Мета
Наш Формат
Мета
Еліягу Ґолдратт
купити

Уявіть, що у вас є рівно три місяці, щоб вивести свій бізнес із кризи, або ж ви втратите все. Що ви робитимете? Ця книжка покаже, як вийти зі складної ситуації або вдосконалити вже діючу модель. Бізнес-роман Еліягу Ґолдратта, написаний у співавторстві з Джеффом Коксом, став класикою менеджменту та допоміг трансформуватися сотням компаній по всьому світу.

Книжка дозволить зрозуміти глобальні принципи, що застосовуються у виробництві, визначити та позбутися слабких місць вашого проекту і навіть перенести нові підходи у життя поза офісом. Автор не пропонує готові бізнес-поради, а подає захопливу історію про людей, які намагаються зрозуміти, що рухає їхнім світом, і як покращити цей процес.

Еліягу Ґолдратт — був науковцем, педагогом, мислителем, бізнес-гуру. Автор Теорії обмежень, у якій описав концепцію постійного вдосконалення процесу для досягнення мети. Мав ступінь магістра та доктора філософії Університету імені Бар-Ілана.

***

Сьогодні о 7:30 я проїхав крізь ворота і побачив його здалеку — темно-червоний мерседес. Він був припаркований неподалік виробничих приміщень, поруч з офісами. На моєму місці. І хто ж це міг таке втнути, як не Білл Піч? Яка різниця, що увесь парку-

вальний майданчик на цю годину був вільний. Яка різниця, що навкруги повно місць із табличкою «Для відвідувачів». Ні, Біллу просто конче потрібно припаркуватися там, де висить табличка з моєю посадою.

  Білл дуже любить тонкі натяки. Добре, він віце-президент підрозділу, а я простий керівник виробництва. Думаю, він може ставити свій бісів мерседес, куди захоче.

  Я припаркував свою мазду поряд (на місце з табличкою «Контролер»). Проходячи повз машину і кинувши погляд на номер, я впевнився, що це таки був автомобіль Білла, оскільки там було промовисто сказано «NUMBER 1». Ми усі знали, що саме ця позиція була головним інтересом Білла. Він був націлений на посаду генерального директора. Але і я теж. На жаль, відтепер я ніколи не матиму цього шансу.

  Хай там як, а я пішов до вхідних дверей офісної будівлі. Тіло наливалося адреналіном. Я міркував, що Біллу могло тут знадобитися. Надія на те, що цього ранку я зможу нормально попрацювати, розтанула. Зазвичай я приходжу доволі рано, щоб надолужити те, на що вдень не вистачає часу — встигаю дуже багато, поки не почнуть тріщати телефони і не розпочнуться зустрічі, поки все тут не палахкотітиме. Але не сьогодні.

  — Пане Роґо! — хтось покликав мене.

  Я зупинився й побачив, як четверо чоловіків виходили з дверей виробничих приміщень. Це був Демпсі, керівник зміни, Мартінес, профорг, хтось із простих робітників і старший майстер центру механізованої обробки Рей. Усі вони говорили одночасно. Демпсі казав, що в нас проблеми. Мартінес кричав, що все це скінчиться тим, що люди просто припинять працювати. Робітник щось доводив про неподобства й утиски. Рей кричав, що ми щось там не можемо закінчити, бо в нас нема потрібних заготовок. Я раптом опинився в середині цього ґвалту. Дивився на них, вони дивилися на мене. А я ще навіть не встиг випити кави.

  Коли мені нарешті вдалося їх угамувати, щоб хоч щось зрозуміти, я дізнався, що пан Піч приїхав на годину раніше, влетів на виробництво і почав вимагати, щоб йому показали клієнтськ замовлення номер 41427.

  І це ж треба було такому статися, що ніхто навіть не чув про замовлення номер 41427. Отже, Піч погнав усіх шукати, куди воно могло дітися. Виявилося, що це доволі велике замовлення. І до того ж термін його виконання вже сплив. Нічого нового. На цьому виробництві усе робиться із запізненням. Судячи з того, що я спостерігав, пріоритетність замовлень на цьому об’єкті мала чотири ступені: «терміново», «дуже терміново», «на вчора» і «зробити це негайно»! Ми просто не можемо нічого зро-

бити завчасно.

