Улітку 1956 року дворецький Стівенс, який усе життя прослужив у багатому маєтку під назвою Дарлінґтон-Голл, вирушає в автомобільну мандрівку південно-західною Англією. Коротка шестиденна виправа перетворюється на подорож у минуле, що виринає на тлі розкішних англійських пейзажів, у минуле, в якому особисті драми розгортаються разом із драмами світовими. Цей роман, за який Кадзуо Ішіґуро здобув Букерівську премію, — витончена історія про невисловлені почуття і прихований відчай, про жаль, що затьмарює залишок дня, коли з гіркотою розумієш, що все могло скластися інакше…

***

ПРОЛОГ · ЛИПЕНЬ 1956

Дарлінґтон-Голл

     Схоже, усе веде до того, що я справді здійсню подорож, яка ось уже кілька днів займає мою уяву. Подорож, яку, варто зауважити, здійсню наодинці, у зручному «форді» містера Фаррадея. Виправу, що, за моїми передбаченнями, дасть мені змогу оглянути найгарніші краєвиди Англії аж до Вест-Кантрі й триватиме цілих п’ять чи шість днів, які я проведу за межами Дарлінґтон-Голлу.

     Мушу зазначити, що думка про цю мандрівку з’явилася тижнів зо два тому: одного пообіддя я протирав від пилу портрети у бібліотеці, коли містер Фаррадей власною персоною люб’язно подав мені таку ідею. Наскільки пригадую, я саме стояв на драбині й витирав портрет віконта Везербі, коли увійшов господар, тримаючи в руках кілька книжок, які він, вочевидь, збирався поставити на полицю. Побачивши мене, він скористався нагодою і повідомив, що остаточно вирішив повернутися на п’ять тижнів до Сполучених Штатів приблизно у серпні-вересні. Оголосивши про свої наміри, містер Фаррадей поклав книжки на стіл, влаштувався у шезлонгу й випростав ноги. А тоді, піднявши на мене погляд, сказав:

— Ти ж розумієш, Стівенсе, що я не хочу, аби ти нидів тут у чотирьох стінах цілий час, поки мене не буде. Може, візьмеш автівку і поїдеш кудись на кілька днів? Перепочинок, думаю, піде тобі на користь.

     Я розгубився і не знав, що відповісти на його пропозицію, яка була мов грім з ясного неба. Пригадую, що подякував йому за люб’язність, але, мабуть, нічого конкретного не відповів, бо господар повів мову далі:

— Я серйозно, Стівенсе. Тобі треба відпочити. За бензин я заплачу зі своєї кишені. Ваша братія трудиться днями й ночами в цих палацах. Ви хоч колись маєте час подивитися на ту вашу країну, яка вона гарна?

     Містер Фаррадей не вперше порушив це питання. Здається, воно по-справжньому його турбує. Проте лиш цього разу, коли я стояв на драбині, мені спала на думку сяка-така відповідь: хоч ми з колегами не бачимо своєї країни, себто не мандруємо околицями й не відвідуємо мальовничих місць, ми все ж «побачили» більше Англії, ніж інші, бо працювали в маєтках, де збиралося найдобірніше товариство. Втім, якби я висловив цю думку перед містером Фаррадеєм, це, ясна річ, було б зухвалістю з мого боку. Тому я вдовольнився простою відповіддю:

— За роки служби, сер, я мав велику честь побачити в цих стінах усе найкраще, що є в Англії.

    Однак містер Фаррадей, схоже, не втямив того, про що я казав, бо продовжував далі:

— Ну справді, Стівенсе. Хіба це нормально, коли людина не має як подивитися на свою країну? Послухай мене, виберися на кілька днів з дому.

     Як ви, напевно, здогадуєтесь, того пообіддя я не поставився до пропозиції містера Фаррадея серйозно, а сприйняв її за ще один приклад необізнаності американського джентльмена з тим, що прийнято в Англії, а що — ні. Те, що упродовж кількох наступних днів моє ставлення до цієї пропозиції змінилося і думка про поїздку до Вест-Кантрі міцно засіла в моїй голові, безперечно, пов’язано — і я не бачу змісту це приховувати — з листом міс Кентон, першим, якого я отримав від неї років за сім, не враховуючи різдвяних листівок. Відразу скажу, про що мені йдеться. Маю на увазі, що лист міс Кентон дав поштовх до певного ланцюжка міркувань, пов’язаних зі службовими справами тут, у Дарлінґтон-Голлі, і хочу наголосити, що саме стурбованість цими справами спонукала мене задуматись над люб’язною пропозицією мого господаря.

