Протестантська етика і дух капіталізму
Наш Формат
Протестантська етика і дух капіталізму
Макс Вебер
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Червня, 23:59
Промокод — TU_NF

Соціолог Макс Вебер став свідком глобальної модернізації, яка відбувалася по всій Європі наприкінці XIX — на початку XX століття. Шукаючи відповідь на питання, що є поштовхом до цих перетворень, Вебер дійшов висновку, що це не стільки поява нових технологій чи економічна політика, скільки трансформація парадигми мислення, спричинена Реформацією. На думку автора, поширення протестантизму спричинило зміни морально-етичних принципів, ставлення до праці та ролі людей у суспільстві, і як результат — стало вихідною точкою для появи капіталізму.

***

«Дух» капіталізму

Заголовок цієї книги містить поняття «дух капіталізму», що звучить дещо претензійно. Що воно має означати? Перша ж спроба дати «дефініцію» цьому поняттю наражається на труднощі, які випливають із самої суті нашої дослідницької мети.

Якби об’єкт, для якого подібне визначення мало б певний сенс, узагалі міг існувати, то ним міг би бути лише «історичний індивід», тобто комплекс реально наявних історичних зв’язків, які ми об’єднуємо в одне поняття з погляду їхнього культурного значення.

Та оскільки таке поняття має бути пов’язане насамперед з індивідуальною специфікою певних історичних явищ, то воно не може бути визначене за правилом «genus proximum, differentia specifica», тобто вичленоване; навпаки, його потрібно скомпонувати з окремих складників, узятих з історичної дійсності. Остаточне теоретичне визначення об’єкта нашого дослідження можливе лише по його завершенні; іншими словами, лише в ході дослідження (і це буде один із його важливих результатів) ми дійдемо висновку, яким чином найкраще, тобто найадекватніше в аспекті, який нас цікавить, сформулювати, що ми розуміємо під «духом капіталізму». Подібний підхід, зі свого боку (про це йтиметься далі), — не єдиноможливий у процесі аналізу тих історичних явищ, які ми тут розглядаємо. В інших аспектах «важливими» могли б виявитись інші риси цього чи будь-якого іншого історичного явища — з чого випливає, що під «духом» капіталізму можна і потрібно розуміти не обов’язково лише те, що суттєве для нас і для нашого бачення проблеми. Ця обставина пов’язана із самою суттю «формування історичних понять», методичне завдання якого полягає не в підведенні історичної дійсності під абстрактні родові поняття, а у виокремленні конкретних зв’язків, що завжди зберігають свій індивідуальний відтінок.

Якщо все ж таки спробувати окреслити об’єкт, аналіз й історичне пояснення якого представлено далі, то це буде не «дефініцією» в точному значенні цього слова (принаймні на цьому етапі), а, швидше, попереднім поясненням того, що ми маємо на увазі, говорячи про «дух» капіталізму. Подібне пояснення справді потрібне для того, щоб зрозуміти, що становить предмет цього дослідження. Задля цього ми звернемося до одного з документальних свідчень прояву такого «духу», де майже з класичною ясністю відбито те, що нас цікавить; у цього документа є своя перевага: він не має жодного прямого стосунку до релігійних уявлень, а отже, не містить жодних сприятливих для нашого дослідження передумов.

Цей документ проголошує: «Пам’ятай, що час — це гроші; той, хто щодня міг би заробляти десять шилінгів, однак півдня гуляє чи ледарює вдома, мусить — хай навіть витрачає на себе тільки шість пенсів — враховувати не лише ці витрати, а й те, що він витратив чи, точніше, викинув ще п’ять шилінгів.

Пам’ятай, що кредит — це гроші. Той, хто залишає в мене свої гроші ще на деякий час після того, як я мав би з ним розрахуватися, дарує мені відсотки або стільки, скільки я протягом цього часу можу виручити з їх допомогою. А це може бути доволі значна сума — особливо коли людина має добрий і солідний кредит і вміло ним користується.

Пам’ятай, що гроші мають плодоносну природу і здатні породжувати нові гроші, їхнє потомство може множитися ще більше і так далі. П’ять шилінгів в обігові дадуть шість, обіг яких, зі свого боку, дасть сім шилінгів три пенси тощо, аж доки не вийде сто фунтів. Отже, що більше ти маєш, то більший прибуток дають твої гроші, випущені в обіг, тож прибуток зростає дедалі швидше. Хто коле поросну свиню, той нищить усе її потомство до тисячного його представника. Хто тратить одну монету вартістю п’ять шилінгів, той убиває (!) все те, що з неї могло б бути: цілі гори фунтів.

Пам’ятай прислів’я: тому, хто вчасно повертає, відкриті гаманці інших. Людина, яка розраховується в точно обумовлений час, завжди може позичити у своїх друзів гроші, які їм наразі не потрібні.

А це буває дуже вигідно. Окрім старанності й поміркованості, ніщо так не допомагає молодій людині утвердитись у світі, як пунктуальність і справедливість у всіх справах. Тому ніколи не затримуй позичених грошей ані на годину понад домовлений час, щоб гнів твого приятеля не перекрив тобі доступу до його гаманця.

Потрібно також враховувати будь-які найнепомітніші людські вчинки, що здатні вплинути на кредит. Слухаючи стукіт твого молотка о п’ятій ранку чи о восьмій вечора, твій кредитор зберігає спокій на півроку; однак досить йому побачити тебе в більярдній чи почути твій голос у шинку в той час, коли ти мав би працювати, як він наступного ж ранку нагадає тобі про борг і вимагатиме повернути гроші тоді, коли їх у тебе не буде.

Окрім усього іншого, акуратність свідчить, що ти пам’ятаєш про свої борги, тобто ти людина не лише пунктуальна, а й чесна, що також збільшує твій кредит.

Остерігайся вважати своєю власністю все те, що ти маєш, і жити відповідним чином. Такою ілюзією тішиться багато хто з людей, які живуть у кредит. Щоб запобігти цьому, веди точний облік своїх витрат і прибутків. Якщо не полінуєшся звернути увагу на дрібниці, матимеш гарний результат: ти побачиш, як мізерні на перший погляд затрати зростають до величезних сум, і виявиш те, що можна було б зберегти раніше і що слід буде зекономити в майбутньому.

