У цій книжці авторка акумулювала всі свої знання про недооцінене і мало досліджене, але життєво необхідне мистецтво відпочинку і щедро ділиться його неочікуваними секретами. Детально розглядаючи й пояснюючи психологію та нейромеханіку десяти найпопулярніших способів релаксуючого дозвілля Клаудія пояснює, що, як і чому найбільш заспокійливо діє на різних людей. Тут ви знайдете чіткі та дотепні дороговкази до збалансованішого життя, де мрія справді відпочити й нарешті розслабитися стане дійсністю.

***

На самоті 

Я ніколи не жила сама. Мешкала з батьками, аж поки вступила до університету, потім спільно з друзями винаймала будинок, а відтак почала жити разом зі своїм хлопцем. Тому, якщо бодай кілька днів залишаюся вдома сама, то тішуся цьому новому відчуттю. Мені подобаються спокій і тиша. Але недовго. Незабаром я виходжу на газон перед будинком і починаю обрізати зів’яле листя чи підливати рослини — не лише тому, що це потрібно, а тому, що знаю: сусіди чи навіть незнайомці неодмінно зупиняться зі мною поговорити. Як на мене, найдивніше, коли ти сама, в тому — як тягнеться час. Здається, що дні скорочуються, а вечори стають нескінченні. Як авторка книжки про психологію сприйняття часу, я надто добре знаю причину його викривленого сприйняття, але все одно щоразу дивуюся.

У цьому є один парадокс. Чому, коли я сама, здається, що в добі з’являється значно більше годин, а роблю я менше? Я довго валяюся в ліжку і пізно встаю, втикаю в смартфон і телевізор довше, ніж зазвичай. Їм коли заманеться й рідко коли прибираю за собою, хіба що наступного дня. Ні з ким не потрібно радитися чи щось обговорювати, і це поєднання більшої свободи і відсутності мети дезорієнтує.

Хоча є щось особливе, навіть магічне, у тому, щоб залишатися на самоті. І, звісно, тоді я більше відпочиваю. Коли ж чоловік повертається з поїздки, я завжди радію, й мені здається, що разом із ним повернулося нормальне життя. А нормальне життя для мене — повноцінне, заклопотане і соціальне.

У процесі еволюції люди соціалізувалися, й саме співпраця стала ключовим моментом для нашого виживання й успіху як виду. Наші предки, що жили на межі становлення первісного суспільства, часто опинялися в небезпеці: на них нападали дикі тварини або ж одноплемінники покидали напризволяще під час нападу ворогів. З розвитком суспільного ладу та виникненням складних економічних відносин потреба співпраці, довіри одне до одного та розбудови стосунків стала важливішою. Думку про те, що людство розвинулося завдяки егоїзму, вщент розтрощила численна армія антропологів, соціологів і економістів.

У виданій нещодавно книжці «Внутрішній рівень», продовження надзвичайно успішної праці «Духовний рівень», відомі науковці Річард Вілсон та Кейт Пікетт, здебільшого спираючись на наукові докази вищезазначених дисциплін і еволюційної психології, дійшли такого висновку: «Очевидно, людський мозок у прямому сенсі є соціальний орган. Його збільшення й розвиток були зумовлені потребами соціального життя. Це сталося, бо якість наших стосунків завжди мала вирішальне значення для виживання, добробуту і репродуктивного успіху». 

Саме тому ми еволюціонували так, що самотність видається нам заскладною, навіть болісною. Цей біль важливий, він служить еволюційній меті. Соціальний психолог Джон Касіоппо стверджує, що душевний біль, спричинений самотністю, — позитивний, адже спонукає нас шукати нових друзів або способи покращити ті стосунки, що вже є, підтримуючи зв’язки з іншими людьми. Касіоппо порівнює почуття самотності зі спрагою. Спрагла людина шукає воду. Самотня людина шукає товариства. Протягом багатьох тисяч років люди, які жили в спільнотах, перебували в безпеці та мали краще життя, тому формула виживання, що спонукає єднатися з іншими, має сенс. Та, незважаючи на еволюційні та соціальні чинники, а віднедавна ще й пильну увагу до методів подолання самотності й пригніченості та стресу, спричинених ними, деякі люди (яких насправді чимало) прагнуть усамітнення й не можуть по-справжньому відпочити, поки його не знайдуть. Сартр чудово сказав: «Пекло — це інші люди», і «Тест на відпочинок», безумовно, засвідчує, що як ми шукаємо цілковитого душевного спокою, то знаходимо його наодинці з собою. Усі п’ять видів відпочинку, що стали лідерами опитування, часто потребують усамітнення, натомість зустрічі з друзями та родиною чи інше спілкування не потрапили навіть у десятку найкращих. Деякі люди, зокрема жінки віком до 30 років, вважають усамітнення найкращим типом відпочинку. 