     Зараз поясню детальніше.

     Річ у тім, що, виконуючи свої обов’зки, я за останні місяці припустився кількох невеликих помилок. Проте, думаю, ви розумієте, що особу, яка таких помилок припускатися не звикла, такі випадки до певної міри тривожать, тож я почав замислюватися над усілякими відчайдушними теоріями стосовно їх причини. Як часто трапляється в таких ситуаціях, я ігнорував очевидне, допоки роздуми над затаєним смислом листа міс Кентон врешті не відкрили мені очі на просту істину: дрібні помилки, що трапилися за останні місяці, були наслідком не зловісних каверзів, а всього лиш невдало розпланованої роботи персоналу.

     Кожен дворецький, звісно, зобов’язаний якнайретельніше планувати роботу своїх працівників. Хіба ж порахуєш, скільки сварок, помилкових звинувачень, непотрібних звільнень, зруйнованих кар’єр стали наслідками недбальства, що його виявив дворецький, складаючи розпис? Я, певна річ, погоджуюся з тими, хто стверджує: вміння добре розпланувати роботу підлеглих — головне в арсеналі вправного дворецького. За роки праці я склав чимало планів і, мабуть, не перебільшу, коли скажу, що мало який із них потребував змін. І якщо тепер у всьому винен поганий план, звинувачувати варто тільки мене. Та задля справедливості мушу зауважити, що цього разу мені випало незвично складне завдання.

     А трапилося ось що. Коли було завершено всі орудки, внаслідок яких родина Дарлінґтонів втратила маєток, що належав їй упродовж двох століть, містер Фаррадей повідомив, що не оселятиметься в ньому одразу, а проведе ще чотири місяці у Сполучених Штатах, закінчуючи свої справи. При цьому він наполіг, щоб персонал його попередника — персонал, про який він чув тільки схвальні відгуки, — залишився у Дарлінґтон-Голлі. Слово «персонал» означало не що більше як кістяк із шістьох осіб, яких утримували родичі лорда Дарлінґтона, аби ті дбали про маєток, поки він не перейде в чужі руки. Дуже прикро про таке казати, але щойно маєток купили, я ніяк не зміг допомогти містерові Фаррадею втримати працівників — усі, крім місіс Клементс, подалися до інших місць праці. Коли я написав новому господареві й висловив жаль, що так склалося, з Америки надійшла вказівка найняти новий персонал, «гідний давнього англійського маєтку». Я тут же заповзявся виконувати побажання містера Фаррадея, але, як ви знаєте, тепер не так легко підшукати найманців задовільного рівня, і хоч я за рекомендацією місіс Клементс з превеликою радістю найняв на роботу Розмарі й Аґнес, на момент моєї першої ділової зустрічі з містером Фаррадеєм — який торік навесні прибув із коротким оглядовим візитом у наші краї, — я більше нікого не зміг знайти.

