Головна героїня трилера американського письменника Чарлі Донлі — телевізійна продюсерка Сідні Раян. Відома своїми документальними філь­мами про невинно засуджених, вона береться за новий проєкт. Тепер на гляда­чів чекає сповнена карибської екзотики історія про холоднокровне вбивство десятирічної давнини.

Чарлі Донлі — американський автор чотирьох бестселерів. Його романи перекладено більш ніж на двадцять мов на чотирьох континентах. Письменник мешкає у Чикаго разом з дружиною та двома дітьми.

РОЗДІЛ 17

Понеділок, 5 червня 2017 року

Подружжя Сіболдів мешкало у двоповерховому колоніальному будинку у Феєтвіллі, неподалік від містечка Сирак’юз в центрі штату Нью-Йорк. Сідні пригальмувала на доріжці, що вела до дому. Деррік, її оператор, дістав наплічник із заднього сидіння. Вийшовши з машини, Сідні відкрила багажник і, поки Деррік діставав освітлювальну техніку, роздивилася двір. До парадних сходів вів пандус, і ще один паралельно сходам заходив за будинок. На півночі дому була, очевидно, нова прибудова, замість старезної цегли вибудована з новісінького кедра. 

Вхідні двері відчинилися, і місіс Сіболд помахала з порога. 

— Ти готовий, Дерріку? — запитала Сідні. 

Деррік показав великим пальцем «ок» та узяв камеру й освітлювальне приладдя. Сідні попрямувала до парадних сходів.

— Так приємно нарешті зустрітися, — промовила місіс Сіболд, міцно обіймаючи Сідні. 

— Я також рада знайомству, — відповіла та на привітання.

— Ви маєте допомогти нашій дівчинці, — м’яко прошепотіла місіс Сіболд у вухо продюсерці. — Ви просто мусите їй допомогти. 

Сідні вивільнилася з обіймів місіс Сіболд. 

— Я зроблю все, що зможу. 

— Це більше, ніж хтось взагалі зробить для нас. Наш чортів уряд не допоможе. Будь ласка, проходьте всередину. 

Сідні попрямувала за матір’ю Ґрейс у будинок. Вхідні двері геть подряпані, у передпокої на дерев’яній підлозі були потертості, наче від велосипеда. Місіс Сіболд перехопила здивований погляд Сідні.

— Це від Маршалла, — пояснила вона. — Нашого сина. Він саме пристосовується до нового інвалідного візка й не дуже цьому радіє. Він не любить змін. І таким чином нам це показує. 

Сідні помітила потертості на стінах — глибокі дірки в гіпсокартоні.

— Лише останніми роками він погодився на інвалідний візок. Ми знали, що цей день настане, але відтягували якомога довше. Рухливість Маршалла була під загрозою, тому ми прислухалися до поради терапевта й придбали візок. Звичайно, йому це геть не сподобалося. Проблема в тому, що коли він покладатиметься лише на візок, то повністю втратить здатність ходити. Знову ж таки, ситуація неминуча і зміни завжди важкі. Навіть книжка «Хто взяв мій сир?» не допомогла. Тому, будь ласка, не звертайте уваги на стіни, — місіс Сіболд вказала на кінець коридору. — Ми можемо знімати у вітальні, якщо це підходить. 

Сідні рушила за місіс Сіболд до кімнати. 

— Так, — відповіла вона. — Було б чудово. Ви з містером Сіболдом сядете ось тут на дивані. Деррік встановить світло й зніматиме ось звідси. Ваш син може також приєднатися до нас. 

Місіс Сіболд знизала плечима. 

— Може. Усе залежить, у якому Маршалл зараз настрої. І, будь ласка, звіть мене Ґретхен. 

Тут спустився містер Сіболд і увійшов до вітальні. 

— Сідні, це мій чоловік Ґленн.

— Добридень, Сідні. Щиро дякую за те, що ви робите для Ґрейс, — промовив Ґленн Сіболд і потис Сідні руку. 

