Артем Чех. Броня, що тріскає зсередини

Ми сидимо у барі «Басамани» на Подолі неподалік Могилянки. Холодний весняний вечір, на літньому майданчику ми самі. Обоє кутаємось у пледи. Артем курить, у мене в чашці стигне бергамотовий чай. Згадую, як ми познайомилися п’ять років тому на літературній школі в Карпатах. Тоді всі говорили про Чехову книжку «Район “Д”». Сміюся, що майже нічого не змінилося: ми знову розмовляємо про травми дитинства і страхи дорослішання — хіба страхи стали виразнішими, травми поглибились, а надворі квітне чергова воєнна весна. 

§§§

[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]

§§§

Місто великої води

Артем Чех народився в Черкасах — місті, яке сьогодні письменник описує як безперспективне, задимлене й сіре. Місто не для людей, а для заводів, місце, з якого хочеться вирватися. Та Черкаси не завжди були такими. 

Наприкінці п’ятдесятих постало питання: зробити ставку на курортну сферу чи на індустрію. Було вирішено, що промисловість важливіша, — так постали фабрики і з’явилося Кременчуцьке водосховище. Втім, якщо пощастить, і сьогодні в Черкасах можна помітити далекий відблиск курорту, що не відбувся: світлі вулиці, сонце, пляжі, безтурботність юності.

«Я пам’ятаю пляж біля Району “Д” — ми жили за 500 метрів від води. Кременчуцьке водосховище велике, тож іншого берега не видно. Там я і проводив час із квітня по листопад, а іноді навіть купався взимку», — розповідає Чех. Баржі, причали, риболовецькі судна, буксири — спільні розваги тих, хто виростав біля води. Згадую широку річку свого дитинства, Артем зізнається, що теж до певного моменту любив велику воду: «Та за день до випускного мій однокласник, один із двох найкращих друзів, потонув. Після того я почав боятися глибини й далеко запливати — цей страх досі зі мною». 

Дитинство на початку 1990-х — це лотерея, хай де ти мешкав: «Стежка могла повернути у будь-який бік: у мене були всі шанси стати кримінальником або обрати інший шлях — як пощастить». Поруч з Артемом Череднико́м були мама, іноді тато, завжди бабуся і бабусин бойфренд Фелікс, котрий стане героєм роману «Хто ти такий?». Решта людей, як-от пластуни або хлопці з району, — надовго не затримувалися. В університетські роки все змінилося: «Я приїздив у Черкаси вже до нових друзів, серед них — мій кум Фріл, з яким ми разом досліджували місто».

Згадуючи родину, Артем вживає слово «правильна»: тато — автомеханік, мама — викладачка, помешкання — у типовій п’ятиповерховій хрущовці, що стане місцем дії у «Районі “Д”». Чех зізнається, що був складним підлітком, непослідовним у власних мріях та бажаннях, нестійким в орієнтирах: «Я балансував на межі і поводився відповідно. Тоді існувало поняття “неформал”. Власне, я ним був: слухав хіп-хоп, фарбував волосся і носив широкі штани». Епоха штанів минула, і настала ера кілта: «Якось у 2003-му Андрій Хливнюк, побачивши мене в кілті, поцікавився, чи справді я ось так і поїду в Черкаси?».

Коли я питаю про риси, які лишилися в Артемові від підлітка, письменник робить паузу: «Якби знав, я за них чіплявся б. За чотири з половиною роки в армії я згрубів емоційно і чуттєво. Звісно, у мене лишилися вразливі місця, про які непросто говорити, і зараз я намагаюся себе досліджувати. О, таки знаю: лишилося бажання бунтувати». 

Декаданс у черкаській хрущовці

Артем зростав у квартирі-хрущовці: типовий район, типовий будинок, типове планування, але геть не типова бабуся: «Вона була схильна до побутового авантюризму. В молодості змінювала місця проживання, хлопців, встрявала у якісь