  Щойно Піч довідався, що замовленню номер 41427 ще дуже далеко до відправлення, він почав гратися в експедитора. Він сновигав по приміщенню, віддавав накази Демпсі. Нарешті майже всі заготовки було зібрано, цілі упаковки чекали своєї подальшої долі. Але зібрати їх було неможливо: для одного вузла бракувало деталі. Вона повинна була пройти ще певну операцію. Якщо у хлопців немає деталі, то вони не можуть закінчити збирання. Якщо вони не можуть закінчити збирання, то і відправляти немає чого.

  Потім стало зрозуміло, що деталі для незібраного вузла потребують обробки на одному верстаті із ЧПК, де вони чекали своєї черги на обробку. На тій виробничий дільниці, де мала

відбутися операція обробки, виявилося, що інженери-механіки не збираються займатися вказаною деталлю, а натомість вони зайняті іншим «зроби-це-негайно!» замовленням, необхідним для іншого виробу.

  Біллу Пічу було наплювати на іншу «зроби-це-негайно!» роботу. Усе, що йому було потрібно, аби замовлення номер 41427 нарешті вийшло за двері виробничих приміщень. Тож він наказав Демпсі, щоб той відправив свого майстра, Рея, повідомити інженера-механіка, аби той забув про решту супертермінової роботи й обробляв деталі до замовлення номер 41427. Після чого інженер-механік подивився на Рея, потім на Демпсі, потім на Піча, кинув на підлогу гайковий ключ і сказав, що вони усі божевільні. Вони з помічником витратили понад півтори години, щоб налаштувати обладнання на обробку іншої деталі, яка всім була конче потрібна. А тепер вони вимагають у нього забути про неї і натомість займатися чимось іншим! Та до дідька все це! Отож Піч, із своєю звичною дипломатичністю, пройшов повз керівника зміни і мого старшого майстра простісінько до інженера-механіка і сказав йому, що якщо той не робитиме те, що йому наказано, він буде звільнений. Вони обмінялися ще кільома певними словами. Механік погрожував, що піде з роботи. З’явився представник профспілки. Усі скаженіли. Ніхто не працював. І тепер ці четверо радісно вітали мене перед входом у зу-

пинене виробництво.

  — І де зараз пан Піч? — запитав я.

  — У вашому кабінеті, — відповів Демпсі.

  — Добре. Передайте йому, будь ласка, що я зайду поговорити з ним за хвилину, — попросив я.

  Удячний Демпсі попрямував до дверей кабінету. Я повернувся до Мартінеса і незнайомого робітника, який виявився тим самим інженером-механіком. Я сказав їм, що поки цим займаюся я, не буде жодних відсторонень від роботи чи звільнень і що все

це якесь непорозуміння. Спочатку для Мартінеса цього було недостатньо, а механік вимагав вибачень від Піча. До цього вдаватися я не збирався. Також я знав, що Мартінес не має повноважень одноосібно закликати до страйку. Отож за бажанням вони можуть подавати скаргу, і я охоче поспілкуюся трохи пізніше з місцевим керівником профспілок, Майком О’Донелом, і ми все владнаємо в належному порядку. Розуміючи, що більше він нічого не міг зробити без розмови з О’Донелом, Мартінес пристав на пропозицію, і вони разом з механіком повернулися на робочі місця.

  — Скажи їм, хай повертаються до роботи, — гукнув я до Рея.

  — Добре, звичайно… але з чим нам зараз працювати? — запитав Рей. — З тим замовленням, що ми налаштовували, чи з тим, якого хоче Піч?

  — Зробіть те, що просив Піч, — відповів я.

  — Добре, але доведеться переналаштовувати обладнання і гаяти час, — зауважив Рей.

  — Значить гаятимемо! — відрізав я. — Рею, я навіть не дуже розумію, що саме відбувається. Якщо Білл тут, значить виникла надзвичайна ситуація. Тобі це не здається логічним?

  — Та таке, — відповів Рей. — Добре, я просто хотів знати, що саме робити.

  — Домовилися. Я розумію, що ти просто потрапив у вир подій, — сказав я, щоб трохи його заспокоїти. — Швидко закінчуйте з налаштуваннями і переходьте до обробки деталей для того замовлення.