За 6 фунтів річного відсотка ти зможеш користатися 100 фунтами — за умови, якщо тебе вважатимуть порядною і чесною людиною. А той, хто щодня даремно витрачає 4 пенси, щорічно марнує 6 фунтів, а це — плата за право користуватися 100 фунтами. Хто ж щодня витрачає частку свого часу вартістю у 4 пенси (хай це буде лише кілька хвилин), той втрачає у загальній сумі днів право користатися 100 фунтами щороку. Той, хто гає час вартістю 5 шилінгів, витрачає 5 шилінгів і з таким самим успіхом міг би викинути цю суму в море. Той, хто витратив 5 шилінгів, змарнував не лише цю суму, а й увесь прибуток, який можна було б одержати, вклавши ці кошти у справу: до того часу, поки молода людина постаріє, це могло б дати значну суму». 

Так навчає Бенджамін Франклін, і його настанови досить близькі до «образу американської культури» Фердинанда Кюрнберґера, цієї дотепної та їдкої сатири на символ віри янкі. Навряд чи хтось засумнівався б, що ці слова просякнуті «духом капіталізму», його найбільш типовими рисами; хоча це зовсім не означає, що в них міститься все те, з чого має складатися цей «дух».

Якщо ми ще раз замислимося про суть наведених рядків, миттєву мудрість яких кюрнберґерівський «втомлений від Америки» герой резюмує в такий спосіб: «З худоби топлять лій, а з людей — гроші», — то усвідомимо, що найтиповіше для цієї «філософії скнарості». Це ідеал кредитоспроможної добропорядної людини, обов’язок якої вважати примноження свого добра за самоціль. Суть у тім, що тут не просто пропагуються правила життєвої поведінки, а викладено певну «етику», відхід від якої вважається не лише дурістю, а й свого роду порушенням обов’язку. Ідеться не лише про «практичну мудрість» (що саме по собі не нове), а про певний «етос», і лише в такому аспекті ця філософія становить для нас інтерес.

Один із приятелів Якоба Фуґґера вирішив піти на спочинок, порадивши йому зробити те саме: мовляв, він нажив досить добра, треба лишити й іншим. Фуґґер відповів, що це «слабкодухість» і що «він (Фуґґер) думає зовсім інакше і наживатиметься, доки стане сил». Очевидно, що «дух» цього висловлювання суттєво відрізняється від настанов Франкліна: те, що в одному випадку можна вважати просто надлишком підприємницької енергії та морально індиферентною особистою схильністю, у другому стає етичною максимою, якій підпорядкований увесь спосіб життя. У цьому специфічному значенні ми і вживаємо тут поняття «дух капіталізму» — звичайно, капіталізму сучасного. Адже із самої постановки проблеми стає очевидно, що йдеться лише про західноєвропейський і американський капіталізм. У стародавні часи і в середні віки капіталізм існував у Китаї, Індії, Вавилоні. Однак, як ми переконаємося далі, йому бракувало саме того своєрідного етосу, який ми знаходимо у Франкліна.

Звичайно, всі моральні правила Франкліна мають утилітарну спрямованість: чесність корисна, бо завдяки їй можна одержати кредит; те саме можна сказати і про пунктуальність, старанність та поміркованість (саме тому вони і є чеснотами). Із цього, між іншим, випливає висновок, що видимість чесності дає такий самий результат. Можна припустити, що, на думку Франкліна, надлишок чеснот був би всього лише непотрібним марнотратством, вартим осуду.

Справді, кожен, хто прочитає в автобіографії Франкліна розповідь про його «навернення» до чеснот чи міркування про користь, яку дає суворе дотримання видимості скромності й свідоме применшення власних заслуг для досягнення всезагального визнання, неодмінно подумає, що для Франкліна згадані чесноти (власне, як і всі інші) є чеснотами лише остільки, оскільки in concreto «корисні» людині, і тому видимістю чесноти можна завжди обмежитись там, де з її допомогою досягається той самий результат. Такий неминучий висновок випливає з позицій послідовного утилітаризму. Тут ніби in flagranti схоплено те, що німці вважають «лицемірством» американської моралі.

Звісно, справа не така проста, як може видатись на перший погляд. На думку, що перед нами дещо інше, аніж звичайне прикрашання суто егоїстичних мотивів, наводять не лише особисті якості Бенджаміна Франкліна, які засвідчує виняткова правдивість його власного життєпису, і не лише той факт, що, за його власним визнанням, він відкрив «корисність» чеснот завдяки одкровенню Божому. Нажива, накопичення дедалі більшої кількості грошей і водночас цілковита відмова від будь-якої насолоди, яке може дати багатство, від усіх евдемоністичних чи гедоністичних моментів — ось summum bonum цієї етики. Нажива тут такою мірою мислиться як самоціль, що перетворюється на щось трансцендентне і навіть просто ірраціональне стосовно «щастя» або «користі» окремої людини. Накопичення стає вже не засобом задоволення життєвих потреб людини, а навпаки, все людське життя спрямовується до нього як до найвищої мети. Цей безглуздий, на перший погляд, переворот у тому, що можна було б назвати «природним» порядком речей, водночас є лейтмотивом капіталізму, він чужий людям, яких не зачепили його віяння.

Та в цьому перевороті також відчутні нюанси, що свідчать про його тісний зв’язок з певними релігійними уявленнями. Бо на питання, чому «з людей слід робити гроші», Бенджамін Франклін, нейтральний з конфесійного погляду деїст, відповідає у своєму життєписі біблійним висловом, який у юні літа неодноразово чув від батька, суворого кальвініста: «Бачив ти людину, моторну в занятті своїм? Вона перед царями спокійно стоятиме». Накопичення грошей, якщо це робиться легально, в рамках сучасного господарського ладу, — це наслідок і вияв діловитості людини, яка йде за своїм покликанням; а саме діловитість, як неважко переконатися, становить альфу й омегу моралі Франкліна. Саме це і відбито в цитованих вище уривках і в усіх його творах без винятку.

Справді, таке звичне для нас сьогодні, а по суті аж ніяк не само собою зрозуміле уявлення про професійний обов’язок, про зобов’язання, які мусить мати кожна людина у своїй «професійній» діяльності, хай яка ця діяльність і незалежно від того, чи сприймає її людина як просто використання кимось її робочої сили чи майна (як «капіталу»). Таке уявлення притаманне «соціальній етиці» капіталістичної культури і в певному розумінні має для неї конструктивне значення. Ми не стверджуємо, що це явище постало лише на ґрунті капіталізму, і пізніше спробуємо віднайти його витоки в минулому.