Можливо, ви думаєте: «Усе залежить від того, наскільки людина товариська; інтроверти можуть прагнути самотності, а от екстраверти навряд».

Та аналізуючи вплив особистості на результати «Тесту на відпочинок», ми виявили, що навіть екстраверти вважали кращим відпочинком усамітнення, а не спілкування з іншими людьми, хоча вони і справді потребують самоти рідше, ніж інтроверти.

Певною мірою ми всі прагнемо самотності, хоча й дозовано і лише в певні періоди. Як завжди, важливими чинниками є баланс і власний вибір. Усі ми зазнали задоволення, як ото Вордсворт, що блукав «самотній наче хмара», і ту «відраду самоти», яку відчував він, коли, лежачи на дивані, «у роздумах глибоких», згадував дикі нарциси в долині. Варто зауважити, що він захоплювався танцем «веселої компанії» нарцисів, і, звісно ж, самотньо блукав горами та долинами Озерного краю так само часто, як гуляв там зі своїм другом Колріджем та його сестрою Дороті. Як завжди, важливими чинниками нашого ставлення до перебування на самоті є баланс і власний вибір. Цитуючи іншого видатного письменника, цього разу французьку романістку Колетт, номіновану на Нобелівську премію: в деякі дні самотність мов «п’янке вино», а в інші наче «гіркий тонік».

САМОТНІСТЬ ЧИ УСАМІТНЕННЯ

Нині нас більше, ніж будь-коли досі, живе у містах, в оточенні інших людей, а сучасні засоби спілкування дозволяють цілодобово перебувати на зв’язку, і саме тому складається враження, наче ми ніколи й не залишаємося наодинці з собою. Та насправді це хибне враження. У середньому близько 29% денного часу ми перебуваємо на самоті. І про це варто замислитися. 

Залишаючись на самоті, ми здебільшого не цінуємо це. Сидимо перед екраном комп’ютера над якимось нудним робочим завданням або повертаємося додому в переповненій електричці, метро чи автобусі, але ж самі. Ми не сприймаємо це як особливий «час для себе», бо здебільшого він не дарує нам спокою. Дослідження, під час якого протягом дня учасникам навмання надсилали сигнали, нагадуючи взяти пробу слини для аналізу, виявили, що рівень стресового гормону кортизолу зазвичай підвищувався саме тоді, коли люди залишаються наодинці з собою. Не дивно, що в осіб, які водночас почували й сум, і самотність, рівень кортизолу був навіть вищий.

Психологи Крістофер Лонґ та Джеймс Ейврілл виявили, що, залишаючись самі та прагнучи не зіслизнути у справжню самотність, нам важливо згадати про безліч близьких зв’язків з іншими людьми. Блискуча дослідниця самоти Барбара Тейлор розповіла мені, що радить студентам, коли вони перебувають на самоті, подумати про тих, хто залишається в їхніх думках, і більшість глибоко замислюється й відповідає, що це «люди, яких вони люблять найдужче» або ж «Бог».

Якщо ви відчуваєте брак глибоких взаємин із людьми, які по-справжньому вас розуміють (або якщо не вірите у вищу істоту, яка могла б служити тій самій цілі), самотність може поцілити у вас незалежно від того, самі ви чи ні. Звісно, ізоляція здатна посилювати почуття самотності, але на його виникнення здебільшого впливає присутність глибоких стосунків у вашому житті, а не безпосередній факт перебування між людьми.

Кількість теж важлива. Самотність виникає й тоді, коли людина бачить невідповідність між числом близьких дружніх стосунків, що вона їх хотіла б мати, і кількістю, яку має насправді.

Дослідники з університету штату Айова виявили, що коли в студентів кількість близьких друзів збільшується до того числа, яке вони самі вважають ідеальним, їхнє почуття самотності зменшується. І байдуже, велика то кількість чи мала (це суб’єктивне судження): коли людина відчуває брак близьких стосунків, тоді вона й самотня. Ті ж дослідники виявили таке, що здивувало навіть їх самих. Коли кількість друзів перевищує бажане число, студенти знову почуваються самотніми. Можливо, цей надлишок вони сприймали як тягар або, хоч і вважали тих людей щирими друзями, насправді були недостатньо близькі з ними. А може (і це для нас найцікавіше), у студентів так багато друзів, аж вони відчувають, що не мають часу побути на самоті.