— Боюся, зробила я небагато. 

— Ви зробили більше, ніж гадаєте. Відколи ви погодилися зняти цей фільм, Ґрейс стала значно бадьорішою. Я постійно чую це в голосі, коли раз на тиждень розмовляю з нею. А минулого місяця, відвідуючи її у в’язниці, я вперше за довгий час побачив свою справжню дочку, а не незнайомку, якою вона стала в тому місці. 

Сідні не хотіла визнавати, що згода зняти фільм настільки вплинула на стан Ґрейс. Можливо, бо знала: якщо це й так, то через те, що вона сама дала Ґрейс надію. І результатом цього стане одне з двох: або спасіння, або прокльони. 

— Я рада, що їй стало краще, — зрештою відповіла Сідні. — Сподіваюся, з цього вийде щось позитивне. 

Деррік встановив дві фото парасольки обабіч дивана, аби отримати потрібне світло. Камеру на штативі він поставив навпроти батьків Ґрейс, які сиділи поруч, щоб показати свою єдність. А другу камеру — собі на плече задля динамічної зйомки в русі під час інтерв’ю. 

— Чому ви не найняли власного адвоката? — розпочала Сідні. — Зі Штатів, щоб він представляв Ґрейс? 

— Ми найняли, — відповів Ґлен Сіболд. — Щойно вони висунули офіційне звинувачення, ми почали телефонувати додому. Але на пошук американського адвоката потрібен був час, щонайменше кілька днів. Ще більше часу потребувало, аби хтось прилетів до Сент-Люсії і допоміг нам. Думка про те, що Ґрейс у в’язниці, була нестерпною, тому ми також найняли місцевого адвоката, щоб добитися внесення застави якомога швидше. Що нам залишалося? Ми намагалися витягти дочку з в’язниці. До того ж суд Сент-Люсії вимагав, аби у справі щодо вбивства захист вів місцевий юрист. Під час суду місцевий адвокат — Семюел Джеймс — був не лише неефективним, але й некваліфікованим. Вони з американським адвокатом Ґрейс не могли співпрацювати, ніколи не узгоджували єдину стратегію захисту. У результаті, якщо ви дивилися тоді судовий процес, усе перетворилося на цирк. Якби Скотту і його команді дозволили захищати Ґрейс, я впевнений, вона сьогодні була б з нами вдома. 

— Скотт Сімпсон? — запитала Ґрейс, уточнюючи. — Американський адвокат Ґрейс.

— Так, — відповів Ґленн. — Дійсно кмітливий спеціаліст. Він навіть усі ці роки не переставав працювати над справою.

— Скотт Сімпсон ніякий не кмітливий, — почувся голос з коридору. — Насправді він дурень, який так само відповідальний за те, що Ґрейс сидить, як і той відсталий карибський адвокат. 

Сідні підвела погляд і побачила чоловіка в інвалідному візку. 

Ґленн усміхнувся до Сідні. 

— Вибачте. Сподіваюся, ви зможете це вирізати. 

Сідні струсила головою.

— Це не проблема. 

— Нащо вирізати? Це ж правда. 

— Це Маршалл, брат Ґрейс. 

— Скотт Сімпсон був пішаком, — сказав Маршалл. — Жодної цінності. Обвинувачення використовувало його стратегічно, аби вибудувати справу на власний розсуд. 

— Гаразд, Маршалле, — повчальним тоном промовив Ґленн, наче до підлітка. — Досить вже. 

— Ви збираєтеся допомогти моїй сестрі?

Сідні завагалася. 

— Чи збираюся я допомогти… я збираюся спробувати, так. 

— Ці двоє відішлють мене подалі, якщо Ґрейс не повернеться додому. 

— Усе, — сказав Ґленн, підводячись. — Вибачте. — Він підійшов до сина і взявся за ручки інвалідного візка. — Їдьмо. Я відвезу тебе до кімнати. 