  — Ясно, — сказав Рей.

  Усередині мене перестрів Демпсі, який повертався на виробництво. Він вийшов з мого кабінету з виглядом, який говорив про велике бажання якнайшвидше забратися геть.

  — Удачі, — похитав він головою.

  Двері мого кабінету були відчинені навстіж. Коли я увійшов, він був там. Білл Піч сидів за моїм столом. Він був кремезним, плечистим чоловіком із густим сталево-сивим волоссям і такими самими сталевими очима, які наче промовляли, поки я ставив свій дипломат: «Готуй шию, Роґо».

  — Добре, Білле, що тут відбувається? — запитав я.

  — Нам необхідно дещо обговорити. Сідай, — відповів він.

  — Я б залюбки, але ти зайняв моє місце, — сказав я.

  Цього, мабуть, не треба було говорити.

  — Ти хочеш знати, чому я тут? — запитав він. — Щоб урятувати твою паршиву шкуру.

  — З огляду на те, як мене щойно тут зустріли, ти приїхав, щоб зруйнувати стосунки в колективі і мої взаємини з профспілками.

  Він подивився мені в очі і сказав:

  — Якщо ти не можеш упоратися з тим, що тут відбувається, то навряд чи тобі доведеться перейматися стосунками з працівниками. І про виробництво тобі не доведеться хвилюватися. Насправді, так може статися, що тобі доведеться сильно потривожитися за свою роботу, Роґо.

  — Добре, хвилинку, заспокойся, будь ласка, — сказав я. — Давай спочатку все обговоримо. Що не так із тим замовленням?

 Насамперед Білл розповів мені, що напередодні близько десятої вечора йому додому зателефонував старий добрий Бакі Бернсайд, президент одного з найбільших клієнтів «ЮніКо». Бакі здавався страшенно роздратованим, що виконання його замовлення номер 41427 затримувалося вже на сім тижнів. Він вичитував Піча понад годину. Вочевидь, Бакі пішов на серйозний ризик, коли віддав своє замовлення нам у той час, коли всі наполягали віддати цю справу нашим конкурентам. Він саме вечеряв з кіль-

кома своїми клієнтами, які дуже критикували його за затримку їхніх замовлень. А це своєю чергою сталося як завжди через нас. Отже, Бакі був страшенно злий (а також дещо нетверезий). Пічу вдалося його трохи заспокоїти, лише пообіцявши проконтролю-

вати цю справу особисто. Він гарантував, що замовлення буде відправлено до кінця наступного дня, незважаючи на всі гори, які доведеться перевернути. 

  Я намагався пояснити Біллу, що так, це наша помилка, що ми проґавили це замовлення. Сказав, що я контролюватиму його виконання особисто, але чи так необхідно було йому приїздити на моє виробництво і призупиняти взагалі всю роботу?

  Він запитав, де я був минулого вечора, коли він телефонував мені додому. За цих обставин я не міг відповісти йому, що в мене є особисте життя. Я не міг сказати йому, що перші два рази я не узяв слухавки, бо його дзвінок пролунав якраз під час

нашої з дружиною сварки.

  А дружина, як на диво, скаржилася на те, наскільки мало уваги я їй приділяю. А на третій виклик я не відповів, тому що ми якраз мирилися.

  Я вирішив сказати Пічу, що повернувся додому дуже пізно. Він не став розвивати цю тему, а натомість запитав, як могло статися так, що я не знаю, що відбувається в мене на виробництві.

  Йому кісткою в горлі стали усі ці скарги на запізнення у відправці замовлень. Чому я не здатен контролювати терміни виконання роботи?

  — Єдине, що я знаю, — відповів я, — це те, що після другої хвилі звільнень, до яких нас змусили три місяці тому, і наказу скоротити штат ще на двадцять відсотків, це взагалі диво, що нам вдалося хоч щось випустити вчасно.

  — Алексе, — сказав він спокійно, — просто збирайте цю бісову продукцію. Чуєш мене?

  — То дай мені людей, щоб це робити! — відповів я.

  — У тебе достатньо людей! Подивися на вашу продуктивність, заради бога! У вас є можливості для поліпшення, Алексе, — вигукнув він. — Не треба мені розповідати про нестачу людей, поки ви не покажете, що можете ефективно використовувати те, що маєте.