У «Тесті на відпочинок» ми запитували людей, що для них є протилежністю самотності. Третина не змогла відповісти на запитання, але ті, що відповіли, як антонім до самоти назвали задоволення соціальними зв’язками, а потім ішли щастя і дружба. Якось один знайомий музикант перепинив мене посеред вулиці і сказав, що почув радіопрограми, в яких я розповідала про самотність; відтоді він міркував про це. Гадаю, чоловік дав непогану відповідь: «Протилежність самотності — це прагнення збути трохи часу на самоті».

Можливо, його правда. А може, справжньою ознакою того, що ми не почуваємося самотньо, є власне, туга за самотою.

ВТРАТА СЕБЕ ЧЕРЕЗ САМОТНІСТЬ

Самотність впливає на наше самосприйняття. Цей вплив може бути позитивний чи негативний, залежно від ступеня самотності. Замислимося на мить про найсуворіше усамітнення — жахливе покарання одиночним ув’язненням.

Деякі в’язні, які це пережили, кажуть, що коли вони вперше потрапили в одиночну камеру, то відчували полегшення, бо дістали спокій від співкамерників, трохи часу на денні роздуми і трохи часу на відпочинок. Але те, що починається з блукання розуму, може закінчитися його руйнуванням. Один чоловік із Північної Африки, Табір, якого багато місяців тримали в ізоляції як політв’язня, сказав мені: «Ніхто не знає, що ти там, отже ти ніщо. Ти нуль».

У Табіровій камері не було ні ліжка, ні туалету, лише маленьке віконце під стелею. Довгі дні минали в тиші, аж до заходу сонця. Потім здіймався лемент від криків інших в’язнів, яких катували. Хоч як жахливо це звучить, Табір виявив, що ці крики певним чином заспокоюють, адже нагадують про те, що він і надалі перебуває у світі, де існують й інші люди.

Крейґ Гейні, професор психології Каліфорнійського університету в Санта-Крусі, вивчав вплив одиночної камери на ув’язнених у тюрмі суворого режиму в Пелікан-Беї, де більше тисячі людей замкнено в одиночних камерах. Деякі з них збули в «одиночках» понад десятиліття. Навряд чи вас здивує, що їх це аж ніяк не заспокоювало. 

Усі в’язні реагують по-різному. Тієї миті, коли двері зачиняються за ними, декого охоплює по-справжньому панічний страх ізоляції. Інші спочатку вважають, що зможуть витерпіти, але поступово втрачають надію і впадають у депресію. Поступово брак контактів з людьми починає негативно позначатися на когнітивних здібностях в’язнів, і в них виникають прогалини в пам’яті. Гейні був свідком, коли люди назавжди втрачали розуміння того, хто вони є: «Я бачив найгірше — коли особистість людини зазнавала такої сильної руйнації, що її неможливо було відновити».

Зазвичай становлення та зміни особистості відбуваються завдяки взаємодії з іншими людьми, тому повна відсутність таких контактів спонукає деяких в’язнів засумніватися в тому, що вони надалі існують. Письменник-модерніст Девід Марксон досліджує цю тему у своєму блискучому романі «Коханка Вітґенштайна», головна героїня якого, Кейт, єдина людина, що залишилася на світі. У безупинному і невпевненому внутрішньому монолозі Кейт повсякчас повертається до питань про сенс життя й про те, що як ви єдина людина на всьому світі, то чи існуєте ви насправді? Хоча, посилаючись на дискусію про самотність і самотину, наведену вище, іронія долі полягає в тому, що героїня Марксона «така ж самотня тепер, як була і до того, коли все сталося».

Щоб не втратити відчуття власного «Я», Табір ночами розмовляв сам із собою або співав. Іноді, лише задля того, щоб зазнати бодай якоїсь взаємодії з людьми, він бився з охоронцями, провокуючи їх до так званого «насильницького витягання з камери». Якщо він не корився наказам, скажімо, відмовлявся віддати порожню тацю для їжі, група озброєних охоронців заходила до камери, щоб угамувати його. І хоч зазвичай Табірові завдавали фізичного болю, ця ситуація принаймні забезпечувала йому контакт з іншими людьми. Під час ув’язнення він, так само як Віктор Франкл, що вижив в Освенцімі, постановив собі: хоч би що вчинили охоронці, вони ніколи не «підкорять його розум». «Хай там як, — казав він мені, — не переставай боротися. Усміхайся, будь щасливий — і нікого не бійся». Зрештою Табір потрапив до лікарні й зумів утекти, а потім подався до Великої Британії й попросив там притулку.