Коли Маршалл і Ґленн зникли, Сідні глянула на місіс Сіболд і незграбно усміхнулася. 

— Вибачте, — сказала Ґретхен. — Маршалл останнім часом засмучений. Ми шукаємо заклад, щоб допомогти йому, і він від цього не в захваті. 

Сідні усміхнулася й кивнула так, ніби слова міс Сіболд усе пояснили. 

Ґретхен завагалася. 

— Чи Ґрейс розповіла вам про Маршалла? Про те, що з ним сталося? 

— Ні. Насправді ми говорили лише про справу. Однак я сподівалася, що сьогоднішня розмова проллє світло на минуле Ґрейс.

До подій на «Цукровому березі». Важливо показати глядачам, яка Ґрейс насправді, аби вони забули про ті всі заголовки в пресі. Вони з Маршаллом були близькі? 

— Дуже. І досі близькі, — Ґретхен Сіболд подивилася в далечінь, а потім знову на Сідні. — Раніше Маршалл був спортсменом. Займався футболом. У дев’ятому класі він був запасним форвардом у складі шкільної команди. Третя його гра була вже в основному складі. Того року й наступного він привів свою команду до двох чемпіонатів штату. На нього серйозно задивлялися кілька університетів. У цьому місті це було визначною подією. 

Сідні раптом згадала пандус, що вів до парадних сходів та за будинок, і прибудову на першому поверсі. 

— Що сталося?

— Дивно, що Ґрейс вам нічого не розповіла. Саме через це вона вирішила займатися неврологією. Тобто стати нейрохірургом, а не приймати пологи, як вона завжди хотіла. 

Деррік налаштувався відзняти сповідь місіс Сіболд, що от-от наближалася. У думках Сідні промайнула наступна серія. Світ ніколи нічого не чув про життя родини Ґрейс Сіболд. 

— Ви можете мені розповісти, що сталося? 

Дівчина з «Цукрового берега»

«Аварія»

Частина другої серії

На основі інтерв’ю з Ґретхен Сіболд

Батьків не було в місті, і далеко за північ вечірка ще була в розпалі. Запланована спочатку як маленька тусовка, вечірка очікувано перетворилася на велике збіговисько учнів молодших і старших класів. Сара Кейлінґ відчайдушно намагалася очистити свій будинок і припинити безлад: від розлитого пива до сексу в ліжку її батьків. Вона вже була готова викликати поліцію, але натомість покликала двох друзів-качків з футбольної команди. Хлопці взяли з собою ще друзів і почали виштовхувати гостей. Спочатку в передпокої спалахували невеличкі сутички. Потім до них долучилося ще більше школярів. Футболістів застали зненацька, і незабаром бійка перетворилася на колотнечу на подвір’ї. 

Кмітливі школярі втікали. П’яні діти лишалися подивитися. 

— Ми йдемо, — сказала Ґрейс Маршаллу. 

— Нізащо, — відповів він. — Нам завдали несподіваного удару. Я не кидаю своїх хлопців.

— Чорт забирай, це не так. Ти ідіот, уже їдуть копи. Чи ти хочеш, щоб тебе кинули до поліцейського фургона разом з купою тупоголових качків? Мама з татом нас вб’ють. 

Маршалл спробував повернутися до будинку й колотнечі. Ґрейс схопила його за комір. 

— Ходімо. 

Вона нахилила голову й пильно подивилася йому в очі. Її губи рухалися, але звуку не було. «Ходімо».

— Якщо тебе заарештують, то спортивній кар’єрі кінець, — сказала Еллі Райзер. 

Посеред ночі завила поліцейська сирена. Усі троє побігли. 

— Дай ключі, — сказав Маршалл. — Ти п’яна, як чіп. 

— Пішов ти, — відповіла Ґрейс. — Ти щойно сам бахнув кілька шотів. 

— Ти навіть не можеш бігти прямо, — сказав він, коли Ґрейс повернула з тротуару.