  Я хотів заперечити, але Піч підняв руки, наказуючи мені стулити пельку. Він підвівся і пройшов через увесь кабінет, щоб зачинити двері. «От дідько», — подумав я.

  — Сядь, — сказав він, повертаючись до мене.

  Увесь цей час я стояв. Я сів на один із стільців для відвідувачів, що стояли перед столом. Піч повернувся і сів за стіл.

  — Слухай, Алексе, не марнуй часу на суперечки. Усю картину добре видно з твого останнього робочого звіту, — сказав Піч.

  — Добре, маєш рацію, — відповів я. — Нам треба зібрати і відправити замовлення Бернсайда…

  — До біса! — вибухнув Піч. — Річ не в замовленні Бернсайда! Цей випадок — лише симптом наявної проблеми. Невже ти думаєш, що я приїхав сюди лише для того, щоб проконтролювати виконання одного затриманого замовлення? Думаєш, мені більше нічого робити? Я приїхав, щоб дати тобі і всім працівникам чарівного стусана. Питання не в обслуговування клієнтів. Питання в тому, що ваше виробництво втрачає гроші.

  Він на хвилину замовк, наче давав час на перетравлення сказаного. Потім — бам! — він грюконув кулаком об стіл і наставив на мене палець.

  — І якщо ти не здатен вчасно відвантажувати продукцію, — вів він далі, — мені доведеться показати, як це робиться. Якщо до тебе і далі не дійде, то ні ти, ні це виробництво нікому не потрібні.

  — Білле, зачекай-но хвилину…

  — До біса! Немає в мене хвилини, — гримів він. — У мене немає часу на вибачення. Мені не потрібні пояснення. Мені потрібні результати. Мені потрібні відправки. Мені потрібен дохід!

  — Так, я знаю, Білле.

  — Але ти, мабуть, не знаєш, що цей підрозділ зазнав найгірших збитків за всю свою історію. Ми падаємо в таку прірву, що можемо ніколи з неї не вилізти. І твоє виробництво — це тягар, який тягне нас усе глибше.

  Я був виснажений.

  — Добре, — втомлено сказав я. — Що саме ти хочеш від мене? Я працюю тут шість місяців. Мушу визнати, поки я тут, справи йдуть лише гірше, а не краще. Але я роблю все, що в моїх силах.

 — Словом, Алексе, слухай: у тебе є три місяці, щоб виправити становище на виробництві.

  — А якщо ми не вкладемося в термін? — запитав я.

  — Тоді мені доведеться подавати на розгляд менеджмент-комітету рекомендацію закрити виробництво, — прозвучало у відповідь.

  Я сидів мовчки. Це було найгірше, що я сподівався почути того ранку. Але несподіванкою це не було. Я дивився у вікно. Паркувальний майданчик заповнювався машинами працівників, які приїжджали на першу зміну. Я знову подивився на Піча. Він підвівся з-за столу і, обійшовши його, сів на стілець поряд зі мною і нахилився до мене. Ага, тепер буде заспокоювати і підбадьорювати.

  — Алексе, я знаю, що коли ти сюди прийшов, ситуація вже була не з найкращих. Я дав тобі цю роботу, тому що думав, що ти саме той, хто може вивести цей завод зі збиткового… ну хоча б на невеликий прибуток. І я все ще так думаю. Але якщо хочеш досягти успіху в цій компанії, ти повинен показати результати.

  — Мені потрібен час, Білле, — відповів я.

  — Вибач, у тебе є лише три місяці. І якщо ситуація погіршуватиметься, я не зможу дати тобі навіть це.

  Я мовчав. Білл поглянув на годинник і підвівся — розмову закінчено.

  — Якщо я виїду негайно, — сказав він, — то пропущу лише першу нараду.

  Я підвівся. Він пішов на вихід. Узявшись за ручку дверей, він озирнувся і всміхнувся.

  — Тепер, коли я допоміг тобі підкрутити усім тут гайки, сподіваюся, вам не важко буде відправити замовлення Бакі сьогодні, правда ж?

  — Відправимо, Білле, відправимо.

  — От і добре, — підморгнув він і вийшов.

  За хвилину я дивився з вікна, як він сів у свій мерседес і виїхав за ворота.