     Під час тієї зустрічі у незвично порожньому кабінеті в Дарлінґтон-Голлі містер Фаррадей уперше потиснув мені руку, дарма що ми вже давно були знайомі. Крім того випадку з персоналом, трапилося ще кілька епізодів, коли новий господар скористав із якостей, якими мені пощастило володіти, і, насмілюсь зауважити, вони здалися йому вартими довіри. Саме тому, припускаю, він одразу зміг розмовляти зі мною по-діловому й довірливо, а наприкінці нашої зустрічі доручив мені розпорядитися немалою сумою, що мала покрити розмаїті витрати на підготовку до його майбутнього переїзду. Хай там як, а хочу сказати, що саме під час тієї зустрічі, коли я порушив питання про те, як складно в наші часи найняти гідних працівників, містер Фаррадей, не довго думаючи, звернувся до мене з проханням, аби я постарався і розпланував роботу персоналу — «розставив слуг по змінах», як він сказав — так, щоб у маєтку могли порядкувати четверо наявних працівників, себто місіс Клементс, двійко дівчат і я. Він розумів, що деякі приміщення доведеться «прикрити», але чи зможу я задіяти увесь свій досвід і знання й упевнитися, що втрат буде якнайменше? Я пам’ятав часи, коли керував персоналом із сімнадцяти осіб, і знав, що не так давно тут, у Дарлінґтон-Голлі, працювало двадцять вісім робітників, тож його ідея — скласти розпис так, аби про той самий будинок дбали четверо — здалася мені, м’яко кажучи, лячною. Я не хотів виказувати свого скептицизму, але чимось таки зрадив себе, бо містер Фаррадей, немов стараючись підбадьорити мене, додав, що за потреби можна найняти ще когось. Але при цьому повторив, що буде щиро вдячний, якщо я «дам раду з чотирма».

     Цілком природно, що я — як і більшість людей — не маю охоти змінювати давні звички. Але чіплятися за старі звичаї, як дехто, тільки тому, що так повелося, теж нема змісту. В епоху електрики й модерних систем опалення немає жодної потреби наймати десятки працівників, без яких іще покоління тому не можна було обійтися. Чесно кажучи, я ще давніше дійшов висновку, що першою причиною занепаду професійних стандартів є утримання зайвого персоналу задля самої лиш традиції, яке закінчується тим, що перед працівниками з’являється прірва вільного часу. До того ж містер Фаррадей чітко дав мені зрозуміти, що такі велелюдні світські заходи, які колись відбувалися у Дарлінґтон-Голлі, він влаштовуватиме лише зрідка. Я віддано приступив до завдання, що його дав мені містер Фаррадей; багато годин провів над розписом і думав про нього стільки ж часу, скільки витрачав на інші обов’язки чи відпочивав після роботи. Щойно натрапивши на прийнятне, як мені здавалося, рішення, я ретельно перевіряв, чи не закрався туди якийсь недогляд, обмірковував його з усіх боків. Урешті-решт я таки склав план: може, не до кінця такий, як просив містер Фаррадей, зате найкращий з тих, що під силу людині, — у тому я сумніву не мав.

     Майже всі найгарніші частини маєтку збережуться; велике крило, де жили слуги — разом зі службовим коридором, двома комірчинами і старою пральнею, — а також коридор для гостей, що веде на другий поверх, позавішують простирадлами, тоді як основні кімнати на першому поверсі й більшість гостьових покоїв стоятимуть відчинені. Мушу визнати, що наша четвірка змогла б упоратися з таким планом лише за підмоги кількох поденних робітників. Отож мій розпис передбачав послуги садівника, який мав би приходити раз на тиждень (улітку — двічі), і двох прибиральниць — обидві мали б з’являтися двічі на тиждень. Ба більше: згідно з цим планом, звичні обов’язки кожного з чотирьох постійних працівників мали б докорінно змінитися. Я передбачав, що дівчата пристосуються доволі легко, а от коли мова зайшла про місіс Клементс, я зробив усе, що міг, аби зміни майже її не торкнулися — навіть перебрав на себе певні обов’язки, що їх виконують хіба найпоблажливіші дворецькі.

      Попри все, я не готовий отак відразу згодитися, що мій розпис невдало складений. Зрештою, він дає змогу чотирьом працівникам охопити на диво велику територію. Проте ви, безперечно, погодитеся, що навіть найкращі розписи допускають можливі огріхи, як-от у ті дні, коли хтось із працівників захворіє або з тієї чи іншої причини не зможе належно сповнювати своїх обов’язків.

      Отож переді мною було, ясна річ, доволі незвичайне завдання, та все ж я сумлінно врахував допустимі огріхи всюди, де тільки можна. Я чудово усвідомлював, що коли місіс Клементс або дівчата не волітимуть брати на себе обов’язків, які виходитимуть за межі традиційного кола, думка про те, що обсяг роботи суттєво зросте, ще дужче посилюватиме їхній опір. Отож, мордуючись над розписом, я довго розмірковував, як упевнитися, що місіс Клементс і дівчата, поборовши нехіть до «багатогранних» ролей, сприйматимуть свої обов’язки за цікаві й необтяжливі.