— Я поведу, — промовила Еллі. Вона тоді не брала й краплі до рота.

Вони знайшли свою автівку в провулку за два квартали від будинку Сари Кейлінґ: подалі від сусідів. Еллі сіла за кермо й вставила ключ запалювання. 

— Поїхали! — вигукнув Маршалл, умощуючись на пасажирське сидіння. 

Ґрейс сіла позаду Еллі Райзер і ляснула дверцями. Еллі завела машину й натиснула на газ. На перехресті просто перед ними пронеслася поліцейська автівка, і Еллі різко повернула праворуч на іншу вулицю. Коли вона швидко вивернула кермо, Маршалла занесло вбік.

— Еллі, нас ніхто не переслідує, — сказав він. — Копи збираються зупинити вечірку. Просто їдь.

Еллі зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, і на мить заплющила очі. 

— Стій, — сказав Маршалл. — Стій! Еллі, тут же чортів знак зупинитися!

Еллі розплющила очі вчасно, щоб побачити червоний шестикутник, але зупинитися не встигла. Коли вона прибрала ногу з педалі газу й натиснула на гальма, то знак вже був позаду, а ніс автівки добряче виходив на чотирисмугову магістраль. Тієї ж миті Еллі побачила, що зліва на неї мчить машина. Вона знову натиснула на газ, сподіваючись повернути ліворуч і вчасно оминути те авто. Її надії справдилися. Машина зі скреготом повернула й пройшла мимо за кілька сантиметрів від заднього бампера, коли Еллі проносилася крізь смуги, повертаючи ліворуч. 

Вона не помітила, що з іншого боку летіла вантажівка. Удар радіаторної решітки потрапив на праве пасажирське сидіння, де був Маршалл. Він сидів, спершись головою об вікно, і серед вереску шин і хрусту металу почувся жахливий удар, наче нічний постріл. 

Коли машини перестали крутитися, не лишилося нічого, крім знебарвлених наслідків зіткнення: дзвону у вухах, затуманеного зору й запаху гуми, що горіла на асфальті. Ґрейс зі свого місця подивилася на Маршалла, який лежав непритомний на пасажирському сидінні. Скло праворуч від нього вкрилося тріщинами, наче павутинням.

РОЗДІЛ 18

Понеділок, 5 червня 2017 року

Після інтерв’ю з подружжям Сіболдів Сідні попросила дозволу поговорити з Маршаллом. Вони домовилися, що Деррік не зніматиме, бо Сіболди переживали, що через сенсорне навантаження Маршалл може замкнутися в собі. Вони припустили, що спочатку Маршаллу варто познайомитися з Сідні, а потім він стане відкритішим для зйомки інтерв’ю. Сідні шукала спосіб показати, ким була Ґрейс до подій на «Цукровому березі», і зустріч з її братом дуже б допомогла. Якщо потім він погодиться записати інтерв’ю — то це ще краще. 

— Він попросить вас зіграти з ним у шахи, — сказав Ґленн Сідні, перш ніж вона увійшла до кімнати Маршалла. 

— У шахи? 

— Це розслабляє його мозок і знімає напругу. Він з дитинства любив змагання. Але на футбольному полі змагатися вже неможливо. Після аварії Маршалл не торкався м’яча. Однак якимось чином завдяки шахам він знову стає нормальною дитиною. Дідько, він вже не дитина, але коли він грає в шахи, то нагадує мені тогочасного Маршалла. 

— Завдяки шахам ви з дружиною встановлюєте з ним зв’язок? 

Ґленн похитав головою. 

— Деякий час ми з Ґретхен не грали з ним у шахи. Йому тридцять п’ять років, і через те, що він так сильно залежить від нас, у нього почався підлітковий бунт. Я сказав йому, що ви з ним зіграєте, якщо ви не проти. 

Сідні кивнула. 

— Звісно. Якщо це допоможе йому відповісти на кілька запитань.