Сувора ізоляція призводить до втрати ідентичності, а це дуже серйозна проблема. Та якщо ми вирішимо збути трохи часу на самоті, то можемо зазнати часткової, значно меншої, ба навіть корисної для нас втрати ідентичності. Перевага усамітнення в тому, що на вас не впливають інші особистості. Ви можете дозволити своєму розуму звільнитися від стороннього впливу і поблукати, аналізуючи те, яка ви насправді людина і що собі думаєте. Дехто розповідає про нове розуміння себе. І це пояснює наше бажання усамітнюватися в певні моменти життя, коли потрібно вирішувати щось дуже важливе. 

Дослідження поведінки американців 18-25 років показало, що час наодинці з собою дає поштовх до творчості. І з огляду на користь від блукання думок, що ми його обговорювали раніше, воно й не дивно. Блукання думок стимулює творчість, але в присутності інших цього важче домогтися, тому саме усамітнення звільняє наш розум. Усамітнення допомагає приборкати власні емоції, дозволяючи поміркувати про те, що відбувається в нашому житті, а також проаналізувати спогади з минулого. А відтак, сподіваємось, прийняти найкращі рішення щодо майбутнього.

Саме тому підприємців, які повсякчас зустрічаються з кимось, відповідають на електронні листи чи дотримуються політики «завжди відчинених дверей», закликають більше часу бути на самоті, адже це сприяє правильним етичним рішенням. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан прославився тим, що кожного дня збував годинку на самоті, читаючи Джейн Остін або Ентоні Троллопа. Чомусь сумніваюся, що будь-який з останніх прем’єр-міністрів мав таку можливість.

З огляду на всі ці приклади, усамітнення — це можливість загубити себе й освіжити думки, не відволікаючись щохвилі на інших людей. Це не той стан, в якому ми хотіли б існувати дуже довго чи, тим більше, завжди, але в малих дозах це безсумнівно позитивно вплине на наше самопочуття й допоможе почуватися відпочилими.

САМОТНІ ЧИ НА САМОТІ?

Дуже важливо вміти контролювати проведений на самоті час. Самотність через відсутність вибору дуже відрізняється від часу, збутого наодинці з собою із власної волі. Хоч яка ви комунікабельна людина, вам напевно подобається іноді побути трохи на самоті, якщо ви можете обирати, коли і як саме це вчинити; і хоч би який ви були інтроверт, ізоляція з примусу змусить вас почуватися самотньо.

Віднедавна проблему самотності широко висвітлюють у ЗМІ. У Великій Британії навіть з’явилася посада міністра з питань самотності, який співпрацює з урядовими відомствами задля розв’язання цієї проблеми. Співпрацюючи з Welcome Collection та з трьома психологами з різних британських університетів, я провела на Radio 4 так званий «BBC-експеримент із самотності», під час якого ми попросили слухачів взяти участь в опитуванні. Попри те, що відповіді на запитання потребували досить тривалого часу (зазвичай від тридцяти до сорока хвилин), в опитуванні взяли участь 55 000 людей з усього світу. Це приголомшило нас, адже свідчило про те, як сильно люди переймаються цією темою. 

Дехто каже про епідемію самотності. І справді, загальна кількість одиноких зростає. Зокрема, тому що людей у світі побільшало. Щодо пропорцій, то уява малює різні картини. Перше, що спадає на гадку, коли ми створюємо образ самотньої особи, — це літня людина, яка не виходить з дому, тижнями нікого не бачить і відзначає Різдво на самоті. Це реальність багатьох людей похилого віку, але Христина Віктор із Брунельського університету (Лондон) дослідила проведені у Великій Британії з 1948 року опитування, й виявила, що відсоток літніх людей, які потерпають від хронічної самотності, протягом сімдесяти років практично не змінювався: 6-13% опитаних почувалися самотніми весь час або майже весь час.

Ба більше, наше опитування, висновки якого перегукуються з результатами кількох інших, показало, що частіше самотньо почувається молодь, а не люди похилого віку, особи ж середніх років опинилися десь між цими двома категоріями. Як я вже казала, це явище відрізняється від картинки, що постає в нас у голові, коли ми думаємо про самоту чи ізоляцію. І справді, 84% опитаних вважали, що будуть одинокі або почуватимуться самотньо за старості. Але, згадуючи своє життя, вони також казали, що найсамотніше їм велося замолоду.