      Утім, через намагання заручитися підтримкою місіс Клементс і дівчат, я, на жаль, не зміг так само ретельно оцінити меж власних можливостей, і хоча завдяки досвіду та властивій мені обережності в таких справах я не завдав собі на спину більшого тягаря, ніж міг понести, проблемою власних огріхів я, схоже, таки знехтував. Тож немає нічого дивного, що за кілька місяців з’явилися незначні, але показові прояви мого недогляду. Словом, справа ця зводиться до простого: я взяв на себе забагато.

      Мабуть, ви приголомшені, що я так довго не помічав очевидного ґанджу в розписі, але погодьтеся, що зі справами, над якими довго розмірковуєш, таке часто трапляється. Правду усвідомлюєш допіру тоді, коли до цього підштовхує якась випадкова оказія.

      Так сталося і тепер, коли я окинув розпис свіжим оком, отримавши від міс Кентон листа, що був наповнений не лише довгими, доволі стриманими пасажами, а й неприхованою ностальгією за Дарлінґтон-Голлом і — я певен — явними натяками на бажання його авторки повернутися сюди. Тільки тоді я збагнув, яку важливу роль міг би відіграти ще один працівник і що саме його відсутність породила всі мої недавні клопоти. І що більше я над цим міркував, то ясніше розумів: міс Кентон, з її глибокою любов’ю до цього будинку, з її взірцевою фаховістю, на яку сьогодні мало де натрапиш, була саме тією ланкою, що мала б довершити повноцінний план для Дарлінґтон-Голлу.

     Обміркувавши отак ситуацію, я піймав себе на тому, що знову повернувся думками до люб’язної пропозиції містера Фаррадея, яку той висловив кілька днів тому. Бо мені здалося, що запропоновану подорож можна використати для ділових потреб. Себто я міг би поїхати до Вест-Кантрі й дорогою навідатися до міс Кентон, із першоджерела дізнавшись про її бажання повернутися до праці в Дарлінґтон-Голлі. Мушу зауважити, що я кілька разів перечитав того листа і не бачу жодних підстав вважати, що натяки у її посланні — це всього лиш моя фантазія.

      Попри те, я кілька днів не міг наважитися знову заговорити про це з містером Фаррадеєм. Та й, крім того, у цій справі було кілька питань, які я мусив з’ясувати, перш ніж рухатися далі. Скажімо, вартість. Навіть враховуючи щедру пропозицію мого господаря — «заплатити за бензин з власної кишені», — моя виправа коштувала б на диво багато, якщо зважити на такі витрати як житло, харчі й перекуски, що я споживав би дорогою. А ще треба було поміркувати, який одяг пасує до такої мандрівки і чи варто було вкластися в купівлю нової одежі. У мене з десяток добірних костюмів, що їх упродовж років люб’язно віддали мені лорд Дарлінґтон власною персоною, а також численні гості, які зупинялися в цьому маєтку й мали всі причини бути задоволеними рівнем обслуговування.

     Багато з тих костюмів, мабуть, занадто строгі для запланованої подорожі або уже вийшли з моди. Втім, є в мене один повсякденний костюм, що його передав мені 1931 чи 1932 року сер Едвард Блер, — майже новісінький, ще й сидить на мені як влитий — він міг цілком згодитися для вечорів у вітальні чи в ресторанах готелів, де я зупинятимусь. А от чого мені бракує, то це хорошої одежі для дороги, тобто одягу, в якому мене бачитимуть за кермом автівки; хіба що я одягну костюм, що його віддав мені під час війни молодий лорд Чалмерс: він досконало пасуватиме для такої потреби, хоч і явно затісний для мене. Урешті-решт я підрахував, що моїх заощаджень вистачить, аби покрити всі можливі витрати й навіть придбати новий костюм. Сподіваюся, ви не вважаєте мене надміру марнославним у ставленні до цього питання — річ у тім, що ніколи не знаєш, коли доведеться сказати, що працюєш у Дарлінґтон-Голлі, а в таку хвилину важливо бути вбраним відповідно до статусу.

