Моя баба розмовляла з молоком, тістом, овочами. З тістом — то взагалі окрема історія, бо тільки з ним баба розмовляла пошепки, по секрету, а на Пасху точно над ним молилася.
З молоком сварилася гучно: «Ну як ж ти безсовісне! Ну тільки ж на хвилинку відвернулась, а ти вже деру дав. Що тобі, каструлька не сподобалася? От безсовісне яке, га?»
З буряком вона домовлялася: «Дай мне цукру на борщ, щоб я ото не сипала зверху зайвого. Давай-давай, старайся краще!»
З варенням та його пінкою, з лавровим листям: «Де ж ви такі маленькі вродилися?», з кров’янкою, грудками в каші… Вона вмовляла, дякувала, лаяла, а як була несправедливою, то вибачалася.
Ніхто у нашій родині не вважав це божевіллям. Згодом я і сама зав’язала стосунки з чашками, ложками, пледами… 2014 року напередодні російського вторгнення ми закінчили ремонт у новій квартирі в Донецьку та встигли виплатити за неї борги. Наше з нею спілкування було то святковим, то дружнім: «Я купила нашій кухні подарунки», «квітці сумно одній на підвіконні, сподіваюсь, фікус зможе потоваришувати з орхідеєю», «не треба так уже липнути до ніг, зараз я тебе помию…». Останнє — то звернення до підлоги.
Знаю, що заходжу здалеку, але навпростець не виходить. Можливо, я хочу оточити. Але це оточення не для ворога, а для любові, якій треба знайти слова.
В одному із супермаркетів можна купити або замовити необхідні для фронту й тилу приладдя та інструменти. Ми їздимо туди з колегами. Хочемо зробити все швидко, але знаємо, що одна з нас обов’язково загубиться. Ми знаходимо її в найнеочікуваніших відділах. Наприклад, біля фарб. Там вона просить змішати їй два відтінки бежевого зі світло-жовтим. Дивиться й каже: «Ні, не підходить. Буду думати ще». Вона може зависнути біля шпалер, плінтусів, кахлів та ламінатів. Щось фотографує, записує.
Наша колега з Ізюму. Квартири, де вона мешкала більше немає, але вона подумки робить в ній ремонт. У тій, яку відбудують.
Вона завжди нам каже: «Не буду економити на красоті та якості. Трохи ще є часу, щоб заробити на все».
Десь тут, серед розмов з автівками («давай, моя хороша, давай, ну треба ж дуже їхати») та гофрокартоном, який не влазить у консервну банку («ти тут не один, усі влізли, а ти вередуєш!»)… Сподіваюся, що про банку та гофрокартон нашим онукам було незрозуміло. Вірю в це.
***
Між уявним ремонтом знищених будівель та даними собі обіцянками поставити сонячні батареї на всі будинки неіснуючого села, між чітким посланням з того боку кордону та навіть через океан: «Я хочу жити тільки в Україні» — десь тут є головне, що я хочу оточити його словами, аби воно нікуди від мене не втекло.
Євшан-зілля
За обрієм мало б виднітися небо, а стирчала труба металургійного заводу. Перед під’їздом мав би лежати асфальт, натомість виблискувала темна вода, що майже ніколи не випаровувалася з калюжі. На розі вулиці А. та вулиці Б., де і А. і Б. були чужими, часом ворожими для нас іменами, тролейбус завжди підскакував так, ніби брав участь у гонках із перепонами. Дурний мер-боягуз обіцяв рай на землі, та завжди починав із того, що зводив собі палац. Або фонтан із фігурами псевдоантичних купальниць. Фонтан ніколи не працював, але був.
Але разом із тим — десь швидко, десь потихеньку — зростали футбольні поля, красиві кав’ярні, дитячі майданчики, старт-простори, фермерські господарства зі власними літаками сільськогосподарського призначення, коворкінги, парки, пішохідні зони, різнокольорові будинки на околицях міст…
Однак навіть якби ні. Навіть якби ні.
У серпні 2015, через рік після втечі від русского міра, я поїхала до Краматорська. Якщо не вважати сто кілометрів значимою відстанню, я поїхала додому. Майже.
Шпали пахли вугіллям та смолою, дьогтем. Вікна вагону були закупорені наглухо. Проте в туалеті — старої моделі, хотілось би, щоб уже антикварної, але поки ні — унітаз. Його сенс — у педалі. Натисни і буде дірка, в якій видніється дорога. А ще — повітря. Тут можна сміятися, затуляти носа, вимагати меншої натуралістичності та більшої поваги, але — як є. Вибачте, люди, які живуть правильно, чисто та носять винятково білі пальта. Я знаю, що ви ніколи б не завмерли над діркою, з якої раптом різко здіймається повітря, принесене вітром зі старої шахти. Старої, закинутої, де вугілля схоже на кошенят, що вивалялись у сажі. А зранку на вокзалі ще був полин, а ввечері — дика ромашка. Євшан-зілля. Як у Миколи Вороного. Щоб, понюхавши, піднятися, щоб «зірватись на рівні ноги».
До війни здавалося, що оце все — дахи, площі, битий асфальт, запах листя, кучугури обабіч доріг, темрява у спальних районах… Здавалося, все це не можна любити.
А виявилося таке: рука, нога, спина, шия. Кому спаде на думку сказати: «Я люблю свою ногу?» Але жити без неї іноді важко, а іноді — неможливо. Глобалізація ніби мала б звести нанівець поняття дому. Світ відкритий для переміщень, пошуків роботи, подорожей та змін. Але дух, що зрива на ноги, євшан-зілля, тепер повертає все на свої місця.
І ці місця є нашою любов’ю. Місця, сповнені запахами, їжею, стільцями, пледами, подушками, чашками, шпалерами… І більше — вулицями, мостами, авітками, заправками, дитячими майданчиками. І ще більше — видноколом, дощем, морем, степом, лісами. І набагато більше — людьми.
«Садок вишневий коло хати» — це не про шароварщину та замилування традиційним, далеким від сучасного світу, життям. Садок — це робота, яка дає красу, їжу, насолоду та співрозмовника, якому завжди можна сказати щось на кшталт: «Не буду тебе більше варити, раз ти така. Візьму наступного року абрикоси».
Бути українцем — це любити так, щоб бачити весь світ живим. Так виходить тепер, що не тільки бачити, а й робити весь світ живим.
Це наш привілей — мати дім, мати землю, які навіть зруйновані, спустошені, зґвалтовані воронками від снарядів, уже підштовхують нас до того, щоб просто зараз купувати шпалери, насіння для городів та гардини до вщент розбитих вікон. Це честь — мати таку землю, яка завжди й попри все наказує нам жити.
Олена Стяжкіна, письменниця, докторка історичних наук, авторка роману «Смерть лева Сесіла мала сенс», засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського PEN.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