Вірогідно, пояснення полягає в тому, що в юності нам важко змиритися із самотністю, але з віком ми вчимося не лише приймати її, а й прагнути. Також цілком можливо, що в старшому віці ми цінуємо спокій, який несе усамітнення. І це може бути пов’язане з розвитком уміння керувати власними емоціями. У дорослішанні, либонь, найкраще те, що нам легше заспокоювати себе, коли все летить шкереберть. Так само, як немовлята, які поступово (на величезну втіху виснажених батьків) звикають самостійно вгамовуватися й засинати, ми поступово вчимося долати поганий настрій, відволікаючись чимось або намагаючись абстрагуватися від ситуації. 

Досягнувши повноліття, ми вдосконалюємо навички опановувати емоції. Завдяки багаторічному досвіду розуміємо, що не завжди кепсько почуватимемось, і знаємо, що вчинити, аби нам полегшало. Цікаво, чи послуговуємося ми цими навичками, коли йдеться про почуття самотності. Можливо, ми просто надто звикли миритися з цим неприємним станом, і знаємо, що він здебільшого тимчасовий. Або, можливо, наважуємося на якісь кроки, щоб послабити гостроту самотності, шукаючи нових друзів або поновлюючи давні зв’язки. 

Хоч би до чого ми вдавалися, щоб уникнути самотності, головне: ми таки щось робимо. Хронічна самотність погіршує фізичне здоров’я. Аналіз досліджень показав, що люди, які нарікають на постійну самотність, на третину більше за інших схильні до серцевих захворювань, інсультів, підвищеного артеріального тиску і менше живуть. Це серйозні наслідки, але багато дослідів мають порівняльний характер і ґрунтуються на методі «поперечного зрізу», тому ми не можемо бути певні щодо причинно-наслідкових зв’язків. Цілком можливо, що занепокоєння через ізоляцію призводить до збільшення кількості захворювань через посилення запальних процесів в організмі. Але може бути й навпаки. Слабке здоров’я може стати причиною ізольованості й самотності людей, яким хвороба заважає комунікувати. А ще, можливо, одинокі люди зазначені у статистиці як хворобливіші, бо саме самотність позбавила їх мотивації дбати про власне здоров’я. 

Хоча непросто розмежовувати причину і наслідок, дослідження безумовно підтверджують те, що може сказати кожен, хто колись почувався самотнім — цей стан суттєво впливає на самопочуття. Існують достовірні докази того, що самотність засмучує нас і негативно впливає на якість сну. Інколи виникає зачароване коло: люди почуваються такими самотніми та відкинутими на узбіччя соціального життя, аж починають гостро реагувати на будь-які ознаки відчуження, й це, своєю чергою, посилює почуття самоти. Дослідження показали, що в людей, які почуваються самотньо, вже за рік можуть з’являтися симптоми депресії.

Ми схильні вважати самотність сучасним явищем, що виникає внаслідок недоліків теперішнього буття, життя в роз’єднаних суспільних осередках та відокремлених громадах, хоча вчена Барбара Тейлор, яка досліджує історію усамітнення й самотності, зазначає, що неприємне почуття самоти описували ще за античних часів, навіть якщо не вживали слова «самотність». До XVII століття слово «самотній» рідко вживали щодо людей; частіше використовували його для опису чогось відокремленого, наприклад, дерева чи будівлі або — повертаючись до Вордсворта — хмари. З плином століть слово самотність поступово вживають частіше і частіше, паралельно з розвитком думки про сучасний світ як про місце відчуження.

Хоча назагал самотність вважають негативним явищем, її багатозначність, як визнає Барбара Тейлор, спантеличує істориків, оскільки протягом століть у цього поняття було чимало тлумачень — іноді негативних, а іноді й позитивних. До XVIIІ століття самотність часто згадувалася в контексті заміського життя. Багатії говорили про «усамітнення», вирушаючи до маєтку за містом, але на самоті вони там не залишалися. Брали з собою слуг, членів родини, а також близьких друзів. В античні часи побутувала думка про те, що істину можна осягнути лише завдяки усамітненню. Це пасувало філософам, які, так само, як боги, могли вижити без товариства, але менш освіченим людям це шкодило. Самотність із власного вибору, як пише Барбара Тейлор, інколи видавалася неприродною й навіть аморальною: «Ці люди були мізантропи, егоїсти, вони не відчували відповідальності перед простими людьми». Боялися й того, що час, збутий на самоті, міг спричинити «нестримну творчість». Петрарка, Монтень і Вордсворт, які творили відповідно у XІV, XVІ та XVІІІ століттях, розуміли користь усамітнення, та водночас застерігали, що самота призводить до болісних відчуттів і тривоги.