      У ті дні я не раз сидів над атласами доріг і гортав томи «Дивовижної Англії» Джейн Саймонс. Якщо ви не чули про книжки місіс Саймонс — про серію із семи томів, кожен з яких розповідає про певний регіон Британських островів, — від щирого серця раджу з ними ознайомитися. Вони були написані у тридцятих, але більшість матеріалів актуальні й досі — зрештою, не думаю, що німецькі бомби могли аж так змінити наш ландшафт. Місіс Саймонс, до слова, була до війни частою гостею в цьому будинку, та ще й, безперечно, однією з улюблениць персоналу завдяки доброті й повазі, що їх вона, не вагаючись, виявляла. Захоплення тією пані й спонукало мене ходити до бібліотеки, як тільки випадала вільна хвилина, і читати її книжки.

     Пригадую, як невдовзі після від’їзду міс Кентон до Корнволла 1936 року — туди, де я ніколи не бував, — я часто гортав третій том праці місіс Саймонс, том, у якому авторка описує читачам приваби Девона й Корнволла, доповнюючи опис світлинами й розмаїтими — і, як на мене, дуже переконливими — художніми ескізами. Саме так я склав собі сяке-таке уявлення про місцину, куди міс Кентон вирушила після заміжжя. Але це було, як я вже казав, ще у тридцятих, коли, наскільки мені відомо, книжками місіс Саймонс захоплювалися по всій країні. Відтоді я багато років не зазирав до тих томів, аж поки найсвіжіші події не спонукали мене знову витягнути з полиці той із них, де йшлося про Девон і Корнволл. Я ще раз уважно переглянув чудесні описи й ілюстрації — гадаю, ви цілком можете уявити, яку радість я відчув при думці, що от-от, можливо, і сам вирушу в автомобільну мандрівку тими самими теренами.

     Зрештою, мені не залишалося нічого іншого, як знову завести розмову про це з містером Фаррадеєм. Могло, звісно, виявитися, що його пропозиція двотижневої давності — всього лиш миттєва примха, і ця ідея більше йому не до шмиги. Проте мої спостереження за містером Фаррадеєм упродовж кількох місяців підказували, що він не з тих джентльменів, яким притаманна непослідовність — найдратівливіша риса, яка лиш може бути у працедавця. Не було жодної причини хвилюватися, що цього разу він поставиться до ідеї з автомобільною поїздкою не так захоплено, ніж раніше, і що не повторить своєї люб’язної пропозиції «заплатити за бензин із власної кишені». Втім, я поринув у роздуми про те, коли випаде найбільш вдалий момент поговорити з ним на цю тему, бо хоч, як я вже казав, послідовність містера Фаррадея ні на мить не викликала в мене сумнівів, починати розмову, коли він зайнятий чи замислений, не було змісту. Відмова за таких обставин не конче відображала б справжню позицію господаря щодо цього питання, проте, отримавши її, я вже не зміг би отак просто знову про це заговорити. Отож я мусив украй виважено обрати слушну мить.

      Урешті-решт я вирішив, що найвідповідніший час для розмови — тоді, коли я подаю пообідний чай у вітальні. До тієї пори містер Фаррадей якраз повертається з короткої прогулянки пагорбами і ще не встигає поринути в читання чи писання, як зазвичай вечорами. Коли я приношу чай, містер Фаррадей згортає книжку чи газету, встає й потягується навпроти вікна, немовби в передчутті розмови зі мною.

      Як на мене, час я вибрав справді вдало — усе сталося так, як сталося, тільки через прорахунок зовсім іншого характеру. Я не зважив на те, що в ту пору дня містер Фаррадей полюбляє легку, жартівливу розмову. Коли вчора по обіді я приніс чай, то знав, що він, скоріш за все, буде саме в такому настрої, як і те, що в такі моменти він зазвичай схильний добродушно балакати зі мною, а отже, я мав би вчинити мудріше й узагалі не згадувати про міс Кентон. Але ви, сподіваюся, зрозумієте, що, попросивши господаря про таку щедру послугу, я — такий уже в мене характер — мусив натякнути, що моє прохання вмотивоване і службовими міркуваннями. Отож, перелічуючи причини, чому для автомобільної виправи я обрав саме Вест-Кантрі, я — замість згадати кілька цікавих деталей із книжки місіс Саймонс і зупинитися — схибив, повідомивши, що там мешкає колишня економка з Дарлінґтон-Голлу.