Звичайно, ще менше ми схильні вважати, ніби суб’єктивне засвоєння цієї етичної максими окремими носіями капіталістичного способу господарювання, — чи то підприємцями, чи працівниками сучасного капіталістичного підприємства, — сьогодні є обов’язковою передумовою дальшого існування капіталізму. Сьогоднішній капіталістичний господарський лад — це колосальний космос, у який кожну людину закинуто від народження і межі якого вона, принаймні як окремий індивід, змінити не вільна. Індивід, який потрапив у плетиво ринкових стосунків, мусить дотримуватися відповідної господарської поведінки. Фабрикант, що тривалий час нехтує цими нормами, зазнає краху так само неминуче, як і робітник, який не хоче чи не може до них пристосуватись і внаслідок цього опиняється безробітним на вулиці.

Таким чином, капіталізм, який здобув панівне становище в сучасному господарському житті, створює і виховує потрібних для нього господарських суб’єктів — підприємців і робітників — шляхом економічного відбору. Однак саме тут стають чітко видимі й межі застосування поняття «відбір» для пояснення історичних явищ.

Для того, щоб відповідний капіталізму спосіб життя і ставлення до професії могли «пройти відбір», тобто здобути перемогу над іншими способами, він мусив, очевидно, спочатку виникнути, до того ж не в окремих ізольованих індивідів, а як певне світосприйняття, носіями якого були групи людей. Якраз це і потребує пояснення. На наївних уявленнях історичного матеріалізму про зародження таких «ідей» як «відображення» чи «надбудови» економічних стосунків ми докладно зупинимося нижче. Зараз досить лише вказати хоча б на той незаперечний факт, що на батьківщині Бенджаміна Франкліна (у Массачусетсі) «капіталістичний дух» (у прийнятому нами розумінні) існував ще до будь-якого «капіталістичного розвитку» (у Новій Англії, на відміну від інших регіонів Америки, ще в 1632 році траплялися скарги на специфічні прояви надмірної ощадливості, пов’язаної з жагою наживи).

Немає сумніву й у тому, що в сусідніх колоніях — майбутніх південних штатах — капіталістичний дух був розвинений значно менше, незважаючи на те, що саме їх заснували великі капіталісти з ділових міркувань, тоді як поселення в Новій Англії створювали проповідники і graduates разом із представниками дрібної буржуазії, ремісниками та йоменами, які керувалися релігійними мотивами. У цьому випадку причинний зв’язок буде протилежний тому, який мав би відповідати «матеріалістичним засадам». Узагалі на світанку свого зародження доля таких ідей набагато тернистіша, аніж це видається теоретикам «надбудови», і розвиваються вони не так, як розквітає квітка. «Капіталістичний дух» у тому сенсі, як ми його визначили раніше, утвердився в тяжкій боротьбі проти сил ворожого йому світу.

Спосіб мислення, відображений у цитованих нами висловах Бенджаміна Франкліна і підтриманий усім народом, у давнину і в середні віки розцінили б як ницу жадібність і затаврували б як щось недостойне — як це й сьогодні трапляється серед представників тих соціальних кіл, які слабко залучені до специфічного сучасного капіталістичного господарства або погано до нього пристосувалися. Річ навіть не в тому, що в докапіталістичні епохи «жадоби збагачення» не було зовсім чи вона була не досить розвинена, як це часто стверджують; і навіть не в тому, що auri sacra fames, чи то скнарість, тоді (або в наші дні) поза буржуазним капіталізмом нібито була меншою, аніж усередині капіталістичної сфери, як вважають схильні до ілюзій сучасні романтики. Різниця між капіталістичним і докапіталістичним «духом» полягає не в цьому. Жадібність китайських мандаринів, аристократів Стародавнього Риму чи деяких сучасних аграріїв витримує будь-яке порівняння. I auri sacra fames неаполітанського візника, barcajuolo* або азіатського представника відповідних професій, так само як і скнарість південноєвропейського чи азіатського ремісника, набагато очевидніша і безсоромніша, аніж, скажімо, скнарість англійця в аналогічному випадку40. Повсюдне панування абсолютної безсоромності й своєкористя у справі здобування грошей можна вважати специфічною рисою саме тих країн, що «відстали» в буржуазно-капіталістичному розвитку.

Кожному фабрикантові відомо, що однією з головних перешкод на шляху капіталістичного розвитку таких країн, як, наприклад, Італія, була (і це іноді трапляється навіть сьогодні) недостатня coscienziosita** робітників — у цьому полягає її відмінність від Німеччини. Капіталізмові так само не потрібні робітники, що є практичними представниками недисциплінованої liberum arbitrium чи відверто безсоромними (про що ми знаємо завдяки Франкліну) у веденні своїх справ ділками. Таким чином, згадана різниця полягає не в ступені розвитку якої-небудь «схильності» до наживи. Auri sacra fames так само давня, як і відома нам історія людства. Однак ми бачимо, що носіями складу думок, з якого виник специфічний сучасний капіталістичний «дух» як масове явище (ідеться саме про це), були зовсім не ті люди, що безоглядно віддавалися подібній схильності, — як той голландський капітан, що «задля наживи ладен пливти хоч і в пекло, хай навіть при цьому згорять його вітрила».

Безцеремонне, позбавлене будь-яких внутрішніх меж прагнення до збагачення існувало в усі історичні часи; воно виникало скрізь, де для цього складалися сприятливі умови. Наче війна чи морське піратство, вільна торгівля не була обмежена якимись нормами стосовно людей поза певним племенем чи родом. «Зовнішня мораль» дозволяла за межами колективу те, що вважалось неприпустимим у стосунках «між братами». Так само, як капіталістичне підприємництво у своїх зовнішніх, авантюристських рисах притаманне всім тим господарським системам, де майно має грошовий характер і є шанси користатися цим для отримання прибутку (через коменду, відкуп податків, кредит державі, фінансування воєн, княжих дворів чи чиновників), — відповідний авантюристський склад думок, який нехтує етичними рамками, також був поширений повсюдно. Абсолютна і цілком свідома безцеремонність у прагненні до наживи часто була дуже тісно поєднана із якнайсуворішою вірністю традиціям.

Занепад традиції разом із більш чи менш глибоким проникненням вільного підприємництва у внутрішню сферу соціальних зв’язків, звичайно, не спричинили етичного визнання й оформлення цих новацій; їх, швидше, лише терпіли, розцінюючи як щось етично індиферентне або як щось неминуче, хоч і, на жаль, неприємне. Такою була не лише суть усіх етичних теорій докапіталістичної епохи, а й — що для нас значно важливіше — практичні погляди пересічної людини тієї доби. Ми говоримо про «докапіталістичну» епоху, маючи на увазі, що тут раціональне використання капіталу шляхом спрямування його у виробництво та раціональна капіталістична організація праці ще не стали головними орієнтирами господарської діяльності. Саме таке ставлення до придбавання і було однією з найбільших внутрішніх перепон, що виникли на шляху пристосування людини до передумов упорядкованого буржуазно-капіталістичного господарства.