Відгомони цього явища бачимо в сучасній Японії, де усамітнення й самотність досі позначають тим самим словом «кодоко». Цей стан вважають таким позитивним, що в країні видають сотні книжок на цю тему, серед яких чимало бестселерів із заголовками штибу «Сила самотності» або «Прекрасна самотність». Удвічі більше чоловіків, ніж жінок, живуть самі, і їхнє число зростає. Юнко Окамото, письменниця з Токіо, яка бере участь у кампаніях підготовки людей до виходу на пенсію, намагається донести людям інформацію про недоліки самотності. Вона стурбована, що люди, які прославляють самотність, приховують той факт, що дехто переживає її досить болісно.

У країні, що славиться своєю колективістською культурою, соціальний капітал багато не важить, натомість ієрархічна система праці та повага до вищих за посадою ускладнює дружні стосунки на робочих місцях. У людей залишається обмаль часу на хобі чи друзів. Тому вихід на пенсію може завдати великого стресу. Можливо, ці книжки, в яких вихваляють усамітнення, й заспокоюють, запевняючи, що самота — це стан, що його слід шанувати, а не боятися. Але Окамото непокоїть те, що чимало людей живуть усамітнено не з власного вибору. Іронія полягає в тому, що як на неї, її голос теж самотній. Коли письменниця пише про зворотний бік самоти в засобах масової інформації, коментатори радять їй дати людям спокій.

У цьому амбівалентному ставленні до одинокості немає нічого нового. Видатний німецький романіст Томас Манн казав: «Усамітнення пробуджує в нас потяг до оригінальності, небаченої краси й ризику — до поезії. Але також спонукає й до протилежного: збоченого, забороненого й абсурдного». I ті з вас, хто читав твори двох інших відомих письменників, любителів самоти — Емілі Дікінсон та Семюела Беккета, розуміють, про що йшлося Маннові.

Ми прагнемо усамітнення, та водночас боїмося самотності. І підозріливо ставимося до інших людей, які прагнуть усамітнитися. Нечасто можна почути, щоб хтось відмовився від запрошення, бо хоче провести вечір наодинці з собою. Такі люди мають шукати виправдання: чому воліють збути час на самоті, ніж із друзями. Фраза «даруй, я помила голову» стала жартівливим евфемізмом жінок, які не хочуть іти на побачення. Можливо, це теж сигналізує, що бути самотнім нормально.

Декому прагнення усамітнюватися видається патологічним: людей, яким подобається збувати час на самоті, вважають «самозакоханими, небезпечними бунтівниками, схильними до божевілля». Слово «відлюдько» має негативну конотацію, це аж ніяк не комплімент, а радше натяк на дивакуватість людини, яка може виявитися відвертим соціопатом або кимсь іще гіршим. Подумайте, як часто словосполученням «трохи відлюдькуватий» послуговуються, щоб описати педофілів і серійних убивць. В уславленому романі Вільяма Тревора «Подорож Феліції» зловісний містер Гілдіч, який впольовує вразливу молоду жінку, зображений самітником, що мешкає в будинку своєї покійної матері, вечеряє сардинками з бляшанки, а перед сном випиває склянку какао з молоком. Від думки про самотнє життя волосся стає дибки. Усамітнення зазвичай вважають нешкідливою примхою, а ось відлюдний спосіб життя сприймають як ексцентричний, загрозливий для здоров’я та глузду. Часто ми з осторогою ставимося до людей, які віддають перевагу товариству самих себе, а не нас.

ДОСЯГНУТИ БАЛАНСУ

Якщо ви шукаєте усамітнення, щоб трохи відпочити від темпів сучасної епохи, постає одне-єдине запитання, навіть якщо ставлять його по-різному: як досягти того, щоб час наодинці з собою не перетворився на час самотності?

По-перше, важливо пам’ятати, що усамітнення не всі сприймають за відпочинок. Незважаючи на одне з чільних місць у «Тесті на відпочинок», деякі люди зізнаються, що, залишаючись наодинці з собою, починають міркувати про негаразди у власному житті, і це засмучує або пригнічує їх. Із досліджень Крістофера Лонґа бачимо, що самотність зцілює всіх без винятку. Ті, кому не подобається залишатися самим, радше за все шукатимуть, як замінити товариство, вони дивитимуться телебачення або телефонуватимуть приятелям — робитимуть будь-що, аби підтримувати зв’язок із людьми. Багатьом на самоті неспокійно, вони почуваються відірваними від світу.