     Напевно, я збирався пояснити містерові Фаррадею, як я в такий спосіб досліджу варіант, який, цілком можливо, стане досконалим вирішенням нинішніх дрібних клопотів у маєтку. І лише згадавши в розмові про міс Кентон, я раптово усвідомив, як недоречно далі про це говорити. Я не лише не знав, чи хоче міс Кентон знову долучитися до нашої команди, — а й, певна річ, взагалі не обговорював питання додаткового персоналу з містером Фаррадеєм з часу тієї торішньої зустрічі. Далі розповідати про свої міркування щодо майбутнього Дарлінґтон-Голлу було б, щонайменше, зухвало. Тієї миті я, мабуть, надто різко замовк і зніяковів. Бо містер Фаррадей вхопився за цю нагоду і, широко усміхнувшись, неквапом промовив:

— Ох, Стівенсе! Подружка. У твоєму віці!

     Лорд Дарлінґтон нізащо б не поставив слугу в таке незручне становище. Та я не маю на думці нічого образливого щодо містера Фаррадея: він, зрештою, джентльмен із Америки й часто поводиться геть по-іншому, ніж прийнято у цих краях. Він не хотів завдати мені прикрощів, про це й мови нема, але ви, безперечно, розумієте, якою ніяковою ця ситуація виявилася для мене.

— Ніколи б не подумав, що ти такий ловелас, Стівенсе, — казав далі містер Фаррадей. — Певно, це помагає тобі почуватися молодим. От тільки не знаю, чи добре мені бути твоїм поплічником у таких сумнівних затіях.

     Я, звісно, відчув спокусу негайно заперечити те, що господар отак мені приписав, але тут же похопився, що в такому разі хіба втраплю містерові Фаррадею на гачок і тільки погіршу своє становище. Тому я так і стояв зніяковіло й чекав, коли господар дасть мені дозвіл вирушити в автомобільну подорож.

      Хоч я й пік раків у ту хвилину, мушу сказати, що жодним чином не звинувачую містера Фаррадея, доброго в усіх розуміннях чоловіка. Він, без сумніву, просто насолоджувався балачками, які у Сполучених Штатах є, безперечно, ознакою міцного дружнього порозуміння між господарем і працівником. Насолоджувався такою собі невинною забавою. Задля справедливості скажу, що здебільшого саме такі балачки визначали взаємини між нами ці кілька місяців, хоча, чесно кажучи, я досі не впевнений, як на них реагувати. У перші дні на службі в містера Фаррадея я раз чи двічі неабияк дивувався з того, що він мені казав. До прикладу, якось я запитав його, чи один джентльмен, якого ми чекали того дня в гості, прийде разом зі своєю дружиною.

— Борони Боже, як вона прийде! — відповів містер Фаррадей. — Тримай її подалі від нас, Стівенсе. Поведи її до конюшні на фермі містера Морґана чи ще там кудись. Порозважай її там на сіні. Може, з вас вийде добра пара.

      Спершу я не міг втямити, про що господар говорить. А потім зрозумів, що він так жартує, і спробував зобразити усмішку, хоча, боюсь, на моєму лиці залишилися сліди якщо не потрясіння, то щонайменше подиву. Проте з часом я навчився не дивуватися таким реплікам і чемно усміхався щоразу, як відчував у голосі господаря жартівливі нотки. Втім, я ніколи не був до кінця певен, як саме я маю поводитись у таких випадках. Можливо, він чекав, що я від усієї душі розсміюсь або скажу щось дотепне у відповідь. Думка про це не давала мені спокою останні кілька місяців — я й досі не вирішив, як із цим бути. Цілком можливо, що в Америці працівник мусить підтримувати жартівливі розмови — тоді його вважають фахівцем своєї справи.