Першим противником, з яким «духові» капіталізму (в розумінні певного нормативного, регульованого стилю життя, що виступає у формі певної «етики») довелось зіткнутися, став той різновид світовідчуття і ділової поведінки, який можна назвати традиціоналізмом. Тут ми знову змушені відмовитися від спроб дати завершену «дефініцію» цього поняття, а натомість спробуємо — звичайно, також лише попередньо — пояснити на кількох прикладах, що ми маємо на увазі. І почнемо знизу — з робітників.

Один із технічних засобів, які застосовує сучасний підприємець для підвищення інтенсивності праці та досягнення максимуму продуктивності праці «своїх» робітників, — це акордна оплата. Так, у сільському господарстві максимально можливого підвищення інтенсивності праці потребує збирання врожаю, оскільки від стислості його строків часто (а надто якщо погода мінлива, безпосередньо) залежить, що ви отримаєте — прибутки чи збитки. Відповідно, в цих випадках скрізь вводять систему акордної оплати праці.

А оскільки зі зростанням прибутків і підвищенням інтенсивності виробництва загалом зростає і зацікавленість підприємця в тому, щоб швидше зібрати врожай, він, природно, завжди намагається зацікавити їх у підвищенні продуктивності їхньої праці, підвищуючи розцінки і надаючи робітникам можливість за короткий час отримати винятково високий заробіток. Однак тут виникають несподівані труднощі: парадоксально, але запровадження акордної оплати часто спричиняє не підвищення, а зниження продуктивності праці, бо робітники реагують на підвищення норми заробітної плати не підвищенням, а зниженням денного виробітку. Наприклад, робітник, який за оплати в 1 марку за морген щодня вижинав 2,5 моргени і, таким чином, заробляв 2,5 марки, після підвищення платні на 2,5 пфеніги за морген вижинав не 3 моргени, як можна було сподіватися (це принесло б йому 3,75 марки за день), а лише 2 моргени, заробляючи ті самі щоденні 2,5 марки і цим, висловлюючись у дусі Біблії, «задовольняючись». Збільшення заробітку приваблювало його менше, аніж зменшення обсягу роботи.

Він не думав: «Скільки я можу заробити щоденно, якщо працюватиму максимально?». Питання стояло інакше: «Скільки мені треба працювати, щоб заробити ті самі 2,5 марки, які я отримував дотепер, задовольняючи ними мої традиційні потреби?». Це один із прикладів поведінки, яку ми називаємо «традиціоналізмом». Людина «від природи» не прагне заробляти гроші, ще більше грошей. Вона хоче просто жити, жити так, як звикла, і заробляти стільки, стільки потрібно для такого життя. Скрізь, де сучасний капіталізм починав підвищувати «продуктивність» людської праці шляхом посилення її інтенсивності, він стикався із неймовірно потужним опором з боку цього лейтмотиву докапіталістичного ставлення до праці; стикається він із таким опором і сьогодні — і то частіше, що «відсталіші» (з капіталістичного погляду) ті робітники, з якими він має справу.

Повернімося до нашого прикладу. Здавалося б, якщо сподівання на «прагнення заробити» не справдились і підвищення розцінок нічого не дало, то логічно було б спробувати досягти своєї мети зворотним шляхом, — знизивши розцінки, змусити робітників працювати більше, щоб отримувати таку саму платню, що й раніше. Адже усталилося наївне уявлення (яке знаходить своє підтвердження і сьогодні), що низька оплата праці та високий прибуток перебувають у прямому зв’язку: будь-яке підвищення заробітної плати нібито означає зменшення прибутку. Справді, капіталізм з часу свого виникнення знову і знову повертався на цей шлях, і впродовж століть вважалася неспростовною істина, що низька заробітна плата «ефективна», тобто здатна стимулювати продуктивність праці, бо, як стверджував ще Пітер де ля Кур (який у цьому випадку, як ми переконаємось пізніше, мислить цілком у дусі раннього кальвінізму), народ працює лише тому, що бідний, і лише доти, доки бідний.

Однак дієвість такого, здавалося б, перевіреного засобу має свої межі. Капіталізм, безумовно, потребує для свого розвитку надлишку населення, що забезпечує його дешевим ринком робочої сили. Проте надмірна кількість «резервної армії», сприяючи за деяких умов лише кількісній експансії капіталізму, водночас гальмує його якісний розвиток, зокрема перехід до форм виробництва, які вимагають інтенсифікації праці. Низька заробітна плата зовсім не тотожна дешевій праці. Навіть у суто кількісному плані продуктивність праці знижується завжди, коли заробітна плата не забезпечує фізіологічного мінімуму, потрібного для існування, що часто закінчується «відсівом найменш пристосованих».

Сьогодні пересічний сілезець за умови повної віддачі заледве збирає більше двох третин врожаю, який за той самий час зберуть померанець або мекленбуржець, які більше отримують і краще харчуються; виробіток поляка менший за виробіток німця, і що далі на схід, то більша ця різниця. Навіть із суто ділового погляду низька заробітна плата не може бути опорою капіталістичного розвитку в усіх тих випадках, коли йдеться про виробництво, яке потребує кваліфікованої праці, пов’язане з використанням дорогих машин, що легко виходять з ладу, і взагалі де необхідний належний рівень уважності та ініціативи. Тоді низька платня не виправдовує себе і дає протилежні результати — насамперед тому, що тут, без сумніву, потрібне не лише розвинене відчуття відповідальності, а й мислення, яке принаймні під час роботи не зосереджувалося б на одвічному питанні: як зберегти звичний заробіток за умови максимальної зручності та мінімумі зусиль; таке мислення, коли робота стає абсолютною самоціллю, «покликанням». Однак воно не дається від природи, так само як і не може бути безпосереднім наслідком високої чи, навпаки, низької оплати праці; воно виникає внаслідок тривалого процесу виховання.

