитину на початку, скажімо, бузкової лінії і знає, що дитина, слідуючи за нею, дістанеться потрібного їй залу. Не важливо, чи це для трирічки, яка прийшла на гімнастику, чи для іменитого спортсмена й керівника школи — ми хочемо, щоби люди жили й займалися у красивих просторах і вміли їх для себе створювати. Намагаємося, щоби в усьому, що ми робимо, було відчуття боротьби за мрію.
За час існування Фонду в його проекти було інвестовано більш як 78 мільйонів гривень. Звідки ці гроші?
У Klitschko Foundation є одна перевага, і вона ж — недолік. Це ім’я самих братів Кличків. Вони завжди є тою силою, яка відчиняє багато дверей. І одночасно частину дверей зачиняє. Тому що у людей в Україні існує упередження, що у фонду, який носить ім’я відомих людей, — нібито й так достатньо грошей і не вважають за потрібне жертвувати на проекти. Але справа не лише у коштах — справа у філософії і причетності до неї.
Наш бюджет формується з трьох кошиків: це, звісно ж, кошти братів, наші публічні благодійні івенти, а також гранти і внески бізнесу. Бізнес можна навіть окремо виділити — бо до нас часто приходять компанії, знаючи нас як суперпрозорий фонд, якому можна довіряти. Водночас пересічні українці рідко жертвують нам гроші. Нам часто доводиться чути, що діти, з якими ми працюємо, видаються цілком щасливими: мають дві руки, дві ноги, батьків, які, напевно, про них піклуються, — навіщо їм допомагати? Так, кажу, але завтра саме ці українці будуть творити світ довкола нас і вас. І я вірю, що через якихось 15 років наші випускники самі стануть донорами фонду, адже продовжуватимуть сповідувати нашу філософію.
Свої проекти фінансуєте не рівномірно: 78% коштів йде на спорт, 8% — на освіту і тільки 1% — на науку. Чому саме такий розподіл?
Зрозуміло, оскільки брати Клички є спортсменами, то тривалий час, до 2011 року, ми займалися винятково підтримкою спорту. Брати хотіли, щоби у дітей були можливості займатися спортом, і при тому разом із ними могли займатися батьки. Так ми почали проект зі спортивними майданчиками у дворах — мріяли, щоби батьки приводили туди своїх дітей і власним прикладом мотивували. Це, на жаль, досі рідкість. Пізніше ми помітили, що й діти рідко тренуються у дворах — увесь їхній час розписаний заняттями у школі. Тому ми вирішили піти безпосередньо у школи.
Тоді ж з’ясували, що у багатьох сільських школах спортзалів немає взагалі! Це було стратегією в Радянському Союзі: маєте зелене поле — можете грати там у футбол. Ми пішли до таких шкіл, і це мало вибуховий ефект — отримали тисячу заявок, при тому що раніше нам надсилали їх не більш як 150. З майданчиків ми почали рости до реконструкцій боксерських залів, далі — до відновлення цілих ДЮСШ.
Зрештою 2011-го року брати прийняли рішення, що варто зосереджуватися не лише на спорті, а й на освіті — якщо дітей не навчити, вони не нестимуть у собі важливих цінностей. Тож ми почали працювати у напрямку неформальної освіти і створили «Майстерню успіху» — за чотири роки вона перетворилась на повноцінну «Школу успіху». З часом ми вирішили прибрати з формату усе розважальне, що зазвичай є в літніх таборах, — останні два роки ми проводимо все у цілком освітньому форматі, говорячи про відповідальність, яка чекає на учасників проекту в дорослому житті.
Які цінності ви намагаєтеся у них виховати?
Ми хочемо, щоби вони вміли виходити за рамки можливого — щоб були креативними і вміли дружити. Ми акцентуємо увагу на тому, що всього можна досягти самотужки — це лише справа часу і вкладених зусиль. Але якщо ти маєш однодумців, то все вдається у рази швидше й ефективніше. Ще, звісно, — чесність, справедливість, довіра.
Ми хочемо, щоби вони вміли виходити за рамки можливого — щоб були креативними і вміли дружити
Нам приємно бачити, як діти, які провели разом всього 10 днів, проводжують дружити — мандрувати разом, їздити один до одного в гості. Так утворюється міцна спільнота зі спільними цінностями.
Ми намагаємося відбирати дітей, які вже зробили крок і хочуть рухатися далі. Нам писала одна дитина, що її хобі — це збирати колорадських жуків, бо більше в її селі робити немає чого. Ми розуміємо, що це — крик душі.
Проект має назву «Школа успіху» — як ви пояснюєте учасникам, що таке успіх?
Успіх, як і щастя, — дуже особиста категорія: для кожного це щось своє. Це стан, в якому тобі добре і ти хочеш ділитися чимось з іншими. Ми завжди кажемо учасникам нашої школи — діліться тим, що отримали.
Ми багато думали командою, якою є українська мрія? Дійшли висновку, що брати Клички і є прикладом втілення такої мрії. Зі звичайних хлопців, яких підтримували їхні звичайні батьки, вони стали легендами — просто тому, що увесь час рухалися уперед, працювати над собою і прагнули більшого.
Ми багато думали, якою є українська мрія. Дійшли висновку, що брати Клички і є прикладом втілення такої мрії. Зі звичайних хлопців, яких підтримували їхні звичайні батьки, вони стали легендами — просто тому, що увесь час рухалися вперед, працювати над собою і прагнули більшого
Мені стає страшно, коли я питаю своїх однолітків, про що вони мріють, і ті не мають що сказати. Що вже говорити про людей старших. Люди живуть у рутині: прокинувся, поїв, прийняв душ, пішов на роботу. Це сумно, і я хочу, аби люди в нашій країні уміли мріяти і втілювати свої мрії.