      Пригадую, як містер Сімпсон, власник шинку «Плауменс-Армс», сказав якось, що якби він був американським барменом, то не балакав би з нами ввічливо й по-дружньому, а нападав би, безцеремонно перераховуючи всі наші гріхи й вади та обзиваючи нас пияками і ще ким завгодно, аби лиш втілити той образ, у якому його хочуть бачити клієнти. А ще пам’ятаю, як кілька років тому містер Рейн, камердинер Реджиналда Мовіса, який супроводжував його до Америки, розповідав, що водій таксі у Нью-Йорку постійно звертався до пасажирів у такій манері, за яку в Лондоні його б добряче вишпетили, а то й узагалі скрутили б і затягнули у найближчий поліційний відділок.

      Отож, цілком можливо, господар сподівається, що я й собі жартуватиму у відповідь на його дотепи, і думає, що я його зневажаю, коли так не роблю. Це питання, як я вже казав, не дає мені спокою. Але мушу зауважити, що балаканина — не той обов’язок, який я колись зможу сповнювати з ентузіазмом. Звикати до нових обов’язків — чудова ідея у нинішні мінливі часи, однак жартівливі балачки — то геть інший вимір. Скажімо, звідки знати напевне, що жартівлива відповідь — це саме те, чого від вас очікують у той чи той момент? Не кажучи вже про можливу катастрофу: бовкнути якийсь жарт — й одразу зрозуміти, що він був геть недоречний.

       Проте не так давно я зібрався з духом і спробував належно відповісти. Я саме приніс містерові Фаррадею ранкову каву у сніданковий покій, коли він запитав мене:

— Сьогодні рано хтось каркав, як ворона. То ж не ти, Стівенсе, правда?

       Я збагнув, що господар має на увазі двох циган, які проходили повз маєток уранці й, гукаючи, збирали непотрібне залізяччя. За збігом обставин, саме того ранку я міркував над дилемою, відповідати на господареві жарти чи ні, й неабияк перейнявся тим, як він розцінює мою незмінну мовчанку після його дотепів. Отож я задумався над жартівливою відповіддю, що не видалась би образливою у разі, якби я хибно оцінив ситуацію. За хвилю чи дві я мовив:

— Я б сказав, що радше як ластівка, а не як ворона, сер. Вона теж пташина перелітна.

      Після цих слів я стримано усміхнувся, щоб було цілком зрозуміло, що це жарт, бо не хотів, аби містер Фаррадей з надмірної ввічливості здержував веселощі, якщо йому зненацька стане смішно від моєї ремарки.

      Проте господар тільки глянув на мене і мовив: «Перепрошую, Стівенсе?».

       Аж тоді я збагнув: той, хто не знає, що мимо проходили цигани, не зрозуміє мій дотеп отак відразу. Я не знав, як у такому разі продовжувати розмову, тому вирішив поставити крапку і, вдавши, ніби раптово згадав про якусь нагальну справу, попросив пробачення й вийшов з кімнати, остаточно збивши господаря з пантелику.

      То був украй бентежний початок того, що могло стати для мене цілковито новим обов’язком, — такий бентежний, що я, мушу визнати, облишив будь-які подальші спроби. Водночас, не можу позбутися відчуття, що містер Фаррадей незадоволений моїми відповідями на його численні дотепи. Ба більше: останнім часом господар стільки жартує, аж мені здається, що він спонукає мене відповідати йому так само. Хай там як, а після того першого дотепу про циган я жодного разу не зміг вчасно вигадати жарт у відповідь.

     Тепер такі труднощі завдають ще більше клопотів, ніж колись, бо вже не випадає нагоди порадитися з колегами. Ще не так давно, коли виникали суперечливі питання, я надто не переймався, бо знав, що той, чию думку я поважаю, рано чи пізно прийде до нашого маєтку разом зі своїм господарем і тоді у нас буде вдосталь часу, аби обміркувати певне питання. До того ж за часів лорда Дарлінґтона, коли леді й джентльмени гостювали багато днів, з’являлася нагода досягнути прекрасного порозуміння із прибулими колегами. У сповнені клопотів дні найдобірніші професіонали Англії збиралися в кімнаті для слуг, грілися коло каміна й допізна розмовляли. І, скажу я вам, якби ви зазирнули у ту кімнату в котрийсь із вечорів, то почули б не якісь там плітки, а обговорення поважних справ, які хвилювали господарів нагорі, або ж важливих питань, про які писали в газетах. А ще, ясна річ, ми говорили про всілякі тонкощі нашого фаху, як зазвичай розмовляють колеги з найрозмаїтіших царин, коли збираються разом.