  Три місяці. Це все, про що я міг думати. Я не пам’ятаю, як відійшов від вікна. Не пам’ятаю, скільки часу спливло. Я зрозумів лише, що сиджу за своїм столом і тупо дивлюся в нікуди. Я вирішив, що мені варто самому піти подивитися, що відбувається на виробництві. З полиці біля дверей я узяв каску й захисні окуляри. Пройшов повз секретарку.

  — Френ, мене деякий час не буде тут, — сказав я, проходячи повз її стіл.

  Френ підвела очі від листа, який вона набирала, й усміхнулася.

  — Окі-докі, — відповіла вона. — До речі, це машина Піча стояла нині вранці на вашому місці на парковці?

  — Так, вона.

  — Гарна машина, — сказала вона і засміялася. — Я спочатку подумала, що це ваша.

  Тепер засміявся я. Вона перехилилася через стіл.

  — Скажіть, а скільки таке авто може коштувати? — запитала Френ.

  — Точно не знаю, але думаю, десь тисяч шістдесят доларів.

  У Френ перехопило подих.

  — Жартуєте? Так багато! Я і не думала, що машина може стільки коштувати. Ого! Думаю, мені не світить поміняти мою шеветту на таку штучку.

  Вона засміялася і повернулася до свого листа.

  Френ була милою. Скільки їй? Трохи за сорок, мабуть, у неї двоє дітей-підлітків, яких вона ростила сама. Її колишній чоловік був алкоголіком. Вони розлучилися дуже давно… і з того часу вона не хотіла нічого мати з чоловіками. Ну, майже нічого. Френ  розповіла мені все це сама на другий день мого перебування тут. Мені вона подобалася. Мені подобалося, як вона працює. Вона отримувала непогану зарплатню… принаймні останнім часом. Хай там як, у неї ще було три місяці.

  Зайти у виробничі приміщення — це наче увійти у світ, де янголи і чорти одружилися, щоб творити сіру магію. Я завжди відчував це саме так. Навколо відбувалися речі, що були водночас і звичними, і дивовижними. Для мене виробництво завжди було чарівним місцем — навіть просто візуально. Але більшість людей сприймає його зовсім не так, як я.

  За подвійними дверима, що відокремлювали офісні приміщення від виробництва, світ змінювався. Над головою на кроквах була підвішена сітка із світильниками. Усе навколо було залите теплим помаранчевим світлом натрієвих газорозрядних ламп. У приміщенні стояли сітчасті клітки-стелажі, які стійка за стійкою, полиця за полицею були заповнені деталями та матеріалами для всього того, що ми виробляли. У вузькому проході між двома стелажами, вздовж напрямної доріжки на стелі, у люльці крана-навантажувача їздив чоловік. На підлозі стояла котушка, з якої розмотувалася блискуча сталева стрічка і потрапляла у верстат, який кожні дві секунди промовляв «ка-чанк».

  Верстати і машини. Завод — це одне величезне приміщення, відкритий простір, заповнений верстатами і машинами. Вони згруповані у блоки, а блоки розділені проходами. Більшість машин пофарбовано в один колір — оранжевий, фіолетовий, жовтий і синій. На деяких верстатах — новіших — з цифрових дисплеїв світилися рубіновими кольорами цифри. Автоматизовані руки виконували запрограмовані дії в механічному танці.

  Тут і там, часто майже сховані серед машин, працювали люди. Вони озиралися, коли я проходив поряд. Деякі махали мені рукою, я махав їм у відповідь. Повз мене проїхав електричний візок, яким керував неймовірно огрядний чолов’яга. Жінки на довгих столах працюють з веселками дротів. Замурзаний хлопець у безформному комбінезоні надягнув маску і запалив зварювальний пальник. За склом пишногруда руда жінка сту-

кала по клавішах комп’ютерного термінала, на дисплеї якого з’являлися яскраво-бурштинові літери. 

  До усіх цих сцен домішується шум, безперервне фонове гудіння на одній ноті, утворене лопатями вентиляторів, двигунів і повітрям у вентиляційній системі. Усі ці звуки були схожі не безкінечне дихання. Зрідка доносився бум невідомого походження. У мене за спиною задзвенів сигнальний дзвоник балкового мостового крану, який громихав своєю колією. Клацало реле. Верещали сирени. Із системи гучномовців безтілесний голос звучав, наче голос бога: уривчасто, незрозуміло, понад

усім іншим.