Про що мріють сучасні українські діти?
Їхні мрії дуже різні — скласти якусь загальну картину складно. Тим паче, треба брати до уваги, що ми обираємо і працюємо з тими, хто вже у підлітковому віці показує лідерський потенціал. Його лише потрібно скерувати. Однозначно можу сказати, що у них всіх є побоювання помилитися у своєму виборі. Завжди кажу їм — думаєте, коли мені було 14-15 років, я знала, чим буду займатися?! Ми звикли до історій успіху, але рідко знаємо про поразки і невдачі тих найуспішніших людей. Такі історії важливо чути теж.
Мріють, звісно, про гроші. Це помітно — ця цінність панує у нашому суспільстві. Але вони не завжди розуміють, що гроші не є першочерговою складовою щастя й успіху. Тоді ми йдемо від зворотного: добре, що ти мрієш про гроші, але як до них прийти? Діти дивуються, коли чують, що треба багато працювати. Водночас вони вражають мене своєю начитаністю.
Але назагал скажу, що підлітки, з якими ми працюємо, дають мені надію, що у нас буде цікаве життя, коли ми самі будемо бабусями у манто. Ми будемо жити у добрішому суспільстві, бо вони уже кращі і добріші, ніж ми. І вони мають великі можливості це довести.
Їхні мрії пов’язані також і з майбутнім України — помітно, як зростає покоління дітей «після Майдану». Вони дуже тонко реагують на такі теми.
У нашій школі діти спілкуються тією мовою, якою їм зручно. І тривалий час переважала російська. Діти із Західної України, бувало, просили нас організовувати день, коли усі говорили б українською. Але після 2016-го року це почало змінюватися. Пам’ятаю, ми були на екскурсії у Мистецькому арсеналі і діти ділилися на групи: хто йтиме із російськомовним екскурсоводом, а хто — з україномовним. І це вперше, коли діти поділилися рівно навпіл.
Думаю, це переломний момент. Упевнена, наступними роками української буде більше. І це важливо — маючи спільну ментальну базу, легше боротися з будь-якими ворогами: як зовнішніми, так і внутрішніми. Вірю, що мрії цих дітей — пишатися тим, що він чи вона, українець чи українка, — будуть реалізовуватися.
Ми не дарма народжуємося у тій країні, в якій народжуємося, — отже, саме тут для нас є певне життєве призначення. Але я завжди кажу, що молодим людям потрібно їхати за кордон вчитися, отримувати досвід і повертатися — бо здобуті знання дадуть можливість тут, в Україні, стати на сходинку вище і зробити більше.
Школа існує уже 7 років — розкажіть, яких успіхів досягли ваші випускники?
Більшість із них наразі є студентами. Вчаться як в Україні, так і по всьому світу: у США, в Італії, в Дубаї. Географія дуже різноманітна. Наприклад, минулого року 8 випускників «Школи успіху» поїхали в США за різними програмами. А наш випускник 2013-го року Ігор Баракаєв став четвертим українцем, який вступив до найпрестижнішої школи в США Phillips Academy Andover і отримав один із найбільших грантів на навчання.
Діти різні, і їхні можливості різні, але усіх їх поєднує те, що вони залишаються близькими до наших цінностей і нашої філософії. Коли ми випустили власну лімітовану колекцію одягу з нашим слоганом «Fight For Your Dream», її майже всю розкупили наші випускники. І потім розповідали, як їм не вистачало чогось такого, що об’єднувало б. Це говорить і про те, що цей девіз співвідноситься з їхнім внутрішнім відчуттям.
Багато наших випускників стають студентами Української академії лідерства — це для них наступний крок. І надалі вони рухаються тільки вперед. Дехто створює власні стартапи, міні-компанії, хтось займається перекладами, хтось — копірайтингом або створенням відео. Вони бачать, що робимо ми, і так само мріють про велике.
За час існування Школи її учасниками стало понад тисячу підлітків. Чи достатньо цих агентів, аби змінити країну?
Це досі лишається для мене відкритим запитанням. Були роки, коли ми намагалися робити дві школи, аби охопити більше дітей. При цьому втрачалася якісь. Минулого року ми отримали 3 928 заявок — щоби охопити усіх, треба протягом року провести 40 таких шкіл. Але ми стараємося не загубити і тих дітей, які подавалися, але не пройшли відбору, — тримаємо з ними зв’язок онлайн, радимо книжки та фільми, розігруємо в конкурсах мотиваційну скретч-карту, щоби вони відчули причетність до спільноти.
А ще — почали робити більше прямих трансляцій з подій нашої школи, лекцій. Також шукаємо інші форми — готуємо лідерів, які зможуть організувати такі ж школи для локальних громад. Так, цього року майже 700 підлітків в різних регіонах України взяли участь в освітніх проектах, які організували наші випускники.
Чи достатньо цих людей, щоб змінити країну? Я вірю і завжди мотивую колектив тим, що настане період, коли критична маса стане достатньою для великих змін. Все залежить від стратегії, яку ми оберемо. Нехай зараз ми навчимо сотню дітей, але вони повернуться у свої села й міста і реалізовуватимуть там свої проекти, запалюватимуть інших власним прикладом і діяльністю. Тільки так ми можемо створити мережу лідерів, які зможуть змінити країну знизу догори.