      Інколи, цілком природно, спалахували палкі суперечки, проте зазвичай у товаристві панувала атмосфера взаємоповаги. Можливо, я краще передам настрій тих вечорів, коли скажу, що серед постійних гостей були містер Гаррі Ґрем, камердинер і дворецький сера Джеймса Чемберса, а також містер Джон Доналдс, камердинер містера Сідні Дікенсона. Були там й інші особи — можливо, не такі поважні, проте їхня жвава присутність робила кожну зустріч незабутньою: як-от містер Вілкінсон, камердинер і дворецький містера Джона Кемпбелла, який умів знатно зображати відомих джентльменів; містер Девідсон з Істерлі-Гауз, який умів відлякувати незнайомців своїм запалом під час суперечок і водночас зачаровувати їх своєю безневинною лагідністю; містер Герман, камердинер містера Джона Генрі Пітерса, чиї сповнені крайнощів думки неможливо було спокійно слухати і якого, водночас, не можна було не любити за його особливий утробний сміх і йоркширський шарм. Можу продовжувати ще довго.

     Попри дрібні відмінності в підходах, серед представників нашого фаху в ті часи панував справжній дух товариськості. Ми всі були, так би мовити, з одного тіста. Не те, що тепер, коли слуга — якщо він узагалі супроводить сюди гостя — зазвичай виявляється новаком, який має що сказати хіба про футбол, а вечори проводить не перед каміном в кімнаті для слуг, а за чаркою у «Плауменс-Армс », а то й, дедалі частіше, у готелі «Стар-Інн».

     Я щойно згадував про містера Ґрема, камердинера й дворецького сера Джеймса Чемберса. Місяці зо два тому я дуже зрадів, дізнавшись, що сер Джеймс збирається навідатись до Дарлінґтон-Голлу.

     Я з нетерпінням чекав його візиту не тільки тому, що гості з часів лорда Дарлінґтона сьогодні тут мало коли бувають, — у містера Фаррадея, природно, доволі інше коло спілкування, ніж у його світлості, — а й тому, що я припустив: сера Джеймса супроводжуватиме, як і колись, містер Ґрем, отож я матиму шанс почути його думку на тему жартівливих балачок. Тому я здивувався і розчарувався водночас, коли за день до візиту дізнався, що сер Джейм прибуде сам-один. Крім того, поки сер Джеймс у нас гостював, я зрозумів, що містер Ґрем уже не працює в нього, ба більше: сер Джеймс узагалі не тримає постійного персоналу. Мені кортіло дізнатися, як далі склалися справи у містера Ґрема, бо хоч ми й не зналися дуже добре, під час зустрічей знаходили спільну мову.

      Втім, мені не випало нагоди запитати про це. Чесно кажучи, я доволі засмутився, бо залюбки поговорив би з ним про дотепні розмови.

      Але повернуся до того, з чого почав. Як я вже казав, учора по обіді довелось мені пережити кілька незручних хвилин у вітальні, поки містер Фаррадей сипав дотепами. Я, як зазвичай, ледь помітно усміхався — аби показати, що бодай якось підтримую його жартівливий настрій, — і чекав, чи дасть господар добро на мою мандрівку. Як я й сподівався, він довго не барився і люб’язно дав свою згоду, та ще й повторив щедру пропозицію «заплатити за бензин зі своєї кишені».

      Отож немає жодних причин, чому б мені не здійснити автомобільну виправу до Вест-Кантрі. Доведеться, звісно, написати міс Кентон і повідомити її, що я проїжджатиму мимо, а ще подбати про одежу. Також треба залагодити усілякі питання, щоб у маєтку все було гаразд, поки мене не буде. Але загалом я не бачу вагомої причини відмовитися від запланованої подорожі.