— Під час гри в шахи він продзижчить вам усі вуха. Дайте знати, якщо вам щось знадобиться. Я буду у вітальні. 

— Я повідомлю, коли ми закінчимо. 

Сідні легко постукала й відчинила двері до спальні. Маршалл сидів у візку і вдивлявся в екран комп’ютера. 

— Можна мені зайти? — запитала Сідні. 

Маршалл знизав плечима, тож Сідні увійшла й зачинила двері. 

— Я сподівалася трохи поговорити з тобою про Ґрейс. Без камери. 

— Вони сказали, що ти зіграєш у шахи, — відповів Маршалл. 

— Так, із задоволенням. 

Маршалл від’їхав від стола і вказав на шафу. 

— Тобі доведеться дістати мої шахи. 

Сідні вказала на шафу.

— Вони тут? 

— На горішній полиці, — відказав він. 

Сідні відчинила дверцята шафи й стала навшпиньки, аби дотягнутися до верхньої полиці. Поруч із футбольними нагородами, що там валялися, вона знайшла комплект шахів у мішечку. Сідні дістала його з полиці. 

— Твої батьки сказали мені, що ти вже деякий час не граєш, — сказала вона, передаючи шахи Маршаллу. 

— Не з ними, — відповів він. 

Маршалл повернувся до кутового столика й дістав шахи з мішечка. Комплект складався з двох соснових футлярів, у яких зберігалися білі та чорні фігури. Відкривши перший, Маршалл показав майстерно зроблені фігурки. Усередині футляра їх захищав товстий шар пінопласту. Вісім білих пішаків розташовувалися колом по периметру футляра. Тури, слони й коні утворювали внутрішнє коло, а у центрі були король із ферзем. Маршалл діставав кожну фігуру й уважно роздивлявся, перш ніж поставити на дошку. Сідні сиділа в кріслі навпроти, здивована його перетворенням. Здавалося, рухові навички Маршалла покращувалися, коли він тримав шахові фігури. У візку він сидів пряміше, а його артикуляція ставала чіткішою і точнішою. 

— Який оригінальний комплект, — сказала Сідні, відкриваючи другий футляр із чорними фігурами. — Я ніколи не бачила нічого подібного раніше. 

— Це Lladró. Порцелянові фігури ручної роботи. 

Сідні дістала одну фігурку. Вона ніколи особливо не цікавилася шахами, але навіть на її непрофесійний погляд було очевидно, що це унікальний набір. Середньовічна тематика; фігури мали довгасті обличчя з мужніми виразами. Короля прикрашали висока корона й довга борода. Пішаки байдуже дивилися з-під шапок. 

— Дивовижні, — промовила Сідні.

— Мені їх подарувала Ґрейс, — відповів Маршалл. — Після аварії. Це був спосіб вбити час, поки я лежав. Я нечасто граю ними, відколи її немає.

Він вказав на дошку з розставленими фігурами: 

— Можеш почати.

Сідні походила порцеляновим пішаком. Маршалл зробив те саме. 

— Прикро тримати такі шахи в шафі. Чому ти останнім часом не граєш? 

— Я граю онлайн. 

— Батько каже, що ти не гратимеш з ним.

— Він говорить це вже десять років. Але правда в тому, що відколи Ґрейс ув’язнили, я ні з ким не грав на цій дошці. 

— Чому? 

Маршалл мовчки вивчав ситуацію на дошці. 

— Твій тато гадає, тому що ти злишся на нього, — сказала Сідні, посунувши ще одного пішака вперед. 

Маршал похитав головою: 

— Ні. Це тому, що коли Ґрейс потрапила до в’язниці, вона попросила мене сховати комплект, і я так і зробив. Сьогодні вперше з того часу я дістав його. 

Сідні всміхнулася.

— Ви вдвох часто грали? Ти і Ґрейс? 

— Частенько, — відповів Маршалл, не припиняючи ретельно розглядати дошку. 