Сьогодні капіталізм, який міцно тримає свої позиції, може порівняно легко рекрутувати робочу силу в усіх індустріальних країнах, а всередині них — в усіх галузях індустрії. Однак колись це було неймовірно складною проблемою в кожному окремому випадку43. Та навіть сьогодні цієї мети не завжди можна досягти без підтримки з боку могутнього союзника, що, як ми побачимо далі, сприяв капіталізмові ще в добу його становлення. Спробуємо знову показати на прикладі, що ми маємо на увазі. Прояви відсталого традиціоналістського ставлення до праці сьогодні можна особливо часто спостерігати серед робітниць, особливо незаміжніх. Майже скрізь підприємці, що наймають на роботу дівчат, а особливо німкень, скаржаться на абсолютну відсутність в останніх здатності та бажання відмовитись від засвоєних ними раніше звичних методів праці на користь інших, більш практичних, пристосуватися до нових форм організації праці, вчитися, зосереджувати свої думки на чомусь чи взагалі мислити.

Намагання пояснити їм, як можна полегшити працю і, головне, зробити її вигіднішою, наштовхуються на повне нерозуміння, а підвищення розцінок нічого не дає, розбиваючись об силу звичок. Усе зовсім інакше (що вкрай важливо для досліджуваної нами проблеми) там, де працівниці отримали специфічно релігійне виховання, зокрема якщо вони вийшли з пієтистських кіл. Часто можна чути (і це підтверджують статистичні дані), що саме ця категорія працівниць найбільш придатна для навчання нових методів праці. Такі якості, як здатність зосереджувати увагу і, найголовніше, відчуття «обов’язку щодо праці», тут особливо часто поєднуються зі скрупульозною хазяйновитістю, умінням рахувати розмір заробітку, а також із тверезим самоконтролем і поміркованістю, що надзвичайно підвищує продуктивність праці. Саме тут найсприятливіший ґрунт, що породжує ставлення до праці як до самоцілі, «покликання», якого потребує капіталізм, і найсприятливіші завдяки релігійному вихованню умови, що дають змогу подолати рутину традиціоналізму.

Лише саме це спостереження із практики сьогоднішнього капіталізму ще раз переконує нас у тому, що постановка питання про зв’язки, які існували на зорі капіталістичної доби між умінням людей пристосуватися до капіталістичного виробництва та їхньою релігійною свідомістю, цілком виправдана. Бо наявність таких зв’язків підтверджується багатьма іншими фактами. Так, вороже ставлення до робітників-методистів у XVIII столітті й ті гоніння, яких вони зазнавали з боку інших робітників (про що свідчать часті згадки у джерелах фактів псування знарядь праці, що належали методистам), пов’язані не лише (і аж ніяк не здебільшого) з релігійною ексцентричністю останніх (випадки релігійної ексцентричності, і навіть більшої за їхню, на той час в Англії не були рідкістю), а з їхньою специфічною «працьовитістю», як сказали б ми сьогодні.

Та повернімося до сучасності й знову спробуймо зрозуміти значення «традиціоналізму» — цього разу на прикладі підприємців. У своєму дослідженні генези капіталізму46 Зомбарт вказує на два «лейтмотиви» економічної історії — «задоволення потреб» і «прибуток», які визначають тип і спрямованість господарської діяльності залежно від того, чому віддають перевагу — особистим потребам чи незалежному від них прагненню до наживи і можливості одержати прибуток. Те, що Зомбарт називає «системою господарства, орієнтованого на споживання», на перший погляд, тотожне тому, що ми іменуємо «економічним традиціоналізмом». Це справедливо, якщо під «потребами» розуміти «традиційні потреби». Інакше велика кількість господарств, «капіталістичних» за типом своєї організації (відповідно до визначення «капіталу», яке сам Зомбарт наводить в іншому місці своєї праці), випадають з кола «прибуткових» і потрапляють до низки тих, що «орієнтовані на споживання».

Традиціоналістськими за своєю суттю можуть бути і господарства, приватні власники яких одержують прибуток з обігу капіталу (як гроші чи блага, що оцінюються в грошах), — тобто шляхом придбання засобів виробництва і продажу його продуктів, — а отже, які, без сумніву, можна вважати «капіталістичними підприємствами». Такі господарства не лише не стали винятками в історії господарства Нового часу, а навпаки, вони виникають знову і знову, незважаючи на постійні перерви, що трапляються у їхньому розвитку і викликані дедалі потужнішим вторгненням у господарство «капіталістичного духу». «Капіталістична» форма господарства і той дух, у якому воно ведеться, загалом перебувають у стосунках «адекватності», а не «закономірно» зумовленої взаємозалежності.

І якщо, попри це, для визначення способу мислення, пов’язаного із систематичним і раціональним прагненням до наживи в рамках своєї професії (як про це висловлювався Бенджамін Франклін), ми умовно застосовуємо тут поняття «дух (сучасного) капіталізму», то маємо для цього історичну підставу, адже такий спосіб мислення знайшов свою найадекватнішу форму втілення в сучасному капіталістичному підприємстві, а останнє, зі свого боку, знайшло в ньому свою найадекватнішу духовну рушійну силу.

Однак ця форма і цей дух можуть бути досить віддалені одне від одного. Бенджамін Франклін був сповнений «капіталістичного духу» в той час, коли його друкарня за своїм типом нічим не відрізнялася від будь-якого ремісничого підприємства. І як ми побачимо далі, носіями такого складу мислення, який ми називаємо духом капіталізму, на зорі Нового часу були не лише і не так капіталістичні підприємці — вихідці з торгового патриціату, як сповнені прагнення пробитися нагору представники середніх верств ремісництва. У XIX столітті класичними представниками такого складу мислення часто були не благородні джентльмени з Ліверпуля і Гамбурга з їх успадкованим торговельним капіталом, а вискочки з Манчестера чи Рейнської Вестфалії, що аж ніяк не походили зі знатних родин. Аналогічна ситуація склалася ще в XVI столітті, адже нові галузі промисловості засновував переважно простолюд.

Безперечно, такі підприємства, як банки, експертна оптова торгівля, так само як і більш-менш значна роздрібна торгівля чи скуповування у великих обсягах предметів кустарних промислів, можливі лише у формі капіталістичних підприємств. Однак, незважаючи на це, вони можуть функціонувати в суто традиціоналістському дусі: справи великих емісійних банків взагалі не можна вести інакше; заморська торгівля впродовж століть ґрунтувалася на суворо традиціоналістських монополіях і регламентах. У роздрібній торгівлі (тут не йдеться про дрібних ледарів, що не мають капіталу і волають сьогодні про державну допомогу) ще й нині щосили розгортається революціонізація, яка руйнує старий традиціоналізм; цей переворот вже зруйнував стару мануфактурну систему, з якою сучасні домашні промисли мають лише формальну спільність. Щоб проілюструвати, яким чином відбувається ця революціонізація і що вона означає, ми знову — хоч це і загальновідомі речі — звернемося до конкретного прикладу.