  Навіть серед усього цього шуму я почув свист. Озирнувшись, я побачив легко впізнавані обриси Боба Донована, що йшов проходом. Він був на деякій відстані від мене. Боб був такою собі людиною-горою двометрового зросту. Він важив під сто двад-

цять кілограмів, левову частину його тіла займало пивне черевце. Він не був першим красунчиком на світі… Його перукар, мабуть, брав уроки в якихось моряків. І говірка його теж не була аристократичною; мені здавалося, що цим він навіть пишався. Але незважаючи на певні неоковирності, які він пильно оберігав, Боб був хорошим хлопцем. Він працював менеджером з виробництва вже дев’ять років. Якщо вам потрібно, щоб щось було зроблено, усе, що вам потрібно, це поговорити з Бобом. І якщо це в межах людських можливостей, воно буде зроблено до того часу, коли ви наступного разу про це згадаєте.

  За хвилину ми вже наближалися один до одного. І що ближче я до нього підходив, тим ясніше ставало, що Боб не в гуморі. Думаю, він помітив те саме і в мене.

  — Доброго дня, — сказав Боб.

  — Не впевнений, що він добрий, — відповів я. — Ти чув про нашого гостя?

  — Так, увесь завод про це гуде, — сказав Боб.

  — Значить, думаю, ти знаєш і про терміновість відправлення певного замовлення під номером 41427? — запитав я.

  Він почервонів.

  — Саме про нього я і хотів з тобою перебалакати.

  — Чому? Що сталося?

  — Не знаю, чи ти вже чув, але Тоні, той інженер-механік, на якого накричав Піч, зранку звільнився, — випалив Боб.

  — От чорт, — пробурмотів я.

  — Думаю, тобі не треба пояснювати, що такі чуваки, як він, на дорозі не валяються. Нам буде важко знайти йому заміну, — не вгамовувався Боб.

  — Ми можемо якось його повернути? — запитав я.

  — Думаю, нам не треба його повертати, — відповів Боб. — Перед тим, як піти, він зробив усі налаштування, які Рей йому сказав, і запустив верстат в автоматичному режимі. Справа в тому, що він не затягнув як треба дві регулювальні гайки, і тепер у нас по всій підлозі розкидані уламки частин верстата.

  — Скільки заготовок зламано?

  — Ну, не так багато. Верстат не довго пропрацював.

  — Нам вистачить, щоб закінчити це замовлення?

  — Треба перевірити, — відповів він. — Алекс, знаєш, проблема насправді в тому, що зламався сам верстат. І певний час він не зможе працювати.

  — Це який? — запитав я.

  — NCX-10, — прозвучало у відповідь.

  Я заплющив очі. Мені здалося, що якась холодна рука влізла мені всередину і стисла шлунок. На нашому заводі така машина була лише одна. Я запитав у Боба, наскільки серйозна поломка.

  — Не знаю, — сказав він, — звідти витягли деталь, розірвану навпіл. Зараз ми якраз на телефоні з виробниками.

  Я швидко пішов до верстата. Мені потрібно було все побачити самому. Боже, ми таки вляпались у халепу. Я глянув на Боба, який швидко йшов поруч зі мною.

  — Думаєш, це саботаж? — запитав я.

  — Ну, не можу точно сказати, — здивовано відповів він. — Думаю, чувак був настільки збентежений, що не міг думати спокійо. От і перепоганив усе.

  Жар заливав моє обличчя. Холодна рука зникла. Я був такий злий на Білла Піча, що готовий був подзвонити йому і викричати все, що накипіло. Це все сталося через нього! Його образ стояв у мене перед очима — він сидить за моїм столом і говорить, що покаже мені, як саме потрібно керувати випуском замовлень. Так, Білле, ти справді показав мені, як саме це робити.

Наш Формат
Мета
Еліягу Ґолдратт
купити

Читайте ще

Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
Хітмейкери. Наука популярності та змагання за увагу
Дерек Томпсон
Передбачувана ірраціональність
Аріелі Ден
Трамп у Білому домі
Боб Вудворд

Блог