Не дивно, що інтроверти охочіше проводять час наодинці. У людей, які чудово почуваються на самоті, у товаристві зазвичай настрій трохи погіршується. Натомість люди, що почуваються щасливими в компанії, наодинці з собою сумують. Але не забувайте, що, коли йдеться про відпочинок, а не про розваги, більшість екстравертів, які відповідали на запитання «Тесту на відпочинок» найбільш заспокійливим назвали усамітнення. Уже в дитячому віці, а, можливо, й раніше, ми поступово привчаємо себе до самотності. Навіть немовлята відводять погляд від облич, що видаються їм надто збудженими. Дональд Віннікотт — психолог, що його праці заспокоїли багатьох батьків, оскільки він писав не про ідеальних матерів, а про «досить хороших матерів» (у 1970-х він називав їх просто матерями). Віннікотт наголошував, що важливо, аби діти поступово привчалися бодай нетривалий час розважатися на самоті. Розвиток цієї навички, за його словами, був головною віхою розвитку загалом. Він називав дитячу самотність «найдорожчим скарбом».

Дослідження поведінки дітей 7-12 років у Греції показало, що діти розуміють користь усамітнення ще в початковій школі. Що старші були грецькі діти, то більше переваг усамітнення називали, зокрема умиротворення, тишу, релаксацію, роздуми, зосередженість, розв’язання проблем, планування, мрії, свобода від критики, а також зменшення тривоги, напруги та гніву. Дві третини дітей сказали, що бажання іноді побути на самоті — нормальне для людей.

Підлітки в США та Європі загалом збувають чверть свого часу на самоті, а якщо згадати про час, який вони проводять у школі чи з друзями, то це більше, ніж їхнє спілкування з сім’ями. І що старші вони стають, то більше цінують цей час наодинці з собою. Це підтвердили дослідження, проведені у Фландрії (Бельгія). За підлітками спостерігали протягом декількох років, і виявилося, що їхній страх самоти поступово зменшується, коли їхній вік наближається до 18, і вони стають незалежніші. Дівчата перші починають бачити позитивний бік усамітнення, але хлопці незабаром наздоганяють їх. 

Можливо навіть визначити корисну для підлітків кількість часу на самоті. Це довело дослідження за участі групи дітей 10-15 років із чотирьох передмість Чикаґо. Сім разів на день звукові сигнали спонукали їх негайно відповісти на запитання про товариство, в якому вони перебували тієї миті, а також повідомити, як вони почуваються й чи вони там із власної волі. Підлітки, які любили інколи проводити час на самоті, на думку їхніх батьків та вчителів, були психологічно стійкіші. Але вони потребували усамітнення саме стільки часу, скільки вважали за потрібне. Надмір або брак самотини погіршували настрій.

То яка ж «золота середина»? Ідеально для підлітків було проводити 25-45% позашкільного часу на самоті. А це, як пригадати початок цього розділу, саме той середній час, що всі з нас збувають самотою. Здається, ми, дорослі люди, інтуїтивно здогадуємося про те, скільки часу потрібно проводити наодинці з собою.

Звісно, у різних місцях по-різному ставляться до усамітнення. У школі очікують, що діти будуть товариські як у класі, так і поза ним. Дітей, які воліють посидіти самотою на перерві або почитати книжку, сприймають за дивакуватих відлюдьків. «Нормально» — розважатися з іншими чи спілкуватися. Звісно, не всі дітлахи у школі, які залишаються на самоті, цього хочуть. Діти можуть бути дуже жорстокі й бойкотувати інших. А дуже товариський характер шкільного середовища посилює самотність учнів, які не мають багато друзів. Під час експерименту з дослідження самотності на BBC, молода незряча двадцятирічна жінка написала щемливий допис про самотність обідніх годин у школі, до якого додала перелік порад, що допомагали їй знайти людей, з якими можна було поговорити. Наприклад, не замикати дверей, щоб першою розпочати розмову або заздалегідь продумати теми, які можна обговорити з викладачами під час перерв. Якщо вона знала, що в одного з них є кошенята, то запитувала про них. Вчителі не могли її просто зігнорувати, і навіть коротка розмова була для неї важлива. 