До середини минулого століття життя перекупника виробів домашнього виготовлення (принаймні в деяких галузях текстильної індустрії континентальної Європи) було, за нашими сьогоднішніми уявленнями, досить спокійним. Його перебіг можна уявити собі, наприклад, так: селяни приїздили до міста, де жив перекупник, зі своїми виробами, які вони часто (якщо йшлося про тканини) здебільшого або повністю виробляли із власної сировини. Після ретельної — іноді офіційної — перевірки якості виробів вони отримували встановлену плату. Клієнтами перекупника були посередники, також з числа приїжджих: вони збували товар на далекі відстані та переважно не купували за зразками, а покладалися на знання певних сортів. Вони брали товар зі складу або замовляли його попередньо, для чого перекупник теж заздалегідь замовляв його в селян.

Перекупник їздив до клієнтури, як правило, не часто, через великі проміжки часу; зазвичай досить було кореспонденції або попереднього розсилання зразків, яке поступово набувало популярності. Не надто довгий робочий день у конторі — близько 5–6 годин щодня, а часто ще менше (більше лише в період торгових компаній, якщо такі взагалі бували); непоганий заробіток, достатній для того, щоб вести пристойне життя (а в кращі часи навіть для того, щоб зробити невеликі заощадження); в цілому досить непогані стосунки між конкурентами, що ґрунтувалися на засадах спільності ділових принципів, щоденне відвідування «клубу», а також вечірній кухоль пива, сімейне коло й узагалі розмірене, спокійне життя. Якщо взяти до уваги суто комерційні, ділові якості підприємців, а також наявність капіталовкладень й обігу капіталу, об’єктивний бік економічного процесу і характер бухгалтерської звітності, то слід визнати, що перед нами з усіх поглядів «капіталістична» форма організації. І все-таки це «традиціоналістське» господарство, якщо зважати на «дух», яким пройняті підприємці. Прагнення зберегти традиційний життєвий уклад, традиційний розмір прибутків, традиційну тривалість робочого дня, традиційні форми ведення справ, традиційні стосунки з працівниками і, по суті, традиційне коло клієнтури, так само як і традиційні методи залучення нових клієнтів й організації збуту, визначають «етос» цієї категорії підприємців.

Однак наставав момент, коли таке спокійне існування несподівано порушувалось, до того ж це відбувалося без будь-яких принципових змін організаційних форм — переходу до замкненого виробничого циклу, впровадження механічних верстатів тощо. Здебільшого все було так: який-небудь юнак із родини перекупників переселявся з міста до села, де ретельно добирав собі ткачів, посилюючи їхню залежність і контроль за їхньою роботою та перетворюючи в такий спосіб їх із селян на робітників.

Водночас він прагнув повністю зосередити у своїх руках увесь збут, встановлюючи якнайтісніші контакти з підприємствами роздрібної торгівлі; сам добирав покупців, регулярно відвідуючи їх протягом року, добиваючись, щоб якість продукції відповідала їхнім потребам і бажанням, «була їм до смаку», а також утілюючи в життя принцип «нижчі ціни — більший обіг». Потім повторювалось те, що завжди і скрізь було наслідком подібного процесу «раціоналізації»: хто не піднімався вгору, той падав униз. Ідилію руйнувала запекла конкуренція, наживались великі капітали, яких уже не віддавали в «ріст», а знову вкладали у виробництво. На зміну колишньому комфортному і спокійному життю приходила доба суворої тверезості: той, хто рахувався з вимогами часу, процвітав, оскільки хотів не споживати, а набувати; натомість інші, щоб зберегти старий уклад життя, змушені були обмежити свої потреби. При цьому — і це найголовніше — такий переворот здійснювався, як правило, не завдяки припливу нових грошей (у багатьох відомих нам випадках весь процес революціонізації відбувався завдяки кільком тисячам початкового капіталу, позиченим у родичів), а насамперед унаслідок вторгнення нового духу — «духу сучасного капіталізму». Питання про рушійні сили експансії сучасного капіталізму не обмежується питанням про джерела грошових ресурсів, які використовує капіталіст. Ідеться про розвиток капіталістичного духу.

Там, де він виникає й утверджується, він здобуває потрібні йому грошові ресурси, й аж ніяк не навпаки. Однак його утвердження відбувалося зовсім не мирним шляхом. Повсюдна недовіра, часом ненависть, а передусім моральне обурення, завжди ставали на шляху перших новаторів; неодноразово (і нам відомі такі випадки) вигадували навіть справжні легенди про темні плями в їхньому минулому. Навряд чи хтось став би заперечувати, що лише надзвичайна сила характеру здатна була врятувати підприємця «нового стилю» від втрати самоконтролю, моральної та економічної катастрофи і що, окрім ясності розуму та ділової активності, він мусив мати цілком визначені та яскраво виражені «етичні» якості, які допомогли б під час запровадження інновацій завоювати довіру клієнтів і робітників та набратися сил, щоб подолати незліченні перепони. Риси, завдяки яким стало б можливим те безмежне зростання інтенсивності й продуктивності праці, що необхідне підприємцю, але водночас несумісне із комфортним існуванням і насолодою життям. Такі етичні якості належать до специфічно іншого типу, аніж ті, що властиві традиціоналізму минулих часів.

Безсумнівно, що ці зовні малопомітні, однак вирішальні для проникнення нового духу в економічне життя зміни творили зазвичай не відчайдушні і безпринципні спекулянти чи авантюристи, яких було чимало впродовж усієї економічної історії, і не якісь «товстосуми», а люди, що пройшли сувору життєву школу, обережні й водночас рішучі, але насамперед помірковані та вперті, цілковито віддані своїй справі, із суворими буржуазними поглядами і «принципами».

Можна припустити, що ці особисті моральні якості не мають нічого спільного з жодними етичними максимами, а тим паче з релігійними поглядами, та що такому діловому способу життя більше відповідала б якась негативна спрямованість, здатність звільнитися від влади традицій, тобто щось близьке до ліберального «просвітництва». І це загалом справедливо для нашого часу, коли зв’язок між способом життя і релігійними принципами або повністю відсутній, або ж негативний — як-от у Німеччині. Адже сьогодні люди, сповнені «капіталістичного духу», якщо й не відверто ворожо налаштовані до церкви, то лишаються до неї байдужими.