— Твоя мама каже, що ви з Ґрейс близькі. 

— Так зближуються люди, що ніколи не бачилися. Але нам з Ґрейс не потрібно бачити одне одного. У нас є власний зв’язок. 

— Що вас пов’язує? 

Маршалл вказав на двері. 

— Вони тобі не розповіли? 

— Твої батьки? Ні. 

— Ґрейс народилася з рідкісною формою лейкемії. Єдиним, що могло б її врятувати, була пересадка кісткового мозку. Батькам не вдавалося знайти відповідного донора, тому вони народили ще одну дитину — мене. Я ідеально підходив. Ґрейс любить повторювати, що всередині неї є частинка мене, тому ми завжди будемо пов’язані. І ми обоє розуміємо, що жоден з нас не жив би, якби не інший. Якби я не народився, то Ґрейс померла б. Якби Ґрейс не хворіла, мене б не зачали. 

— Це приголомшлива історія, Маршалле.

— Хай там як, батьки кажуть, що все одно планували другу дитину, — знизав плечима Маршалл. — Ми з Ґрейс розмовляємо про цю невидиму нитку. Ми завжди її відчуваємо, навіть тепер, коли вона так далеко. 

Маршалл походив пішаком. Сідні уявила, як історію про порятовану молодшим братом Ґрейс можна використати, щоб змінити уявлення американців про саму жінку. 

— Але ж ти досі відвідуєш її, чи не так? — запитала Сідні. — У Сент-Люсії? 

— Щоразу, коли вони вирішують поїхати. Вони стверджують, що не можуть дозволити більше кількох відвідувань на рік. 

Сідні зробила хід. 

— Звісно, це довгий шлях. І дорогий. 

— Це їхня дочка, — сказав Маршалл, рухаючи іншу фігуру. 

— Твоя мама трохи розповіла про аварію. 

Маршалл знизав плечима, зосередившись на дошці.

— Ти не проти, якщо я включу твою історію до фільму? Не лише про аварію, а й про те, як ти врятував Ґрейс життя? 

— Навіщо? 

— Це покаже Ґрейс у світлі, відмінному від того, якою її змальовували протягом багатьох років. Я чула, що вона вирішила займатися неврологією, аби допомагати людям з такими травмами, як твої. 

— Вона пішла на неврологію через почуття провини. 

— Стосовно аварії? — запитала Сідні.

Маршалл кивнув. 

— Через це вона й купила мені цей комплект. Ще один спосіб виправити непоправне. 

— Я впевнена, що кожен з учасників аварії шкодує. Еллі Райзер, наприклад, — сказала Сідні. — Це ж вона була за кермом.

Маршалл мовчки продовжував дивитися на шахівницю. 

— Я хотіла розпитати тебе про друзів Ґрейс. Ви майже одного віку. Ви тусували разом? 

Маршалл знизав плечима. 

— До того. Після — нечасто. 

— До аварії? 

Маршалл кивнув. 

— Ти можеш розповісти про друзів Ґрейс? 

— Про кого саме? 

— Про Еллі Райзер. Або дружбу Ґрейс із Деніелом Ґрівзом. Вони єдині друзі, які підтримують зв’язок із Ґрейс, поки вона у в’язниці. 

Маршалл усміхнувся.

— Про цих двох я можу розповісти все що завгодно.

— Справді? Будь-що? Ти так добре їх знаєш? 

Маршалл подивився на Сідні, нарешті відірвавши погляд від дошки. 

— Люди вважають, що після аварії я не розумію, що відбувається навколо. Що не слухаю. От тільки те, що я не слухаю кожнісіньке слово, не означає, що не чую розмов. Я достатньо почув у Сент-Люсії.

— Почув від кого? 

— Від Ґрейс і її друзів. 

— Розкажеш мені?

— Звісно, — відповів Маршалл, вказуючи на дошку: — До речі, твій хід.