На щастя, коли починається доросле життя й робота, здебільшого немає потреби спілкуватися під час перерв (хоча навіть це залежить від місця проживання: японські працівники і чимраз частіше фахівці каліфорнійських технологічних компаній можуть цього прагнути). Та якщо люди самі обирають, як їм проводити перерви, а усамітнення їх заспокоює, то це чудово. Головне, щоб це відбувалося з їхньої волі. Так само з власної волі людина має збувати час у товаристві інших. 

ВІДПОЧИНОК НА САМОТІ

Важливо розуміти, що наше ставлення до часу на самоті як до відпочинку, а не як до болісного досвіду, залежить від характеру та сили наших стосунків з іншими. Психотерапевт Джонатан Детріксі вивчав ставлення до усамітнення з погляду психологічних досліджень прив’язаності. Малюки, які відчувають надійний зв’язок із батьками, сприймають їх як «базу», що з неї можна спокійно досліджувати світ. Діти найменшого віку зазвичай хочуть, щоб їхні батьки були поруч фізично, навіть якщо інколи розважаються тим, що втікають від них. Але, дорослішаючи, вони поступово почуваються безпечніше за відсутності батьків, а інколи й наодинці. Коли ми стаємо дорослими, то зазвичай не живемо з батьками та рідко їх бачимо. Ми можемо жити з партнером або самотньо. Хай там як, вірогідність того, що на самоті ми почуватимемось одиноко, значно менша, якщо ми маємо сильну прив’язаність до когось. Ця людина чи люди можуть і не бути фізично присутні весь час, але ми маємо знати, що можемо звернутися до них. Абрагам Маслоу — психолог, який прославився теорією потреб, що їх часто зображають як піраміду, в підніжжі якої такі основні потреби як їжа і притулок, бо вони мають важливе значення для виживання, а вгорі — вищі потреби, як-от любов і повага. Найщасливіші з усіх людей потрапляють на вершину піраміди, де досягають «самоактуалізації». Вони реалізували свій повний потенціал і стали тими, ким і мали бути. Звучить чудово. 

На жаль, за словами Маслоу, вершини досягають лише 2% людей. Нині теорію Маслоу критикують за відсутність суворих критеріїв. Він вдавався до суб’єктивних рішень щодо того, хто самореалізувався, а хто ні, і заявляв, що Айнштайн, Бетговен, Елеонора Рузвельт і, хоч як це смішно, він сам, — самореалізовані. Він заявляв, що він, Альберт, Людвіґ та Елеонора — творчі, спонтанні, турботливі, дотепні, толерантні до інших і задоволені собою. Усі вони також щодня зазнавали «пікових переживань» — себто, митей, коли все видається фантастичним, коли повністю розчиняєшся в моменті й ніщо інше не відволікає уваги.

Я згадую про це все, бо Маслоу виявив, що ті щасливі самореалізовані люди частіше за інших шукають усамітнення. Мабуть, цей висновок, підтверджує те, про що ми довідалися з цього розділу: самотність — це найбільша радість і скарб, коли вона добровільна і є частиною різнобічного й успішного життя.

Щоб почуватися цілком відпочилими, ми повинні спекатися інших людей, утекти від їхніх розмов і, як пощастить, уникнути балачок у власному мозку. Усамітнившись на потрібний нам час, зможемо заспокоїтися і вгамувати емоції, відновитися. А також дістати змогу замислитися, відкрити себе, а можливо, стимулювати творчі здібності й… народити нові ідеї.

Можливо, варто додати усамітнення в денний розклад, але ми не повинні силувати себе заради якоїсь потенційної користі. Якщо самота приваблює тим, що допомагає позбутися якогось тягаря, то останнє, що ми хочемо зробити, — це покласти собі на плечі інший клопіт. Усамітнення дозволяє, не вдаючись до соціальної маски, побути трохи далі від людей, які можуть нас осуджувати.

Соціальні медіа мали би зменшити відчуття самотності, адже вони дають змогу весь час спілкуватися. Але ця нова звичка бути «завжди на зв’язку» в соціальних мережах робить нас вразливішими до зовнішнього тиску. Ми нікому не повинні дозволити позбавляти нас переваг усамітнення, порушувати його. Зрештою, чи можна назвати самоту справжньою, весь час із кимось спілкуючись?

Закінчу цей розділ запитанням: де найкраще збувати час наодинці з собою? Якщо поцікавитися в людей, де вони зазвичай усамітнюються, вам скажуть, що вдома, та якщо сформулювати питання інакше, скажімо, де вони люблять самотою проводити час, то дістанемо цілком інакшу відповідь — на природі. Саме про природу й поговоримо в наступному розділі.