Згадки про благочестиву нудьгу раю мало приваблюють такі діяльні натури, і релігія видається їм чимось, що відволікає від роботи на землі. Якщо запитати їх про «сенс» нестримної гонитви за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються і яка з погляду зорієнтованості на поцейбічне життя мала б видаватися цілком безглуздою, вони, мабуть, відповіли б (якщо взагалі б схотіли відповісти), що керуються «турботою про дітей та онуків»; а можливо (оскільки така мотивація властива не лише для них, а й для осіб, що налаштовані цілком у дусі «традиціоналізму»), вони просто сказали б, що постійна праця в інтересах справи стала для них «життєвою необхідністю». Власне, це насправді єдина правильна мотивація, яка до того ж виявляє повну ірраціональність такого способу життя з погляду особистого щастя — способу життя, коли людина існує для справи, а не справа для людини. Зрозуміло, що певну роль тут відіграють відчуття влади й пошана, які дає багатство; а там, де бажання цілого народу спрямовані лише в кількісний бік (як, наприклад, у Сполучених Штатах), така романтика цифр просто заворожує «поетів» із середовища комерсантів.

Хоча провідні капіталістичні підприємці, що досягли значних успіхів, зазвичай не керуються у своїх діях подібними міркуваннями. Що ж стосується прагнення пристати до тихої гавані у вигляді маєтку і дарованого дворянства, бачити своїх синів студентами університету чи офіцерами, чий статус дозволяє забути про їхнє плебейське походження, то такі бажання, типові для вискочок із середовища німецьких капіталістів, можна розглядати як результат епігонства і занепаду. «Ідеальний тип» капіталістичного підприємця, до якого прагнуть окремі успішні підприємці і в нашій країні, не має нічого спільного з такою хвалькуватістю ані в її грубих, ані в делікатніших проявах. Йому не властиві показна розкіш і марнотратство, так само, як і свідома насолода своєю владою. Він ніяково сприймає зовнішні ознаки суспільної пошани, які випадають на його долю. Його способу життя — на історичному значенні цього важливого для нас явища ми ще зупинимось — часто притаманна певна аскетична спрямованість, яка чітко проглядається в цитованій вище «проповіді» Франкліна. Досить часто капіталістичні підприємці мають стриману і скромну вдачу, і їхня стриманість здається більш щирою за ту, що її так розважливо рекомендує Бенджамін Франклін. Таким особистостям багатство справді «не дає нічого», окрім ірраціонального відчуття сумлінного «виконання свого покликання».

Саме це людина докапіталістичної доби і вважає таким незрозумілим і вартим зневаги. Те, що хтось поставив за єдину мету своєї життєдіяльності, — накопичення матеріальних благ і прагнення зійти в могилу багатієм, обтяженим грошима і різним добром, — видалось би їй лише хворобливою схильністю auri sacra fames.

У наш час, з нашими політичними, приватноправовими та комунікаційними інститутами, з нашою господарською структурою і формами виробництва «дух капіталізму» можна було б розглядати просто як результат пристосування. Капіталістичний господарський лад потребує відданості «покликанню» добувати гроші: це своєрідна настанова на матеріальні блага, така адекватна цій структурі та невіддільна від умов боротьби за економічне існування, що сьогодні справді не можна говорити про якийсь обовʼязковий зв’язок між вищезгаданим «хрематичним» способом життя та цілісним світоглядом.

Капіталізм більше не потребує санкціонування з боку тих чи інших релігійних сил і вбачає в будь-яких спробах церковного впливу на господарське життя (якщо він узагалі ще існує) таку саму перепону, як і в намаганні державного регулювання економіки. «Світогляд» тепер визначають насамперед інтереси торгової та соціальної політики. Той, хто не пристосував свій спосіб життя до умов, за яких можна досягти успіху в капіталістичному суспільстві, зазнає фіаско або просто не просувається нагору. Але все це — явища нашої доби, коли капіталізм, який здобув перемогу, відкидає непотрібну йому стару опору. Свого часу зміг зруйнувати старі середньовічні форми регламентації господарського життя, спираючись лише на союз із державною владою, яка тоді формувалася; так само він міг (ми можемо це лише припускати) використовувати і релігійні переконання. Чи було це насправді, а якщо було, то в якій формі, ми якраз і повинні встановити.

Бо навряд чи потребує доказів, що розуміння наживи як обов’язку і самоцілі, як «покликання» суперечить моральним переконанням цілих епох. Перенесений у сферу канонічного права принцип «Deo placere vix potest», який застосовували для оцінки діяльності торговця (у ті часи ці слова, як і євангельську тезу про лихварство, вважали істинними), так само як і оцінка Томою Аквінським прагнення наживи як turpitudo (що також стосувалось пов’язаного з підприємництвом, тобто етично виправданого одержання прибутку), був значною поступкою (порівняно з радикальними антихрематистськими поглядами доволі широких верств населення) з боку католицької доктрини на користь інтересів фінансового капіталу італійських міст, політично тісно пов’язаного з церквою.

Однак навіть там, де католицька доктрина зазнавала ще більших змін (як було, наприклад, в Антоніна Флорентійського), ніколи не зникало відчуття того, що діяльність, для якої нажива — самоціль, — це, по суті, щось pudendum, що можна терпіти лише як даність усталеного життєвого ладу. Саме так деякі тодішні моралісти (насамперед номіналістичної орієнтації) сприймали перші елементи капіталістичного підприємництва. Вони прагнули довести (хоч і не без певної протидії), що такі явища цілком допустимі та необхідні (насамперед у торгівлі) і що industria, яка набувала при цьому розвитку, — це цілком законне й етично допустиме джерело прибутку.

Проте сам «дух» капіталістичної наживи панівне вчення відкидало як turpitudo і, певна річ, не могло виправдати його з етичних позицій. «Моральні» переконання, подібні до тих, якими керувався Бенджамін Франклін, були б у цей час просто немислимі. Це стосується і капіталістичних кіл: зберігаючи зв’язок із церковною традицією, вони вбачали у своїй діяльності щось у кращому разі морально індиферентне, терпиме та водночас (хоча б через постійну небезпеку порушити церковну заборону лихварства) і щось сумнівне з погляду порятунку душі. Чималі суми, за свідченням джерел, надходили до церковної скарбниці після смерті заможних людей як «покаянні гроші»; а іноді траплялося, що деяким боржникам повертали несправедливо стягнені з них usura. Інакша ситуація складалася — якщо залишити поза увагою єретичні або сумнівні щодо своїх вчень напрями — лише в патриціанських колах, які вже внутрішньо звільнилися від влади традиції. Та навіть скептично налаштовані далекі від церкви люди зазвичай з огляду на непевне становище своєї душі після смерті прагнули про всяк випадок помиритися з церквою, внісши до її скарбниці певну суму коштів, оскільки вважалося (згідно з досить поширеними м’якими переконаннями), що для цього досить виконати зовнішні ритуали, які забезпечували порятунок душі.

Саме в цьому чітко виявляється ставлення самих носіїв нових поглядів до власної діяльності, у якій вони ладні вбачати дещо чуже, якщо не суперечне моральності. То як же поведінка, яку в ліпшому разі розглядали як етично припустиму, могла перетворитися на «покликання» в розумінні Бенджаміна Франкліна? І як історично пояснити те, що діяльність, яку у Флоренції XIV–XV століть, що була світовим центром тодішнього капіталістичного розвитку, на цьому ринку грошей і капіталів усіх великих держав тієї доби, вважали сумнівною або заледве прийнятною з морального погляду, а в провінційній дрібнобуржуазній Пенсильванії ХVIII століття, де внаслідок звичайної нестачі грошей постійно виникала загроза деградації економіки до рівня натурального обміну, де не було навіть сліду великих промислових підприємств, а банки перебували лише ранній стадії свого започаткування, вбачали зміст високоморальної зразкової життєвої поведінки? Говорити тут про «відображення» «матеріальних» інтересів в «ідеальній надбудові» було б просто безглуздям. Які ж ідеї сприяли підпорядкуванню діяльності, яка, здавалося б, спрямована лише на отримання прибутку, під категорію «покликання», щодо якого індивід відчуває певний обов’язок? Адже саме ця ідея стала етичним підґрунтям та опорою життєвої поведінки підприємців «нового стилю».

У деяких випадках основним принципом сучасного господарства вважали «економічний раціоналізм». Таку думку, зокрема, висловлює і Зомбарт у своїх часом дуже вдалих і переконливих дослідженнях. Це, безумовно, справедливо, якщо під економічним раціоналізмом розуміти таке підвищення продуктивності праці, якого досягають шляхом науково обґрунтованого розподілу виробничого процесу, що сприяє подоланню «органічних» меж росту продуктивності праці, зумовлених природою і людськими можливостями. Таким процесом раціоналізації в галузі техніки та економіки, безперечно, зумовлена значна частина життєвих ідеалів сучасного буржуазного суспільства: праця, спрямована на раціональну організацію розподілу матеріальних благ, завжди, без сумніву, була однією з головних цілей діяльності представників «капіталістичного духу».

Щоб зрозуміти цю очевидну істину, достатньо хоча б ознайомитись із тим, як Франклін описує свої зусилля, спрямовані на покращення комунального господарства Філадельфії. Радість і гордість від усвідомлення того, що багато людей завдяки тобі «отримали роботу», що ти сприяєш економічному «розквіту» рідного міста в тому, орієнтованому на зростання кількості народонаселення і торгівлі значенні, яке капіталізм пов’язує з поняттям розквіту, — усе це, певна річ, ознаки специфічної і, звичайно, «ідеалістичної» радості життя, притаманної представникам сучасного підприємництва. Так само фундаментальною рисою капіталістичного приватного господарства є те, що воно раціоналізоване на основі суворого розрахунку, планомірно і тверезо спрямоване на досягнення економічного успіху — на відміну від господарства селян, що живуть сьогоднішнім днем, або привілеїв і рутини старих цехових майстрів та «авантюристського капіталізму», орієнтованого на політичний успіх та ірраціональну спекуляцію.

Може скластися враження, що розвиток «капіталістичного духу» найлегше зрозуміти, якщо розглядати його як окремий випадок загального розвитку раціоналізму; це змусило б нас зосередити увагу насамперед на його принциповому підході до останніх питань людського буття. При цьому історичне значення протестантизму звелося б лише до того, що останній зіграв певну роль як «предтеча» суто раціоналістичного світогляду. Однак уже перші подібні серйозні спроби засвідчують, що так спрощено питання ставити не можна хоча б тому, що загальна історія раціоналізму — це аж ніяк не сукупність процесів прогресивного розвитку в окремих сферах життя, які розгортаються паралельно один до одного. Раціоналізація приватного права, якщо розуміти під цим впорядкування і систематизацію змісту права за допомогою юридичних категорій, досягла своєї вищої форми у римському праві доби пізньої античності й водночас найменше розвинулась у деяких економічно найбільш раціоналізованих країнах, зокрема в Англії, де рецепція римського права свого часу зазнала невдачі внаслідок протидії потужної корпорації юристів, тоді як у католицьких країнах Південної Європи воно закріпилося доволі міцно. У XVIII столітті поцейбічна раціоналістична філософія поширилася не лише (і навіть не переважно) у найбільш розвинених капіталістичних країнах. Ще й сьогодні вольтер’янство лишається спільним надбанням вищих та (що, по суті, важливіше) середніх верств саме в романських католицьких країнах. Якщо ж під «практичним раціоналізмом» розуміти різновид життєвої поведінки, коли світ оцінюється насамперед з погляду поцейбічних інтересів окремої особистості, то така позиція була і залишається типовою для народів liberum arbitrium; вона ввійшла в плоть і кров італійців та французів, і ми вже мали змогу переконатися, що це зовсім не той ґрунт, на якому могло сформуватися ставлення людини до свого «покликання» як до життєвої мети, що є необхідною умовою для розвитку капіталізму.

Життя можна «раціоналізувати» з доволі різних поглядів і в найрізноманітніших напрямках (цю просту істину, про яку часто забувають, слід було б ставити на чільне місце в усіх дослідженнях проблеми «раціоналізму»). «Раціоналізм» — це історичне поняття, яке містить у собі безодню суперечностей, і ми насамперед мусимо зʼясувати, який дух ліг в основу тієї форми «раціонального» мислення і «раціонального» життя, на ґрунті якої постала ідея «покликання» і та, як ми бачимо, цілком ірраціональна з погляду суто евдемоністичних інтересів окремої особи здатність геть чисто віддаватися роботі за фахом, що завжди була і наразі залишається однією з найтиповіших ознак нашої капіталістичної культури. Нас передусім цікавить походження тих ірраціональних елементів, які становлять основу такого, як і будь-якого іншого, поняття «покликання».

 

Наш Формат
Протестантська етика і дух капіталізму
Макс Вебер
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 19 Червня, 23:59

Читайте ще

Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі
Франко від А до Я
Богдан Тихолоз, Наталя Тихолоз
Священна книга стартапера. Як збудувати успішну компанію
Стівен Бланк, Боб Дорф
Дилема інноватора. Як нові технології нищать сильні компанії
Клейтон Крістенсен

Блог